Виникнення політичних ідей в Київській Русі

Формування засад державності у східних слов'ян відбувалося довготривалий час і еволюціонувало, розпочинаючи з періоду розкладу первіснообщинного устрою і зародження феодалізму. Вихідною датою формування власної державності можна назвати 882 р., коли відбувається становлення першої слов'янської держави, і дістала назву Київська Русь.

Прийняття християнства у 988 р. є однією з тих великих духовних подій, сутність і вилив якої осмислюється і сьогодні. Християнство сприяло формуванню нових відносин, розповсюдженню писемності, зростанню освіченості, розглядається як ідеологічна, методологічна, концентуально-модальна парадигма, що включає розвиток суспільства, держави, права, людства в цілому. Завдяки запровадженню на Русі християнства Київська Русь залучається до світової культури і виявляє різноманітну палітру причетності до найзлободенніших питань того часу. Інтенсивні контакти з Візантією і Болгарією дають змогу формувати нову парадигму політичної культури, внаслідок чого виявилася взаємодія двох чинників — світової та вітчизняної культур. У X—XI ст. складається оригінальна традиція української політичної думки, що впродовж віків визначала специфіку політичного мислення, яким просякнуто духовність, творчість і самоусвідомлення українського народу.

У центрі уваги політичного осмислення — порівняно пізні літописи (Лаврентіївський 1377 р., Новгородський XIII—XIV ст., Іпатіївський початку XV ст.), які висвітлюють історію вітчизня­ного літописання та його духовного усвідомлення. Слід окреслити також предметну реальність «Слова про Закон і Благодать», написаного першим вітчизняним філософом, київським митрополитом Іларіоном (1049-1051 рр.) — головним ідеологом нововведень за часів Ярослава Мудрого. «Слово про Закон і Благодать» — свідчення поєднання різноманітних політичних і культурних смислів, що включені до творів: рівноправності русичів із візантійськими народами, які мали багаті християнські традиції; рівності всіх народів; боротьби за національно-державний суверенітет.

У контексті Лаврентіївської та Іпатіївської літописної літератури знайшов відбиток тип рефлексії, представлений «Повістю временних літ», створеною приблизно 1113 р. В умовах феодальної розпорошеності суспільства виникає славетний твір давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім», що закликає руських князів до об'єднання, сильної князівської влади, ідеї, що залишила глибокий слід у період створення держави. Чималого імпульсу духовному злету Київської Русі надали перші слов'янські просвітники, засновники слов'янської абетки — Кирило і Мефодій, проповідники християнства і принципів гуманізму, перекладачі багатьох біблійних творів, їх погляди є відображенням всього культурно-історичного розвитку Київської Русі (моралі, права, політики тощо). Філософсько-богословські і політичні ідеї того періоду роз­виваються в контексті творів «Шестоднева» Йоана, екзарха Болгарського, «Ізборника Святослава» 1073 р., збірки «Пчела», які охоплюють більш широкі пласти проблем — розвитку географії, математики, біології, фізіології.

Для ранньої політичної думки Київської Русі характерним є екзистенційно-антропологічний вимір, у центрі якого — людина як центр і найвища мета світобудови, принцип формування нового політичного епосу.

Політична думка Київської Русі розглядається як іманентна і відтворювальна умова розвитку греко-слов'янського християнського епосу з акцентом на проблему «Людина—Бог», крізь призму якої усвідомлюються всі проблеми людського існування.

Суттєвість політичної думки періоду Київської Русі полягає у відтворенні найгостріших проблем тогочасного періоду: зміцнення державності, збереження єдності першої слов'янської держави, обстоювання її міжнародного авторитету, вирішення проблеми співвідношення світської і церковної гілок влади, пріоритету загальнолюдських цінностей як відповідного типу узагальнення духовності політичної культури і мислення.