План лекції:
1. Поняття про соціологію.
2. Вступ в соціологію праці та управління. Предметна область соціології праці та управління.
2.1. Соціологія праці.
2.2. Соціологія управління.
3. Характеристики праці.
4. Поняття, закони та структура соціологічного знання.
5. Механізм та рівні теоретизування.
6. Основні категорії соціології праці та соціології управління.
1. Термін соціологія (від лат. societas – суспільство і грец. λόγος (logos) – слово, вчення) запроваджений французьким мислителем Огюстом Контом (1798-1857) в 30-х рр. ХІХ ст. В загальному смислі соціологія є наукою про суспільство. Втім подібне витлумачення не розкриває специфіки предмету, оскільки ціла низка наук (історія, право, етика та багато ін.) є науками про суспільство, маючи свій власний предмет дослідження.
Концентруючи увагу на вивченні соціальних фактів і явищ соціальних відносин та процесів, які відбуваються в суспільстві, соціологія, таким чином, визначила своє місце серед інших суспільних наук – філософії, політології, історії тощо.
Соціологія має своє коло проблем, свою сукупність специфічних понять та уявлень, використовує характерний для неї спосіб порушення питань та знаходження відповідей на них. Усе це дає підстави для визначення сутності соціології як науки про суспільство. Різноманітні визначення соціології зводяться до того, що соціологія в цілому – це наука, що вивчає відносини між групами людей, які займають різне становище в суспільстві, беруть неоднакову участь в економічному, соціальному, політичному і духовному житті, різняться не лише рівнем, а й джерелом своїх доходів, структурою споживання, способом, якістю та стилем життя, а також структурою ціннісних орієнтирів, мотивами і типом поведінки. Групи людей, які утворюють суспільство і які вивчає соціологія, називаються ще соціальними спільнотами. Це численні соціальні утворення, які нерідко налічують тисячі або й мільйони осіб. Їх можна ще називати великими соціальними групами.
Соціологія – це наука про закономірності функціонування, розвиток і взаємодії соціальних спільнот, систем і організацій.
2. Соціологія праці та соціологія управління споріднені з іншими науками про працю на основі об’єкту дослідження – трудової діяльності. Проте аспект вивчення праці (предмет науки) у соціології вирізняється і полягає у вивченні особливих соціально-трудових відносин, а саме тих, які виникають в результаті взаємодії людей у процесі праці.
2.1 Соціологія праці є комплексною дисципліною, оскільки в центрі її уваги знаходиться характер та зміст праці, ставлення людини до праці, ціннісні орієнтації, ролева поведінка людини в праці, мотивація та задоволеність працею, умови праці, організація та управління працею тощо.
Розпливчастість у визначенні предмету соціології праці тісно кореспондує з розпливчастістю границь між соціологічними дисциплінами, які вивчають трудову діяльність. Проблеми трудової діяльності, її організації та управління часто розводяться між “соціологією праці”, “індустріальною соціологією” та “соціологією професій”. З огляду на останнє виникає низка слушних питань: Чим ці зазначені дисципліни відрізняються між собою? Чи не дублюють вони одна одну? На ці питання до сьогодні не існує точної відповіді. Як на нас, то ми будемо оперувати назвою “соціологія праці та управління” як тією, що найбільш точно своєю назвою уособлює й віддзеркалює комплекс усіх проблем пов’язаних з працею.
Саме комплексність вивчення праці виступає відмінною ознакою соціологічного підходу, що виокремлює “соціологію праці” з системи інших наук про працю. Зауважимо тут принагідно, що процеси, які відбуваються у сфері праці є об’єктом вивчення загалом ряду фундаментальних наук як то природничих – фізіологія праці, психологія, ергономіка (1); суспільних – філософія, соціологія (2); економічних – політекономія, економіка праці (3).
Виходячи із характеристики праці як соціального процесу, виділяється три аспекти суті соціології праці:
1. Соціологія праці – це соціальні закономірності взаємодії людей у процесі виробництва, а механізми дій і форми виявлення закономірностей визначаються через діяльність трудових колективів і особи. (Аналізується комплекс проблем, пов’язаних з діяльністю людини і колективу в умовах використання традиційних і нових технологій).
2. Соціологія праці – це комплекс показників, що свідчать про ставлення людини і колективу до праці, її характеру, змісту, умов. (Аналізується передусім фактори мотивів ставлення людини і колективу до праці, пов’язаних, насамперед, з матеріальним зацікавленням змістом праці, взаємовідносинами у колективі, сенсом праці).
3. Соціологія праці стосується соціальної організації підприємства, функціонування колективу (особливості системи стосунків у колективі).
Отже, соціологія праціохоплює низку проблем, що стосуються трудового колективу, його функцій, взаємовідносин між членами колективу (в тому числі й між керівниками й підлеглими), соціально-психологічний клімат у колективі, конфлікти, стосунки між керівниками і лідерами та ін.
Соціологія праці – це галузь соціології, яка вивчає трудову діяльність як соціальний процес (1) й діяльність, пов’язану з організацією й управлінням процесу праці (2): закономірності формування, функціонування й розвитку соціальних утворень (систем, спільнот та інститутів) у сфері праці й пов’язані з ними процеси та явища.
2.2. Соціологія управління – галузь соціології, яка вивчає закономірності, засоби формування та методи цілеспрямованого впливу на соціальні відносини й процеси, що відбуваються в суспільстві та його підсистемах з метою впорядкування, підтримки, збереження його оптимального функціонування й розвитку або зміни, переведення до іншого стану. Соціологія управління досліджує також природу управлінських відносин, з’ясовує соціальні цілі управління з погляду соціальних критеріїв, відповідності їх інтересам тих, ким управляють, аналізує соціальні наслідки управлінських рішень і дій.
Вона вивчає також проблеми організації процесів управління, весь комплекс питань добору, розстановки, навчання та виховання управлінських кадрів, міжособистісних стосунків працівників апарату управління під час виконання ними управлінських функцій. Крім того, соціологія управління аналізує специфіку інтересів управлінців як соціально-професійної групи, особливості їхньої моралі, традицій, звичаїв, культури, виховання, засоби формування та форми прояву таких соціальних якостей особистості, як дисципліна, відповідальність, сумління тощо.
Об’єктом соціології управління виступають різноманітні соціальні системи (групи, угруповання, об’єднання, спільноти, суспільство в цілому), їх підсистеми та ланки, що створюються в суспільстві для досягнення певної мети та розв’язання певних завдань.
Предметом соціології управління виступають управлінські відносини, управлінські процеси і властивості суб’єктів управління різних рівнів управлінської ієрархії, а також закономірності, особливості, умови, функції та методи їх управлінської діяльності.
Соціологія управління досліджує не лише зміст і функції, а й механізм і технологію соціального управління (управління конкретними соціальними процесами) з метою виявити можливості його вдосконалення відповідно до тих цілей та завдань, що виробляються в суспільстві (та його підсистемах) як щодо ближчих, так і щодо подальших перспектив його розвитку.
Соціологія управління близька за проблематикою до розділів соціологічної науки, як соціологія організації, соціологія праці, соціологія права, соціологія моралі, соціологія комунікацій, соціологія політики, соціологія економіки, соціальне планування, соціальне прогнозування, соціальне проектування, а також розглядає управління в різних сферах людської діяльності.
Втім, оперуючи назвою “соціологія праці та управління” ми будемо проставляти акценти у соціології управління передусім там, де йдеться про явища відображення не просто певних соціальних відносин, а саме тих, що виникають й відбуваються у процесі управління працею. Іншими словами, в курсі предмету “Соціологія праці та управління” ми ставимо за мету проаналізувати соціальні групи та індивідів, що включені до процесу праці, а також професійні та соціальні ролі й статуси, умови й форми їхньої трудової діяльності й ті специфічні соціальні відносини, що складаються у процесі управління працею.
3. Праця – основа функціонування і розвитку будь-якого людського суспільства, незалежне від всіляких суспільних форм умова існування людей, вічна природна необхідність, без неї не було б можливим саме життя людини. Наведемо кілька характеристик праці:
§ Гроші. Зарплата є головним ресурсом, від якого залежать люди, задовольняючи свої потреби. Без такого доходу стурбованість про завтрашній день, як правило, зростає.
§ Рівень активності. Робота часто уможливлює набуття і вдосконалення навичок та вмінь. Навіть рутинна праця створює структуроване середовище, в якому поглинається енергія особи. Без цього можливості вдосконалювати такі вміння та навички може й не бути.
§ Різноманітність. Праця уможливлює доступ до середовища, що контактує з домашнім оточенням. У робочій атмосфері індивіди, виконуючи навіть доволі марудні обов’язки, можуть бути раді діяльності, відмінній від домашньої поденної роботи.
§ Часова структура. Для людей, зайнятих на регулярній роботі, день переважно організований згідно з ритмом праці. Хоча іноді це може пригнічувати, але все-таки дає відчуття спрямованості в повсякденній діяльності. Непрацюючі особи часто називають своєю головною проблемою нудьгу і поступово втрачають відчуття часу. Як зауважив один безробітний: “Час втратив своє колишнє значення… Його так багато” [Fryer and McKenna, 1987].
§ Соціальні контакти. Трудове середовище часто породжує дружбу й можливості участі у суспільній діяльності з іншими особами. Коло друзів та знайомих, при відриві від робочого оточення, найімовірніше, зменшуватиметься.
§ Персональна ідентичність. Праця переважно цінується за надання відчуття стабільної соціальної ідентичності. Зокрема, особливо для чоловіків, самоповага часто пов’язана з економічним внеском до сімейного бюджету.
На фоні цього списку неважко зрозуміти, чому втрата роботи може зашкодити впевненості людей у своїй соціальній значущості.
4. Питання суспільної праці й трудової діяльності людини займають якщо не центральне, то одне з найважливіших місць у світовій соціології. Праця відноситься до числа найфундаментальніших категорій соціології. Вона займає в соціології таке ж важливе місце, яке в філософії займають, як наприклад, категорії “матерія” чи “буття”. З тим, аби визначити місце праці як одного із фундаментальних понять в низці інших, розглянемо предмет, об’єкт, структуру та понятійний апарат соціології.
Соціологія – наука про становлення, розвиток та функціонування соціальних спільнот, а також соціальних відносин й процесів, що утворюються в ході взаємодії цих спільнот. Предмет дослідження – соціальні спільноти як об’єднання людей, які виникають і формуються на основі їхньої культурно-історичної самобутності (народи і нації), родинних зв’язків і схожості стадій життєвого циклу (сімейні, поколінські, статевовікові) чи розрізняються за професійно-кваліфікаційним і територіально-регіональним ознаками. Крім цього соціологія вивчає й такий тип спільнот, як ситуативно виникаючі масові утворення, члени яких об’єднані єдністю короткочасних спільних дій чи відносно тривалою діяльністю. Так виникають спільноти, пов’язані єдністю цілеспрямованої діяльності. Причому ці цілі можуть бути не лише трудовими, а й спортивно-дозвільними, музично-дозвільними, соціальними, політичними.
На шкалі соціальних спільнот провідне положення займають “великі соціальні групи”, які розрізняються за місцем, яке вони займають в системі суспільного виробництва, відношення до засобів виробництва (головний критерій соціально-класової структури), за роллю в суспільному поділі праці (соціально-професійні групи), за способами й розмірами отриманих прибутків.
Поруч з соціальними спільнотами, які виконують позитивні функції стабілізації суспільного виробництва, виділяються й декласовані та десоціалізовані групи: проститутки, наркомани, алкоголіки, члени кримінальних угруповань, спекулянти та ін. Крім них в соціальній структурі суспільства виділяють й інші її елементи: соціальні стани (1), структурні форми (2), малі групи (3).
Трудові (виробничі) колективи правильніше відносити до особливого типу соціальних спільнот, а саме до структурних формам. В якості первинних ланок суспільства вони виконують три найважливіші функції – економічну, соціальну та політичну і є достатньо чисельними об’єднаннями людей зі складною внутрішньою структурою (адміністративно-цільовою, професійно-кваліфікаційною і соціально-демографічною) та соціальною організацією (поділом й кооперацією праці, ієрархією управління, формальною й неформальною структурою). Виробничі колективи відносяться водночас і до соціальної структури (як соціальна спільнота), і до суспільних інститутів (як соціальна організація). Це й дозволяє виділити колективи в особливий різновид соціальних груп чи спільнот, що вивчаються соціологією.
Проблеми соціальної структури, соціальних інститутів, соціалізації особи, сім’ї, трудової діяльності, соціальної організації в сукупності утворюють фундаментальне знання в загальній соціології.
Соціологія, яка відображає об’єктивну дійсність притаманним лише їй способом, має справу з поведінкою великих мас людей. Тому задача соціолога – виокремити індивідуальні відмінності, які носять систематичний характер, від випадкових і, зважаючи на це, описати сталі властивості соціального явища чи процесу. Під соціальним явищем розуміється окремий чи випадковий прояв взаємодії людей, а під соціальним процесом – серія подібних явищ, що пов’язані між собою структурними чи причинними (функціональними) залежностями.
В науці закон – суттєвий, сталий, загальний, необхідний й повторюваний зв’язок. Всі закони можна класифікувати за різними основами (з огляду на предметну область – біологічні, економічні, соціальні і т.д.; на ступінь загальності – філософські, частковонаукові; на форму дії – динамічні і статистичні). Відмінність економічних законів від власне соціальних полягає в тому (і це є надто важливим усвідомлювати саме в контексті з’ясування проблем, пов’язаних з процесом праці), що перші визначають співвідношення матеріальних потреб життя і розвитку суспільства, а інші – відношення між різними індивідами й соціальними спільнотами і проявляються в їх соціальній діяльності. Соціальний закон, який прокладає собі шлях через різноманітні випадковості і регулює їх, стає видимим лише тоді, коли ці випадковості проявляються у великих кількостях, стають сталими й закономірними.
Предметом конкретного соціологічного дослідження, яке завжди грунтується на узагальненні статистичних фактів, виступає закономірність, т.т. міра вірогідності настання якоїсь події чи явища, а чи ж їх взаємозв’язку. Більш слабким видом закономірності виступає тенденція, яка показує основний напрямок розвитку подій, наближення реального процесу до об’єктивної закономірності. При умові багаторазового накладення різних тенденцій виявляється усталений зв’язок, який й формулюється в якості закону. Закони, існуючі об’єктивно (незалежно від свідомості людей), виражають сутність, форму всезагальності явищ, і слугують предметом теоретичного соціологічного дослідження. Іншими словами, усі поняття – тенденція, закономірність і закон – відображають повторюваний і сталий зв’язок суспільних явищ.
Соціологічна теорія налічує багато законів, які описують розвиток й функціонування суспільства як єдиного соціального організму. Якщо говорити назагал, то закони як знання про сутність, всезагальність і необхідність явищ відображаються саме соціологічною теорією. Її основними компонентами виступають соціологічні категорії й поняття, що утворюють логічно зв’язану наукову систему. Розглянемо деякі з таких понять.
Соціальні процеси, які ми визначили як сталий і ті, що змінюють один одного стани і явища, можуть характеризувати:
1. розвиток особистості (формування ціннісних орієнтацій, установок чи мотивацій поведінки);
2. взаємодія декількох індивідів;
3. внутрі- й міжгрупова взаємодія (адаптація, трудове змагання, конфлікти).
5. Будь-яке соціальне явище чи поведінковий акт можна інтерпретувати багатьма способами (ця кількість не буває безкінечною, втім її водночас й не можна назвати принципово замкненою). Це означає, що по мірі розвитку науки будуть з’являтися все нові способи інтерпретації поведінки людей в організованих спільнотах, чи простіше, в організаціях.
Відкритий характер кількості теоретичних інтерпретацій поведінки пояснюється відкритим характером нашого досвіду, на якому грунтується сама теорія. В свою чергу відкритий характер заключає в собі не лише достоїнства. Так, вирази “конфліктний шлюб”, “колегіальний стиль” чи “трудова адаптація” в різних культурах варіюються за своїм змістом.
З тим, аби дати теоретичну інтерпретацію, мало знати, що значить роль, статус, влада чи норма випрацювання. Їх можна по різному розуміти, вкладаючи різний зміст чи зводячи до якихось суто житейських уявлень. Поняття ролі чи влади мусять бути вирваними із реального контексту, ізольованими від повсякденних нагромаджень і включеними в новий контекст. Він називається теоретичною системою, в якій колишні терміни набувають нові, ідеально-типові зв’язки, отримують інший статус й іншу назву – ідеальних конструктів. Лише нові теоретичні поняття можна операціоналізувати, звести їх до сукупності досліджуваних ознак чи вимірюваних індикаторів. Нажаль, в своїй практичній діяльності, розробляючи програму та інструментарій дослідження, соціолог операціоналізує те, що не може й не повинне операціоналізуватися, т.т. абстрактні поняття, які занурені в наш повсякденний досвід і культурний контекст, але ще не є перекладеними на мову теоретичної системи. Подібні такі “наївні” процедури ми називаємо теоретизуванням. Змішування наукового й повсякденного теоретизування не наближує соціолога до ідеалу точного знання, нормам академічної дисципліни.
Існують дві найважливіші процедури – опис і дослідження, які є атрибутами наукової діяльності. Дослідження – це дещо більше, аніж процес ставлення запитань. Соціологічне дослідження – це передусім перевірка гіпотез, а не збір інформації на задану тему. Тут перевіряється не компетентність чи якість анкети, а відповідність теоретичної моделі і реального світу.
Теоретичний рівень соціологічного дослідження має свою специфіку і суттєво відрізняється від емпіричного знання. Вирішальною ознакою теоретичного дослідження виступає його спрямованість на вдосконалення й розвиток концептуальних засобів науки, рух в пласті ідеально-абстрактних об’єктів і схем. Навпаки, емпіричне дослідження визначається як застосування до об’єктивної дійсності, що лежить поза системою понять вже готових розумових засобів.
Характерною рисою теоретичного акту є те, що являє собою не лише відображення деякого об’єкту, але й рефлексію, усвідомлення процесу відображення. І в цьому смислі соціологічне знання включає в свою структуру (імпліцитно й експліцитно) методологічні норми й принципи. Концептуальний апарат будується на перетині цих двох гіперплощин пізнавального процесу. Відмінна риса теоретичної рефлексії – її біомодальність, яка означає здатність одночасно відображати те, що належить суб’єкту і те, що належить об’єкту. Так, в соціології при розробці питань праці мусять чітко дистанціюватися мова, якою висловлюється дослідник (суб’єкт) і сам респондент (об’єкт). При цьому методологічні заборони на кшталт “інтерв’юер не повинен нав’язувати об’єкту свою думку” організують не лише технологію дослідника, а й логіку розгортання теорії.
6. Принципова особливість соціології в цілому, і соціології праці та управління зокрема, полягає в двоїстості методологічного статусу. Соціологія виникла зі сфери філософського знання і значною мірою ця дещо специфічна залежність від філософії зберігається й сьогодні. З іншого боку, соціологія спрямована на вирішення конкретних проблем, поведінку соціальних груп та індивідів. Звідси беруть початок кількісна методологія, практика емпіричних досліджень та прикладних технологій. Так, в соціології праці та управління подібна специфіка виявляється ще яскравіше. Її предмет – суспільна праця – може бути адекватно осмислений і як соціологічна категорія, і як емпірична реальність поведінки людей одночасно. Таким чином, двоїстий статус соціології праці та управління витікає також із багатомірності суспільної праці як предмету соціологічного дослідження.
Соціологія, оскільки вона не може ігнорувати філософський аспект свого предмету, мусить брати за вихідне працю як суспільну субстанцію. Це значить, що мова йде про категорію праці як узагальнено-логічну форму відображення взаємодії суспільства і природи, людини і суспільства через історичну генезу матеріально-предметного середовища і антропосоціогенез.
Предмет соціології праці – суспільна праця, її організація й управління трудовим процесом. Останнє може бути адекватно осмислене і як соціологічна категорія, і як емпірична реальність поведінки людей одночасно. Таким чином, двоїстий статус соціології праці та управління витікає також із багатомірності суспільної праці як предмету соціологічного дослідження.
Основними категоріями соціології праці є характер праці, її зміст та умови, а також мотивація, адаптація, соціально-психологічний клімат тощо.
Характер праці – категорія, яка виражає соціальну сутність праці як суспільно значимого процесу. Характер праці дає можливість уявити зв’язок між індивідуальною та суспільною працею, способи взаємодії працівників із засобами праці, включення індивідуальної праці в суспільну, взаємозв’язок між окремими видами праці, тип взаємовідносин учасників процесу праці. Показником характеру праці виступає власність (суспільна і приватна, вільна і підневільна, “на себе” і “на когось”, добровільна і примусова).
Зміст праці – це узагальнена характеристика процесу праці, яка враховує різноманітні функції праці, види трудових операцій, поділ виробничої діяльності за галузями, фізичне та інтелектуальне напруження учасників процесу праці, ступінь самостійності працівника у регулюванні послідовності трудових операцій, наявність або відсутність новизни, творчості, складність, технічна оснащеність праці тощо. Зміст праці та характер праці тісно пов’язані між собою, характеризують один і той самий вид трудової діяльності під різними кутами зору. Зміст праці опосередковано характеризує й характер праці.
Види праці за змістом:
1. Проста праця (прості трудові операції, які не потребую спеціального навчання робітника).
2. Складна праця (кваліфікована праця, яка пов’язана з попередніми витратами на спеціальне навчання робітника).
3. Творча праця (постійний і оригінальний пошук нових рішень, нового ставлення до наявних проблем у процесі виробництва).
4. Фізична праця (безпосередня взаємодія людини із засобами праці).
5. Розумова праця (інтелектуальна, розумова праця, яка обумовлюється відсутністю прямої взаємодії працівника із засобами праці).
6. Ручна праця (не потребує техніки, інструментів, приладів).
Умови праці – сукупність чинників, які впливають на працездатність, здоров’я працівника. Категорія охоплює:
§ соціально-економічні (тривалість робочого часу, робочого року, оплата та стимулювання праці, спеціальна та загальноосвітня підготовка працівника);
§ санітарно-гігієнічні (температурний режим, освітлення, шум, вібрація, стан повітря тощо);
§ організаційні (розпорядок праці, забезпечення матеріалами, сировиною, інструментами тощо);
§ соціально-побутові умови (забезпечення працівників побутовими приміщеннями, їдальнями, медичним, санаторним, курортним обслуговуванням тощо).
Ставлення до праці – категорія, яка виражає зв’язок між працівником та суспільством, працівником та працею щодо виробництва та розподілу матеріальних та духовних благ.
Ставлення до праці як суспільної цінності; ставлення до своєї професії; ставлення до конкретних умов, в яких відбувається праця. Ставлення до праці являє собою єдність 3-х елементів:
1. Мотиви праці (мета і задоволеність працею).
2. Реальна трудова поведінка (активність працівника, якість і ефективність праці, особисте прагнення працівника до вдосконалення трудового процесу).
3. Вербальна оцінка трудової ситуації (рівень задоволеності виробничими умовами (зарплата, умови праці, клімат в колективі тощо) стосується здебільшого психічно-емоційного стану працівника.
Мотивація трудової діяльності – зовнішній чи внутрішній стимул (спонука) до трудової діяльності задля досягнення певних цілей, зацікавленість у такій діяльності, способи її ініціювання. Вивчення трудової мотивації охарактеризовує й значно доповнює картину структури особистості. В умовах ринкових відносин та формування працівника нового типу мотиваційність набуває практичного.
Мотив – свідомий збуджувач поведінки та діяльності людини, який зумовлює здійснення нею різноманітних потреб.
Трудова адаптація – соціальний процес засвоєння особистістю нової трудової ситуації, який характеризується активною взаємодією особистості й трудового середовища.
Основні види адаптації працівника є:
1. Професійна адаптація.
2. Соціально-психологічна адаптація.
Соціально-психологічний клімат – відносно стійкий і типовий дляпевної групи загальний емоційний настрій, який формується в процесі спільної трудової діяльності колективу через спілкування між людьми.
На стан соціально-психологічного клімату впливають 2 групи чинників:
1. Чинники макросередовища – суспільно-економічна формація, умови життя людини, соціальний стан, національність тощо.
2. Чинники мікросередовища – виробничі (зміст і характер, рівень організації, умови праці); соціальні (система оплати, стимулювання праці, організація суспільного життя); соціально-психологічні (особливості окремих членів колективу, діяльність керівника тощо).
Серед фундаментальних категорій соціології управління виокремлюють “соціальне управління” та “управління соціальними процесами”, які майже однозначно трактуються в науковій та методичній літературі. Однак їхня неоднозначність полягає в тому, що поняття “соціальне управління” визначає весь комплекс цілеспрямованого регулювання соціальних сфер, суспільних відносин, соціальної діяльності людей, а поняття “управління соціальними процесами” підкреслює аспект диференціації, тобто виокремлення конкретних процесів, які підлягають управлінському впливу відповідно до специфіки кожного з них.
Соціальне управління – один з основних типів управління, функція якого полягає в забезпеченні реалізації потреб розвитку суспільства та його підсистем. До найзагальніших властивостей соціального управління відносять,
§ по-перше, наявність людини як суб’єкта й об’єкта управління, як первинного елемента соціальної системи;
§ по-друге, застосування цілеспрямованого, свідомого впливу на різні спільноти людей, соціальні групи, організації, колективи тощо для координації та узгодження їхньої діяльності в процесі вирішення загальногосподарських і суспільних завдань з метою формування й відтворення відповідних умов, що сприяють розвитку людини як особистості;
§ по-третє, забезпечення функціонування і розвитку будь-якої соціальної системи при збереженні її основних якісних параметрів.
Лекція по темі 2.
