Спосіб життя – об’єкт дослідження соціології

Андрущенко

СОЦІОЛОГІЯ СПОСОБУ ЖИТТЯ,

СОЦІОЛОГІЯ ВІЛЬНОГО ЧАСУ,

СОЦІОЛОГІЯ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

 

Соціологія способу життя

 

Спосіб життя – об’єкт дослідження соціології

Спосіб життя — сукупність стійких, типових для історично конкретного соціального ладу форм повсякденної життєдіяль­ності індивідів і соціальних спільностей, що характеризують особливості їх спілкування, поведінки і складу мислення у сферах праці, побуту, суспільно-політичному, духовному житті і дозвіллі. Та­ке визначення способу життя вихідне у соціологічному, економічно­му, суспільно-політичному і будь-якому іншому конкретному вивченні суспільних явищ та їх характеристиці. Звичайно, при розгляді спосо­бу життя варто мати на увазі і ті умови, в яких спосіб життя форму­ється і розвивається. Але ж певні умови формування визначають суть способу життя соціальної спільності людей, класу, нації, навіть конкретної особи. І соціологія визначає суть способу життя як су­купності діяльності: трудової, суспільно-політичної, духовної, сімей­но-побутової та ін.

Спосіб життя, взаємозв'язок з панівними в суспільстві суспільни­ми відносинами характеризується саме діяльністю, реальною пове­дінкою людей. Кожній суспільно-економічній системі, соціальній си­туації властива своя сукупність способів життя, що відображають діяльність соціальних спільностей, соціальних верств, станів та ін. Спосіб життя — узагальнене типове відображення фактичної по­ведінки людей, тобто реальність, що складається, формується під впли­вом об'єктивних умов і суб'єктивних прагнень. Тим-то, спосіб життя соціологія розглядає не тільки як сукупність діяльності людей, які є носіями властивостей діяльності в усіх сферах суспільного життя, а й те, як, якими методами реалізується діяльність, які затрати і яка ефективність. Отже, на відміну від соціального становища, відобра­женого атрибутивними характеристиками (освіта, кваліфікація, спе­ціальність, стать, вік), спосіб життя зосереджується на діяльно-поведінському житті людини. На спосіб життя вирішально впливають економічні суспільні відносини.

Спосіб життя — це не часткова поведінка, не часткова діяльність або набір їх, а цілісна єдність зі своєю новою якістю. Важливо знати, який же внесок вносить у спосіб життя кожна з охоплюючих ним діяльностей, який вплив мають один на одного в процесі взаємодії. До того ж, спосіб життя охоплює не будь-які, а соціально значущі види діяльності. Тим-то, соціологію цікавлять не всі факти свідомості і поведінки людини, а лише ті, які значущі для суспільства і фіксують зв'язки людини з важливішими явищами спільного життя. Спосіб життя в будь-якому суспільстві охоплює спосіб життя робітників, селян-хліборобів, інтелігенції, спосіб життя нації і народностей, міст і сіл, різних соціально-демографічних і соціально-професійних спільностей. Спосіб життя охоплює життя сталевара, шахтаря, вчителя, лісоруба, хлібороба, артиста, художника та ін.

Основу ж всякого способу життя становить праця і людина. Лю­дина із самого початку діяльна, і всі її специфічні властивості форму­ються в процесі розвитку предметної діяльності, а, отже, історично. Не лише вищі духовні здібності, але й особливості людського сприй­няття зобов'язані праці. Самі потреби людей, сформовані історично і за визначальним впливом праці. І праця не просто задовольняє їх, а й культивує, перетворюючи навики споживання в істотний елемент цивілізації. І те особливе значення, яке індивіди одержують в сере­дині суспільства, визначається їх місцем в складній і багатоманітній системі відносин, складається з приводу виробництва, суспільної праці. Всі особливі ролі і достоїнства, що відрізняють одного індивіда від іншого по суті є суспільними відносинами. Такі і доблесть, і розум, і багатство, і привабливість, і талант. Економічні суспільні відносини вирішально впливають на спосіб життя. І соціологія, розглядаючи працю як основу будь-якої суспільної життєдіяльності і як важливу сферу способу життя, виходить з того, що не праця є певною політико-економічною категорією, а лише суспільна форма, суспільний ус­трій праці або, інакше, відносини між людьми за участю їх в суспіль­ній праці. Саме відносини між людьми, тобто відносини між індивідами, соціальними спільностями людей у суспільстві і визнача­ють спосіб життя і його соціальний зміст. Високий рівень зрілості соціально-економічної основи суспільного життя сприяє дедалі пов­нішому прояву основних рис способу життя, що формується в про­цесі здійснення соціальних перетворень суспільства. Кожний етап розвитку суспільства має певну сукупність взаємозв'язаних один з одним способів життя, що є порівняно стабільними, хоча і динамічно змінюється.

Інтерес соціології до способу життя викликав кілька підходів йо­го вивчення. Найпоширенішим стає розгляд окремих компонентів основних видів діяльності людини: трудової, суспільно-політичної, культурної, сімейно-побутової та ін. Методологічно такий підхід вив­чення окремих компонентів основних видів діяльності людини все ж не давав повного уявлення про спосіб життя; результати досліджень мало або зовсім не відзначались від того, що досягалось іншими галу­зями соціології. Так, вивчення трудової діяльності як компонента спо­собу життя дуже часто повторювало висновки соціології праці. Адже соціологія праці зосереджувалась на вивченні можливостей праців­ника, умов їх реалізації, поєднання особистих інтересів з інтересами суспільними в процесі виробничої діяльності. В ході історично обу­мовленого об'єктивного процесу розвитку матеріального виробниц­тва поступово усвідомлювались людські можливості для досягнення дедалі значущих результатів, що звеличували суспільство і саму лю­дину в їх взаємодії з природою. Саме такий підхід дозволяє просте­жити, як розширювались уявлення про соціальні резерви виробниц­тва і як ці резерви використовувались у житті суспільства. Дослідження сімейно-побутової або культурної діяльності не розходились з рекомендаціями соціології сім'ї або соціології культури. Не завжди досягали необхідного ефекту і дослідження способу життя великих соціальних спільностей — класів, націй. Виявляється, що багатоманітність і строкатість компонентів, які складають класи, на­ції важко відрізняти їх, по-перше, від способу життя взагалі, а по-друге, від способу життя окремих соціальних спільностей, верств, прошарків та ін.

Соціологічний аналіз міського і сільського способу життя давав дещо відрадні результати. Разом з тим сама практика соціологічних досліджень, що проводились в містах Києві, Харкові, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку та інших досить швидко довела неод­норідність і строкатість міського способу життя, і тому соціологи розглядали міський спосіб життя не як єдиний, а як спосіб життя окремого міста, населеного пункту міського типу. З позицій розвинутості способу життя сільського населення, а не специфічності і спільності для села, розглядалися і проблеми життя і соціології села. Для соціології способу життя села джерелами методології виступало, по-перше, те, що сільськогосподарське виробництво — сфера, що забезпечує цілісність народногосподарського організму, без якого неможливе функціонування ніякої іншої галузі; по-друге, причетність величезної маси людей до праці в сільському виробництві, до життя в селі — чисельність сільських жителів України складала майже 16 млн., або 30,3% всього населення. В середині 80-х років в Україні ситуація в сільському, господарстві показала в усьому обсязі ту кризу, до якої привела аграрна політика. Облік села визначала не та невелика кіль­кість передових господарств, а їх основна маса, що дедалі більше відставала від реальних потреб сучасності, знаменувала той тупік, до якого привела колективізація, що привела до значного розорення сіл, масової міграції сільських жителів, зниження престижу роботи в землеробстві.

Економічна криза в селах України супроводжувалась значними змінами і в соціальному житті. На селі на початку 90-х років склалась досить непроста соціально-демографічна ситуація, що проявлялась в посиленні міграційних процесів. Технічний прогрес, зміни в сіль­ському господарстві не привели до нового поділу праці, що постави­ло перед необхідністю докорінних змін форм землеволодіння, якіс­ної структури зайнятості, підготовки працівників для сільського господарства. Та уже в середині 90-х років сільське населення розча­рувалось, зневірилось у нововведеннях. Як і раніше, багато проблем зв'язано із задоволенням духовних потреб сільського населення: від­сутність клубів, будинків культури, бібліотек та ін., культурне обслу­говування на селі не відповідало потребам сучасності, запитам сіль­ських трудівників. Тривала дестабілізація, процес розселянення. Жителі села втрачають необхідну духовну спільність із землею. Роз­робляючи методику дослідження сільського способу життя соціоло­ги формували певні показники ступеня зрілості відповідно до посе­ленської структури і соціально-професійних видів праці. До того ж, здійснювався поділ способу життя на типи: високий, середній і сла­бо розвинутий залежно від типу підприємств на селі.

Досліджуючи спосіб життя соціологи і політики Заходу широко використовували поняття якість життя (вперше в науковий обіг по­няття якість життя введено американським економістом Дж. Гєлбрейтом). Поняття, якість життя використали і вітчизняні соціологи (Валентин Толстих, Лев Коган, Ігор Бестужев-Лада та ін.)- Введення поняття якість життя обумовлено тим, що, по-перше, поняття рівень життя, стандарт життя зосереджувались на кількісних характерис­тиках, а по-друге, саме поняття спосіб життя надто загальне. З по­няттям якість життя зв'язано прагнення створити гідну людини фор­му повсякденного існування людей. Важливою особливістю є не стільки офіційне визнання якості, скільки задоволення життям, усві­домлення, що влаштування власного, особистого і суспільного життя близьке або досить близьке до їх ідеалу. Соціолог Іван Левикін запро­понував методологію і методику вивчення способу життя. Це мало величезне значення для з'ясування суті способу життя різних сфер. За методологією і методикою основні характеристики і показники, що визначали суть того чи іншого способу життя: сімейні доходи і їх оцінка, наявність можливостей реалізувати потреби повсякденні, а також і ті, які передбачались, бюджет вільного і робочого часу і сту­пінь їх раціонального використання. Усвідомлення багатоманітності компонентів, що становлять комплекс певного способу життя, пев­ної сфери суспільного життя. Пропонувалось інтенсивно досліджу­вати індивідуальний стиль життя людей з позицій соціально-психо­логічних особливостей, тобто через категорії мети життя, щастя і добробуту, класифікації стилю життя з позицій саморегуляції (прин­цип максимізації корисності миру, принцип мінімізації потреб, прин­цип складності, принцип максимізації потреб, принцип складності, принцип максимізації здібностей). Дослідження індивідуального стилю життя людини дозволяло виділити чотири варіанти способу життя, зорієнтованих на реалізацію вимог гедонізму, аскетизму, споглядання та діяння. Принципи саморегуляції є передумовою для формування уявлень людини про можливі способи досягнення щастя, л самі ці уявлення реалізують системоутворюючі функції у визна­чених індивідуальних стилях життя.