По восьмому питанню слід зауважити, що засновниками сучасної політичної науки являються німецький соціолог М.Вебер /1864-1920/, італійський соціолог Г.Моска /1858-1941/, В.Парето /1848-1923/, і Р.Міхельс /1876-1939/, американський політолог А.Бентлі /1870-1957/. Новий етап у розвитку політології пов'язаний також з іменами О.Конта /1798-188./, Е.Дюркгейма /1858-1917/, Г.Спенсера /1820-1903/, які сприяли поясненню соціальних механізмів еволюції і виявлення закономірного характеру суспільного розвитку. Порівняльно-історичний метод дозволяє розкрити соціальні передумови розподілу влади, розвитку політичних режимів і інститутів. В контекст аналізу політичних процесів включалися фактори, які до цього не приймалися до уваги: зростаюча внутрішня диференціація суспільства, зумовлена прогресуючим розподілом праці; духовні фактори /колективні уявлення, вірування/, міжнародні відносини тощо.
Можна виявити дві тенденції, два підходи до визначення природи політичної науки:
1.Європейська.
2. Американо-британська.
Згідно європейської традиції, політична наука є однією з наук, яка вивчає політику. Поряд з нею існують і самостійні сфери знань: політична соціологія, політична антропологія, політична філософія, політична психологія. Кожна з них вивчає одну конкретну сторону політичного життя, тобто має самостійний предмет дослідження; політична наука аналізує діяльність державних інститутів, постільки в Європі сама наука розвивалася із юридичної традиції.
Однак подібна фрагментарність політичних досліджень не забезпечує можливості цілісного аналізу політики як специфічного суспільного феномена. Більше того, в межах такого вузького підходу політика обмежується однією з історично зумовлених форм політичної поведінки, залишаючи поза розглядом інші її прояви. В політиці значну роль виконують і відіграють неінституціоналізовані форми політичного життя, наприклад, процес прийняття політичних рішень, поведінка електорату.
В США політологія розглядається як найбільш загальна наука про політику, яка інтегрує різні сфери політичного знання: політичну філософію, політичну соціологію, політичну антропологію, політичну психологію. Різниця між цими сферами зумовлена різними підходами, які використовуються в аналізі політичної сфери.
Наприклад, згідно з С.Ліпсетом і Р.Бенедіксом, політична наука і політична соціологія розглядають процес розподілу і здійснення влади в суспільстві, акцентуючи увагу на різних сторонах цього процесу. Політична наука розпочинається з церкви і досліджує, як вона впливає на суспільство, втой час як політична соціологія розпочинається з суспільства і досліджує, як воно впливає на державу, тобто на формальні інститути розподілу і здійснення влади.Для Д.Істона, в контексті системного підходу предметом політології виступає аналіз процесів життєдіяльності систем, через які відбувається авторитетний перерозподіл цінностей, типових способів реагування, що дозволяють системі підтримувати і забезпечувати виживання. Р.Берклі вважає, що задачами політичної науки є виявлення смислу існування спільності; визначення загальних інтересів всіх суб'єктів політики; тобто учасників певної спільноти; вироблення правил поведінки; розподіл функцій і ролей між суб'єктами чи вироблення правил, згідно з якими суб'єкти самостійно розподіляють ролі і політичні функції; створення загальносприйнятого для всіх суб'єктів мовного дискурсу /вербального чи символічного/, здатного забезпечити ефективну взаємодію і взаєморозуміння між всіма учасниками даного суспільства.
Політична думка в Україні
Політична наука в Україні визначається в межах теорій політичної трансформації. Перехід з одного стійкого стану політичної системи (радянської) до іншого(ще не визначеного теоретично) відбувається складно і суперечливо. В Україні декларується цілісносистемна політична модернізація. Політологія як наука і навчальна дисципліна, що сформувалася разом з утвердженням незалежності України покликана вирішально впливати на громадянську свідомість, формувати цінності свободи, плюралізму можливостей особистості. Політичні знання визначально впливають на культурне середовище, уявлення громадян і політичної еліти про природу політичної влади, можливості використання різноманітних засобів у політичній боротьбі, розв’язання конфліктних і кризових ситуацій. За роки незалежності України, які співпали з розгортанням процесу становлення політології як науки, сформувався цілий ряд напрямів, спрямованих на осмислення політичного життя і з’ясування тенденцій суспільно-політичного розвитку. Це такі 10 основних наукових напрямків: 1) відродження історії світової і української політичної думки; 2) розвиток теорії політичної науки і філософії політики; 3) з’ясування механізмів функціонування влади і політичної системи суспільства; 4) дослідження проблематики державотворення і демократизації суспільства; 5) вивчення динаміки трансформаційних процесів і модернізації суспільства; 6) осмислення процесів становлення інфраструктури і ціннісної основи громадянського суспільства; 7) усвідомлення соціального впливу і національних особливостей політичної свідомості та культури; 8) визначення тенденцій міжнародної політики і характеру сучасного цивілізаційного розвитку; 9) формування на вітчизняному грунті субдисциплін політичної науки (етнополітології, порівняльної політології, політичної конфліктології, політичної історії, інформаціології, партології та ін.); 10) виокремлення, наповнення змістом і практична апробація основних основних сегментів прикладної політології.
Система політичних знань в умовах трансформації пострадянського суспільства від тоталітаризму до демократії передбачає наступні напрямки її саморозвитку і цілеспрямованого вдосконалення: сприяння процесу самоусвідомлення суспільства й наслідків вибору того чи іншого політичного ладу держави; забезпечення всебічного бачення політичного життя, вміння розпізнавати і долати негативні тенденції суспільного поступу; формування розвиненої системи політичної соціалізації особи, включення індивідів у складний і суперечливий світ політичних відносин; розвиток політичної компетентності, орієнтації і здатності громадян до активної участі у творенні держави, вміння впливати на суспільно-політичні процеси; утвердження демократичних, гуманістичних цінностей свободи, гідності та громадянської відповідальності кожного індивіда: подолання стереотипних уявлень про політику лише як про арену боротьби, протистояння, конфліктів та засвоєння норм цивілізованої політичної поведінки, культури спілкування між громадянськими, політичними організаціями і державою, між країнами та народами, поважання прав та законів держави.
Невід’ємною складовою розвитку політичної науки і освіти в Україні є так звана політологічна просвіта, здійснювана державними, а також поза політичними закладами, на діяльність яких найменше впливають стихія та кон’юнктура політичної боротьби. Зміст політологічної просвіти складають неупереджені знання про закономірності соціально-політичного розвитку, про державні й політичні структури та інститутції, їхній устрій та функціонування, про демократичні принципи й процедури суспільно-політичної взаємодії. Метою політологічної просвіти, здійснюваної переважно через загальноосвітні заклади, незалежні засоби масової інформації, її наслідком постає громадянин, член правового суспільства, демократичної держави. Одне з найголовніших її завдань полягає у формуванні всебічно розвинутих особистостей, повноцінних громадян як сили, здатної захистити завоювання демократії. Цей напрямок поглиблення знань про суспільство покликаний формувати суспільні норми, згідно з якими за умов динамічного розвитку сучасної цивілізації всі проблеми мають розв’язуватися тільки шляхом взаємної згоди й зважання на інтереси всіх, а не через домінування однієї сили. Політологічна просвіта має допомогти розібратися в законах культури й правилах спільного для всіх життя.
Основні завдання політичної науки і освіти, якими мають стати: 1) активізація діяльності українських політологів щодо визначення найважливіших процесів трансформації українського суспільства, забезпечення відповідності цим процесам суми теоретичних знань, орієнтованих на практично-політичну діяльність; 2) забезпечення соціального престижу політології через підвищення оплати праці наукових працівників і викладачів вузів, використовуючи для цього державні можливості та потенціал громадських об’єднань, територіальних структур і місцевих органів влади; 3) поглиблення професійних зв’язків із зарубіжними політологами, вивчення досвіду організації політичної науки в різних країнах світу й насамперед в рамках Європейського Союзу; 4) розширення каналів постійної комунікації між суб’єктами політичної науки, включаючи Інтернет, існуючі періодичні академічні журнали та стимулювання кафедральних видань в рамках цілеспрямованої державної підтримки університетської науки; органічне поєднання можливостей теоретичної і прикладної політології у процесі реформування українського суспільства; збільшення обсягу викладання курсів з прикладної політології в рамках спеціалізованих відділень на соціально-гуманітарних факультетах національних університетів.
Питання для самоконтролю знань:
1. Проаналізувати три періоди в розвитку політичної науки: традиційний, біхевіоралістичний, раціональний.
2. Дати аналіз теоретико-методологічних засад зарубіжної політичної науки.
3. Обґрунтувати сутність когнітивної політології.
4. Визначити історію еволюції методології політичної науки.
5. Проблематика біхевіоралісткої і постбіхевіоралістської дослідницької тематики.
6. Сформулювати основну парадигму Чикагської школи політичної науки.
7. Прокоментувати розвиток політичної науки в Європі.
8. Визначити інституціональний розвиток української політичної науки.
9. Визначити інституціональний розвиток української політичної науки ХХ- ХХ1 ст.
10. Дати аналіз основних парадигм історії зарубіжної політичної думки.
11. Інтелектуальні принципи біхевіоралізму Д.Істона.
12. Типологія легітимного керування М.Вебера.
13. Динамічна модель політичної системи Д.Істона.
14. Модель політичної системи та її функції Г.Алмонда.
15. Структура політичної культури У.Розенбаума.
16. Типологія демократії А.Лейпхарта.
17. Типологія політичних режимів Р.Даля.
18. Типологія груп інтересів Г.Алмонда.
19. Типологія політичного лідерства М.Вебера.
20. Ієрархія потреб Р.Інглхарта.
21. Моделі політичних комунікацій Г.Ласуелла.
22. Модель переходу до демократії А.Пшеворського.
23. Типологія політичного ризику Ч.Кеннеді.
24. Оцінка політичного ризику згідно з методикою BERI.
ТЕМИ РЕФЕРАТІВ, доповідей І контрольних робіт:
1. Дати порівняльний аналіз політології (Г.Алмонд, Дж.Пауела, К.Стром, Р.Далтон).
2. Проаналізувати роботу Д.Істона „Політична наука в Сполучених Штатах: минуле і сучасне”.
3. Проаналізувати роботу Г.Алмонда „Політична наука: історія дисципліни”.
4. Обґрунтувати концептуальну парадигму демократії в праці Токвілля А. „ Демократія в Америці”.
5. Проаналізувати проблематику соціальних спільнот як політичних акторів в праці В.Парето „Трактат про загальну соціологію”.
6. Визначити проблематику праці Г.Моска „Правлячий клас”.
7. Дати аналіз роботи Хайека Ф.А. „Шлях до рабства „.
8. Визначити особливості праці Фукуяма Ф. „Кінець історії”.
9. Дати аналіз твору Леона Гюстава „Психологія мас і народів”.
10. Прокоментувати доробок Е.Кассірера „Техніка сучасних політичних міфів”.
11. Дайте аналіз твору К.Поппера „Відкрите суспільство і його вороги”.
12. Визначте парадигму твору А.Печчеї „Людські якості”.
13. Дайте аналіз твору Дж.Міля „Про свободу”.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бурдье П. Социология политики.- М.: І993.- 334 с.
2. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. произведения.-М.-1990.- с. 644-707.
3. Гидденс Энтони. Стратификация и классовая структура // Социс.- 1992.-с.24-31.
4. Даль Р. Введение в экономическую демократию.- М.: Наука, 1991.-124с.
5. Ортега – і – Гассет Х. Вибрані твори.- К.: Основи, 1994.- 420 с.
6. Поппер К. Відкрите суспільство та його врогои.- К.-.Основи, 1994.- 446 с.
7. Рассел Б. Історія західної філософії.- К.-.Основи, 1995.- 760 с.
8. Роулз Дж. Теория справедливости.- Новосибирск.1997.- 208 с.
9. Санистебан Л.Основи политической науки.- М.: І992.- 124 с.
10. Токвіль А. Демократия в Америке.- / пер. з франц./.- К.: І990.
11. Тоффлер О. Смещение власти: знание, богатство и принуждение на пороге XXI века,- М.: І99І.- 150 с.
12. Бжезинський Збигнев. Выбор: Глобальное господство или глобальное лидерство / Пер. с анг.- М.: Международные отношения, 2004.- 288 с.
13. Михальченко М. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? – К.: Ин-т социологии НАНУ, 2001.- 440 с.
14. Михальченко М., Самчук З. Україна доби межичасся. Блиск та убозтво куртизанів.- Дрогобич: Відродження,1998.- 288 с.
Тема 6
ПОЛІТИЧНА ВЛАДА ТА ФОРМИ ЇЇ РЕАЛІЗАЦІІ
зміст:
6.1. Теоретичні основи влади.
6.2. Джерела влади.
6.3. Класифікація і функції влади.
6.4. Концепції влади.
6.5. Основні напрями реформування політичної влади в Україні.
6.6. Підвищення ефективності взаємодії органів влади в контексті політичної реформи.
6.1. Теоретичні основи влади
По першому питанню слід охарактеризувати теоретичні основи влади. Відомо, що влада існує в будь-якому суспільстві як породження практично нескінченної різноманітності інтересів, невідповідності рівнів розвитку різних соціальних підструктур, наявності того чи іншого характеру соціального відчуження. Тому влада перетворюється в особливий тип суспільних відносин – відносин влади. Навіть не знаючи типу держави, можна говорити, що будь-якому суспільству відомі такі явища, як панування, вплив, які обумовлені нерівномірним розподілом економічних, політичних та інших ресурсів. На думку американського політолога Роберта Даля, політична система є нескінчене переплетення стосунків між людьми, яке передбачає значних заходів влади, домінування, авторитету. Першоджерелом будь-якої влади є реальне панування однієї частини людей над іншими.
Влада – це система суспільних відносин, яка характеризується здатністю впливати на характер та напрям діяльності людей, суспільних груп. Для досягнення своєї мети влада використовує економічні, ідеологічні, організаційні та правові механізми, а також авторитет, примус, традиції. Сутністю влади є відносини керівництва і примусу. Влада може бути політичною, державною, економічною, військовою, сімейною. Сфери влади: законодавча, виконавча, судова. Механізми реалізації влади: однопартійна, система; багатопартійна система. Ідеальна модель влади: реалізація прав людини, функціонування влади на базі авторитету.
Джерела влади
Друге питання теми передбачає вияснення джерел влади. Аналіз стосунків підкорення тим, хто має владу, дозволив М.Веберу розробити ідеальну типологію влади, яка базується на законі, а саме: на вірі в законність властей та їхніх дій: 1/. Легально-раціональна законність – це форма політичного домінування, яка базується на вірі в законність і раціональність титулів та рішень, що їх приймають центральні політичні органи; 2/. Традиційна законність - форма влади, яка базується на вірі в непорушність традицій і звичаїв, що лягли в основу правил суспільного життя, та на вірі людей, що є їх прямими носіями; 3/.Харизматична законність влади – це форма політичного домінування, що спирається на віру в виключні якості керівника держави, його винятковий авторитет. Визначені М.Вебером типи державної влади є “Ідеальними типами”, що відображають найхарактерніші риси різних форм домінування.
Політичне панування – це джерело влади, а не навпаки, хоч у реальній політичній практиці останнє є загальноприйнятим розумінням. Таке уявлення про співвідношення політичного панування і влади перетворює владу в самостійну, незалежну сутність, яку можна захопити, узурпувати, передати, сформувати тощо. Методи здійснення влади: насильство, переконання, примус. Влада авторитетна грунтується на повазі, довір’ї, на визнанні правоти суб’єкта, на підкоренні його визнаному статусові. Реальний авторитет з точки зору міцності влади вищий, аніж формальний. Більш досконалим виявом влади є влада авторитетна, яка не має потреби у формальному забезпеченні. Зрозуміло, що чим вище влада авторитетна, тим менше необхідності вдаватися до примусу у владних відносинах.
