У середньовічній Європі всі системи освіти справедливо можна назвати елітарними. Тоді освіта була доступна лише незначній частині населення — представникам вищих верств суспільства. В Оксфорді, Кембріджі, Едінбурзі, Сент-Ендрю та інших стародавніх університетах Великобританії надавалось величезне значення вивченню гуманітарних наук, що підходять джентльменам. Ця тенденція зберігається і в сучасних умовах у більшості країн Європи. Проте в XX ст. відбувається занепад елітарної освіти. З 80-х років в ряді країн Європи, в США, Канаді, Японії у відповідь на вимогу різних можливостей одержання знання представниками різних соціальних спільностей, національних меншин широко розповсюджується масова вища освіта. Соціолог Нейл Дж. Смелзер виділяє два фактори, які впливають на особливості розвитку сучасної освіти: демократична революція, що обумовила необхідність масової освіти, тісно зв'язана з участю народу в політичному житті та промислова революція, що стала в XX ст. початком розквіту освіти, науки, які взялися за підготовку кваліфікованих працівників, здатних справлятися зі складними технологіями і розвинутою сферою обслуговування в економіці. Два фактори знайшли відбиток і в тенденції розвитку середньої освіти, яка у розвинутих промислово країнах стає практично обов'язковою. Освіта розглядається як спосіб залучення людей в систему суспільного виробництва.
Істотними рисами системи освіти, що сформувалася на кінець XX ст., є поетапне введення обов'язковості і безкоштовності освіти і навчання в школах та вищих навчальних закладах. Тенденція обов'язковості і безкоштовності навчання, що сформувалась на початку XVIII ст. в Німеччині стосувалася спочатку лише початкової школи, пізніше поширюється уже на середню освіту, а в сучасних умовах стала досить стійкою в усіх країнах світу. Асигнування коштів з державних, федеральних, муніципальних бюджетів на розвиток системи освіти, надання фінансової допомоги студентам і науковим дослідженням, свідчить, що освіта не лише суспільна потреба, але ще й суспільна можливість — суспільство настільки багате, що може дозволити освіту як повсякденну культуру. Природно, зміна статусу освіти — перехід від елітарного до масового — неможливо, крім тих змін, що приводять до розширення сфери вільного перетворення дозвілля в компонент повсякденного життя людини, населення. Зміна масштабу вільного часу викликає втрату освітою соціальної корпоративності, що нагадує перші середньовічні університети Європи. Широке розповсюдження набирають після другої світової війни в країнах Європи, США, Канаді, Японії та ін. некорпоративні форми масової освіти. Якщо раніше, щоб стати освіченою, людина мала пройти курс навчального закладу ліцейсько-гімназичного типу і університету, то пізніше, в післявоєнний період вперше доведено непродуктивність будь-якого виду вузькоспеціальної фахової діяльності, позбавленої високої широкої культурно-гуманітарної освітньої основи. Ще в XIX і першій половині XX ст. згладжувалась межа критеріїв, що відрізняли освічених і неосвічених. Здійснювані в 50 — 60-х роках XX ст. в багатьох країнах Європи, США, Японії та ін. реформи освіти переслідували мету надати масовій освіті ще й загальнокультурних, гуманістичних особливостей, раніше властивих лише елітарним університетам — вогнищам науки і знань. Шляхи досягнення мети докладно, всебічно обговорювались на Пагоушській конференції. З кінця 80-х років у вищих навчальних закладах України вводиться вивчення історії і теорії культури. Розширюється тематика науково-популярних журналів. Різноманітними і професіональними стали загальноосвітні та культурно-освітні передачі радіо та телебачення. Велике поширення в країнах Західної Європи одержує система літніх Шкіл і університетів особливого типу, розрахованих на пропаганду культурних знань. Все це викликалось необхідністю заповнення вільного часу ефективно і раціонально в інтересах самої людини.
Дві тенденції в сфері освіти — масовість і інституальність становлять єдиний, але разом з тим внутрішньо суперечливий розвиток освіти. По суті тут відображається нерозривний зв'язок освіти і сфери вільного часу. Нестійкість системи поділу праці і потреби суспільного виробництва в підвищенні гнучкості робочої сили, а також збільшення попиту на професії, зв'язані безпосередньо зі сферою обслуговування, особливо в медицині, обчислювальній техніці, правоохоронних органах, різних соціальних службах приводить не лише до гнучкого визначення меж робочого і вільного часу, але й гнучким запитам виробництва до системи освіти. Професія не просто перестає бути універсальною характеристикою людини, як бувало раніше в середньовічних корпораціях майстрів, а й сама втрачає чіткість меж, особливо в сфері науки, мистецтва, політики, освіти, управління. І не випадково ще в XIX ст. відомий соціолог Макс Вебер ставив питання про те, що є наука і політика — покликання чи професія? Та ж проблема по суті і в сучасних умовах — перед всією системою освіти стоїть питання: яка мета освітнього процесу? По іншому визначається і суть змісту вільного часу. В сфері освіти, якщо сама освіта не виступає сферою продуктивної праці, то дозвілля — протилежність трудової діяльності і професій стає покликанням, а освіта — самоосвітою. Введення ігрових форм навчання, підключення до організації освітнього процесу шкіл науково-технічного прогресу і театральної майстерності, створення системи ділових ігор і форм шкільного та студентського самоуправління вносить в освіту дух вільної і культурної самоорганізації. Логіка сучасного суспільного розвитку така, що сфера освіти, сфера вільного часу мають тенденцію до зближення за умови зміни самого характеру освіти, надання ним комунікабельності. Освіта перестає бути прерогативою навчальних закладів. Адже не можна уже не враховувати впливу на освіту засобів масової інформації, художньої літератури і навіть різноманітного спілкування, подорожей, кола друзів та ін. Освіта дедалі набуває рис вільного розвитку людини і навіть уявлення про професіоналізм поступово еволюціонує, набуває форми широкої освіченості, що вільно орієнтується в багатьох галузях знань і культури. Такі сучасні реалії соціальної сфери вільного часу.
Макєєв
