У контексті інтелектуальної і політичної ситуації друга половина XIX ст. була періодом створення громадських організацій, товариств, клубів, що ставили своїм завданням видання українських книг, журналів, газет з метою розвитку української культури та вивчення рідного краю. Розвитку суспільно-освітньої діяльності підпорядковувалася робота «Просвіти», яка ще в 60-х рр. XIX ст. займалася організацією читалень, пересувних бібліотек, курсів для неписьменних, а також видавництва «Вік», газет «Київський телеграф», «Громадський друг», «Дім», «Зоря Галичини». Злиття окремих українофільських гуртків в громади почалося ще в 1862 р. Найбільш впливовою з них стала Київська громада, в діяльності якої значна заслуга належала українським вченим В.Антоновичу, П.Чубинському, О. Кістяківському, М. Драгоманову.
Володимир Антонович (1834—1908) — український історик, археолог, археограф, професор кафедри російської історії з 1878 р., створив першу в Україні національну історичну школу, до якої увійшли найкращі українські історики. В, Антонович був одним із лідерів громад, він першим з істориків назвав Київську Русь українською державою, охарактеризував основні принципи соціально-політичного життя трьох народів:
• українців — принцип демократизму, що забезпечує права для особистості;
• поляків — принцип аристократизму, що призводить до боротьби між різними соціальними групами;
• росіян — принцип авторитету державної влади, що спричиняється до самодержавства.
В.Антонович виявив себе гарячим прихильником концепції демократизму, автономізму, натхненником розповсюдження традицій історичної школи права в Україні.
Коріння політичної історії відшуковував у глибинах суто народної психіки, повсякденного побуту українців, віддавав перевагу січовому принципу широкого демократизму, а не прагненню до самодержавства чи аристократизму.
Павло Чубинський (1839 — 1884) — український громадський діяч, етнограф, поет, фольклорист, юрист, організатор перших недільних шкіл, а також автор національного гімну «Ще не вмерла Україна».
Особливістю світогляду П. Чубинського було розуміння світу таким, яким він є, визнання його реальності, волелюбність духу та вболівання за долю народу, які він перейняв від Т.Шевченка, поставивши над усе ідею особистості людської. В центр своїх наукових досліджень він завжди ставив реальне життя народу, його побут, культуру. Основою розвитку суспільства П.Чубинський вважав розвиток освіти і науки.
Проводячи етнографічно-статистичні дослідження в Україні, він звертав увагу на прояви економічно-побутового життя народу, його склад, займався збиранням численних пам'яток народної творчості, обрядів, звичаїв, казок, легенд. Його матеріали і дослідження відтворювали історичне минуле України, пробуджували національну свідомість, захоплювали всі верстви українського громадянства. Ним особисто записано майже 4 тисячі обрядових пісень і 300 казок.
Олександр Кістяківський (1841—1911) — український вчений-юрист, дотримувався поміркованого лібералізму. Крім педагогічної вів значну наукову і громадську роботу, був членом Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, дійсним членом Товариства любителів природознавства, почесним членом Петербурзького і Московського університетів, працював в історичному товаристві Нестора-літописця.
Автор праці «Про права, за якими судиться малоросійський народ» (1899), багатьох підручників, за якими навчалося не одне покоління юристів.
О. Кістяківський намагався поєднати західноєвропейські традиції криміналістики з українським правом. Один із керівників українського національного руху 60-х років, він поступово відійшов від «українофільського фанатизму», залишаючись вірним своєму народові.
Серед найвідоміших громадівців був Михайло Драгоманов (1841— 1895) — публіцист, історик, фольклорист, організатор Київської громади, редактор журналу «Громада», засновник українського лібералізму. Як син свого часу, він виходив із ліберальних поривань української інтелігенції, сприяв розвитку демократичних ідей. Його лібералізм базувався на захисті прав людської особистості, свободі слова й думки. На його світогляд мали вплив класичний європейський лібералізм з його політичною доктриною правової рівності, свободи і гідності. Особливу увагу М.Драгоманов приділяв гуманітарному знанню, яке, на його думку, є джерелом моральної обов'язковості, стверджував, що кожний політичний діяч повинен мати гуманітарну освіту, бо гуманітарне знання — космополітичне і передбачає пріоритетність загальнолюдського над класовим, інтернаціонального над національним. Проте ця ідея космополітизму людства зовсім не суперечила ідеї національності, а лише творила її вищий порядок. Драгоманов виступав за федеративний союз вільних соціальних общин. Завдання досягнення політичних свобод, розвитку освіти, підвищення культурного рівня народу М.Драгоманов ставив на одне з перших місць. В основі його концепції соціальної революції лежала ідея не кровопролитного повстання, а мирного розвитку через піднесення освітнього рівня народу. Не революція, а еволюція — ось девіз Драгоманова.
М.Драгоманов обгрунтував послідовність розвитку трьох політичних форм: аристократичної, монархічної, демократичної. У контексті цього кругообігу аристократія перетворюється в олігархію, монархія — на тиранію. Кругообіг політичних форм відбувається через певний проміжок часу і головне для нього — утвердження громадянських свобод і децентралізація. Основою децентралізації повинно слугувати утвердження місцевого самоврядування (громад, земель), яке є найвищим в ієрархії і має найбільші компетенції; має внутрішню самостійність і незалежність щодо інших самоврядних органів. Держава виступає у Драгоманова як союзник локальних, самоуправлінських одиниць, які складають основу державного життя.
На відміну від своїх попередників намагався надати федералізму не лише національного, а передусім, соціально-політичного характеру. До того ж вчений був першопрохідцем у питанні створення вітчизняної системи місцевого самоврядування. Воно є, на його думку, синонімом політичної свободи, що розвивається в народі «знизу» і розповсюджується «знизу-вгору» як єдино правильний шлях розбудови вільної демократичної держави. Оскільки суспільство складається з окремих осіб, народ — із спільнот, а держава — з різних народів, остільки досягнення політичної свободи можливе лише за умови існування різноманітних установ на всіх рівнях, які забезпечували б свободу особи, суспільства, народів. Політичну свободу М.Драгоманов визначав як поєднання прав людини і самоврядування місцевого (общинного, власного, повітового, обласного, державного). М.Драгоманов намагався поєднати ідею ліберальної демократії з ідеєю народного (національного) самоврядування. Саме він один із перших підкреслював небезпеку унітарних державних бюрократичних структур, альтернативу яким вбачав у сполученні принципів класичного ліберального парламентаризму і федеративного державного устрою. Спираючись на ліберальну доктрину пріоритету прав людини і громадянина, вважав людську особистість найвищою цінністю, основою всіх соціальних порядків; державний лад розглядав як дещо зовнішнє, нав'язане зверху, неприродне для людини і суспільства. Саме тому гарантією прав людини може слугувати тільки вільне самоуправління («громада») чи асоціація, федеративний союз яких створює альтернативу унітарним бюрократичним структурам держави. Максимальне наближення на практиці до такого ідеалу соціального ладу М.Драгоманов вбачав у державному устрої Швейцарської Конфедерації, принципово виступаючи проти будь-якої диктатури і тиранії, будь-якої монархічно-деспотичної чи революційної держави.
