План лекції:
1. Трудовий колектив в соціології праці та управління.
1.1. Соціальне управління.
2. Згуртованість як найважливіша соціологічна характеристика колективу.
3. Роль спілкування у процесі згуртування трудового колективу.
3.1. Пізнавальна, комунікативна та регулятивна функції спілкування.
3.2. Формальні і позаформальні відносини.
4. Соціально-психологічний клімат – найважливіший фактор згуртування трудового колективу.
5. Діагностика згуртованості первинного колективу.
1. Трудовий колектив – це об’єднання для спільних дій заради досягнення суспільно-корисних цілей людей, які пов’язані єдністю інтересів, оформлені структурно і мають органи управління, дисципліни і відповідальності. Соціальна роль трудового колективу реалізується в сукупності взаємопов’язаних функцій: виробничо-економічної, організаційно-управлінської, виховної, соціального контролю, задоволення потреб працівників, створення умов для самореалізації особистості, а також функцій здійснення і відтворення колективістського, демократичного способу життя.
Кожний трудовий колектив посідає певне місце у виробничо-економічній структурі суспільства, що відображається його позицією у класифікації. Кожний колектив являє собою складну соціальну систему, в якій через функціональну взаємодію різних структур і окремих працівників реалізуються дві взаємопов’язані підсистеми: соціальна організація і соціальна спільнота.
Трудовому колективу притаманні всі сутнісні ознаки соціальної організації, отже, він виступає як середовище предметної діяльності, так і середовище спілкування. Виходячи з цього, розрізняють формальну і позаформальну організації. Головне призначення формальної організації – поєднувати працівників із засобами і цілями тих чи інших видів діяльності. Позаформальна організація виникає як прояв дерегламентації службової діяльності та призначена для компенсації збоїв та обмежень формальної організації.
Трудовому колективу притаманні також всі сутнісні ознаки соціальної спільноти. Як групова соціальна спільнота трудовий колектив являє собою, як правило, співтовариство малиг груп (малих трудових колективів), що утворюють безпосереднє соціальне оточення працівника. Соціальні функції цих груп мають двоїстий характер – залучення працівників до соціально-трудових відносин основного колективу і створення на основі особистісних контактів працівників мережі емоційних, психологічних відносин. Зливаючись, вони утворюють міжособистісні групові відносини, які зумовлюють сутнісну відмінність малих груп від інших видів колективів.
1.1. Соціальне управління – це свідомий, цілеспрямований вплив на соціальний об’єкт (системи, організації, інститути), явища чи процеси з метою приведення напрямку та темпів їх розвитку й функціонування у відповідність до дії об’єктивних суспільних законів на макро- та мікрорівні.
Соціальне управління може реалізовуватися на різних рівнях. Це суспільство як соціальна система, різні його сфери, різноманітні соціальні галузі, регіональний, галузевий рівні та колективи.
Принципи, на яких грунтується соціальне управління, становлять три групи: загальнометодологічні, специфічні методологічні та організаційні.
Сутність соціального управління в трудовому колективі реалізується у функціях таких напрямків: формування й оптимізація соціальної організації колективу та вдосконалення його соціальної структури; створення умов для здійснення працівниками своїх політичних і соціальних прав та задоволення їхніх матеріальних і духовних потреб; виховання і розвиток соціально значущих якостей працівника. Для оцінки результативності і прогнозування перспектив соціального управління досліджують соціальні резерви. Соціальні резерви трудового колективу – це відмінність між реальним станом соціально-трудових процесів і тим, яким він міг би бути в близькому до оптимального вигляді. Вони включають в себе резерви виробничо-трудової, соціальної, суспільно-політичної і духовної діяльності. Кожний з названих резервів об’єднує резерви особистості, колективності, стан соціальної активності і чинники соціально-економічного розвитку колективу.
2. Згуртованість колективу означає єдність поведінки його членів, що заснована на спільності інтересів, ціннісних орієнтацій, норм, цілей і дій щодо їх досягнення. Згуртованість є найважливішою соціологічною характеристикою колективу. За своєю сутністю вона (характеристика) аналогічна економічній характеристиці його виробничої діяльності – продуктивності праці.
За своєю спрямованістю згуртованість колективу може бути позитивною (функціональною), т.т. орієнтованою на цілі і задачі його трудової діяльності та негативною (дисфункціональною), спрямованою на досягнення цілей, що суперечать суспільним цілям, цілям виробничої діяльності.
Соціально зрілий – це колектив функціонально згуртований. Він принципово відрізняється від колективу, що характеризується згуртованістю, яка обумовлена несуспільними цілями, невиробничою діяльністю, а задачею збереження хороших взаємовідносин в групі як самоціллю. Цілі виробничої діяльності переслідуються тут лише настільки, наскільки вони не заважають єдності і згуртованості групи. В трудовому ж колективі, що досяг високого рівня розвитку колективізму, усі взаємовідносини між його членами включають в себе орієнтацію на цілі і задачі його трудової виробничої діяльності. Такі колективи відрізняються глибокою внутрішньою єдністю їх членів. Ставлення до кожного визначається в залежності від його ділових, професійних і моральних якостей, а не від особистих відносин з тим чи іншим працівником. В таких колективах виконуються і перевиконуються виробничі завдання, спостерігається висока соціальна активність, трудова дисципліна і стабільність.
Розрізняються три стадії згуртованості трудового колективу. Кожній з них відповідає певний рівень його розвитку.
Перша стадія – орієнтаційна, якій відповідає низький рівень розвитку колективу – етап становлення. Ця стадія характеризується тим, що просте об’єднання людей перетворюється на групу зі спільними цілями і задачами, ідейною спрямованістю. Кожен член колективу орієнтується в новому для нього колективі. Це може бути цілеспрямована орієнтація і самоорієнтація. Цілеспрямована орієнтація здійснюється керівником шляхом підбору і розташування кадрів, докладною інформацією про цілі і задачі, плани і умови діяльності. Важливо правильно розташувати працівників на робочих місцях. Якщо на сусідніх, технологічно взаємопов’язаних місцях виявляються люди, які симпатизують один одному, то це покращує їхній настрій, підвищує трудову і творчу активність, позитивно позначається на результатах їхньої діяльності.
Кожен має свою особисту уяву про товаришів на роботі, про те, яким би йому хотілося бачити свій колектив. Тому цілеспрямована орієнтація завжди доповнюється самоорієнтацією. Однак при домінуванні самоорієнтації орієнтаційний період може затягнутися, стати стабільним станом колективу. В цьому випадку утворюється роз’єднаний колектив, оскільки кожен його член діє сам по собі.
Друга стадія – взаємоадаптаційна, яка являє собою формування єдиних установок поведінки членів колективу. Ці установки можуть формуватися двома способами: під цілеспрямованим виховним впливом керівника і шляхом самоадаптації, в результаті імітації і ідентифікації.
Імітація заключається в тому, що людина несвідомо переймає способи поведінки інших, їхні погляди і реакції на конкретні ситуації. Це найменш керований спосіб формування установок, який не завжди приводить до позитивних результатів.
Ідентифікація – свідоме слідування людини будь-яким зразкам, нормам і стандартам поведінки, ототожнення (ідентифікація) з ними правил своєї власної поведінки. В цьому випадку людина розмірковує на поведінкою тієї чи іншої особи і свідомо визначає чи слід їй поступати так само в аналогічній ситуації, а чи ж іншим чином.
Взаємоадаптаційній стадії відповідає середній рівень розвитку колективу, що характеризується утворення його активу (активно діючої групи).
Третя стадія – згуртування, чи стадія консолідації, колективу, етап його зрілості. Групи формуються за інтересами. Якщо їх цілі не суперечать цілям колективу, то процес згуртування (консолідації) протікає досить швидко. Більшість працівників сприймає колективні задачі як свої особисті, утворюється ідейна єдність, співпраця. Керівник виступає не зовнішньою силою, а як людина, яка найбільш повно втілює цілі колективу.
В залежності на ступені згуртованості розрізняється три типи колективів:
1. згуртований, чи консолідований, який характеризується тісним взаємозв’язком його членів, солідарністю і дружбою, взаємодовірою і взаємодопомогою, повагою, принциповою і взаємною вимогливістю, відсутністю сталих антипатій.
2. розчленований (слабкозгуртований), який складається з числа недружньо налаштованих одна до одної соціально-психологічних груп, що мають своїх лідерів. Групові показники, рівень виробничої дисципліни, ціннісні орієнтації, активність таких груп досить різна.
3. роз’єднаний (конфліктний) – за своєю сутністю формальний колектив, в якому кожен перебуває сам по собі, особисті дружні контакти між його членами відсутні, вони пов’язані суто офіційними відносинами, часто спостерігається розбрат.
3. Спілкування – потреба людини, найважливіша умова її трудової діяльності, сила, що організовує і згуртовує колектив. Стосовно трудового колективу спілкування є формою взаємодії членів колективу, його груп по інформаційному (пізнавальному), емоційному і діяльному обміну, в результаті якого формується єдність їх ціннісних орієнтацій, цілей і поведінки, т.т. відбувається згуртування колективу.
3.1. Спілкування як засіб згуртування трудового колективу виконує пізнавальну, комунікативну і регулятивну функції.
Пізнавальна функція полягає в тому, що члени колективу чи групи, спілкуючись, обмінюються інформацією про себе, своїх товаришів, шляхах і методах вирішення поставлених перед ними задач. В процесі такого обміну у кожного члена колективу з’являється можливість, порівнюючи себе з іншими, критично оцінювати власні дій і робити правильні висновки щодо своєї поведінки, дізнаватися про більш ефективні прийоми і методи праці, співвідносити свій власний стиль її виконання з загальним і виконувати так свою працю, щоб це відповідало правилам і методам, чинним у даному колективі.
Комунікативна функція полягає в тому, що члени колективу, спілкуючись, формують свій власний і загальноколективний емоційний стан. Емоції – відповідна реакція людини на ті чи інші подразнення. Емоції впливають на функціональний стан організма людини, його працездатність. Праця, яку виконує людина, є не лише засобом отримання матеріальних благ, але й початковою точкою прикладання здібностей, засобом задоволення не лише матеріальних, а й духовних потреб. Тому найменше коливання виробничої атмосфери викликає відповідну реакцію у людей. Виведена із емоційної рівноваги людина стає джерелом подразнення інших людей. А сварки, завдані образи знижують соціальну активність, роз’єднують колектив.
Регулятивна функція проявляється у впливі членів колективу на своїх товаришів по праці, на їхню поведінку, дії, активність, систему ціннісних орієнтацій. Вона регулює взаємодії членів колективу і формує відносини в більшому ступені по вертикалі (в системі керівник – підлеглий). Важливу роль у формуванні цих відносин відіграє керівник.
Реалізація розглянутих функцій формує в колективі певну систему відносин, які поділяються на формальні (ділові, офіційні) і позаформальні (особисті, неофіційні).
3.2. Формальні відносини складаються між людьми при виконанні ними певних виробничих ролей. Вони відображають функціональні зв’язки між посадовими особами, працівниками різних категорій і кваліфікацій, керівниками і підлеглими, в основі яких лежать норми, стандарти, права і обов’язки. Змістом формальних відносин є взаємна вимогливість, відповідальність, товариська співпраця, взаємодопомога, змагальність.
В кожному трудовому колективі поряд з формальними відносинами існують й неформальні відносини, мікроструктура колективу. Вони також виникають за функціональних зв’язків між члена колективу, але на базі їхніх індивідуально-особистісних якостей і виражаються в оцінці цих якостей. Ці відносини можуть виникати як між друзями, так і недругами, товаришами і знайомими, приятелями і недоброзичливцями як з приводу офіційних, так і неофіційних функцій. Основою неформальних відносин є потяги і неприйняття, наближення і дистанціювання, симпатії і антипатії. Відносини людей в цій системі обумовлені їхнім місцем у виробничій структурі колективу – вони ставляться один до одного як директор до свого заступника, як майстер до робітника, як робітник до такого ж робітника і т.д., але вони ставляться один до одного і як особистості з власними симпатіями, антипатіями, устремліннями, потягами. Наявність і взаємодія в кожному колективі формальних і неформальних відносин спричинює чимало проблем по його згуртуванню, що обумовлює необхідність детального вивчення неформальних відносин.
4. Згуртованість трудового колективу залежить від соціально-психологічного клімату, що характеризує соціальне обличчя колективу, його виробничий потенціал.
Під соціально-психологічним кліматом трудового колективу слід розуміти систему соціально-психологічних відносин, що відображають суб’єктивну інтеграцію окремих працівників і соціальних груп для здійснення загальних виробничих цілей. Це внутрішній стан колективу, сформований як результаті спільної діяльності його членів, їх міжособових відносин. Соціально-психологічний клімат залежить від стилю діяльності колективу і відношення до нього членів колективу, особливостей сприйняття їх один одним (оцінок, думок, реакції на слова і вчинки), взаємопочуттів (симпатій, антипатій, співпереживання, співчуття), психологічної єдності (спільності потреб, інтересів, смаків, ціннісних орієнтацій, рівня конфліктності, характеру критики і самокритики) тощо.
Вплив соціально-психологічного клімату на згуртування і розвиток колективу може бути двоїстим – стимулюючим і стримуючим, що є підставою для його диференціації на сприятливий (здоровий) і несприятливий (нездоровий).
Сприятливий соціально-психологічний клімат характеризується домінуванням і усталеністю атмосфери взаємної уваги, симпатії, довіри, теплоти міжособистісних відносин; схильністю до сприйняття товариських порад і зауваг, до спілкування з членами колективу в неробочий час; поєднанням духу товариства з високою внутрішньою дисципліною, принциповістю і відповідальністю, вимогливістю до себе та інших. Йому відповідає настрій духовного піднесення, життєрадісності, готовності до корисних дій по вирішенню задач і реалізації цілей спільної діяльності.
Критеріями сприятливого соціально-психологічного клімату можуть слугувати наступні характеристики:
§ на рівні колективної свідомості: розуміння суспільних цілей; позитивна оцінка власної виробничої діяльності; оптимістичний (життєрадісний) настрій, домінуюче в процесі життєдіяльності колективу;
§ на рівні поведінки: сумлінне, ініціативне ставлення членів колективу до виконуваних обов’язків; високий рівень розвитку колективізму (взаємної відповідальності, вимогливості, взаємодопомоги у виробничих та особистих відносинах); низький рівень конфліктності і міжособистісних відносинах, відсутність порушень трудової дисципліни; відсутність чи незначна плинність кадрів; вільне обговорення усіх питань, невимушеність атмосфери, доброзичливість критики.
5. В ряді соціальних факторів, здатних підвищити ефективність діяльності трудових колективів, особливе місце займають внутрішні резерви (фактори самоорганізації), зокрема згуртованість первинних трудових колективів, яка регулює дії людей на основі норм, цінностей та санкцій, які застосовують до відхиленої від останніх поведінки. В цьому смислі згуртованість виступає інтегральною чи результуючою характеристикою. В ній фіксується готовність колективу до здійснення заданої спільної діяльності.
Зазвичай під згуртованістю розуміють ступінь інтеграції (її єдність), визначений на рівні: 1) орієнтацій, 2) установок, 3) актів реальної поведінки. Як правило, методологічною основою вітчизняних психологічних досліджень виступає стратометрична концепція групової активності А.Петровського, згідно з якою кожен параметр (орієнтації, установки, поведінка) розглядається в якості самостійного рівня (“страти”), в єдиній ієрархічно організованій системі інтегративних процесів, які є джерелом групової активності. Не викликає сумніву корисність подібного підходу при вивченні згуртованості спонтанних, тих, що виникають стихійно, а чи ж неорганізованих груп.
Втім соціологічний підхід до діагностики згуртованості мусить будуватися на інших принципах. Крім інтеграції як джерела групової активності треба вивчати ще й направленість такої інтеграції. Саме в цьому заключається специфіка соціологічного бачення проблеми. Справа в тому, що трудовий колектив – специфічний тип організованої соціальної групи. Його відмінність – початкова організація цієї групи і ззовні задана мета діяльності. Виходить, що згуртованість тут мусить виступати в якості додаткового фактору організації (точніше самоорганізації) людей, умовою, що забезпечує колективу досягнення поставлених задач, а не слугувати фактором, який ускладнює таке досягнення.
Хоча подібна постановка питання не відкидається більшістю психологів-практиків, які роблять обмовки, буцімто “колектив” і “група” – поняття не тотожні, частіше за все ми стикаємося з досить сумнівним прийомом – перенесення психологічних способів заміру групової згуртованості на реальні виробничі колективи. Зрозуміло, що подібні спроби не приводять та й не можуть привести до успіху, оскільки базуються на властивому для психологів трактуванні колективу в якості розвиненої групи, орієнтованої на реалізацію суспільно значимих цілей. Інтерпретуючи відмінність колективу від групи, вчені проставляють акцент на те, що цілі першого мусять розумітися обов’язково як суспільно значимі (з чим важко не погодитися), але при цьому цілком ігноруючи інші не менш важливі фактори.
Як доводять дослідження, між згуртованістю, яку розуміють як ступінь інтеграції трудового колективу, яка замірюється тим чи іншим способом, і ефективністю колективної діяльності не існує стійкого зв’язку; більше того, згуртованість, яку інтерпретують таким чином, в ряді випадків демонструє негативну кореляцію з ефективністю.
Мета діагностики – підготовка управлінського рішення, спрямованого на підвищення ефективності бригад за рахунок внутрішніх резервів первинного виробничого колективу (ПВК), зокрема згуртованості. Передбачається:
1. побудова концептуальної моделі згуртованості ПВК;
2. визначення показника ефективності ПВК як зовнішнього критерію згуртованості та оцінка ефективності колективу в цілому;
3. конструювання показників згуртованості на основі заданої концептуальної моделі;
4. оцінка реальних колективів на основі побудованого показника;
5. виявлення факторів, що впливають на рівень згуртованості ПВК, виходячи з уявлень, закладених в концептуальній моделі;
Лекція по темі 6.
Трудові конфлікти.
План лекції:
1. Трудовий конфлікт як вид соціального конфлікту.
2. Стадії протікання конфлікту. Негативний аспект конфлікту.
3. Сутність й характеристика трудового конфлікту. Позитивний аспект трудового конфлікту.
4. Аналіз і розв’язання трудових конфліктів.
1. Під соціальним конфліктом розуміють будь-які види боротьби між індивідами, мета яких – досягнення (чи збереження) засобів виробництва, економічної позиції, влади чи інших цінностей, що користуються суспільним визнанням, а також підпорядкування, нейтралізація чи усунення дійсного (чи мнимого) противника. Як правило, конфлікт розвивається через конфронтацію окремих і суспільних інтересів. При цьому власне конфлікт треба відрізняти від інших форм конфронтації, яку можуть бути наслідками:
1. відсутностізгоди (наприклад, між учасниками дискусії);
2. суперечності інтересів (різних груп чи індивідів);
3. колізій (моральних чи правових норм);
4. суперництва (наприклад, у сфері економіки);
5. змагання (наприклад, за звання кращого по професії).
Жодна з таких форм конфронтації сама по собі не є конфліктом, хоча здатна привести до його виникнення. Соціальний конфлікт – це завжди боротьба, породжена конфронтацією суспільних і групових інтересів, а не індивідуальних.
Поряд з поняттям “конфлікт” в соціології праці використовуються близькі за смислом, але не тотожні за змістом терміни “конкуренція”, “суперництво”, “ворожість”. Конкуренція – особливий тип конфліктів, мета якого отримання вигоди, прибутку чи сприятливого доступу до дефіцитних матеріальних і духовних цінностей. Особливість конкуренції – в застосуванні лише тих форм боротьби, які визнані в якості морально-правових в даному суспільстві. Інакше кажучи, конкуренція є таким конфліктом інтересів, де протиборство сторін ведеться за правилами “гри”, які ухвалені нормативною структурою і культурною системою певного соціуму.
Інший зміст вкладається у поняття суперництво. Для нього характерна демонстрація індивідами взаємної переваги шляхом досягнення загальнозначимих, престижних цілей. Суперництво – боротьба за визнання особистих досягнень і творчих здібностей з боку суспільства, групи, колективу. Об’єктом суперництва бувають кращі соціальні чи професійні позиції, нагороди, оцінка підлеглих, визнання колег чи вищестоящого керівництва.
Якщо конфлікт – специфічна форма соціальної взаємодії (боротьби між соціальними суб’єктами), то ворожість – це швидше фіксована психологічна установка, готовність до конфліктної поведінки. Не завжди ворожість виливається у конфлікт, так само як не в будь-якому соціальному конфлікті ворожість повинна домінувати. Тому різні типи конфліктів і навіть різні фази одного й того ж конфліктного процесу характеризуються неоднаковим ступенем ворожості відносин сторін одна до одної.
Протиборство суб’єктів соціальної взаємодії може приймати найрізноманітні форми. Зокрема, пасивний опір (невихід страйкуючих шахтарів на робочі місця), прямі акції безпосереднього протесту (мітинги, демонстрації з висуненням вимог до органів влади), непрямі акції (підбурювання тих хто “хитається” до страйку). Але в будь-якому разі для виникнення повномасштабного конфлікту необхідно, аби атака однієї сторони найшла віднайшла адекватну відповідь у іншої.
Диференціація поглядів персоналізує конфлікт. Але дякуючи диференціації індивіди отримують деперсоналізоване бачення конфлікту, і, якось спалахнувши, він стає згодом основою для досягнення взаєморозуміння у групі, т.т. початком інтегративної фази.
Соціально-психологічна модель трудового конфлікту акцентує увагу на аномальному характері почуттів, установок і відносин між ворогуючими сторонами. Негативну роль в деформації існуючих до того нормальних взаємовідносин в колективі відіграє психологічний образ противника, який, якщо він вчасно не усунутий, поглиблює тріщину майбутнього розколу. Психологічні конфлікти виникають навіть тоді, коли відсутній реальний привід – протиріччя інтересів. Мова йде про т.зв. “нереалістичні” конфлікти чи квазіконфлікти. В них відсутній об’єктивний предмет суперечки, але існують перетворені його форми – дефекти сприйняття, порушення комунікації, недоступність джерел і способів обробки інформації, індивідуальні особливості конфліктантів.
В соціології конфлікту застосовується онтологічний підхід, згідно з яким визнаються реальні протиріччя інтересів великих соціальних груп людей, які диктують сторонам логіку, тривалість, ступінь напруженості і ризику боротьби за задоволення пріоритетних потреб. В такій ситуації неможливе одночасне задоволення інтересів двох чи більше груп людей, що прагнуть до різних цілей. Тому конфлікт прийнято вивчати у тісному зв’язку з поняттями кризи і протиріч.
Конфлікт є властивістю соціальних систем, обумовлюється природою суспільного життя. Поняття “конфлікт” породжує асоціацію з руйнівним началом. Згідно з сучасними соціологічними поглядами, конфлікт викликає також інтегративний ефект, посилює внутрігрупову єдність, полегшує згоду щодо розуміння життєво важливих проблем і способів їх рішення, підвищує інноваційний потенціал малої групи чи організації в цілому.
2. Зазвичай в розвитку соціального конфлікту (в тому числі й трудового) виділяють три стадії протікання конфлікту – передконфліктну, конфліктну і післяконфліктну ситуації.
Перша стадія у свою чергу розбивається на наступні фази. Початкова фаза характеризується накопиченням і загостренням протиріч в системі міжособистісних і групових відносин. Причина – різке розходження інтересів, цінностей і установок конфліктантів. Наступні фази описують соціальне напруження в термінах фрустрації, що розпочинається, відчуття незадоволеності й загрози, що посилюється. Виступаючи своєрідним детонатором, соціальна напруженість закріпляє психологічні бар’єри і негативні стереотипи, які перешкоджають нормальному людському спілкуванню і сприяють екстраполяції, переносу конфліктних інтересів зі сфери ділових відносин в особисту і навпаки.
Друга стадія підрозділяється на дві фази. Конфлікт інтересів на першій з них приймає форму гострих розбіжностей, які індивіди не лише не прагнуть врегулювати, але й усіляко посилюють, продовжуючи руйнувати колишню структуру нормальних зв’язків. Взаємовідносини людей еволюціонують від негативних емоцій, упередженості і антипатії до відвертої ворожості, яка психологічно закріпляється в “образі противника”. На другій фазі одна з сторін атакує свого противника з метою вирішення конфліктогенного протиріччя, але здійснює це через відкрите протиборство. Останнє приймає форму явної чи замаскованої агресії. При масових конфліктах це загальнозаводський страйк, саботаж розпоряджень адміністрації, голодування, вимоги звільнити конкретних керівників, пікетування й мітинги протесту.
Третя стадія також передбачає декілька етапів. Спочатку намічається тенденція до нормалізації конфлікту і ліквідації його як такого. Подібне відбувається внаслідок явної перемоги однієї з сторін, побоювань противника понести надмірний збиток. Суб’єкти конфлікту до такого ступеню виснажують свої ресурси, беручи участь в озлобленій боротьбі і не досягаючи запланованих цілей, що невільно приходять думки про взаємний компроміс, необхідність переговорів чи безпосередньо між собою, а чи ж за допомогою третьої сторони. однак настрої учасників деякий час ще підігріваються згадками про заподіяні один одному неприємності. Потрібні профілактичні заходи для нейтралізації чи зняття стресу. Очевидно, що повне вирішення конфлікту передбачає не лише вирішення предметної проблеми, але й нормалізацію емоційно-вольової сфери людини. Дані процеси утворюють зміст постконфліктної ситуації, в якій вже усунуто конфліктне протиріччя інтересів, цілей і установок, ліквідована соціально-психологічна напруга і припинена будь-яка форма боротьби, хоча й по цьому певний час зберігається осад антипатії (ворожості) й настороженості.
3. Виробничий конфлікт виконує ряд специфічних функцій, які не піддаються однозначній оцінці. Вони, безумовно, впливають на співвідношення індивідуальних, групових, колективних інтересів і в цьому смислі здійснюють внесок в інтеграцію соціальної організації підприємства. Так, конфлікт робітників з адміністрацією з приводу зарплати чи розцінок праці, з одного боку, посилює їхню взаємну конфронтацію, а з іншого – підвищує згуртованість самих робітників на основі спільності інтересів і висунутих вимог.
Трудові конфлікти виконують функцію сигналізації, т.т. виявлення нестерпних умов праці, адміністративного свавілля, зловживання службовими положенням тощо. Конфлікт втому чи іншому підрозділі з заводським керівництвом примушує працівників суміжних ділянок не лише обговорювати його причини і вірогідний вихід, а й у випадку необхідності підтримати колег по роботі. Адміністрація, яка раніше не звертала увагу на людський фактор, немовби просинається. Прагнучи уникнути ескалації конфлікту, вона прислуховується до сигналів зловживання чи порушення прав працівників. І хоча основним мотивом переорієнтації персоналу як й до цього залишається збереження влади, об’єктивно він приймає необхідні заходи, які перешкоджають переростанню ситуації в деструктивний конфлікт. З огляду на це, на крупних підприємствах, як правило, у складі соціологічних лабораторій діють профілактичні служби.
В сучасній конфліктології пріоритет віддається інноваційній, творчій функції конфлікту. Якщо доведено, що з його допомогою модна перебороти перешкоди на шляху економічного, соціального чи духовного розвитку колективу, то в обов’язок суб’єкту вирішення конфлікту входить отримання максимальної користі з нього. Незважаючи на гостру форму й взаємний збиток, який заподіяли чи могли заподіяти сторони одна одній, - побічно і всьому колективу, - краще триматися мирної стратегії досягнення взаємоприйнятних рішень. А це означає перевести конфлікт із небезпечної зони недоброзичливості в сферу взаємовигідної зацікавленості.
Оскільки конфлікт завжди проявляється в системі взаємовідносин людей, об’єднаних в певні співтовариства, то він неминуче приймає соціально-психологічний характер. Так, під впливом протидії чи в результаті її припинення відбувається відома трансформація стану міжособистісних відносин. Конфлікт всередині первинного трудового колективу з приводу значимих групових цінностей і норм призводить до зміни соціально-психологічного клімату: згуртованості, авторитету, рівня ідентифікації з загальними цілями й задоволеності членством в організації, взаємної довіри й поваги. Відрегульований конфлікт покращує психологічні характеристики колективу і викликає інтенсифікацію соціальної активності. Навпаки, негативне вирішення проблематизує його існування.
В процесі чи в результаті конфліктного протиборства учасники накопичують набагато більший об’єм соціально корисної інформації про фактори й причини, інтереси й оцінки проблемної ситуації, позиції й програми виходу з конфлікту, аніж в період, що безпосередньо передує відкритому конфлікту. В їхньому інформаційному арсеналі можуть міститися свідчення, що стосуються не лише головних суб’єктів конфлікту, а й життєдіяльності всього колективу в постконфліктний період.
Не останнє місце в структурі функцій соціальних конфліктів займає їх стабілізуючий внесок. Соціальний конфлікт виконує також функції пізнання й навчання сторонами одна одної.
Отже, соціальний конфлікт, в тому числі й у сфері виробничих відносин, викликає як консервативні, так і прогресивні, як корисні, так і шкідливі зміни. Але будучи по своїй природі комплексним і гетерогенним процесом, він не може бути одностороннім: лише негативним чи позитивним. Усі трансформації, які він здійснює всередині “місця”, де він зароджується, а чи ж за його межами, відбуваються одночасно і в неподільному зв’язку один з одним.
4. Розв’язання – завершальна стадія конфліктного процесу. Воно здійснюється через зміну об’єктивної ситуації, а чи ж ціною психологічної перебудови суб’єктивного образу ситуації, який склався у ворогуючих сторін. В обох випадках можливе двояке розв’язання соціального конфлікту – повне і часткове.
Повне розв’язання означає зупинення конфлікту на рівні зовнішнього і внутріособистісного протиборства, коли образ “образ противника” трансформується в “образ партнера”, а установка на боротьбу змінюється орієнтацією на співпрацю. При частковому розв’язанні зникає лише відкрита конфліктна поведінка, але зберігається внутрішня спонука до продовження антагонізму, який стримується волею, розумними аргументами чи побоювання санкцій третьої сторони.
По відношенні до конфлікту можна займати одну з трьох позицій: ігнорування, силове рішення (чи тиск), продуктивний компроміс. Лише дві останніх орієнтовані на випрацювання альтернативних стратегій розв’язання конфліктів. Ігнорування свідчить про відсутність у однієї з сторін, частіше за все у владних структур, продуманої стратегії поведінки, що посилює стихійність конфлікту, його загострення і ескалацію. Мова йде про розширення зони дії, при якій локальні зіткнення працівників з керівництвом в первинному колективі виливається у масовий конфлікт колективу підприємства з дирекцією, далі – підприємств у місті і т.д.
Сучасна конфліктологія накопичила великий арсенал методів розв’язання соціальних конфліктів в середовищі виробництва. До них відносяться компроміс, переговори, прямий діалог, використання сили (влади, закону, традиції).
Компроміс являє собою такий спосіб вирішення проблеми, коли опоненти реалізують свої інтереси шляхом взаємних поступок: чи поступок більш слабкішій стороні, а чи ж тій, яка спромоглася довести обгрунтованість своїх вимог тому, хто добровільно відмовився від частини своїх претензій. Подібне зустрічається рідко, тому частіше за все компроміс – наслідок тяжких і тривалих переговорів.
Використання сили відбувається кожен раз, коли сторони впевнені у своїх силах, т.т. в тому, що вони здатні нав’язати опоненту своє рішення. Тому тривалість конфлікту визначається періодом опору більш слабкішій стороні (при цьому немає необхідності у взаєморозумінні, спільній мові, посереднику).
Ще один спосіб розв’язання конфліктів, де сили противників явно нерівні чи позиція однієї зі сторін виглядає переконливіше, є відступ. Інколи корисніше відступити з певними витратами, аніж, виявляючи непоступливість, втратити все. Вміння своєчасно поступитися є ознакою високої культури конфліктної поведінки, якої поки-що не володіють ні працівники (робітники), ні адміністрація.
Переговори – специфічний тип регулювання інституціоналізованого конфлікту. У вузькому смислі слова це механізм регулювання відносин між соціальними суб’єктами, заснований на тому, що один і то й самий час існує взаємозалежність і розбіжність інтересів.
Умови, що сприяють проведенню переговорів, включають наступні моменти:
1. участь сторін, що володіють різними системами цінностей і прагнуть до взаємопротилежних чи різко різних цілей;
2. сторони включені в конкретну сферу діяльності, де в них є зона спільних інтересів;
3. ставлення сторін до предмету переговорів неоднакове, т.т. простежується серйозне розходження щодо підходів до розв’язання конфлікту упритул до їх протилежності;
4. сторони мають велике бажання досягти взаємоприйнятної угоди;
5. вони усвідомлюють необхідність врахування інтересів і позицій один одного;
6. сторони по-різному оцінюють ситуацію, бажаний результат переговорів, співвідношення сил своїх і противника.
Відтак лише правильно проведені переговори розв’язують соціальний конфлікт.
Лекція по темі 7.
