Формальна соціологія Г. Зіммеля

Наукова спадщина іншого представника формального напряму німецької соціології Георга Зіммеля (1858—1918) належить не лише історії соціології. Ім'я Зіммеля — в по­чесному ряду найвідоміших європейських філософів рубе­жу XIX—XX ст. Обставини життя поставили мислителя в ситуацію «аутсайдера», напіввизнаного в академічному середовищі і досить далекого від практики емпіричних досліджень. Однак завдяки глибокій ерудиції, широті на­укових інтересів і розвиненій інтуїції він зробив вагомий внесок у розвиток соціологічної теорії. Зіммель — майстер феноменологічного аналізу «чистих форм суспільності», однак його висновки грунтуються на інтерпретації таких конкретних форм людської взаємодії, як праця, панування і порядкування, обмін, конкуренція і т. п. Широковідома праця Зіммеля «Філософія грошей» — своєрідна феноме­нологія і психологія капіталізму, яка поглиблює і допов­нює теорію товарного фетишизму К. Маркса.

Торкаючись проблеми предмета й об'єкта соціології, Зіммель зауважував, що з точки зору змісту в них немає нічого, чого б не було вже в інших науках. «...У порівнян­ні з іншими науками соціологія — це новий засіб дослід­ження, новий метод, який дає- змогу підійти до явищ но­вим шляхом. Подібно до методу індукції, соціологія про­никає в дослідницькі сфери всіх наук, допомагаючи найти нові рішення вже наявних проблем — однак у такій же мірі, як і індукція, не є окремою наукою». Безумовно, що різниця між науками може розглядатись як щось фор­мальне— за умови, коли самі науки розуміти формально, як системи методик і технічних Засобів для розв'язання певних «головоломок».

Розуміючи ризик, пов'язаний із застосуванням суто

формального підходу, Зіммель змушений дещо пом'якшити його критерії. Існують, пише він, певні об'єктивні форми людської взаємодії, зміст яких полягає саме в єдності, солідарності, спрямованості до певної спільної мети. Кон­кретна «матерія» такої взаємодії неймовірно різноманітна і сама по собі може не мати нічого солідаристського. Од­нак потенційно людська діяльність несе в собі соціальний вимір. Це і є об'єктивною підставою правомірності існу­вання «метанаукового» конструкту — суспільства. Про ос­таннє, зауважує соціолог, можна вести мову там, де йде­ться про невні усталені форми міжособистісної взаємодії. «Такого роду взаємодія виникає на базі найрізноманітні­ших стимулів і служить найрізноманітнішим цілям. Мо­тиви релігійні, еротичні, комунікативні, оборонні, агресив­ні, виробничі та інші спонукають людей до спільного буття, змушуючи їх діяти на користь інших, разом з ін­шими, проти інших... Єдності або соціації людей можуть мати різні ступені розвитку — від тимчасового об'єднання для прогулянки до рівня сімейного союзу, від перебування на тимчасовій роботі до належності до однієї держави, від тимчасового проживання в готелі до приналежності до од­ного цеху або гільдії».

Конкретні мотиви і цілі людської діяльності, зауважує соціолог, самі по собі не мають ніякої соціальної валент­ності у строгому значенні цього слова. Вони можуть лише набувати соціального змісту або, навпаки, втрачати його. «Ні голод, ні кохання, ні праця, ні релігія, ні техніка, ні інтелект самі по собі ще не є соціацією. Однак вони її утворюють, коли ізольоване співіснування індивідів наби­рає певних форм сумісного буття, стаючи взаємодією. Со-ціація — це та форма, завдяки якій індивіди на грунті різноманітності їх чуттєвих і духовних, миттєвих і довго­строкових, свідомих чи неусвід'омлених, каузально обумов­лених чи телеологічно спрямованих інтересів утворюють єдності, в рамках яких вони реалізують ці інтереси».

Формальне розуміння предмета соціології звужувало її предметний горизонт, унеможливлювало постановку ря­ду макросоціологічних проблем, скажімо, питань про типи суспільств, соціальні системи, динаміку соціальних змін тощо. Прагнучи подолати суперечності, які виникали у зв'язку з цим, соціолог розрізняв чисту (формальну) со­ціологію і соціологію ' загальну як застосування соціоло­гічного методу «для дослідження історичного життя». По­руч з цим він виділяв і так звану «філософську соціоло­гію», котра займається вивченням «епістемологічних та метафізичних аспектів» соціологічного пізнання.

Ранній період творчості Зіммеля позначений впливом на нього ідей соціологічного натуралізму, зокрема спен-серівської теорії еволюції. Пізніше мислитель зазнає пев­ного впливу кантіанства, а в останній період виступить поруч з А. Бергсоном і В. Дільтеєм як один з фундаторів «філософії життя». Зміна філософських орієнтацій певним чином впливала і на теоретико-соціологічні орієнтації Зіммеля.

• У праці «Соціальна диференціація», типовій для ран­нього, позитивістського етапу світогляду Зіммеля, стави­ться проблема зв'язку між індивідом і групою,, розгляда­ються деякі механізми внутрі- та міжгрупової взаємодії. Емпіричним грунтом для висновків соціолога служить го­ловним чином історичний матеріал. Аналізуючи походжен­ня й еволюцію принципу «колективної відповідальності», соціолог прагне простежити основні етапи переходу від анонімної колективної відповідальності до відповідальності особистої, заміни зовнішнього примусу інтерналізацією групових норм. Абсолютна групова солідарність можлива лише в межах відносно невеликих колективів, «зцементо­ваних» за допомогою кількох загальнозрозумілих принци­пів (цінностей). Такого типу інтеракція можлива, напри­клад, у рамках замкнутих і невеликих кількісно давньо-християнських громад. Вони мали відносно незначну кіль­кість догм, які, однак, міцно з'єднували їх. Але у тій мірі, як поширювалася християнська віра, солідарність вірую­чих усередині громад слабшала.

Соціальна диференціація та індивідуалізація (станов­лення особистості) виступають, як показує Зіммель, двома сторонами того ж самого. Особистість формується як пев­на множина позицій у координатах різних соціальних груп. Саме ця багатовимірність і є підставою внутрішньої стій­кості «персони» та незалежності її від впливу кожної окре­мо взятої групи. Особистість як елемент диференційованої спільності «вступає у такі багатоманітні зв'язки, що в певному розумінні стає мовби між ними, не підпорядко­вуючись повністю жодному з них і набуваючи таким чи­ном самостійності, яка об'єктивно і суб'єктивно лише при­ховує її солідарність з цілим». Диференціація послаблює внутрігрупову згуртованість, однак підвищує рівень між-особового спілкування і розкриття індивідуальних здібно­стей. Завдяки їй стає можливим поставити на службу культурі і ті нахили, які в. очах громадськості не є мораль­ними. Вже суто кількісне збільшення групи дає можли­вість зробити соціально корисними суто егоїстичні наміри: «...Навіть найбільш егоїстичні схильності, котрі реалізу-

ються у соціально визначених рамках, змушені платити певний борг моральності. Мета соціалізації полягає у то­му, щоб цей борг все збільшувався».

Соціолог справедливо виступав проти розуміння зміс­ту поняття суспільства як якоїсь «універсали», котра існує до і над окремими проявами соціального життя, підпоряд­ковуючи собі зміст цих проявів. Соціальне — це лише один формальний вимір багатоманітності проявів групової взає­модії. Поняття суспільства має як мінімум два значення. В одному випадку ним називають певну реально існуючу людську спільноту, певну множину соціалізованих інди­відів. У другому — йдеться про систему відносин між цими індивідами, про систему форм, у яких відбуваються про­цеси соціалізації. В першому значенні термін «суспільство» означає об'єкт усіх гуманітарних та соціальних наук, у другому — об'єкт власне соціології, котрий не існує • як щось окреме поза конкретними формами взаємодії. З цьо­го випливає важливий висновок: «Певна множина індиві­дів може бути суспільством у більшій або меншій мірі. З кожною появою нових інтегральних утворень — політич­них чи партійних угруповань, об'єднань для сумісної праці чи спілок однодумців, нових структур управління і підпо­рядкування... група стає у більшій мірі суспільством, аніж вона була до того».

Визначаючи соціологію як науку про форми соціації, Зіммель змушений був долати ряд труднощів методоло­гічного характеру, його власна'позиція, як бачимо, тяжі­ла до номіналізму — несприйняття ідеї «суспільства вза­галі» і визнання як реально існуючих лише окремих інди­відів, що взаємодіють між собою. Відповідно до цього він вів мову як мінімум про три рівні соціального пізнання: 1) екзистенціальний, де враховуються особистісні позиції реальних носіїв соціальних зв'язків; 2) формальний, де увага акцентується на самих формах взаємодії; 3) пред­метно-змістовний, де йдеться про вивчення конкретного змісту форм взаємодії або сфер суспільного життя (госпо­дарства, політики, науки, мистецтва і т. д.).

Власне, ніде в працях Зіммеля немає суто формаль­ного аналізу як такого; ведучи мову про «соціацію», він постійно звертається до її змістовних контекстів. Поняття «форми соціації» іноді вживається як близьке до поняття «соціальної ролі», завдяки якій індивід ідентифікує себе з тією чи іншою групою.

Головною тезою емпіричної соціології, як вважає Зім­мель, мусить стати визнання факту відносної, а не абсо­лютної соційованості людського спілкування. Відповідно

10 828

до засад «філософії життя» соціолог протиставляє екзи­стенціальний і соціальний аспекти міжіндивідуальної взає­модії. «Соціальний індивід,— пише він,— рухається у дво­полюсному просторі між екзистенціальними ситуаціями (дружба, кохання, сім'я) та феноменами сучасної куль­тури, пройнятої господарчими та грошовими інтересами, де людина, виробляючи, купуючи і купуючись, наближає­ться до ідеалу абсолютної об'єктивності».

В архаїчних суспільствах, зазначає Зіммель, має місце максимально можлива схожість між індивідами, що на­лежать до однієї групи; натомість самі групи (родо-пле-мінні спільноти) протистоять одна одній як чужі і ворожі. В ході історичного розвитку наростає диференціація між індивідами, форми прояву індивідуальності стають все різ­номанітнішими, а протистояння між родо-племінними спільнотами послабляється. Висновки соціолога, як неваж­ко переконатися, грунтуються на ліберально-прогресист-ських засадах, характерних для еволюціонізму Г. Спенсера і якоюсь мірою для всієї позитивістської традиції мину­лого сторіччя. Своє найповніше і всебічне обгрунтування ця традиція віднайшла в дюркгеймівській теорії поділу суспільної праці (вчення про «органічну» солідарність людських взаємин у сучасному суспільстві).

Однак поміж «солідаризмом» Е. Дюркгейма і зімме-лівським розумінням соціальної еволюції існує й істотна відмінність. Концепція поділу суспільної праці пов'язана з уявленнями про стадії, або фази суспільного розвитку. Для більш ранньої фази характерне переважання «меха­нічних» форм солідарності, для пізнішої — індустріально-буржуазної — типовими стають «органічні» форми, котрі дають можливість. прояву індивідуальної ініціативи та реалізації людської свободи. Зіммель же частіше за все веде мову про тенденцію протилежну за змістом, пов'яза­ну з відчуженням результатів людської взаємодії. Супе­речливість процесу соціальної диференціації полягає в тому, що в цьому відособлюються і протистоять одне од­ному матеріальні («механічні») і духовні елементи.

В сучасному житті «має місце тенденція до витіснення тих установ і форм спілкування, які ще несуть у собі без­посередньо людський смисл — такими, котрі самі по собі є механічними, формальними, неживими. Духовного сенсу їм падає лише певна спільна мета, котра реалізується вже поза їх межами, в рамках суспільного цілого. Такий ха­рактер має, наприклад, служба сучасного солдата на про­тивагу подвижництву середньовічного лицаря, праця біля конвеєра — на противагу праці майстра-ремісника». Щ та

інші соціально-філософські висновки Зіммеля багато в чому близькі гегелівсько-марксистській теорії відчуження праці, ряд висновків якої соціолог переповідає кантіанською мовою (згадаймо зіммелівську тезу про суперечність між формальними і змістовними аспектами суспільного життя).

Сказане вище дає змогу чіткіше вичленити методоло­гічні засади зіммелівської соціальної теорії, насамперед такі, як номіналізм, інтеракціонізм, концепцію «розумін­ня». «Як висхідний пункт усіх соціальних утворень,— пише соціолог,— ми розглядаємо взаємодію особистості з осо­бистістю». На базі елементарної міжособистісної взаємо­дії виникають все складніші інституціалізовані її форми. Закони «соціації» незалежні від свідомості та волі інди­відів, однак це закони міжіндивідуальної взаємодії, між-індивідуального спілкування. У процесі диференціації ви-, никають імперсональні утворення вищого рангу, котрі ви­ступають як відокремлені носії міжособистісної взаємодії і як посередники у цій взаємодії.¹ В даному випадку йде­ться про формування тих елементів структурно-функціо­нальної організації суспільства, яку називають інститу­тами. Інституціалізована взаємодія здійснюється в чітких, виокремлених, «субстанціалізованих» формах. Однак у мі­ру того як кристалізуються ці форми, зміст взаємодії з інтерперсонального стає імперсональним. Має місце, якщо говорити філософською мовою, об'єктивація, уречевлення, а зрештою й відчуження особистості.

Зіммель робить спробу викласти проблематику відчу­ження мовою соціологічної теорії. Він намагається виокре­мити і проаналізувати ті форми соціальної взаємодії, у яких суперечність між формою і змістом, засобами і ме­тою досягає, як він вважає, найвищого ступеня. «В на­шому сучасному житті наростає певного роду напруже­ність поміж матеріально-змістовним і практично-персона­льним моментами. Окремі сфери нашого життя набувають дедалі загальнішого характеру, підпорядковуючи собі все більше елементів навколишньої дійсності. Мова йде на­самперед про інтелектуальну діяльність, право і гроші. Всі ці три сфери мають спільну ознаку — байдужість до люд­ської індивідуальності, і кожна з них є певного роду все-загальним і водночас виокремленим із конкретної ціліс­ності життя фактором, який розвивається відповідно до своїх власних норм, і водночас прагне втрутитись у життя і переформувати його за власною вподобою».

Контекст, у якому автор вживає терміни «інтелект», «право» та «гроші», свідчить, що йдеться про певні висо-коформалізовані соціальні інституції — науку, кодифіко-

ао*

ване і раціоналізоване право та інститут грошей як за­собу регуляції механізмів високоспеціалізованого товар­ного виробництва. Зіммеля цікавлять не стільки зовнішні аспекти функціонування цих інституцій, скільки внутрішні соціопсихологічні механізми міжособистісної інтеракції в межах цих інституцій і «з їх приводу». Інституціоналізація пов'язана з ускладненням форм взаємодії, зокрема з кіль­кісним збільшенням елементів індивідуальної дії, тих ета­пів, які потрібні для досягнення мети. У цьому процесі і стає можливою трансформація внутрішньої структури дії, а саме: зміщення психологічних аспектів з мети дії на її засоби. «З посиленням конкуренції та поділу праці жит­тєві цілі людей стають все більш важкодоступними, бо вимагають для свого здійснення дедалі більшого числа засобів. Велика кількість сучасних цивілізованих людей живе переважно технічними інтересами, концентруючи свої зусилля на тому, що далеке від справді свідомих ці­лей... В рамках сучасної культури індивід вже знаходить себе інтегрованим у різноманітні телеологічно організова­ні системи взаємодії (звичаї, ритуали), про походження і первісний смисл яких ніхто більше не питає. Внаслідок цього кінцеві життєві цілі лише частково потрапляють на хвилю свідомості, і остання все частіше зосереджується на вирішенні практичних питань, тобто на реалізації за­собів, а не цілей» ',

Звичайно, ці висновки мають скоріше загальнофілософ-ський, аніж соціологічний характер; йдеться про культурно філософську критику буржуазної цивілізації як системи, пов'язаної з відчуженням особистості. Протиставлення по­нять каузальності та телеологічного підходу, методів гене­ралізації й індивідуалізації належить до принципових по­ложень неокантіанства та «філософії життя». Зіммель, одначе, намагається показати, що такого роду методологіч­ний дуалізм має свої корені у природі соціальних відносин буржуазного суспільства, котрі грунтуються на відриві й протиставленні мети й засобів, форми і змісту, цінності й існування. Мислитель розробив оригінальну теорію цін­ностей, яка має самостійне теоретичне значення, однак у ряді своїх аспектів може інтерпретуватись і в соціологіч­ному контексті. Правила ціннісного рангування явищ і процесів не збігаються з об'єктивними закономірностями їх функціонування, поняття «рівень цінності» поєднує в собі як об'єктивні, так і суб'єктивні моменти; оцінка — по­няття суб'єктивне, тоді як цінність — інтерсуб'єктивне.

Зіммель детально аналізує зміст поняття економічної (господарської, матеріальної) цінності, зіставляючи при

цьому висновки економічної теорії вартості з ідеями філо­софської теорії цінностей. У центрі його уваги — проблема вартісних відносин у сфері матеріального виробництва і, зокрема, проблема подвійної природи товару (товар як мінова вартість) та символічного втілення мінової варто­сті в її грошових еквівалентах. При цьому соціолог вихо­дить з припущення, що природа мінової вартості (цінність) принципово відмінна від природи інших цінностей.

Вартість віднаходить свою «чисту форму» — гроші, з появою яких економічні відносини і процеси починають виступати як дериват власного деривату, тобто як втілен­ня і прихована форма того значення, яке мають їх грошові еквіваленти. Ніякий інший різновид цінностей не перебував у цьому відношенні в більш сприятливій ситуації, аніж вартість.

Перетворення сфери товарно-грошових відносин у пев­ну самозаконну систему і пов'язана з цим ціннісна абсо­лютизація грошей залежні, як вважає Зіммель, від того повороту у сфері господарських інтересів, який відбувся у промисловій революції нового часу. У традиційних су­спільствах домінує головним чином споживацька орієнта­ція господарства, завдяки чому гальмується розвиток то­варно-грошових відносин. Там, де ціннісно акцентоване споживання, а не виробництво (як це має місце у суспіль­ствах архаїчних та доіндустріальних), відсутні і передумо­ви для відчуження засобів господарської діяльності від її кінцевої мети. Попереджуючи висновки Шпенглера, ав­тор «Філософії грошей» віднаходить спільність поміж «консумтивним» характером античної полісної економіки і деякими рисами античної культури. Сучасний же світо­гляд, в основі якого покладено часові категорії, близький до товарного типу господарства. «Сьогодні, як це мало місце в час занепаду, усі людські відносини і об'єктивна культура пройняті інтересом до грошей. Іронія історично­го розвитку полягає в тому, що внаслідок атрофії зміс­товних жіттєвих цілей місце їх зайняла цінність, котра є лише засобом і нічим більше». Значну увагу мислитель приділяє аналізові ставлення до грошей, матеріальних благ, багатства з боку визначних соціальних, ідеологічних і культурних рухів минулого. Негативне ставлення до тор­гово-посередницької діяльності та лихварства з боку ка­толицької церкви соціолог пояснює наявністю внутрішньої психологічної спорідненості між прагненням до спасіння і прагнення збагачення та страхом перед конкуренцією, яку можуть створити підприємницькі інтереси інтересам релігійним.

Відрив форми функціонування інституту від його змісту має місце у сфері не лише товарно-грошових, матеріаль­них відносин, а й у правовій та культурній. Зіммель дово­дить, що інтелектуалізація та раціоналізація культурного життя за своїми соціальними функціями тотожні «ринко-візації» життя господарського. Завдяки функціонуванню грошей і зростанню рівня інтелектуальної культури тво­риться «об'єктивний стиль життя», в межах якого нейтра­лізується первісна імпульсивність мотивацій людської по­ведінки. (Первісні народи, зауважує соціолог, знають або егоїстичний імпульс грабунку, або альтруїстичний імпульс дарунку, однак з недовірою ставляться до торгових кон­тактів, котрі грунтуються на еквівалентному обміні.)

В принципі інтелектуальна культура, як і ринково ре­
гульоване господарство, має двозначну, амбівалентну при­
роду: вона нівелює індивідуальність речей і людей, замі­
нюючи її абстрактними еквівалентами (соціолог говорить
у зв'язку з цим про «нівелюючу або комуністичну сутність
інтелекту»). Та водночас такого роду урівнювання стає
могутнім стимулом посилення нерівності між людьми й і

утвердження егоїзму в людських стосунках. Зворотною
стороною процесу формування самозаконних формально
раціоналізованих «систем» виступає атомізація суспільства,
розрив традиційних зв'язків і посилення індивідуалістич­
них орієнтацій. Саме тому, зауважує Зіммель, у ряді впли- і
вових соціальних рухів і ідейних течій, від буддизму і
християнства до якобінців, має місце негативне ставлення.
до принципів формальної рівності і до освіченості як такої.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає зміст методологічних дискусій у німецькому сус­
пільствознавстві кінця XIX ст.? Назвіть основні ознаки «історизму» І
В. Дільтея і неокантіанського вчення про «науки про культуру» і «на­
уки про природу».

2- Ф. Тьонніс про предмет і функції соціології.

3. Ф. Тьонніс про спільноту («гемайншафт») і суспільство («ге-зельшафт»). Значення цієї дихотомії для подальшого розвитку соціоло­гічної теорії.. і І

4. Г. Зіммель про соціологію як формальну науку. Поняття «фор­ми соціації»..

5. У чому полягає зміст зіммелівської теорії буржуазного суспіль- / ства? У чому полягає, за Г. Зіммелем, спільність між грошима, правом

і інтелектом?

6. Г. Зіммель про культурний конфлікт у сучасному йому суспіль­
стві.

ГЛАВА П