Психологічний напрям у соціології

На межі ХІХ–ХХ століть дістала поширення психологічна школа (чи психологічний напрям у соціології), що прийшла на зміну примітивним біолого-натуралістичним теоріям, характерним для індивідуальної психології. Інтерес до психологічних теорій був викликаний насамперед потребою врахування складної сукупності соціальних чинників, а також пояснення мотивації людської поведінки в суспільстві та її соціальних механізмів. Усе це значною мірою сприяло появі безлічі різновидів психологічного напряму в соціології. У той же час об’єднуючим моментом для них був головний принцип, визнаний усіма представниками цього напряму, – прагнення шукати ключ до пояснення всіх суспільних явищ і процесів з погляду психічного осмислення життєдіяльності індивіда й суспільства.

Ці різновиди психологічного напряму виділялися залежно від вибору ключових пояснювальних понять чи принципів. Так, представники психологічного еволюціонізму американські соціологи Л. Уорд (1841–1913) і Ф. Ґіддінґс (1855–1931) прагнули виявити психологічні чинники розвитку цивілізації. Розвиток суспільства вони визначали як частину космічної еволюції, що має цілеспрямований характер і залежить від первинних біологічних потреб (голод, спрага, статеві потреби тощо), розглянутих ними як соціальні, що роблять можливим свідому взаємодію людей. Наступним різновидом цього напряму є інстинктивізм, засновник якого У. Мак-Дуґґал (1871–1938) – англо-американський соціолог та психолог – шукав основу суспільного життя в біологічно спадкових інстинктах, супроводжуваних відповідними емоціями, що виражають прагнення до мети і є спільною якістю, що поєднує людей.

Представники біхевіоризму (дослівний переклад з англійської – поведінки) – зокрема американський психолог Дж. Уотен (1878–1958) – на основі досліджень російських учених І. Павлова і В. Бєхтерєва зробив висновок, що всі суспільні явища й процеси зводяться до взаємодії між стимулами, які впливають на людський організм, і відповідними реакціями цього організму, де основними механізмами, що визначають суспільне життя, виступають фізіологічні механізми умовних рефлексів.

У рамках психологічного напряму розроблялися також проблеми групової соціології. Яскравим представником цієї течії, а також одним із засновників соціальної психології вважається Ґ. Лебон (1841–1931) – французький соціолог і соціальний психолог. У своїй головній роботі «Психологія натовпу» він першим сформулював фундаментальну роль емоцій у суспільних справах, а також питання психічного впливу на окрему особу і психічного «зараження», що відбуваються у натовпі.

Вагома роль у психологічному напрямі в соціології належала й далі належатиме такій теоретико-методологічній течії, як символічний інтеракціонізм (у перекладі з англійської – взаємодія). Його засновниками є відомі американські соціологи й психологи Ч. Кулі (1864–1929), У. Томас (1863–1947) та інші. Однак найбільш вагомий внесок у практичне розроблення цієї теорії зробив Дж. Мід (1863–1931) – відомий американський соціолог і соціальний психолог, що ввів до наукового обігу поняття «міжіндивідуальна взаємодія». Він уважав, що сукупність процесів соціальної взаємодії конструює суспільство й індивіда. Дія індивіда (фізична чи вербальна) сприймається іншими людьми, будучи опосередкована певними значеннями (під якими він розумів скорочену взаємодію, що існує в досвіді індивідів). Тотожність значень у досвіді того, хто сприймає дію, припускає, на його думку, можливість «прийняття ролі іншого». Ця концепція Міда вплинула на подальший розвиток соціології та соціальної психології.

Визначним представником психологічного напряму в соціології по праву є відомий австрійський психолог, соціальний мислитель і лікар Зіґмунд Фрейд (1856–1939) – засновник теорії психоаналізу, який стверджував, що першорядну роль у житті суспільства відіграє психіка окремих соціальних груп.

Таким чином, різні наукові школи позитивістського спрямування в соціології були першими школами на шляху формування соціології як самостійної наукової й навчальної дисципліни.

Слід зазначити, що на межі ХІХ–ХХ століть соціологія переживає якісно новий етап: усвідомлюється обмеженість абстрактно-теоретичних методів пізнання, натуралістичних та психологічних підходів до суспільства. Суспільство починає розглядатися як продукт діяльності людей. Найбільш яскраві представники соціології в цей час – Е. Дюркґейм, М. Вебер, Ґ. Зіммель. Їх поєднує думка про принципову відмінність законів суспільного розвитку від законів природи, про своєрідність соціологічних методів пізнання. Саме в результаті їх зусиль соціологія перетворилася на науку з власним предметом, теорією і можливостями для емпіричних підтверджень різних аспектів цієї теорії. Настав час класичної соціології.