Рух Опору в окупованих країнах Європи в роки Другої світової війни

Однією з особливостей Другої світової війни і складовою її частиною був масовий рух Опору в окупованих і поневолених загарбниками країнах і територіях. Він став неминучою реакцією населення окупованих країн на порядок, запроваджений окупантами. Серед істориків немає єдності поглядів щодо питання і зміст поняття «рух Опору», про значення, своєчасність та ефективність тих чи інших форм антифашистської визвольної боротьби, її періодизації, яка дуже диференційована по країнах, роль і місце в русі Опору різних соціально-політичних сил, вплив на його розвиток зовнішніх чинників (міжнародної обстановки, подій на фронтах, політики Комінтерну).Антифашистський національно-визвольний рух Опору різних країн має спільні риси. Однак на певних етапах і в різних частинах світу він мав свої, як за масштабами розгортання, так і за цілями і формами боротьби, специфічні риси. В окупованих країнах основна мета руху Опору полягала у вигнанні загарбників і відновленні національної незалежності. В державах фашистського блоку учасники руху Опору боролися за повалення існуючого політичного режиму і встановлення нового суспільно-політичного устрою, тобто тут більш чітко був виражений соціальний характер руху. Звичайно, все це умовно, бо в кожній країні національні й соціальні цілі перепліталися між собою. В Італії боротьба проти «вітчизняного» фашизму поєднувалася з боротьбою проти німецьких окупантів. У країнах Центральної та Південно-Східної Європи соціальний напрям у русі Опору був ще більш помітним. Деякі особливості мав рух Опору народів, які не мали на момент окупації власної національної держави. В Європі — це Україна, народи Прибалтики, колишніх Югославії та Чехословаччини,.Ці народи деякий час сподівалися на можливість отримання незалежності за допомогою країн Троїстого блоку, невдовзі вони зрозуміли, що «визволителі» лише замінили одну окупацію на іншу. Після цього ілюзії розсіялись і національні сили включились до боротьби проти агресорів за справжню національну незалежність.Рух Опору — цілісне, хоча і внутрішньо суперечливе, соціально-політичне явище. В усіх країнах він був загальнонаціональним, у ньому брали участь різні соціальні верстви, об’єднані спільною метою — національна незалежність і демократія, в тому чи іншому її обсязі і розумінні. Однак у спільної антифашистської національно-визвольної боротьби;: виявлялися різні соціальні й політичні інтереси її учасників. З наближенням кінця війни, визволення та отримання незалежності для своїх країн різниця у кінцевих цілях боротьби ставала все більш очевидною, а соціально-політичне, ідеологічне розмежування набувало все більш чітких організаційних форм. Визнаючи рух Опору цілісним соціально-політичним явищем, варто ще раз підкреслити широкий спектр соціальних, політичних, ідеологічних сил, які у ньому брали участь.. Усі вони різнилися між собою за цілями, формами і методами боротьби, зовнішньополітичною орієнтацією. Учасники ліберально-демократичного табору боролися за визволення своїх країн від окупації шляхом збройної боротьби в союзі з Англією і США, виступали за відновлення довоєнного ладу і демократизацію, дотримуючись вичікувальної тактики. Вони вважали, що до вступу на територію їхніх країн союзницьких армій у них немає шансів на перемогу над окупантами. Тому, не бажаючи марного кровопролиття, вони закликали своїх прихильників чекати слушної нагоди, а до того часу втримуватися від масової збройної боротьби, готуватися до загальнонаціонального повстання проти окупантів. На міжнародній арені ліберально-демократичний табір представляли емігрантські уряди або політичні групи у Лондоні.До лівоцентристського табору належали, як правило, позиційні соціалістичні та селянські партії. Вони теж, не приймаючи окупацію або існуючий політичний режим, боролися за визволення своєї країни через збройну боротьбу за допомогою західних союзників. Майбутнє своїх держав вони вбачали насамперед у відновленні в основних рисах довоєнних порядків, однак при цьому виступали за соціалістичний шлях розвитку своїх країн. Представники цього напряму виступали за демократизацію і розширення ролі держави в усіх сферах суспільного життя. Їхня тактика до 1943-1944 рр. була вичікувальною, а пізніше, під впливом різних, частіше зовнішніх чинників, в їхньому середовищі посилилися суперечки. Частина з них погодилася на співробітництво з радикально-комуністичним табором, інша — зблизилася з ліберально-демократичним.Радикально-комуністичний табір об'єднував тих, хто боровся за незалежність своїх країн, виступав проти відновлення довоєнних порядків, за соціалізацію своїх країн за радянським взірцем, орієнтувався на допомогу СРСР. Учасники цього табору були найрадикальнішим крилом руху Опору, ініціаторами з червня 1941 р. негайної збройної боротьби, міської партизанської війни, систематичного саботажу і масових маніфестацій усюди, де тільки для цього були найменші можливості.Політична та ідеологічна роз'єднаність антифашистських національно-визвольних сил іноді ставала на заваді їх згуртуванню в єдиний фронт, а подекуди призводила й до збройних міжусобиць. У західноєвропейських країнах, Чехословаччині та деяких інших країнах ліберально-демократичні сили Опору пішли на союз з комуністами в інтересах визволення своїх країн і відновлення їх державної незалежності, в Польщі, Югославії, Албанії та Греції досягти єдності серед сил Опору не вдалося і справа дійшла до громадянської війни. Рух Опору відіграв важливу роль у боротьбі за визволенні багатьох європейських та азіатських країн, прискорив розгром агресорів, сприяв об'єднанню всіх патріотичних сил и незалежності й демократичного розвитку.