Основні етапи формування і розвитку соціології праці та управління

План лекції:

1. Донауковий період розвитку соціології праці.

2. Класичний період розвитку соціології праці.

3. Сучасний період розвитку соціології праці.

4. Історія вітчизняної соціології праці.

5. Соціологія управління: генеза та еволюція соціального управління.

 

В еволюції теоретичних і практичних уявлень про працю можна виокремити три періоди: донауковий, класичний і сучасний. Кожен з них характеризується власними відмітними особливостями, перевагою тих чи інших ідей, наукових шкіл чи напрямків, методами та цілями досліджень, зрештою історико-часовою довжиною.

1. Донауковий період розвитку соціології – найзначніший за часом: ІІІ тисячоліття до н.е. – XVIII ст. н.е. (Власне донауковий період закінчується в XIV ст. діяльністю Т.Аквінського)

Стародавні письмові документи, в яких зачіпаються соціально-трудові проблеми суспільства, відносяться до ІІІ-ІІ тис. до н.е. і охоплюють такі країни як Єгипет, Месопотамію, Шумер, Урарту, Хетське царство, Вавилон. Реконструкцію соціально-трудових відносин Стародавнього Сходу здійснюють на основі вивчення клинописних, папірологічних, епіграфічних і нарративних джерел.

Відомі письмові свідчення про проведення обліку населення – його соціального та демографічного складу, відношення до військової служби, можливості участі в державному управлінні, рівня економічного добробуту і т.п. – датовані ІІІ тис. до н.е.

Державне регулювання економічних відносин в централізованих суспільствах Стародавнього Сходу базувалося на систематичному обліку й опитуванні зайнятості населення. В певній мірі можна говорити про домінування в цей період “планової” економіки, яка враховувала міру праці й міру споживання (у відповідності з соціально-майновим статусом), яка засновувалася на строгому поділі праці й примітивній кооперації праці, централізованому поділі робочої сили (рабської сили), примусовому регламентуванні праці й професійному закріпленні робітників. Дані переписів забезпечували рішення не лише фінансово-економічних та військових задач, але й політичних, бо ж певний рівень забезпеченості давав право на участь в органах управління.

Старосхідні документи дають багату інформацію про соціальну стратифікацію суспільства, професійно-кваліфікаційну структуру населення, форми соціальної організації праці, розподіл робочої сили, механізм стимулювання праці та його оплату, структуру та тривалість робочого дня. Аналіз першоджерел скасовує міф про примітивну організацію старосхідного суспільства і водночас переконує в існуванні виняткового різноманіття форм соціально-економічних відносин. Так, на підставі конкретного аналізу, рабська праця в економіці Передньої Азії:

1. не була найчисельнішою в професійно-кваліфікаційній структурі населення;

2. не відносилася до сфери некваліфікованої виконавчої праці, яка не визначала технічного змісту стародавньої економіки;

3. не була конкурентноспроможною з вільною (й дорогоцінною) працею вільного населення – землеробів, ремісників, службовців.

Визначним досягненням старосхідної економічної думки є принципове, з точки зору соціології праці, відкриття непродуктивності рабської праці і властивих їй (як, зрештою, й іншим формам примусової праці) патологічних явищ (наприклад, рестрикционізму (свідомого обмеження норми виробітку).

Старосхідна цивілізація дала світові складну систему суспільного поділу праці, яка існує й по наш час. Перш за все мова йде про відокремленні розумової праці від фізичної.

Новий етап в розвитку ідей про працю пов’язаний з Стародавньою Грецією. Сократ, Платон, Ксенофонт, Аристотель достатньою мірою усвідомлювали прогресивну функцію поділу праці, дякуючи якому суспільство отримує соціальну стратифікацію, різноманіття видів праці й занять, добре професіоналізовану працю, систему економічного обміну товарами й послугами. Саме в результаті поділу праці складаються плідні умови для спеціалізації людей на виготовлення тих чи інших видів продукції, підвищення їх якості. Люди самі отримують можливість вибирати сферу діяльності згідно з власними нахилами.

Якщо Платон зосереджувався головним чином на мокросоціальному аналізі поділу праці (в масштабах всього суспільства), то Ксенофонта цікавить більше мікроаналіз явищ. Останній докладно вивчає поділ праці в ергастеріях (античних майстернях), досліджує (вперше в історії європейської думки) проблеми редукції праці, т.т. зведення складної праці до простої. Зазначимо тут принагідно, що редукція праці буде одним із центральних питань в працях К.Маркса, Г.Зіммеля, М.Шелера і А.Гастаєва.

Платон першим встановив закон “гармонійного різноманіття” праці. Так, згідно з цим афінським мислителем, (1) різноманіттю потреб людей відповідає (2) різноманіття здібностей до праці і (3) різноманіття видів праці. Платон вважав спеціалізацію праці необхідною умовою покращання якості продукції та збільшення її кількості. Обидва параметри економічно необхідні суспільству. І чим довше хтось спеціалізується у своїм ремеслі, тим більших успіхів він досягає. Платон переконаний у необхідності довічного закріплення робітника за даною йому початково професією. Він запропонував вперше в історії теоретичне виправдання інституту професійного закріплення.

Середньовіччя не дало нічого принципово нового щодо розуміння суспільної праці, якщо не враховувати позиції Святого Августина (IV-V ст.ст.), який однаково високо цінував розумову й фізичну працю; та Томи Аквінського (ХІІІ ст.), який ставив фізичну працю нижче за розумову. Обидва вони розвивали аксіологічне вчення про працю (типове для античної Греції й тогочасного Сходу), лише придаючи йому християнське забарвлення. І якщо в античності праця певною мірою вважалася негідною вільної людини (вважалася надбанням раба), то християнство, не міняючи нічого по суті, додало свої етичні мотиви. Праця – є покаранням Божим за первородний гріх і водночас засобом спокути людиною успадкованого первородного гріха.

2. Класичний період розвитку соціології праці датується ХІХ – початком ХХ ст. Він є найкоротшим за часом, але надто багатим за змістом. Власне науковий період почався з першими проблисками капіталізму в європейській Реформації. Т.Аквінський був останнім виразником донаукових поглядів, а М.Лютер (XV-XVI ст.ст.) – носій ідей нового, наукового етапу.

Так, саме протестантизм вперше підносить повсякденну трудову діяльність мирянина до рівня найбільших і найвищих релігійних цінностей. У вченні Мартина Лютера та Жана Кальвіна праця наповнюється релігійно-моральним, духовним змістом, праця тепер розуміється як головне покликання людини, їй надається статус божественної місії, яку покладає на людину Бог. Напружена активність, моральна дисципліна, працелюбство, чесна праця і праведно накопичений капітал – ось ціннісна шкала капіталізму. Вона є підгрунтям того, що західні соціологи називають “трудовим суспільством”. Воно репрезентує новий тип людської цивілізації, яка засновується на протестантській трудовій етиці, яка є вільною від конкуренції і підприємництва. Протягом XV-XX ст.ст. “трудове суспільство” визначало шляхи розвитку західної цивілізації. І лише з 70-х рр. (з початком “третьої промислової революції” соціологи стали писати про кризу концепції “трудового суспільства”, відході молоді від класичних цінностей і протестантської етики.

Поруч з М.Лютером і Ж.Кальвіном, не менш визначним треба вважати переворот, здійснений родоначальниками класичної політекономії Вільямом Петті (1623-1687) та Адамом Смітом (1723-1790). Вони поставили погляди про моральне на міцний грунт науки, перевели релігійні цінності в площину теоретичного аналізу.

Помітний внесок в розвиток соціології праці здійснила французька соціологічна школа (Ш.Фур’є (1772-1837), К.А. де Сен-Сімон (1760-1825), О.Конт (1798-1857), Є.Дюркгейм (1858-1917). Обстоюється думка про поєднання НТП й соціальний прогрес в деякому утопічному проекті, в якому віддається пріоритет колективній праці над індивідуальним, альтруїстичним цінностям над егоїстичними. В противагу цьому, для англійської школи (англійська політекономічна школа, видатними представниками якої були А.Сміт, Д.Рікардо (1772-1823), Д.С.Мілль (1806-1873), А.Маршалл (1842-1924)) загальними властивостями були утилітаризм та етика індивідуалізму, здійснювався акцент швидше на економічних, аніж на соціальних аспектах праці, тверезий розрахунок та реалізм, пріоритет цінностей капіталізму над соціалізмом.

Французькій школі належить слава родоначальниці наукової соціології. Її відкриття пов’язані з О.Контом. У відомій мірі його можна назвати “батьком” соціології праці. Так, О.Конт першим вивчив характерні особливості індустріального суспільства (не плутати з економічною теорією капіталізму, яка зародилася в Англії), намагаючись сформулювати закони його функціонування й розвитку. Один з них – закон трьох стадій – розмежовував всесвітню епоху на три стадії чи епохи:

а) теологічну (старовина і раннє середньовіччя);

б) метафізичну (1300-1800 рр.) та

в) позитивну, яка лише наступає. Вона характеризується перетворенням науки на продуктивну силу, заміною військового ладу промисловим, перемогою альтруїзму над егоїзмом, інтеграції над роз’єднанням.

Другий закон (чи точніше історичний фактор розвитку) – поділ й кооперація праці. Дякуючи останнім виникають соціальні й професійні групи, зростає різноманіття в суспільстві й підвищується матеріальний добробут людей. Але саме поділ праці веде до концентрації й експлуатації, однобокої професіоналізації, яка спотворює особистість, а відтак – руйнує й фундамент самого суспільства, т.т. солідарність й консенсус. Поділ праці й конкуренція вивертають соціальні відносини навиворіт: вони розвивають лише професійну, а не суспільну солідарність (консенсус). Соціальні відчуття об’єднують лише осіб однакової професії, примушують вороже ставитися до інших. Виникають корпорації і внутрікорпоративна (егоїстична) мораль, які можуть руйнувати єдність суспільства. Відновити цю названу вище соціальну солідарність може лише держава.

Наступний і ще більш глибший крок в розвитку наукової соціології, особливо у сфері методології та вчення про поділ праці, здійснив Е.Дюркгейм в своїй докторській дисертації “Про поділ суспільної праці” (1893). Центральною в науковій творчості Е.Дюркгейма, як і всієї французької школи, є проблема соціальної солідарності. Для соціології не існує більш гуманної задачі – і в теоретичному, і в практичному плані, – аніж зрозуміти, що спонукає людей жити спільно; чому для них стабільний соціальний порядок виступає найвищою цінністю; які закони скеровують міжособові відносини. Не боротьба класів, а спільне існування особистостей (не замкнутих в класові, професійні чи кастові інтереси), “солідарне буття” є у Е.Дюркгейма найвищою ціллю.

У відповідності до такого гуманістичного замислу він будує всю програму власної діяльності, яку можна розділити на чотири частини:

1. побудова “правильної” методології мусить озброїти соціолога надійним інструментом пізнання;

2. аналіз історичної еволюції поділу праці призваний показати “правильний” шлях руху людства від механічної (примітивно-примусової) до органічної (свідомо-добровільної) солідарності;

3. конкретне (статистичне) дослідження сутності самогубства ставить на меті виявити аномальні стани, відхилення від “правильного” шляху (т.т. солідарності) і попередити людство про можливі наслідки руйнування суспільного порядку;

4. вчення про релігію і виховання озброює нас “правильною” технологією подолання кризових явищ й зміцнення солідарності.

Марксистська школа соціології праці – явище в новоєвропейській соціології незвичайне, екстраординарне. Спираючись на кращі досягнення класичної соціологічної думки – французьку просвітню філософію, французький та англійський утопічний соціалізм, німецьку класичну філософію та англійську політекономію, - марксизм водночас поривав зі своїми інтелектуальними традиціями, пропонуючи свій, ліворадикальний, проект переустрою суспільства. Зауважимо тут принагідно, що і Руссо, і Фур’є, і Сміт, і Гегель були реформістами, т.т. виступали за виключно мирний спосіб вирішення економічних проблем і трудових конфліктів.

К.Маркс (1818-1883) і Ф.Енгельс (1820-1895) вже в 1844-1848 рр. постулювали радикальний розрив зі всіма теоретичними традиціями, проголосили необхідність створення нового – комуністичного – суспільства, ще не маючи розгорнутого і емпірично доведеного аналізу існуючого суспільства. К.Маркс не заперечував прогресивної ролі поділу праці, навпаки, як і Е.Дюркгейм (але задовго до нього), відводив йому роль механізму історичної генези суспільства. Втім, на відміну від Е.Дюркгейма, він відводив аномальним функціям поділу праці (експлуатації, безробіттю, зубожінню і т.п.) не випадковий і мінливий характер, а фаталістичний, непереборний. Поділ праці призводить не просто до зародження соціальної структури суспільства, а до її розколу на два антагоністичних класи – експлуататорів й експлуатованих.

Теоретичний метод К.Маркса послугував стимулюючим началом для виникнення в 30-х рр. ХХ ст. Франкфуртської школи соціології праці (М.Хоркхаймер, Т.Адорно, Е.Фромм, Г.Маркузе, Ю.Хабермас), представники якої додали визначний внесок в розробку концепції “індустріального суспільства” і відчуження праці.

Вплив К.Маркса на всю світову соціологію є надто великим. Так, поруч з М.Вебером і Е.Дюркгеймом його незмінно називають серед засновників соціальної науки. Головним внеском вважається створена на базі категорії “класова боротьба” теорія соціального конфлікту. Найбільш менше вплинула на сучасну науку його економічна теорія, яка більшістю західних вчених-економістів навіть не враховувалася.

Німецька історична школа політекономії (інша назва “школа німецьких соціальних політиків”) (перше покоління: Адам Мюллер (1779-1829), Фрідріх Ліст (1789-1846); друге покоління: Вільгельм Ротер (1817-1894), Бруно Гильдербранд (1812-1878), Карл Кніс (1821-1898); третє покоління: Густав фон Шмоллер (1838-1917), Вергер Зомбарт (1863-1941)). Основна увага даної школи приділялася історичному аналізу економічних інститутів, виявленню національної специфіки країни, особливостям спізнілого розвитку капіталізму. Вони вважали, що абстрактна теорія капіталізму, придатна для Англії, яка своїм розвитком пішла далеко вперед, є непридатною для напівфеодальної Німеччини. З огляду на це вони піддавали критиці не лише А.Сміта і Д.Рікардо, але й К.Маркса.

Приблизно в той само період з критикою англійської політекономії і марксизму (як її логічного продовження) виступив американський соціолог Торстейн Веблен (1857-1929), який, в свою чергу, заклав основи самостійної школи – інституціоналізму. Критика Т.Вебленом класичної політекономії потребувала такого перегляду принципів економічної теорії, якого ніхто до цього не здійснював. Замість вивчення статичного стану реальності, який передбачав незмінність соціальних явищ, Веблен запропонував генетичний метод. Предметом економічної науки мусять стати мотиви поведінки споживачів, образ життя і взаємовідносин споживачів. Вчення про інститути, теорія експлуатації, концепція гультяйського класу, накінець, історичний аналіз промисловості базувалися у Веблена на вивченні трудової діяльності людини, його мотивів та поведінки. На технократичній теорії і соціологічній концепції споживання Веблена засновуються сучасні концепції суспільства споживання, індустріального та постіндустріального суспільства Гелбрета, Белла, Ростоу і Тоффлера.

Інший представник інституціоналізму Джон Р. Коммонс (1862-1945): Для нього предмет економіки – поведінка індивідів, розпізнавання мотивів і цілей дій людей методом вживання. Економічне для Коммонса було невідривним від соціального.

Німецька школа соціології праці: Г.Зіммель і М.Вебер, як ніхто інший, вплинули на сучасну західну соціологію. Так, Георг Зіммель (1858-1918) здійснює глибокий аналіз впливу грошових відносин і поділу праці на соціальну реальність, людську культуру і відчуження праці. Вчення Г.Зіммеля часто називають “формальною соціологією” за те, що основним предметом вивчення наукової соціології мусить виступати “чиста форма”, яка фіксує в соціальних явищах найусталеніші, універсальні риси, а не емпіричне різноманіття соціальних фактів. Справжній соціолог вивчає не зміст індивідуального, а цінності самі по собі як чисті форми. Категорія грошей послугувала Г.Зіммелю тим збільшувальним склом (для Е.Дюркгейма подібну функцію виконав поділ праці), дякуючи якому вдалося краще розглянути скриті механізми соціального життя, суспільну працю в його нормальних і патологічних формах. Гроші – “чиста форма” економічних відносин і економічна цінність одночасно. Під цінністю треба розуміти те, що приваблює наш інтерес до конкретної речі, яка виконана людиною. Сама по собі цінність виступає фундаментальним відношенням, що визначає усі інші. Над світом конкретного буття, вважає Г.Зіммель, височить світ ідеальних цінностей, який вибудовує зовсім іншу ієрархію речей і відносин, аніж ту, яка існує в матеріальному світі. Відтак продукт праці є двоїстим.

Одна з центральних проблем творчості Макса Вебера (1864-1920) – проблема раціоналізації. Раціоналізація розглядається як трансісторичний процес, одним з моментів якого стало зародження капіталізму. М.Вебер вважав, що західноєвропейський капіталізм – явище в історії унікальне, воно може ніколи не повторитися, бо ж може не повторитися той збіг обставин, які його викликали (і головне серед них – протестантизм і протестантська трудова етика). Так, як наприклад, ідеї західного капіталізму не змогла реалізувати Росія. Соціологія М.Вебера здійснила фундаментальний вплив на західну соціологію ХХ ст. В середині 70-х – кінці 80-х рр. відбувається своєрідний “веберівський ренесанс”.

Якось сталося, що про розвиток емпіричної і прикладної соціології праці в ХІХ – першій чверті ХХ ст. пишеться набагато менше, аніж про теоретичну (чи академічну) соціологію праці. Втім і в цій області відомі значні досягнення, без аналізу яких огляд історії класичного періоду буде неповним.

Емпірична соціологія, як і теоретична, особливо широко розвивалася в Англії, Франції та Германії. Для її становлення характерні наступні особливості. По-перше, емпіричні соціальні дослідження з’явилися раніше, ніж академічна соціологія. Так, Вільям Петті, Джон Граунт, Грегорі Кінг і Едмунд Галлей випрацювали методи кількісного дослідження соціальних процесів. По-друге, методологія й методика емпіричних досліджень випрацьовувалася головним чином натуралістами (чи природознавцями), такими як Е.Галлей, П.Лаплас, Ж.Бюффон, А.Лауваз’є, а теоретична соціологія – філософами (О.Конт, Е.Дюркгейм, Г.Зіммель, Ф.Тенніс). По-третє, на ранніх етапах теоретична і емпірична соціологія розвивалися паралельно і в значному відриві одна від іншої. В академічній соціології переважали глобальні еволюційні схеми і порівняльно-історичний метод, які не вимагали строго емпіричного підтвердження, задовольнялися некритичним збором фактів для ілюстрації апріорних схем. По-четверте, емпірична соціологія зародилася поза сферою університетів (як центрів наукової думки), а в практичній сфері – сфері державних службовців, підприємців, лікарів, вчених-натуралістів, вчителів. Її виникнення стимулювалося практичними потребами капіталістичного суспільства.

Великий вплив на становлення емпіричних соціальних досліджень здійснили монументальні дослідження аграрної праці Джона Сінклера, санітарних умов побуту трудівників Джеймса Кей-Шатлуорта, проблем бідності, занять й умов життя в промисловому місті Чарльза Бута (1840-1916).

У Франції до числа родоначальників емпіричної соціології відносять Луї Віллерме (“Зведення фізичного й морального стану робітників на паперових, вовняних та шовкових мануфактурах” (1840)). Немалу роль в розвиток соціальної емпірики внесли роботи Александра Паран-Дюшатле “Суспільна гігієна” (1836) та “Проституція в Парижі” (1834); Андре Геррі – “Нариси моральної статистики Франції (1932); Фредеріка Ле Пле - “Європейські робітники” (1877-1879).

Але найпомітнішим серед емпіриків був один із найвизначніших статистів ХІХ ст. Адольф Кетле (1796-1874). З його ім’ям в історії науки пов’язаний перехід соціальної статистики від збору й опису фактів до встановлення сталих кореляцій між показниками, чи статистичними закономірностями. Праця А.Кетле “Про людину і розвиток її здатностей, чи Досвід соціального життя” (1835) допоможе соціологам перейти від умоглядного виведення нічим не перевірених “законів історії” до індуктивно виведених і статистично вирахуваним соціальним закономірностям. Власне, саме з цього моменту треба розпочинати відлік соціології як строгої, емпірично обгрунтованої науки.

Досягнення А.Кетле:

1. відкриття статистичних закономірностей;

2. концепція строгих величин і “середньої людини”, згідно з якою арифметично середня величина, отримана на підставі розподілення відповідей на питання, немов би онтологізується, отримує самостійне життя в середньо-типовому представникові даної групи, суспільства;

3. встановлення соціального закону як сталої тенденції зміни середніх величин, а чи ж сталої кореляції між декількома характеристиками;

4. методологічні правила формулювання анкетних питань. (А.Кетле рекомендував ставити лише такі питання, які:

а) необхідні і на які можна отримати відповідь;

б) не викликати у людей підозри;

в) однаково розуміються усією сукупністю опитуваних;

г) забезпечують взаємний контроль.

В англійській і французькій емпіричній соціології можна виокремити умовно наступні основні напрямки:

1. політична арифметика (У.Петті і Дж.Граунт) – найпростіше кількісне дослідження суспільних явищ;

2. соціальна фізика (А.Кетле) – емпіричні кількісні дослідження фізичних характеристик людини і встановлення статистичних закономірностей суспільних явищ з застосуванням складних математичних процедур (розумілась як теоретична дисципліна);

3. соціальна гігієна (Е.Чадвік, Л.Віллерма, А.Паран-Дюшатле) – емпіричний опис санітарних умов праці й побуту міських промислових робітників, класифікація соціальних показників здоров’я населення на підставі опитувань, інтерв’ю й спостережень з метою випрацювання практичних рекомендацій для проведення доброчинних соціальних реформ;

4. моральна статистика (А.Геррі, Дж.Кей-Шаттлуорт) – збір й аналіз кількісних даних щодо моральних й інтелектуальних характеристик різних станів населення з метою розробки рішень в області соціальної політики і соціального управління;

5. соціографія (школа Ле Пле (сюди можна також віднести й Б. та С.Вебба і Ф.Енгельса)) – монографічний опис територіальних чи професійних спільнот (необов’язково з використанням кількісних методів обробки даних) з опорою на статистику й спостереження, результати яких зазвичай використовуються для аналізу динамічного (історичного) стану об’єкту в різний час.

В Німеччині зазначені напрямки отримали розвиток як паліативне, вторинне явище. Так, в ХІХ ст. німецька статистика являє собою конгломерат відомостей по георафії, історії, демографії, економіці, медицині, а зародження власне емпіричної соціології припадає на другу пол. ХІХ ст. через запозичення ідей французької та англійської емпіричних шкіл. Основним і фактично єдиним центром здійснення емпіричних досліджень в Німеччині стало Товариство соціальної політики (виникло в 1872 р.), яке зіграло визначну роль в європейському інтелектуальному житті. З діяльністю товариства пов’язана творчість провідних представників німецької історичної школи політекономії (тому їх часом називають ще німецькими соціальними політиками) таких як Г.Шмоллер, М.Вебер, А.Вебер та Ф.Тенніс. Для його діяльності характерне попереднє колективне обговорення програм майбутнього дослідження, визначення ключових проблем, по яким намічався збір первинної інформації, безпосередній їх перевід в формулювання анкети. Зібрані матеріали публікувалися без глибокої обробки, оскільки соціальні політики мало цікавилися методологією.

Прикладна соціологія. Першим, хто дав обгрунтування поняттю “прикладна соціологія” і вказав на її місце в системі соціологічного знання, був Фердінанд Тенніс (1855-1939). Він розробив оригінальну концепцію структури знання. Його формальна, чи “геометризована”, соціологія починалася не з фактів, а з ідеалізованих абстракцій – абстрактних типів, абстрактних сутностей (“громада”, “родові відносини”, “дружба” і т.п.), які, будучи своєрідними понятійними мірками, мусять прикладатися до реальності. Це обумовлює й звідси висновується саме поняття “прикладна соціологія”, яка відрізняється від теоретичної соціології тим, що описує форми соціальних відносин не в спокої, а в динаміці. Її методом є понятійна аналогія, а сферою використання – історія людства. Таким чином, прикладна соціологія ідентична швидше з історичною соціологією. Крім того, Ф.Тенніс виокремив ще й емпіричну соціологію (соціографію), яка вивчає сучасний стан суспільства. Втім трактування Теннісівської прикладної соціології не прижилася в науці. Зараз її розуміють зовсім інакше, і в нинішньому значенні прикладна соціологія виникла прибл. в середині ХХ ст.

Першими експериментаторами в області соціальних резервів і людського фактору на виробництві треба вважати т.зв. “ранніх наукових менеджерів” в Англії. Наприкінці ХІХ ст. центр прикладної соціології, т.т. практичного менеджменту, переміщується із Англії до Америки. Діяльність “ранніх наукових менеджерів” відображала епоху класичного капіталізму. На зміну їй приходить некласичний, чи монополістичний капіталізм, капіталізм. І якраз виразником нового підходу до управління стали представники американського руху “науковий менеджмент”, лідером якого був Фрідерік Уінслоу Тейлор (1856-1915). Останньому приписують відкриття моделі “економічної людини”, головний смисл праці якої полягає й обумовлюється отриманням грошей. Втім сам Ф.У.Тейлор, як то висновує з детального аналізу його висловлювань, не вважав гроші ні головним, ні єдиним мотиватором.

Ф.У.Тейлор розробив і запровадив складну систему організаційних заходів – хронометраж, інструкційні картки, методи перенавчання робітників, планове бюро, збір соціальної інформації, нову структуру функціонального адміністрування, які усі вкупі здатні гарантувати робітникові, що підвищення ним продуктивності праці не буде довільно нівельовано адміністрацією через пониження розцінок. Чимале значення Ф.У.Тейлор надавав стилю керівництва, правильній системі дисциплінарних санкцій й стимулюванню праці. В організації праці провідне місце займали поведінка людини й мотивація, а зовсім нетехнічні фактори.

3. Сучасний етап розвитку соціології в цілому, і соціології праці зокрема, починається в 20-х рр. ХХ ст. В 30-х рр. американська соціологія остаточно зміцнюється в ролі лідера.

США. В 1892 р. відкрита перша в світі кафедра соціології в Чиказькому університеті. В 1901 р. курс соціології викладався в 169 університетах та коледжах, а наприкінці 80-х рр. – майже в 250. Університетський статус академічної соціології, що сформувався в США, отримав в ХХ ст. визнання і в Західній Європі. Лише в Німеччині початку ХХ ст. вченим приходилося боронити право на самостійне існування соціології. Офіційно тут вона не визнавалася, оскільки її помилково ототожнювали з соціалістичними ідеями, відтак викладаючи її в університетах під вигаданою назвою “національна економіка” і в курсі філософії. Все це серйозно стримувало розвиток наукової, особливо емпіричної, соціології.

Соціологія в США стверджувала свій престиж не за рахунок висунення нових, оригінальних ідей (їх було надзвичайно мало), оскільки в сфері теоретичної соціології США ще могли конкурувати з Західною Європою. Новим було по-перше, безпрецедентний розвиток емпіричних досліджень; по-друге, розробка фундаментальної методології, дякуючи чому вдалося поєднати в одне ціле емпірію й теорію. Мова йде про створення кількісної методології.

В основному вона розвивалася в рамках позитивізму. Першою чіткою програмою методології виявився фізикалізм Дж.Ландберга. В 30-ті рр. він формулює т.зв. прагматичну епістеміологію, центральними принципами якої виступали операціоналізм, квантифікація і біхевіоризм. Біхевіоризм забороняв вивчати суб’єктивні стани (мотиви, цінності, прагнення) як непіддатні точній фіксації й кількісному вимірюванню. Дж.Ландберг був переконаним, що соціологія мусить використовувати в своєму аналізі концептуальну схему, випрацьовану в сучасній фізиці, т.т. діяти по аналогії. Зрівнявши соціологію й фізику, він ліквідував якісну своєрідність соціального методу.

Передбачення Дж.Ландберга про те, що соціологія поступово перейде на рейки природничої науки, певною мірою справдилися. Зусиллями Дж.Ландберга, П.Лазарсфельда, В.Кеттона, Р.Мертона, С.Додда, С.Стауффера, Р.Бартона, М.Розенберга, Г.Блейлока, Г.Зеттерберга, У.Огборна, П.Бріджмена американська соціологія отримує міцний методологічний фундамент і впродовж багатьох десятиліть розвивається як точна наука, використовуючи математичний апарат і статистичну теорію. Дякуючи сильному впливу біхевіоризму західна соціологія розробляється передусім як поведінкова наука і входять, поруч з економікою й психологією, в систему соціальних наук.

Поряд з принципами біхевіоризму й “відкритої” поведінки в соціології провідними є принципи операціоналізму та квантифікації.

Операціоналізм – процедура конкретизації соціологічних понять чи зведення їх до таких індикаторів, які можна описати деякою сукупністю операцій (П.Бріджмен).

Квантифікація – кількісне вираження, вимірювання якісних ознак (наприклад, оцінка в балах особистих й ділових якостей робітника).

Основні школи й напрямки. Серед перших наукових шкіл називають зазвичай інституціоналізм та Чиказьку школу, яка займала домінуюче положення в період 1915-1935 рр. Остання сформувалася на базі першого в світі соціологічного факультету, очолюваного А.Смоллом (1892). Для Чиказької школи характерне поєднання емпіричних досліджень з теоретичними узагальенннями, які в той період не являли собою “високої теорії” в дусі структурного функціоналізму Т.Парсонса, т.т. високоабстрактної, жорстко кодифікованої теоретичної побудови, що претендує на універсальне пояснення соціальної реальності.

З точки зору соціології праці в діяльності Чиказької школи можна виділити характерні особливості:

1. розвиток т.зв. соціальної діяльності (social work) – практичні вирішення соціальних проблем, породжених урбанізацією й індустріалізацією (безробіття, зубожіння, злочинність). Соціальний працівник (психолог, юрист, соціолог) в 20-30-ті рр. займався вирішенням соціальних проблем виробництва – попередженням конфліктів, вирішенням трудових суперечок, покращанням умов праці й стабілізацією кадрів. Поступово його витіснив спеціалізований відділ управління персоналом;

2. поява в 1918 р. праці У.Томаса і Ф.Знанецького “Польський селянин в Європі та Америці”, позначила новий рубіж в розвитку сучасної соціології;

3. розробка соціально-екологічної теорії Р.Парка і Е.Берджеса, основними елементами якої були “соціальна мобільність”, “соціоекономічний статус”, “маргінальна особистість”.

Поступово центр розвитку американської соціології переміщується до Гарвардського університету. В 1927-1932 рр. група гарвардських вчених під проводом Е.Мейо (1880-1948) проводить знамениті Хотторнські експерименти, з яких прийнято розпочинати відлік у розвитку власне індустріальної соціології.

В основі соціологічної теорії Гарвардської школи лежать наступні принципи: 1) людина є “соціальною твариною”, яка орієнтована й включена в контекст групової поведінки; 2) жорстка ієрархія підпорядкованості і бюрократична організація несумісні з природою людини та її свободою; 3) керівники промисловості мусять орієнтуватися великою мірою на людей, а не на продукцію. Це сприяє “соціальній стабільності” суспільства і задоволеності індивідом від своєї праці.

Доктрина “людських відносин” – теоретична основа Гарвардської школи – надала поштовх розробці проблем мотивації поведінки. В індустріальній соціології вивчення мотивації складає особливий напрямок. Значний внесок в цю область внесли А.Маслоу, Ф.Херцберг та Д.Макгрегор. Теорії мотивації Маслоу, Херцберга, Макгрегора, а також Лайкерта відносяться до базових, фундаментальних. Вони здебільшого визначають нинішнє обличчя індустріальної соціології і менеджменту, стимулюють тисячі емпіричних досліджень й чималу низку практичних програм.

В сфері загальносоціологічної теорії найбільш відомими є дві концепції: теорія “постіндустріального суспільства” розроблена американським соціологом Д.Беллом в 50-ті роки та теорія “революції менеджерів”, основна ідея якої – витіснення класу капіталістів “класом управляючих” (зазначимо тут принагідно, що ця ідея міститься також і в теорії “постіндустріального суспільства”).

Паралельно з загальнотеоретичними концепціями в США розроблялися прикладні концепції і програми в рамках т.зв. “гуманізації праці”. Програма “гуманізації праці” створювалася як спроба синтезувати здобутки тейлоризму (раціоналізація виробництва) і концепцію “людських відносин” (вивчення психологічних процесів).

В межах руху за “гуманізацію праці” сформувалися дві самостійні, але тісно взаємопов’язані течії – упровадження нових форм організації праці і програми покращання “якості робітничого життя”.

В США прийнято виділяти особливий тип знання, який не замикається в межах однієї школи, течії чи напряму. Він називається прикладною соціологією (applied sociology). Це сукупність пояснювальних моделей, методологічних принципів, методів й процедур дослідження, а також соціальних технологій, конкретних програм й рекомендацій, орієнтованих на практичне використання й досягнення реального соціального ефекту.

Історичні коріння прикладної соціології сягають до А. де Токвілля, Е.Дюркгейма, А.Смолла. В еволюції прикладної соціології виокремлюють три етапи: 1-й – 1895-1920 рр. – пов’язаний з інтересом до соціальних реформ, розумінням наукової теорії як сукупності філософських суджень про ідеальну модель суспільства; 2-й – 1920-1950 рр. – емпіричні дослідження Чиказької школи. Характерна риса середини ХХ ст. – високий престиж академічної соціології й низький – прикладної. Втім починаючи з 60-х рр. (3-й) все більше уваги приділяється розвитку саме прикладної соціології. Сьогодні остання є однією з провідних напрямків західної соціології.

Від прикладної соціології відрізняється т.зв. соціальна інженерія, яка використовує емпіричні методи, але метою проставляє зміну організаційних структур та контроль за поведінкою людини.

Особливо широке розповсюдження соціальна інженерія та прикладна соціологія отримали в зв’язку з розповсюдженням нових форм організації праці.

Франція. В контексті розмови про ідейний вплив на розвиток сучасної французької соціології праці іноземних шкіл і течій, передусім треба виділити такі явища, як ліберальна критика тейлоризму, доктрина “людських відносин” (яку, до речі, французькі соціологи з самого початку намагалися вдосконалити відносно національних умов), соціометрія Д.Морено і теорія динаміки груп К.Левіна, західноєвропейська соціальна філософія та марксистська політична економія.

4. Проблеми праці з моменту зародження соціології в Росії (Україна, як відомо, перебувала в складі Російської імперії, а згодом СРСР) в середині ХІХ ст. були в числі провідних, хоч конституювання соціології праці в якості самостійної наукової дисципліни відбулося значно пізніше. В її еволюції слід виділити три історичних періоди: перший – середина ХІХ ст. до 1917 р.; другий – початок 20-х рр. до середини 50-х рр.; третій – середина 50-х рр. до нашого часу.

Перший період характеризується розвитком промисловості, значним збільшенням міського населення та капіталізацією відносин на селі починаючи з середини ХІХ ст. І як результат – ускладнення соціальної структури суспільства, розшарування населення, зростання соціальної напруженості, з’явлення в Росії “виразки пролетаріатства”.

Разом з тим становлення соціології праці як особливої соціологічної дисципліни сталося не одномоментно. Вся соціологія знаходилася ще в процесі свого оформлення: уточнювалися предмети та методи дослідження, випрацьовувався понятійний апарат, нагромаджувався фактологічний матеріал. Перед соціологією праці постала задача синтезувати розосереджені знання суспільствознавчих дисциплін в єдине ціле, що вдалося здійснити – в основному і цілому – до кінця першого періоду, т.т. до початку ХХ ст. Саме в цей час в Росії проходить конструювання соціології взагалі: відкриваються кафедри, започатковуються систематичні читання лекцій в ряду університетів та інститутів.

Вчені, які здійснили помітний внесок в становлення соціології праці, розрізнялися не лише за спрямування і предметами наукових пошуків, але й також несхожістю ідейних й політичних поглядів. Нерідко спектр одного й того ж вченого був надто широким (М.Ковалевський – від етнографії до соціології й філософії; Д.Менделєєв – від хімії до економіки). Значний внесок в соціології праці здійснили літератори й публіцисти М.Салтиков-Щедрін, Г.Успенський, М.Горький, А.Енгельгард та ін.

Далеко не завжди мислителі й громадські діячі, які реально працювали над проблемами соціології праці, ідентифікували себе з даною наукою. Так, до піонерів російської соціології Н.Кареєв відносить Н.Чернишевського, вважаючи його “навизначнішим соціологом в Росії до виникнення в ній соціології”, хоча поруч й зауважуючи, “що він був соціологом, сам того не знаючи”.

В 1869 р. вийшла книга відомого громадського діяча В.Берві-Флеровського “Становище робітничого класу в Росії”, в якій автор узагальнив статистичний матеріал і особисті спостереження, що стосуються соціального й економічного становища робітників й селян в різних губерніях Росії, дав опис умовам праці й побуту людей, їхнього рівня життя.

Як і інші представники суб’єктивної соціології (Н.Михайловський, Н.Кареєв, С.Южаков, В.Воронцов, Е. Де Роберті та ін.), В.Берві-Флеровський розкладницькому впливові бюрократії й зросту капіталізму протиставляє деяку “соціальну організацію народу”, розуміючи під нею передусім поземельну громаду. Правильно відзначаючи сильні сторони артільної праці – самоуправління, взаємодопомогу й соціальний контроль, він поза тим підмінює аналіз загальноекономічної ситуації моральними деклараціями в дусі англійських “політичних арифметиків” (наприклад, У.Петті).

Внесок в розробку проблем соціології праці здійснили російські економісти-статистики (А.Чупров, А.Кауфман, І.Янжул, Ю.Янсон), які не лише розробляли теоретичні проблеми статистичних методів аналізу інформації, а й приймали участь в організації практичної статистики.

Методологію соціального пізнання розробляв А.Чупров. Зокрема він вважав, що при виборі суб’єкту соціального дослідження недостатньо керуватися лише теоретичною новизною і методологічною обгрунтованістю отриманих результатів. Не менше значення має їх практичне використання, з огляду на що Чупров виділив “соціальну техніку” як систему прийомів планомірного використання робочої сили в суспільному виробництві, методів раціональної організації праці задля досягнення максимальної ефективності.

З 1882 р. в Росії було запроваджено т.зв. фабричну інспекцію, звіти якої стають головним джерелом інформації по “робітничому питанню”. Низка публікацій про результати досліджень (Н.Михайловського, І.Пескова, В.Святловського) містили цінний фактичний матеріал, необхідний якщо не для поглибленого аналізу, то хоча б для його постановки.

На початку ХХ ст. емпіричні й теоретичні дослідження соціальних питань праці в Росії піднімаються на більш високий рівень. Збільшується список публікацій, здійснюються спроби здійснити соціальні експерименти, з’являються спеціалізовані журнали “Промисловість та здоров’я”, “Вісник промислового законодавства та професійної гігієни”, “Промисловість та торгівля”, “Фабрично-заводська справа”.

Значна частина емпіричних досліджень по проблематиці соціології праці здійснювалася в ХІХ ст. ентузіастами: вчителями, лікарями, економістами, фабричними інспекторами. Зазвичай ставилися прикладні, РРР

вузькопрофесійні цілі, наприклад, з’ясувати причини травматизму, як полегшити адаптацію до нових умов виробництва вихідців з села, визначити зв’язок між алкоголізмом та низькою зарплатою, умови праці, побуту, деякі особливості масової свідомості пролетаріату. Як правило вони пророблялися без чіткої наукової програми, продуманої методики.

Важливе місце в дореволюційній соціології праці займає теорія класів, яка мала декілька різновидів: “ розподільна ” – М.Туган-Барановського, В.Чернова, Ю.Делевського; “ організаційна ” – А.Богданова, В.Шулятикова; “ стратифікаційна ” – П.Сорокіна, К.Тахтарева; марксистська – Г.Плєханова, В.Ульянова-Леніна.

Для вітчизняної соціології праці післяжовтневого характерна орієнтація, з одного боку, на розробку загальнотеоретичних питань соціалізму, а з іншого – на практичні рекомендації щодо вдосконалення організації праці.

Прагнення швидко прилаштувати науковий апарат, який склався в російській соціології, до нових суспільних умов нерідко обертався насиллям над теорією, її спрощенням й підгонкою її під ідеологічні стандарти й вимоги. Втім саме в 20-ті рр. радянська соціологія праці переживає небувале піднесення (передусім на локально-прикладному рівні).

В перші роки після революції філософські й соціологічні кафедри в ряді інститутів Радянської республіки очолювали лідери інтелігінтської опозиції (П.Струве, Е.Трубецькой, М.Бердяєв, М.Лосський, П.Сорокін, М.Кареєв).

Конкретний внесок в теорію управління, а також в те, що пізніше стали називати “ системним аналізом ”, здійснив А.Богданов, хоча його “ загальна організаційна наука ” – тектологія – мала певний механістичний нахил. А.Богданов одним з перших серед марксистів вказав на суттєві недоліки “Рад робітничих та інших депутатів”, вбачаючи в них, головним чином, “органи революційної боротьби” й руйнування.

Одним з найбільш потужних напрямків в соціології праці того часу була теорія наукової організації праці, формування якої розгорталося на фоні гострої дискусії навколо системи Тейлора. Одні вважали прийнятним тейлоризм без обмовок, інші його повністю відкидали. Так, Е.Максимов-Слобожанін (колишній народник) вважав, що система Тейлора є неприйнятною для соціалізму, оскільки зник об’єктивний грунт для її існування – капіталістичні суперечності. Втім, треба наголосити, що практичні працівники управління виробництвом, як правило, підтримували тейлоризм.

Поступово багато спеціалістів приходило думки, що магістральним шляхом росту продуктивності праці є його раціоналізація. Одначе у виборі засобів не було єдиної позиції. До середини 20-х рр. склалися дві провідні теоретичні платформи – “ група 17-ти ” (П.Керженцев, І.Бурдянський) та “ цитовці ” (працівники Центрального Інституту Праці – ЦІПу (рос. “Центрального Института Труда” – ЦИТ)) (А.Гастев, А.Гольцман). Перші спиралися на творчу ініціативу широких мас в раціоналізаторській діяльності, другі апелювали до професійної лабораторної роботи, за що співробітників ЦІПу звинувачували в методології “вузької бази”, навіть в прагненні посилити експлуатацію радянських робітників.

До кінця 20-х рр. крупні наукові центри в області організації праці сформувалися в Москві, Ленінграді, Харкові, Казані, Таганрозі. У Всеукраїнському інституті праці (м. Харків), який очолював Ф.Дунаєвський, плідно вивчалися проблеми, пов’язані з впливом сучасної технології і часткового поділу праці на людину, відзначалася поява нового типу професій як у допоміжних, так і основних робітників.

Цікаві соціологічні ідеї містять праці М.Вітке, В.Добриніна, Е.Дрезена, В. Бехтерєва, А.Макаренко, які розглядали проблеми колективної праці в бригаді і на підприємстві. Саме в 20-ті рр. закладаються основи соціологічної теорії трудового колективу. В цей час в соціології праці отримали розвиток й інші напрямки: дослідження умов життя й побуту робітничого класу; вивчення інтересів робітничої молоді; аналіз соціальних проблем колективізації села; вивчення соціальних проблем міста, народонаселення й міграції; психологія технічного винахідництва; професійна орієнтація та професіоналізація школи; бюджети робітничої сім’ї; бюджети часу робітників та службовців; трудові конфлікти.

В післяреволюційний, як і в дореволюційний, період основними джерелами емпіричної інформації були дані статистики, монографічні дослідження, анкетні опитування, в меншій мірі – інтерв’ювання. Згодом до них додалися психологічні тести. Праці перших радянських соціологів як теоретичного, так і прикладного спрямування не були вільні від недоліків (часом надто суттєвих).

Орієнтація на “великий стрибок” за допомогою форсованої індустріалізації та насильницької колективізації вимагала інших механізмів управління масами. Адміністративна система в приказному порядку скасувала соціологію, намагаючись при цьому обгрунтовувати свої дії теоретично. Іншими словами, в 30-ті рр. офіційна наука відмовляється від тих принципів – відкинути дореволюційну соціологію за її умоглядність і відірваність від життя, підмінити її новою, орієнтованою на практику соціальною інженерією, - які вона сама ж виголосила на початку 20-х рр. З цього часу складові частини соціології, включаючи й спеціальну теорію праці та її категоріальний апарат, стали розглядатися лише на філософському, т.т. абстрактно-теоретичному рівні. Конкретне дослідження соціальних процесів в трудовій сфері були заборонені. Соціологія була об’явлена буржуазною наукою (лженаукою), не лише несумісною з марксизмом, але й ворожою йому.

Відродження радянської соціології припадає лише на середину 50-х рр. і обумовлюється “хрущовською відлигою”. Вже в наприкінці 50-х і початку 60-х рр. були здійснені масштабні соціологічні дослідження по вивченню впливу НТП на соціальну й професійну структуру працівників, їх ставлення до праці. До кінця 60-х рр. вийшли у світ крупні монографії по соціології праці (Г.Пруденського, А.Здравомислова, В.Ядова, В.Осіпова).

В 60-80-ті рр. проводяться теоретичні й емпіричні дослідження з широкого кола проблем, пов’язаних з працею. Соціальне планування поступово розповсюдилося на всі рівні й сфери народного господарства. Основні теоретичні результати соціального планування викладені в роботах М.Аітова, Ю.Баришнікова, Ю.Волкова, В.Герчікова, Д.Керімова, В.Кунельського, М.Лапіна, П.Лузана, Л.Олєснєвича,, А.Пашкова, В.Полозова, М.Руткевича, Ж.Тощенко, З.Файнбурга, С.Фролова.

В 60-ті рр., по тридцятирічній перерві, поновилися емпіричні дослідження трудового колективу. Соціологи виявили, що до початку 60-х рр. колектив досліджувався переважно в загальнофілософському плані. Починаючи з середини 70-х рр. інтерес до вивчення трудових колективів посилюється в зв’язку з спробами упровадити в практику деяких елементів госпрозрахунку, нових форм організації й оплати праці (Н.Алексєєв, І.Столяр, Е.Хріщев, В.Якушев). Починаючи з 60-х рр. в СРСР регулярно проводяться дослідження професійної орієнтації молоді, престижу й вибору професій.

В 60-70-ті рр. розгорнулися дослідження з наступних проблем соціології праці: соціальні аспекти НОП; соціальне управління; праця керівника; дисципліна праці; соціалістичне змагання; охорона та санітарно-гігієнічні умови праці; робочий та позаробочий час; трудові проблеми молоді; праця жінок; профорієнтація та профвідбір; участь робітників в управлінні виробництвом; соціальні аспекти НТР; соціальні аспекти колективних форм організації праці. За 10 років (з 1966 до 1975 р.) з соціальних проблем праці було видруковано близько 4 тис. монографій і статей.

За останні 30 років соціологія праці пройшла великий шлях. Конкретні дослідження дозволили виявити немало сталих закономірностей і взаємозв’язків між окремими аспектами виробництва. Наприклад, було встановлено, що одні фактори виробництва (в основному пов’язані з творчою змістовністю праці, трудовою кар’єрою, більше впливають на задоволення працею, а інші здатні лише знімати незадоволеність (умови праці, рівень оплати тощо). Разом з тим, як і на двох попередніх етапах, в 50-80-х рр. характер та підсумки розвитку соціології далеко неоднозначні. Тому є декілька причин:

1. характер ситуації, в якій перебувала соціологія в період відродження в 50-ті рр.;

2. особливості міждисциплінарної взаємодії соціології праці перш за все з економікою та соціальною психологією;

3. посилення догматизації загальнотеоретичних уявлень про працю.

В якості причини, яка стримувала розвиток соціології праці в 50-70-ті рр., треба згадати широке розповсюдження антиекономічних настроїв серед соціологів. Так, з одного боку соціологія штучно звеличувалася над економікою, надаючи “приземленій” економіці можливість відшукувати засоби для реалізації “високих” цілей. З іншого боку, соціологія, особливо в прикладному її варіанті, змушена була задовольнятися тим малим, що залишала їй економіка. Приклад – соціальне планування на підприємствах, на яке соціологи свого часу покладали великі надії.

5. Управління виникає і стає потрібним тоді, коли різко ускладнюються економічні, політичні, соціальні процеси, і там, де з’являється потреба в кооперації, у поєднанні різних суспільних елементів, узгодженні дій окремих частин, індивідів тощо. Чим більш розвиненим є суспільство, чим більш розвинений у ньому поділ праці, тим більшою є потреба в соціології управління, бо управління – це діяльність, спрямована на реалізацію свідомо артикульованого інтересу.

Мистецтво управління формувалося протягом усього історичного розвитку людства, що, як відомо, налічує кілька тисячоліть. Виникнення управління пов’язують із зародженням писемності в стародавньому Шумері, що спричинило до створення особливого прошарку “жерців-бізнесменів”, які успішно виконували релігійно-комерційні та торговельні операції. В наступні десятиліття розвиток управлінського мистецтва відбувався як у сфері управління державними справами, так і у сфері управління господарством. Вже тоді філософи сперечалися про переваги різних форм управління, про те, є управління наукою чи мистецтвом, а також порушували питання про розумне управління (Платон, Конфуцій, Мейцзи та ін.).

Однак управління як сфера людського знання відокремилася в самостійну наукову галузь лише наприкінці ХІХ ст. Протягом більше як вікової історії наука соціального управління розробляє теорію, змістом якої є закони і закономірності, принципи, функції, форми й методи цілеспрямованої діяльності людей в процесі управління.

Перші праці, в яких було зроблено спробу наукового узагальнення нагромадженого досвіду та формування основ наукового управління, з’явилися наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. як відповідь на потреби промислового розвитку, який дедалі більше набував таких специфічних рис, як масове виробництво і масовий збут товарів та послуг, орієнтація на ринки більшого обсягу та великомасштабну організацію у формі міцних корпорацій та акціонерних товариств. Підприємства-гіганти відчували гостру потребу в раціональній організації виробництва й праці, чіткій і взаємопов’язаній роботі всіх підрозділів та служб, керівників і виконавців щодо науково обгрунтованих принципів, норм і стандартів.

У своєму розвитку теорія соціального управління пройшла кілька етапів:

§ Класичний, або раціоналістичний, напрямок, найтиповішим для якого є школа наукової організації праці, або наукового менеджменту, Ф.Тейлора; адміністративна, або класична, школа управління А.Фойля; теорія ідеальної бюрократії М.Вебера.

§ Соціально-психологічний, або гуманістичний, напрямок, для якого найхарактернішими є теорія людських відносин Е.Мейо; теорія “X” i “Y” Д.Мак-Грегора; теорія стилів управління К.Левіна та багато інших.

§ Системний, або методичний, напрямок, який об’єднує як класичну і соціально-психологічну школи, так і численні прикладні концепції, теорії та розробки на основі кількісних методів, тобто методів точних наук, з широким використанням комп’ютерних технологій і програмного моделювання.

З виникненням цього напряму відбувся остаточний перехід у розумінні проблем управління від суто інженерного підходу до соціологічного, в центрі уваги якого перебуває перш за все людина з її потребами, інтересами й цінностями. Значний внесок у розробку проблем управління суспільством та різними його сферами зробили А.Сміт, А.Фойль, М.Вебер, В.Зомбарт, Д.Кейнс, Й.Шумпетер, А.Богданов, В.Афанасьєв, Г.Саймон, Ч.Барнард та багато ін. як зарубіжних, так і вітчизняних дослідників.

Завдяки знанням фундаментальних положень соціології та психології щодо суб’єктів господарської діяльності стало можливим поглиблене розуміння реальної суті управління як в організаціях, так і в ширших соціальних системах. З’явилися такі поняття, як участь працівників в управлінні, лідерство, імідж керівника, особистий ріст тощо. Набуло права громадянства і саме поняття “особистість в організації”. Одне слово, “засумувавши” за живою людиною та побачивши можливість безпосереднього звернення до неї, управління почало соціологізуватися, а соціологія – спеціалізуватися. Отже, соціологія була не тільки сприйнята наукою управління, а й почала розглядатися як необхідна складова цієї науки.

Поряд з цим активне використання в управлінні системного підходу зумовило подальше ускладнення сфери управлінського знання. Було встановлено, що залежно від типу середовища можуть ефективно функціонувати як бюрократичні, так і дебюрократичні системи управління.

Саме з цим було пов’язане виникнення на рубежі 70-х рр. ідей “ситуаційного підходу” до управління соціальними системами. Подальший розвиток науки соціального управління у 80-ті рр. логічно привів до усвідомлення великого значення “організаційної культури” як важливої характеристики, що інтегрує в собі усі особливості підприємства (організації) – і системні, і поведінкові, і соціокультурні. Це, врешті-решт, значно посилює гуманістичний компонент в управлінні, спирається на людський потенціал як керівників, так і підлеглих.

В 90-ті рр. цей напрямок науки набув подальшого розвитку. У зв’язку з цим простежуються такі тенденції в розвитку наукового управління:

1. інтернаціоналізація управлінського знання, зумовлена виникненням інтеграційних структур (насамперед міжнародних інформаційних систем), зростанням конкуренції та взаємозалежності у світовій економіці;

2. дедалі більше повернення управління до “здорового глузду”. Адже систематизований “здоровий глузд”, що грунтується на висновках соціології, психології, науки про організаційні зміни, має не лише практичний, а й світоглядний характер (як певна система цінностей), даючи змогу як індивідам, так і соціальним спільнотам краще адаптуватися до відповідних змін у соціальному середовищі. Останнє особливо важливе для українського суспільства, оскільки в умовах його реформування проблема полягає не в тому, як, а в тому, що робити.

 

Лекція по темі 3.

Трудова поведінка.

План лекції:

1. Зміст, структура та функції трудової поведінки.

2. Мотивація трудової поведінки.

3. Цінності праці як фактор регулювання трудової поведінки.

4. Стимулювання праці.

5. Методи і форми соціальної регуляції.

 

1. До числа провідних категорій соціології відносяться соціальна поведінка та її модифікації – трудова, виробнича, організаційна, функціональна, комунікаційна, демографічна, економічна, нормативна та девіантна. В них відображені властивості основних суб’єктів соціального життя: особи, групи, колективу. Соціальна поведінка – похідна компонента соціального середовища, яка переломлюється в суб’єктних характеристиках та актах дійових осіб, а також в результатах суб’єктивної детермінації людської активності.

Трудову діяльність слід розуміти як обумовлену технологічними засобами і незалежну від суб’єктивних бажань доцільну форму професійної активності індивіда. Трудова діяльність – це відносно жорстко фіксований в часі й просторі доцільний ряд операцій та функцій, здійснюваних людьми, які об’єднані у виробничі організації. Кінцевою метою такої діяльності є: створення матеріальних благ, засобів життєзабезпечення з різноманітними споживчими властивостями; надання послуг різноманітного цільового призначення; виробництво наукових ідей, цінностей та їх прикладних аналогів; накопичення, консервація та передача інформації та її носіїв тощо. Трудова діяльність пов’язана з розподілом благ, послуг, цінностей та ідей; організацією та управлінням працюючих, зайнятих в суспільному виробництві; забезпечення обміну продуктами діяльності та їх еквівалентами. Відтак комплекс людських актів, вчинків та дій, які з’єднують працівника з трудовим процесом, треба відносити до категорії трудової поведінки.

Трудова поведінка являє собою доцільний комплекс індивідуальних та групових дій і вчинків, які визначають: а) спрямування та б) інтенсивність реалізації людського фактору у виробничій організації. Трудова поведінка працівника, з одного боку, відображає об’єктивну необхідність: заданість умов функціонування, що виявляється в досить жорстких рамках виробничої ситуації. З іншого – вона достатньо вільна, багатоальтернативна, визначена свободою вибору, що й створює рівні та ієрархію потреб. Міра відповідності двох боків трудової поведінки показує, які її орієнтації, ступінь зацікавленості в узгодженості своїх дій з цілями організації.

Структура трудової поведінки має складну конфігурацію і функціонально-цільову програму і складається,

§ по-перше, з циклічно повторюваних дій, однотипних за результатом, що відтворюють стандартні статусно-ролеві стани;

§ по-друге, з маргінальних дій та вчинків, які формуються в фазах перехідного стану з одного статусу до іншого;

§ по-третє, з поведінкових схем й стереотипів, що виражають глибоко інтерналізовані соціокультурні образи, елементи професійної субкультури та відповідні їй способи й методи спілкування, комунікацій та символічних дій.

§ по-четверте, з унікальних вчинків, похідних від індивідуального досвіду, способів досягнення життєвих та професійних цілей;

§ по-п’яте, з дій, в основі яких лежать раціоналізовані смислові схеми, переведені в план стійких переконань;

§ по-шосте, з акцій, здійснюваних під диктатом тих чи інших обставин;

§ по-сьоме, зі спонтанних реакцій та вчинків, спровокованих емоційним станом;

§ по-восьме, з “дублікатів”, які свідомо чи несвідомо повторюють стереотипи масової чи групової поведінки;

§ по-дев’яте, з дій та вчинків, які є трансформацією впливу інших суб’єктів, що використовують різні форми примусу чи переконань.

Подібні акції – результат конвенції чи взаємної згоди, що досягається на підставі: а) внутрішнього переконання, б) паліативної згоди чи в) адміністративного (економічного) примусу.

Трудова поведінка диференціюється за:

1. предметно-цільовою спрямованістю;

2. глибиною просторово-часової перспективи досягнення тієї чи іншої мети, т.т. за “межею досягнення”;

3. контекстом реалізації конкретної лінії трудової поведінки;

4. методами, способами й засобами досягнення конкретного результату;

5. інтенсивністю досягнення сформованої суб’єктом мети, дії;

6. соціокультурним зразком, покладеним в основу тих чи інших способів досягнення результату;

7. глибиною й типом раціоналізації, обгрунтування конкретної тактики й стратегії.

Отже, трудова поведінка – це комплекс дій та вчинків працівника, що свідомо ним реалізується; він пов’язаний з синхронізацією професійних можливостей та інтересів з фунціональним алгоритмом виробничого процесу. Це процес самонастройки, саморегуляції, що забезпечує певний рівень особистісної ідентифікації.

Цільові форми пов’язані з реалізацією цілей, які

§ по-перше, безпосередньо стосуються виконання конкретних трудових функцій на робочому місці (функціональна поведінка);

§ по-друге, направлені на досягнення певного рівня добробуту й якості життя (економічна поведінка);

§ по-третє, здійснюються в процесі організаційно-управлінської взаємодії (організаційна поведінка);

§ по-четверте, забезпечують досягнення чи зміну професійних, кваліфікаційних та адміністративних статусів (стратифікаційна поведінка).

2. Відомо, що трудова діяльність має складну поведінкову структуру. З одного боку, працівник, включившись в систему суспільного виробництва, підпорядковує свої дії інструкціям й нормам професійного середовища, а з іншого – він як активний і відносно автономний агент виробництва приймає особистісно змальовані рішення, вибирає альтернативні лінії поведінки. В зв’язку з цим можна говорити, що працівник мотивує свою поведінку, перепускаючи зовнішні фактори через призму власної свідомості. В кінцевому рахунку лише через систему мотивації він включається в певний контекст соціальної дійсності. Всі форми соціальної поведінки є наслідком суб’єктивної детермінації, одним з джерел якої виступає мотиваційна система особистості. Іншими словами, мотивація – пограничний прояв структури особистості, який діє чи веде себе певним чином завжди на перетині суб’єктивних, що виходять зсередини, сил та об’єктивних, що впливають ззовні, факторів. Процес мотивації перетворюється в поведінкові аналоги, реалізується у вчинках й діях індивіда, який об’єктивує, виявляє зовні власні замисли й рішення.

До структурних елементів процесу мотивації зазвичай відносять потреби, інтереси, бажання, прагнення, цінності, ціннісні орієнтації, ідеали і мотиви. Процес формування цих внутрішніх спонукальних сил трудової діяльності розуміють як мотивацію трудової поведінки.

Сутність мотиваційного процесу реалізується через притаманні йому функції:

§ пояснювальну-обгрунтовну – аргументаційна доцільність поведінки суб’єкту;

§ регулятивну – блокування одних дій і дозвіл інших;

§ комунікаційну (пояснювальну) – прогнозування спілкування у сфері праці;

§ соціалізації – усвідомлення своєї соціальної ролі в мікро- та макросередовищі, в трудовому колективі;

§ корекційну – уточнення старих і формування нових ідеалів, норм, ціннісних орієнтацій.

Наукове пояснення механізму реалізації цих функцій у процесі мотивації здійснюється на основі тієї чи іншої наукової теорії (концепції) мотивації праці. Соціолог Д.Маркович (Югославія) описує п’ять найбільш відомих в сучасній науці.

1. Теорія ієрархії потреб (А.Маслоу), згідно з якою людська поведінка визначається потребами двох видів: базових (у харчуванні, безпеці тощо) і похідних (у справедливості, благополуччі, порядку та єдності соціального життя)

2. Теорія потреби досягти результатів (Маклелланд) пояснює бажання людини працювати відповідно до ступня розвитку у неї потреби добиватись успіху;

3. Двоїста теорія мотивації (Ф.Херцберг), згідно з якою у індивіда є дві системи (ієрархії) потреб: а) гігієнічні фактори, пов’язані з умовами праці; б) мотиваторні, пов’язані з “внутрішніми” потребами (успіх, зміст праці, відповідальність, самостійність в роботі). Гігієнічні фактори закріплюють, стабілізують персонал, а мотиваторні спонукають до продуктивної праці;

4. Теорія справедливості чи суспільного порівняння, згідно з якою людина підвищує трудову активність, порівнюючи свій внесок і віддачу від праці з аналогічними показниками інших;

5. Теорія очікування (оцінки) виходить з того, що мотиваційні зусилля досягнення успіху індивіда формуються на основі високої цінності результатів діяльності в майбутньому.

Розглянуті теорії мотивації є основою для розробки мотиваційних моделей як сукупності підходів і практичних заходів, побудованих на певних припущеннях і поглядах.

До найбільших мотиваційних моделей нале