Соціально-політичні погляди М. Грушевського

Михайло Грушевський — український історик, один із організа­торів Центральної Ради, перший президент Української Народної Республіки, самобутній політолог, автор двох тисяч наукових праць, захищав ідею пріоритету інтересів народу над інтересами держави. У схемі викладу історії України обгрунтував думку про український народ як етнокультурний соціальний організм, що є спадкоємцем Київської Русі, який сформував свої етнокультурні риси ще в умовах Галицько-Волинської та Литовсько-Польської держави.

М.Грушевський з 1919 р. — емігрант, у 1924 р. повернувся в Ук­раїну, з 1929 р. — академік АН СРСР. Світогляд М.Грушевського еволюціонував від народницької концепції у бік державницької, від федералістичної до самостійницької. У Відні організував Український соціологічний інститут (УСІ). Обгрунтував неможливість моністичного погляду на історію, застосувавши природні закони до пізнання соціальної реальності. Його концепція грунтується на визнанні того, що соціальний прогрес зумовлений протистоянням двох протилежних принципів: колективізму (солідарності, альтруїзму), з одного боку, та індивідуалізму — з іншого. Головною думкою М.Грушевського як соціолога є розуміння історичного процесу, пов'язаного з чергуванням домінанти різних чинників (економічних, психологічних, релігійних) як «коливальної динаміки» суспільної еволюції.

До наукового аналізу М.Грушевський прагнув залучити раніше невідомі літературні та історичні пам'ятки та документи; добре знав філософські вчення минулого, серед яких виділяв погляди Гердера, Канта, Гегеля, Маркса, Енгельса, пов'язуючи з ними практичне вираження вселюдського духовного досвіду. Рушійними силами суспільного розвитку називав народні маси.

М.Грушевський пропонує використовувати такий механізм управління країною, як залучення до цієї справи народу, впровадження демократичної виборчої системи на основі загальних, рівних, прямих і таємних виборів. Українці повинні прагнути до того, щоб Україною правила виборна влада — сейм та виборні міністри.

Значну увагу М.Грушевський приділяв такій рушійній силі історії, як національний інтерес, який поєднував із загальнолюдськими інтересами при одночасному збереженні індивідуального і державного. Підкреслюючи генетичний зв'язок українців із руською народністю і роблячи їх прямими спадкоємцями києво-руської спадщини, наголошував особливість історії України як історично-неперервного процесу, що триває від Київської Русі через Галицьке-Волинське князівство, яке, на його думку, дало основу для формування української народності.

Його політична парадигма державотворення включала; повний централізм, адміністративну (бюрократичну) децентралізацію, само­врядування, автономію, розвиток самостійної незалежної державності. Національне питання мало вирішуватися на реальних фактах, у дусі справжнього демократизму, і не лише в інтересах більшості, але й в інтересах меншості, яку слід захищати як від централізму провінційного, так і від загальнодержавного.

М. Грушевського справді можна вважати фундатором української етнополітології, якому вдалося визначити її сутність і головні тенденції розвитку. Як самобутній політолог, він робив усе, щоб нормалізувати відносини між етносами і привести їх у відповідність із потребами цивілізованого співжиття. Рішуче відкидаючи гасло «Україна для українців», він писав: «Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні».

Специфіка вітчизняної політологи актуалізує роль державницької ідеї, визнаючи невіддільне право українського народу на самовизначення й пошук оптимальних шляхів її здійснення; повна самостійність та незалежність є завданням будь-якої народності, яка займає певну територію і має задатки та енергію розвитку. М.Грушевський і очолювана ним Центральна Рада не лише спричинилися до усвідомлення державницької ідеї, але й надали їй відповідної ліберально-державної структури.