Сутність політичного лідерства

В масовій політичній свідомості завжди присутній образ політичного лідера. Політичний лідер / від англ. leader - ведучий, керівник/ - людина, яка завдяки своїм особистостям, якостям має переважний вплив на членів соціальної групи. Лідер здійснює функції впливу, організації, мобілізації, цементування чи роз'єднання в групі засобами морального впливу, апелюючи до громадської думки. Це людина, яка в змозі очолити рух на правах сильнішого або більш здібного. Політичний лідер розуміється як учасник політичного процесу, який прагне і в змозі консолідувати зусилля навколишніх мас, активно впливати на суспільні відносини і політичні процеси.

В сучасній науці лідерство характеризується неоднозначно. Основні визначення лідерства:

- лідерство – це різновид влади, особливістю якої є те, що вона належить одній людині, або групі людей;

- лідерство – це управлінський статус, соціальна позиція, яка зв’язана з прийняттям рішень, це керівна посада;

- лідерство – це вплив на інших людей, для якого характерні чотири особливості. Він постійний, направлений на всю групу, лідер має пріоритет у впливі, вплив лідера базується на авторитеті, або на визнанні правомірності керівництва;

- лідерство – це особливий вид підприємництва, що здійснюється на специфічному ринку, на цьому ринку ведеться боротьба програм вирішення суспільних задач;

- лідер – це символ єдності і зразок поведінки групи.

Найбільш поширеними і загальновизнаними теоріями лідерства є: теорія рис, ситуативні і ситуативно-особистісні теорії.

Теорія рис. Родоначальником цієї теорії є англійський психолог і антрополог Ф.Гальтон. Він пояснював лідерство посилаючись на спадковість. Його послідовники вивчали царські династії різних народів. Теорія базується на тому, що лідер має якості, які передаються від покоління до покоління. В 1940 р. американський психолог К. Берд склав список із 79 рис, які різними дослідниками називались „лідерськими”. Серед них називались такі якості як ініціативність, почуття гумору, ентузіазм, впевненість і т.п.

Ситуативні теорії прийшли на зміну теорії рис. В цих теоріях доводиться, що поява лідера пов’язана з часом і обставинами. В певних життєвих ситуаціях виділяються окремі люди, які виконують роль лідера. Вони мають ті якості характеру, які вимагає саме ця ситуація.

Американський вчений Е.Хартлі модифікував цю теорії. Він допустив, що, якщо людина стає лідером в одній ситуації, то не виключено, що вона стане лідером і в іншій ситуації; в результаті стереотипного сприйняття лідери в одній ситуації розглядаються групою як „лідери взагалі”; ставши лідером в певній ситуації людина здобуває авторитет, який сприяє тому, що його оберуть лідером наступного разу; Лідером найчастіше стає людина, яка має мотивацію до досягнення такої позиції. Однак і після цих доповнень ситуативну теорію лідерства критикували за односторонність.

Особистісно-ситуативна теорія поєднує риси перших двох теорій лідерства. В 1952 році Г.Герт і С.Мілз виділили 4-і фактори, які потрібно враховувати, на їх думку, при розгляді феномену лідерства:

1)риси і мотиви лідера як людини;

2)імідж і мотиви, які існують у свідомості його послідовників, які спонукають їх слідувати за ним;

3)характеристики ролі лідера;

4)офіціальні і правові параметри, в яких працює лідер і в які він і його послідовники включені.

Лідерство стало розглядатись, як відносини між людьми, а не як характеристики певної людини.

Крім названих теорій нині існує багато інших теорій лідерства.

Мотиваційна теорія лідерства (С.Мітчел, С.Еванс та інші) доводить, що ефективність лідера залежить від його впливу на мотивацію послідовників, на їх здатність до продуктивного виконання задач і на задоволення від роботи.

Атрибутивна теорія розглядає лідера як маріонетку, що отримує вказівки і владу від своїх послідовників.

В теорії обміну і трансактного аналізу лідера розглядають як людину, яка відчуває бажання і потреби своїх послідовників і пропонує способи їх здійснення.

Існує ще харизматична теорія лідерства. Особливості харизматичних лідерів привертають значну увагу. Це самовпевненість, проникливість, сильне переконання, неординарна поведінка, реформаторство.

Справжнє лідерство - не завжди засіб, а мета - суспільне благо. Лідер краще розуміє потреби суспільства і в змозі їх висловити і відстояти. В цивілізованому суспільстві лідером став той, хто наряду з прагненням, використовує максимально конкретні, чесні способи боротьби, які націлені на суспільне благо. Діяльність і навіть поведінка лідера справляє істотний вплив на життєдіяльність групи /колективу/, підсилюючи її потенції /конструктивний лідер/, або знижуючи, /деструктивний лідер/. “Вожаком” можна назвати того, хто не в змозі піднятися над найнижчими шарами суспільної свідомості та вийти на рівень взаємодії з найперспективнішими суспільними силами. "Номенклатурщика" можна назвати слухняним рупором "верхів", а "вожака" - слухняним рупором "низів": Для політики є руйнівними спроби йти за "низами; так само, як бігти поперед "верхів". У XIX ст. Гюстав Лебон у праці "Психологія народів та мас" так змальовує "вожака": “натовп, що підкорюється вожакові, бачить лише його приналежність, без будь-якого почуття інтересу чи вдячності... Вожак дуже рідко йде попереду суспільної думки. Він працює за нею та засвоює усі її помилки. Вожак володіє цілком спеціальним краснословством у формі енергійних, хоча й зовсім безпідставних суджень та примітивних образів. Вожак може бути часом розумною та освіченого людиною, але взагалі ці якості скоріше шкодять йому. Розум робить людину більш терпимою до недоліків інших, дозволяє бачити складність речей та обставин...”.

Існують різні концепції лідерства: релігійні, біологічні, психологічні /біхевіоріальні і неофрейдистські/ та інші. Традиційні уявлення про лідерство змінюються з часом. В складних умовах створення нової державності потрібні лідери-новатори, які в змозі повести за собою маси; харизматичні особистості.