Люди по-різному сприймають і класифікують цінності. Це залежить від життєвого досвіду, виховання, світогляду. Але все, що є для людини статусом цінності незалежно від коштовності речі або моральності, має величезний вплив на спосіб життя. Ставлення до часу як цінності виникає не відразу. Вперше час як суспільна цінність фіксується в економічних теоріях XIX ст., де розглядається невід'ємною характеристикою суспільства. Давід Рікардо писав, що справжнє багатство нації: у можливості за менший робочий час створити можливо більший достаток, величезну кількість матеріального багатства, тобто справжнє багатство суспільства — час, вивільнення з процесу матеріального виробництва, час, яким людина може вільно розпоряджатись: частково для споживання продуктів, частково для вільної діяльності і розвитку здібностей. Вільний час — дозвілля, створюване працею і вільне від праці. Дальша еволюція концепції вільного часу відображена в соціології Огюста Конта. В епоху промислової революції колишнє зменшення суспільно-необхідного робочого часу вивільняло час із сфери матеріального виробництва. Робочий час мав рухомі межі у визначенні вільного часу. Доступність економічних процесів кількісним описом відобразилась у первісному чисто кількісному визначенні вільного часу. Але дедалі більший розвиток сфери духовного виробництва, залучення до неї величезних мас людей поставило під сумнів кількісний критерій. Нерегламентованість праці вченого, політика, управлінця, що породила гнучкий рухомий режим праці, не кажучи уже про діячів мистецтва, висунула питання про якісний зміст вільного часу. Єдність кількісних і якісних критеріїв відобразилась у формуванні вільного часу - самостійного соціального явища.
Умовно структура вільного часу має два рівні: суспільно-необхідний і індивідуально-вільний час. Суспільно-необхідний час тісно зв'язаний з кількісною визначеністю часу, його матеріальним обчисленням: робочий тиждень і кількість вихідних; час, витрачений на той чи інший вид занять, рід праці і часу дозвілля; засоби індивідуальні і суспільні, що використовуються для організації і проведення дозвілля. Індивідуально-вільний час розкриває інші риси вільного часу: світоглядні орієнтації, духовні потреби, соціальну активність, політичну лояльність, повсякденну ментальність та ін. Інакше, все те, що стосується внутрішнього світу кожної окремої людини, її сприйняття волі, що надається суспільством. Тут вільний час розкривається як якість життя, його особливий спосіб, наповненість змістом, що не зводиться до задоволення елементарних потреб. Єдність суспільно-необхідного і індивідуального вільного часу обов'язкова для розуміння суті і специфіки самого вільного часу. Вразі зустрічаємось або із звуженням і вихолощенням поняття свободи до уяви про абстрактно думаючих людей або свободу думки, преси, релігійних переконань та ін. Обмеженість свободи ніби випливає з антагонізмів між людьми, з невілювання індивідуального ставлення людей до свободи і вільного часу. І тоді вільний час набуває форми суспільного обов'язку, що нав'язаний суспільству окремою людиною. Тут, мабуть, доречно згадати грецький міф. Прометей не дав людям свободи преси, але добув вогонь, який послушно допомагав їм готувати їжу і зігрівав, коли холодно, тобто дав можливість відносної свободи дій. Прометей ще попрохав Афіну подарувати людям вічну юну душу, чим уподо-бив людей богам. Людина навчилася дивитись на небо. У неї виникла потреба свободи.
Структура вільного часу розкриває два основних аспекти: зміст вільного часу як суспільної можливості індивідуальної потреби в ній. Єдність двох структурних елементів розкриває саму суть вільного часу. Суспільство надає людині можливість вільної і повної дії. І хоча вільний час як соціальне явище попадає в поле зору науки тільки в XIX ст., все ж досить чітке уявлення про вільний час існувало уже в античності. Уже Арістотель в «Політиці» говорив, що відмінність грека від варвара є відмінність вільної людини від зайнятого трудовою діяльністю раба. Стародавні свята, ритуальні оргії нагадували людині про те, що життя не зводиться до звичайної плинності буднів, а наповнено і вільним торжеством людської натури над поглинаючою і нівелюючою людську особу трудовою повсякденністю. Свята вносили в життя ритм і організацію в зміну одну одною плинністю однакових днів. Це відвойоване у природи право людини на свій час, присвячений не боротьбі за створення матеріальних умов життя, а самим життям. Поділ часу вільного і трудового не тільки привів до створення першого календаря і показав, що час неоднорідний, але й виявило, що різний час відповідає різним сферам і навіть різним способам життя. Для античності час це відмінність грецького варварського життя; для християнства — міра дольного, де людина добуває хліб своїм потом, і міра горного, що не знає праці і страждань. Промислова революція і розвиток індустріального суспільства конкретно визначили різницю праці і дозвілля, знявши з них наплив романтики попередніх культурних визначень. Поява вільного часу показала, що людина починає помічати час там і тоді, де і коли вона зустрічається з відмінностями у часі. Зміни часу відповідають змінам у способі життя, вірніше особливості часу стають помітними нові особистості життя. Ці два моменти уже досить чітко простежуються в дитячій психології. Якщо уявлення про зміну дня і ночі появляються досить рано, то поняття віку виникає лише тоді, коли людина починає уловлювати різницю у віці, а час ще тривалий період асоціюється із самим годинниковим механізмом або з програмою дитячих телепередач. Та самостійне значення час одержує тільки тоді, коли власний вільний час стає для людини цінністю. Вивільнення часу усвідомлюється як насущна потреба, дозвілля як справжнє життя.
