Розвиток соціологічної думки України

Соціологічна думка України формувалася в умовах відсутності незалежності, що зумовило домінування в ній ідеї національної єдності, державності. Вже перші письмові документи Київської Русі мають зародки соціологічних поглядів, які були пронизані християнством. Зокрема, у першодруках постають такі соціологічні проблеми: взаємини суспільства і влади, особи і церкви, правові міжособистісні відносини, захист бідних та знедолених, взаємодія «людина–природа». Про це свідчать «Повість минулих літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Повчання» Володимира Мономаха та ін.

У період козацької доби (ХVI – поч. ХVIІІ ст.) на Україні панують ідеї патріотизму, просвітництва, духовного і національного відродження, єдності слов’янських народів, боротьби за соціальну справедливість. У цей період з’явились Острозька, Києво-Могилянська академії, братські школи, де працювали видатні вчені й полемісти того часу: Костянтин Острозький, Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Петро Могила, Інокентій Гізель, Феофан Прокопович, Григорій Кониський.

Виразні соціологічні мотиви знаходимо у філософсько-соціологічній спадщині українського філософа Григорія Сковороди, Якова Павловича Козельського, Тараса Шевченка.

Безпосередньо біля витоків української соціології стояли М. Драгоманов, І. Франко, Б. Кістяківський, М. Шаповал, М. Зібер, С. Подолинський, В. Липинський.

М. П. Драгоманов (1841–1895) перший використав термін «соціологія», читаючи лекції студентам Київського університету. Він вважав соціологію універсальною і найбільш точною наукою про суспільство. За думкою вченого, суспільство охоплювало три системи: матеріал, з якого воно складається (індивідууми, спільності); суспільство (сім’я, клас, держава, їх союзи) й продукти суспільної діяльності (політичні, економічні, духовні, соціальні). М. Драгоманов був прихильником еволюційної теорії прогресу.

Стосовно суспільних змін та відносин політичного характеру, то він досліджував проблеми влади, співвідношення держави і суспільства, церкви, свободи особистості, федералізму й ін.

І. Я. Франко (1846–1916) – видатний український письменник, поет, публіцист і суспільний діяч, соціолог і філософ. Він уважав, що соціологія є найважчою, найзаплутанішою та найважливішою з наук про людину й людське життя, бо вона вивчає соціальні спільності людей, форми їх суспільного життя. І. Франко, вивчаючи методологію соціологічних досліджень, активно впроваджував історичний метод. Він мав своєрідний погляд на соціалізм, у якому надавав перевагу кооперації.

М. С. Грушевський (1866–1934) – видатний український історик, соціолог, який у 1919 р. організував у Відні Український соціологічний інститут. Він є творцем теорії «генетичної соціології», де вказав на біологічні (спадковість, самоохорона роду, диференціація, виживання сильних), психологічні (поділ праці, попит і пропозиція) закони виникнення суспільного життя, походження соціальних спільностей. Учений є автором основного закону соціальних змін, «трансформації» суспільств, який є наслідком конкуренції індивідуалістичних та колективістських тенденцій. Політична соціологія Грушевського присвячена «українському питанню», переходу від автономії до незалежної української держави, вивченню механізмів утримування влади верхівкою, аналізу співвідношення держави й демократії.

Б. О. Кістяківський (1868–1920) –відомий український соціолог, котрий усе життя боровся за перетворення соціології на справжню науку про суспільство, де повинен домінувати не психологічний підхід, а філософський, який дає можливість розробити понятійний апарат соціології, широко використовувати такі категорії філософії, як «причини – наслідки», «необхідність – випадковість», «можливість – дійсність»; визначити норми, цінності, що особливо впливають на життя людей (норми права, закону, цінності національної культури).

М. Шаповал (1882–1932) – видатний український соціолог, який уважав, що соціологія повинна зайняти належне місце серед інших наук про суспільство. Він організував інститут громадознавства в Празі у 1924 році, коли опинився в еміграції. Вчений розробив систему загальної соціологічної теорії, куди входили: загальна соціологія (теорія суспільства, соціальних спільнот, суспільних відносин і соціальної поведінки); соціографія (методологія соціологічних досліджень); соціотехніка (розроблення практичних програм діяльності у сферах політики, права, економіки). За переконанням М. Шаповала, політика може стати наукою лише на ґрунті соціології.

В. Липинський (1882–1931) – автор праці «Листи до братів-хліборобів», відомий як фундатор державницької школи. Вчений є автором теорії «дідичного» (спадкового) гетьманату як найкращої форми правління для України, прообразом котрої для нього служить українська держава часів Б. Хмельницького. Політико-соціологічна концепція В. Липинського підпорядкована розв’язанню практичного завдання – побудові незалежної української держави. Важлива роль при цьому належить ідеології, яка завжди пов’язана з певною соціальною групою і виконує інструментальну функцію. Завдання її – бути могутнім ефективним засобом національного відродження.

Розглядаючи природу соціальних законів, В. Липинський виділяє принципи суб’єктивності та волі. Історія твориться не за об’єктивними законами, а згідно з інтересами соціальних груп, зусиллями елітарних груп. Еліта – це активна меншість, яка створює держави і нації, це головна рушійна сила суспільства. Вона може організувати суспільство, перебороти деструктивні суспільні тенденції, створити й захистити національну державу. Головні ознаки еліти – сила та авторитет.

В. Липинський розглядає нове для політичної соціології питання – легітимність правлячої еліти – та розробляє власну типологію еліти.

Охлократична еліта – це такий тип організації національної еліти, де немає класового поділу суспільства, а існує політично безформний і економічно та расово недиференційований натовп. Джерело її – зовнішні кочівники, декласовані й непродуктивні члени суспільства.

Класократична – форма організації національної еліти, за якої в суспільстві існують класи, що володіють засобами виробництва. У такому суспільстві існує громадянська мораль і віра в закони. Це заохочує трудову активність, зумовлює високий рівень розвитку техніки й духовної культури.

Демократична – з’являється тоді, коли розпадаються органічно об’єднані класи та виникає хаотичний конгломерат демократично рівних індивідів. Це призводить до втрати спільної моралі й віри, яку витісняє раціональність. Влада демократичної еліти підсилює боротьбу за владу і привілеї, бо демократична еліта формується з людей різних поглядів, переконань, не обмежених релігією чи мораллю. Демократична еліта не спроможна створити національну державу, вона створює монархічну диктатуру.

Історія – це зміна політичних режимів і циркуляція еліт: за охлократією йде класократія, за останньою – демократія.

В. Липинський – це мислитель, який мав своєрідний погляд на політику з точки зору соціології.

За радянської доби соціологія певний час заборонялась. Часткове її відродження спостерігалось у 50-ті роки ХХ ст. завдяки працям А. Здравомислова, Т. Заславської, Г. Осипова, Б. Паригіна, М. Руткевича, А. Харчева, В. Ядова та інших. В Україні соціологічна думка почала відновлюватись з 60-их років ХХ ст. Ґрунтуючись на національних культурно-наукових здобутках, відбувається її інституціоналізація, соціологічні дослідження практично всіх сфер суспільного життя набувають поширення, стають усе більш важливим джерелом інформації, яка використовується в управлінні сучасним суспільством. Історія соціологічної думки в Україні, як й історія світової соціологічної науки взагалі, свідчить про те, що для успішного розвитку соціології необхідні певні зовнішні умови, які значною мірою стають внутрішніми чинниками її розвитку. Це перш за все «відкритість» суспільства, яка означає ступінь його демократичності, здатність критично ставитися до того, що відбувається, реально оцінювати переваги і недоліки.

Таким чином, соціальна думка у світі та в Україні пройшла досить складний шлях свого становлення розвитку.