Інтеграційні процеси в Європі у 1945-2008 рр.: причини, етапи, тенденції та перспективи

Під час розрядки в радянсько-американських відносинах розпочався рух європейських народів за зміцнення міжнародного співробітництва. Країни європейського континенту виявили прагнення до спільних принципів співжиття, співробітництва, розв'язання протиріч і створення на їх основі нової системи міжнародних відносин. їх спільні зусилля в цьому напрямі отримали назву «європейський процес». У 1975 р. в Гельсінкі відбулася Нарада з питань безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), у якій взяли участь 33 європейські держави, у тому числі СРСР, а також США і Канада. Учасники наради ухвалили Заключний акт, в якому визначили напрямки свого співробітництва в політичній, економічній і гуманітарній сферах (так звані «три корзини»)У Гельсінкському акті були зазначені основні засади, на яких європейські країни бажали б будувати свої відносини. Насамперед це принцип незастосування сили у відносинах між собою. Крім того, було закріплено принцип непорушності і недоторканості кордонів, як вони історично склалися, якими б несправедливими вони не вважалися. Держави, що підписали акт, також зобов'язалися надавати своїм громадянам всі основоположні права людини.У 1980 р. у Мадриді відбулася зустріч держав — учасниць НБСЄ, на якій було ухвалено рішення про скликання Конференції щодо заходів зміцнення довіри, безпеки і співробітництва в Європі. Конференція тривала з перервами у декілька етапів з січня 1984 до вересня 1986 року у Стокгольмі. У результаті був прийнятий «Документ стокгольмської конференції». Новим у ньому було те, що учасники НБСЄ зобов'язалися інформувати один одного про свою військову діяльність, а також дозволяти іноземним інспекторам спостерігати за військовими вченнями на своїй території.У листопаді 1990 р. в Парижі учасники НБСЄ зустрілися знову і підписали договір про скорочення звичайних видів озброєнь, а також завершення давнього протистояння між ОВД та НАТО.У 1994 р. НБСЄ перетворилася на постійно діючу Організацію з питань безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ).Наприкінці того ж року відбулася Будапештська сесія ОБСЄ. На ній виявилися протиріччя між Росією і США з приводу вступу до НАТО східноєвропейських постсоціалістичних країн. Через це в Європі виникла небезпека утворення біполярної системи Росія — НАТО.У результаті розпаду СРСР на європейському континенті з'явилися нові учасники міжнародних відносин — колишні кра­їни «народної демократії» і колишні радянські республіки. Фор­муються принципи європейських відносин в нових умовах.Особливо гострим виявилося питання про збереження територіальної цілісності новоутворених держав, як того вимагає Гельсінкський акт 1975 р. Так, унаслідок розпаду Югославії значні групи найбільшої нації цієї країни — сербської опинилися у новостворених державах — Хорватії, а також у Боснії і Гер­цеговині. Вони виявили намагання за допомогою зброї відтор­гнути від них території, на яких вони живуть у цих країнах. Проект «Договору про європейський Союз» довго обговорювався і був підписаний 7 лютого 1992 р. в нідерландському місті Маастріхті міністрами закордонних справ і міністрами фінансів 12 держав-членів ЄС. Цей документ одержав назву «Договір про Європейський Союз». Документ передбачав поетапну трансформацію ЄС в новий економічний, валютний, а в перспективі і ноші і чеський союз.Маастріхтська домовленість передбачає створення єдиного «Євродому» через послідовне оформлення в три етапи Економічного і Валютного Союзу. На першому етапі (липень 1990 р. - 31 грудня 1993 р.) здійснюється повна лібералізація руху капіталів усередині Союзу; завершується формування єдиного внутрішнього ринку. На другому етапі (він почався з 1 січня 1994 р.) передбачається створити Європейський Валютний Інститут для створення європейської системи центральних банків і введення єдиної валюти - ЕКЮ; встановлення чіткої координації економічних планів країн-членів; введення економічних і політичних санкцій за недотримання рекомендацій Ради.Третій етап з1 січня 1997 р., якщо не менше 7 країн Євросоюзу досягнуть необхідного ступеня економічної єдності. Цей етап передбачає: установа незалежної європейської мережі центральних банків; ліквідацію власних національних валют і встановлення єдиної валютної політики для країн-членів Економічного Валютного Союзу.Таким чином, в сучасній Європі посилюються інтеграційні процеси, що дозволить спільно вирішувати економічні, екологічні і соціально-політичні проблеми, що все ускладнюються.

58. Основні етапи і тенденції розвитку Латинської Амрики у 1945-2008 рр. До Другої світової війни Латинська Америка,була відсталим регіоном, у більшості країн переважав аграрний сектор, земля належала поміщикам і багатим іноземцям. У роки війни економіка знаходилася на високому рівні, але після її закінчення знову настав спад. Бідність і залежність від США, слабкий розвиток промисловості, масове безробіття були характерними для всіх країн Латинської Америки.Економічні та політичні інтереси США в регіоні призвели до встановлення військових режимів, які цілком залежали від Вашингтона. У великих державах регіону (Мексика, Бразилія, Аргентина) були зроблені серйозні кроки на шляху до розвитку національної промисловості, але інші країни розвивалися дуже повільно. США підтримували військові режими, оскільки побоювалися за свої економічні інтереси і не хотіли допустити проникнення радянського впливу в Латинську Америку. Перед країнам регіону стояли проблеми розвитку національної економіки, боротьби за реальну незалежність і встановлення демократії. У 1956-1959 pp. на Кубі розгорнувся партизанський рух на чолі з Ф. Кастро,учасники якого прагнули скинути проамериканську диктатуру і провести глибокі соціальні реформи. 1959 р. революція на Кубі перемогла, Ф.Кастро пішов на встановлення тісних зв'язків із СРСР, почалося будівництво соціалістичної держави. Економічна модель майже цілком копіювала радянський досвід. Кубі вдалося досягти незалежності від США, вирішити багато соціальних роблем, але в країніутвердився тоталітарний режим, економіка розвивалася по­вільно, рівень життя в країні був низький. У 60-і роки при­клад революції на Кубі спричинив виникнення партизанських рухів у низці держав Центральної та Південної Америки, сприяв перемозі лівих сил на виборах у Чилі. Лише в Нікара­гуа в 80-х роках існував режим, подібний режиму Ф. Кастро, більшість країн Латинської Америки пішли іншим шляхом. Політична напруженість у Латинській Америці зберігалася дуже довго, народи вимагали ліквідації диктатури і глибоких реформ. Поступово і керівництво США стало усвідомлювати, що підтримка диктаторських режимів лише шкодить справі співробітництва між США і Латинською Америкою. У 1979— 1990 pp. військові диктатури були ліквідовані у всіх країнах Латинської Америки.Це відкрило перспективи для формування демократичного суспільства. Економічне становище в різних країнах дуже відрізняється. Найкраще з латиноамериканських держав розвивалися Мексика, Бразилія, Коста-Рика, Уругвай. Дуже складне економічне становище в Гаїті, Болівії, економіка Аргентини розвивається нестабільно. Вирішення економічних проблем політики регіонів убачають у створенні економічних союзів. 1991 р. Аргентина, Бразилія, Парагвай і Уругвай створили МЕРКОСУР (Спільний ринок країн Півдня Латинської Америки). Мексика разом із США і Канадою входить у НАФТА (Північноамериканський договір про вільну торгівлю).

59. Основні етапи і тенденції розвитку країн Азії та Африки у 1945-2008 рр. Країни Азії й Африки розвивалися різними, дуже несхожими шляхами. У Китаї, Північній Кореї, Монголії, державах Індокитаю тривалий час існувала (а в Північній Кореї існує і зараз) радянська модель планової економіки. Соціалістичний шлях розвитку не призвів до підвищення рівня життя. У 80-90-і роки Китай, В'єтнам та інші країни стали переходити до ринкової економіки, але влада комуністів у цих державах зберігається.Японія, Південна Корея, більшість країн Південно-Східної Азії здійснювали розвиток ринкової економіки, орієнтова­ної на експорт. Значних успіхів досягли Японія, Південна Корея, Тайвань і Гонконг. У 90-х роках вдало розвивалися Таїланд, Малайзія, Бруней.Трохи гіршим було становище на Філіппінах і в Індонезії. Більшість цих країн на превелику силу почали перехід до демократії, лише Японія до початку XXI століття змогла побудувати правову державу. Демократія затвердилася в Індії, але в цій країні існують серйозні соціальг ні проблеми. Економіка Індії та інших країн Південної Азії розвивалася повільніше, ніж економіка країн Східної Азії. Країни Африки зазнають величезних труднощів. Більшість з них є багатонаціональними державами, часто виникають конфлікти на національному і релігійному ґрунті. Монокультурний характер економіки низки країн утруднював їхній економічний розвиток. Для більшості африканських країн характерна політична нестабільність,величезних масштабів досяглф корупція серед чиновників. «Демографічний вибух» серйозну ускладнює проблеми країн Африки та Південної Азії. Колоніальні імперії Великобританії, Франції, Бельгії, Нідерландів та Португалії розпалися в 40-70-і роки. Деколонізація пройшла три етапи: I етап: 1945—середина 50-х років. Незалежності домоглися майже всі країни Азії (Індія, Бірма, Індонезія, Корея, В'єтнам та інші країни Індокитаю). II етап: середина 50 —середина 60-х років. Незалежними стали майже всі країни Африки. III етап: 1975-1990 pp. Незалежними стали колишні португальські колонії в Африці та невеликі острівні країни Карибського басейну і Тихого океану. Була ліквідована система апартеїду в ПАР. Надзвичайно гострою проблемою для всіх країн Азії й Африки бул загальна відсталість економіки,панування іноземних монополій, відсутність достатньої чисельності кваліфікованих фахівців. Швидке збільшення чисельності населення призводив до того, що відстале сільське господарство не забезпечувало потреби населення країни, а внутрішня нестабільність заважала припливу іноземних інвестицій. Прикладом удалого розвитку для всіх країн Азії й Африки стали реформи в Японії, які призвели до надзвичайно швидкого розвитку промисловості — так званого «економічного дива». Японія одержала кредити від США, отримала прибуток від постачання військового обладнання для американської армії, закупила ліцензії на виробництво новітньої продукції. Відмінна організація праці, дешева робоча сила, за-стосування новітніх технологій, дисципліна серед працівників, система заохочень, принцип «довічної позики» — усе це сприяло швидкому розвиткові економіки. Винятково швидкий підйом розпочався в середині 50-х років і продовжувався до середини 70-х років. Японія посіла друге місце серед розвинутих про­мислових держав, поступаючись тільки США. У 80-90-х роках темпи зростання економіки уповільнилися, але Японія має гарні перспективи для розвитку. Японський досвід активно викорис­товували Південна Корея, Малайзія, Таїланд та інші країни. 1945 р. Китай було звільнено від японських окупантів, але вже 1946 р. у країні відновилася громадянська війна. У 1946-1949 р. війська китайських комуністів розгромили армію партії Гоміндан. 1 жовтня 1949 р. була проголошена Китайська Народна Республіка (КНР),залишки армії Гоміндану відступили на острів Тайвань. Комуністів очолювап Мао Цзедун,який прагнув здійснити швидку модернізацію економіки країни і побудувати соціалізм. КНР підтримувала тісні зв'язки з СРСР і спочатку цілком копіювала радянську модель економіки. У травні 1958 р. починається політика в основі якої лежала ідея «великого стрибка».Сутність «стрибка» зводилася до використання величезних трудових ресурсів Китаю для будівництва доменних печей, електростанцій, водоймищ і каналів та досягнення за допомогою завзятої праці значного зростання виробництва. Проте плани не були підкріплені економічними розрахунка­ми. Економічна політика Мао швидко призвела до ка­тастрофічних наслідків китайської економіки. Рівень життя в країні був дуже низьким, багато провінцій охопив голод. 1966 року,прагнучи зміцнити свою владу, Мао починає «куль­турну революцію»,що тривала до 1976 р. Під цією назвою приховувалася система політичних репресій, спрямована про­ти будь-яких супротивників Мао в партії та суспільстві. Уста­новився культ особистості Мао,офіційна пропаганда називала його «великим вождем Китаю». У роки «культурної революції» загострилися відносини з СРСР, 1969 р. між радянськими і китайськими військами розгорнулися бої за прикордонний острів Даманський.1976 p. Mao Цзедун помер,у керівництві КПК почалася боротьба за владу. Перемоги домоглися прагматики,яких очолював Ден Сяопін. Перетворення було розпочато в 1978 p.,проте вони не передбачали ніяких демократичних реформ, влада КПК у Китаї залишилася непорушною. Але в економіці почався швидкий відхід від планового господарства.Спочатку селянським родинам землю стали передавати в оренду, відновилася торгівля на ринках, великого значення набуло матеріальне стимулювання виробництва. У першій половині 80-х років заохочується створення приватних підприємств, державні заводи діють у рамках ринкових відносин. Були створені вільні еко­номічні зони, заохочувалося залучення іноземного капіталу.Наприкінці 80 —на початку 90-х років держава виділяє значні кошти на розвиток науки й освіти, розвиваються наукові дослідження, підприємці отримують ліцензії на виробництво різних товарів. Дешева робоча сила, сировина, енергоносії дозволяли Китаю випускати величезну кількість недорогих товарів, що мали і мають попит в усьому світі. Економіка країни розвивається дуже динамічно, багато великих іноземних компаній від­кривають свої підприємства в Китаї. Індія. Боротьба Індії за незалежність привела до створення доміні­ону Індійський Союз (серпень 1947 р.),у січні 1950 р. Індія здобула повну незалежність. Частина території колишньої британської колонії, де переважали мусульмани, також здобула незалежність, там утворилася держава Пакистан. Уряд Індії очолив Д. Неру, один із лідерів партії Індійський Наці­ональний Конгрес (ІНК). Було проведено земельну реформу, селяни одержали земельні наділи. У промисловості було вирішено створювати могутній державний сектор(важка про­мисловість, транспорт, зв'язок), приватний бізнес переважав у легкій і харчовій промисловості. Значну допомогу Індії надали СРСР, США і Великобританія. Країна розвивалася в умовах демократії, здійснювала незалежну зовнішню політику.Напруженими були відносини Індії з Китаєм і Пакистаном.У 1947, 1965 і 1971 р. відбувалися збройні конфлікти між Індією і Пакистаном. У 70-і роки уряд І. Ганді намагався продовжувати розвиток державного сектора економіки, але незабаром з'ясувалося, що такий курс не дає результатів. Партія ІНК розкололася. У 80-і роки гострою проблемою ста­ли міжнаціональні конфлікти в штатах Пенджаб, Тамілнад, Джамму і Кашмір. 1984 р. Індіра Ганді загинула внаслідок терористичного акту. У 80-90-і роки в Індії залишалися нерозв'язаними серйозні економічні проблеми.Збільшення населення країни, що досягло 1 млрд. людей, призвів до ма­сового зубожіння та безробіття. Індія продовжує залишатися однією із найбідніших країн світу.Економічний і політичний розвиток країн Південно-Східної Азії.

60. Основні тенденції розвитку культури зарубіжного світу у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.. Розвиток культурного процесу в XX ст. характеризувався національним відродженням, взаємопроникненням культур і розвитком масової культури. В усіх країнах світу посилюється інтерес до національних традицій, що впливає на діячів сучас­ного мистецтва. Одночасно відбувається інтеграція, взаємопро­никнення різних культур. Традиції європейської, китайської, російської, африканської та інших культур впливають на твор­чість письменників, музикантів, кінематографістів у різних час­тинах світу. ООН активно підтримує культурні процеси у світі. У першій половині XX ст. виникає «масова культура». Ще цим терміном розуміють комерційну культуру, коли головною метою авторів, видавців, продюсерів є одержання прибутку. Твори «масової культури» зазвичай прості для сприйняття і розраховані на невибагливого споживача. Індустрія розваг стала джерелом великих доходів і впливає на світогляд та смаки людей. Уже на початку XX ст. наука впливала на розвиток продуктивних сил. У середині XX ст. починається науково-технічна революція — якісні зміни продуктивних сил, що відбуваються в результаті перетворення науки на головний чинник розви­тку виробництва. Наука сама перетворюється на продуктивну силу, сприяє швидким змінам в організації та здійсненні виробництва. Перший етап НТР відбувався у 50-і роки XX ст., коли розпочалося використання обчислювальної техніки й освоєння космічного простору. Другий етап НТР відносять до 60—70-х років, коли широко застосовують автоматизовані системи управління виробництвом. У 80-і роки починається третій етап НТР, який характеризується масовий викорис­танням комп'ютерної техніки, високим рівнем автоматизації виробництва, значним скороченням ролі ручної праці. Учені тепер працюють над проектами, які фінансують уряд чи великі корпорації, нові наукові відкриття відбуваються регулярно. Теоретичні дослідження зберігають своє провідне значення, але велику роль відіграють прикладні дослідження. Розвиток науки дозволив розпочати освоєння космосу. Головна роль у цьому спочатку належала СРСР і США. 4 жовтня 1957 р. у СРСР запустили перший штучний супут­ник Землі, почалася космічна ера в історії людства. 12 квітня 1961 р. відбувся перший політ людини в космос, першим кос­монавтом став Юрій Гагарін, 20 липня 1969 р. американські астронавти Н. Армстронг і Е. Олдрін висадилися на Місяці. В роки «холодної війни» освоєння космосу набрало форми суперництва між США і СРСР. Американці досягли значних успіхів у здійсненні польотів на Місяць, направили кілька безпілотних космічних апаратів до віддалених планет Сонячної системи, стали використовувати космічні «човники». СРСР здійснював програму створення космічних станцій для довгострокових космічних польотів. Освоєння космосу почали Індія, Франція, Китай. У 90-і роки активне співробітництво між США, Росією і країнами ЄС та іншими державами в освоєнні космосу. З 2000 р. діє міжнародна космічна станція. Наукові дослідження дозволяють значно полегшити не тільки життя людей і процес виробництва, а й вирішувати глобальні проблеми людства. Дослідження медиків та екологів дозволяють узгоджувати заходи з охорони здоров'я людей і захисту навко­лишнього середовища. Впровадження технічних досягнень до­зволяє збільшувати обсяги виробництва, вирішувати проблеми забезпечення людей житлом, роботою, сприяти підвищенню рів­ня життя. Розвиток НТР позитивно вплинув на процес форму­вання громадянського суспільства в розвинутих країнах світу. XX ст. зазнала величезного впливу класичної літера­тури XIX ст. і зберігала інтерес переважно до проблем сучаснос­ті, у центрі уваги була людина, її внутрішній світ. Величезний внесок у розвиток літератури зробили Т. Манн (Німеччина), С. Цвейг (Австрія), М. Шолохов (Росія), У. Фолкнер (США), Г. Маркес (Колумбія), Ж. Амаду (Бразилія), А. Камю (Франція), Я. Івашкевич (Польща). Величезну популярність здобули жанри фантастики і фентезі. Значний внесок у розвиток фантастики зробили американські автори Р. Хайнлайн, А. Азимов, Р. Бредбері, значного поширення набув детектив. Серед ав­торів цього жанру світову славу здобули Ж. Сименон (Франція), А. Крісті (Великобританія). Серед поетів найбільшу популярність одержали Р. Тагор (Індія), В. Маяковський (СРСР), Й. Бродський (СРСР). Найбільшу популярність здобули книги Д. Оруелла (Великобританія), О.Солженіцина (СРСР). У 20-і роки розвивається сюрреалізм, яскравими пред­ставником якого стали Сальвадор Далі (Іспанія), Марк Шагал (Росія). Для сюрреалізму притаманне зображення не реального навколишнього світу, а підсвідомих образів. У 70-і роки розвивається постмодернізм, який характеризується інтересом до реального світу. У СРСР та ін. соціалістичних державах тривалий час існував «соціалістичний реалізм». Для творів цього напряму був характерний інтерес до парадності та показного оптимізму. В епоху німого кіно (1895-1929 pp.) сформувалося кілька осередків кіновиробництва. Найбільшу кількість фільмів виробляли США, Франція, Німеччина. У 30-50-х роках швидко розвивався кінематограф у СРСР, Італії, Японії, Індії. Величезна кількість фільмів продукувалася з розрахункам на масового глядача. Про­стий сюжет, яскраві характери, доступність дії були характерні і залишаються такими для більшості американських та індійських картин. Європейське кіно більше уваги приділяло внутрішньому світу людини. Серед видатних режисерів XX ст. були С. Ейзенштейн («Броненосець «Потьомкін», «Іван Грозний»), Ф. Фелліні («Ночі Кабірії», «8 1/2»), С. Кубрик («Спартак», «2001: космічна одіссея»), С. Спілберг («Інопланетянин», «Список Шиндлера»), М. Форман («Амадеус»), А. Вайда («Попіл», «Людин із заліза»), А. Тарковський («Солярис», «Сталкер»), А. Куросава («Сім са­мураїв», «Ран»), Р. Скотт («Дуелянти», «Гладіатор»). У 70-90-і роки величезної популярності набули телесеріали, більшість із яких не вирізняється художніми здобутками, але дозволяє від­вернутися від проблем навколишнього світу. Фізкультура і спорт у XX ст. набули значного поширення. Власне фізична культура і професійний спорт досить швидко відокремилися одне від одного. Прагнення до фізичної досконалості залучає багато молодих людей до спортивних секцій і клубів. Розвивається професійний спорт: для багатьох спортсменів їхнє заняття перетворюється на професію і джерело доходу. Ха­рактерний процес комерціоналізації спорту. У розвиток спорту вкладаються величезні кошти з розрахунком на прибуток від відвідування глядачами спортивних заходів, телетрансляцій і реклами. Спорт стає і політичним чинником: перемоги спортсменів сприяють підвищенню авторитету їхніх держав. Високі гонорари змушують багатьох видатних спортсменів підтримувати спортивну форму і брати участь у багатьох змаганнях.З кінця XIX ст. головними спортивними змаганнями є Олімпійські ігри.Олімпійським рухом керує Міжнародний Олімпійський Комітет. Один раз на чотири роки проводяться літні і зимові Олімпійські ігри.