Причини виникнення соціальних конфліктів

Соціальні причини виникнення конфлікту успішно з'ясовуються за наявності адекватної поняттєвої схеми, що характеризує конфлікт. У соціальній психології в основному склалося уявлення про конфлікт, його структуру, динаміку, функції й типологію. Щодо структури конфлікту, то можна виокремити такі його основні елементи:

· учасники конфлікту, які називаються опонентами (від лат. opponens — той, що заперечує), суперниками, противниками і представляють не менше двох сторін;

· позиція сторін (внутрішня і зовнішня);

· конфліктна ситуація;

· інцидент, тобто дія, що спрямована на створення конфлікту;

· об'єкт конфлікту (реально наявна об'єктивна причина, через яку опоненти вступають у “боротьбу”),

· предмет конфлікту (та внутрішня причина, наприклад особиста неприязнь, яку має кожен опонент, що вступає в конфлікт);

· розвиток і розв'язання конфлікту.

Оскільки в конфліктах беруть участь окремі особи, які передусім захищають не власні інтереси, а інтереси групи, то опоненти, що вступають у конфлікт, мають різну “вагу”, “силу”, яка й визначає можливість перемоги. Зазначену характеристику “сили” в теорії і практиці конфлікту називають рангом опонента. При цьому опонентом першого рангу стає людина, яка діє від свого імені й переслідує в конфлікті досягнення особистих цілей. Учасником другого рангу є “особистість”, яка обстоює в конфлікті інтереси малої групи. Учасником третього рангу називають структуру (чи окрему особистість), яка складається із взаємопов'язаних груп (наприклад організація), що боронить у цьому конфлікті спільну мету. Можна виокремити й четвертий ранг, при якому опонент мас можливість говорити від імені соціальної системи, уособлювати собою культуру, моральність та ін. Також ведуть мову і про так званий нульовий ранг, котрий утілює особливості порушника певних соціальних норм. У ході розв'язання конфлікту свідомо чи несвідомо опоненти намагаються підвищити свій ранг і знизити ранг протилежної сторони аж до нульового

Соціально-психологічна сутність конфлікту усвідомлюється й розуміється скоріше та ефективніше, якщо проведена деяка класифікація (типологія) конфліктів за їхніми ознаками. Хоча єдиної класифікації не створено через різноманітність форм прояву конфліктів, різниць у характері їх перебігу, можливих наслідків тощо, однак зазвичай для створення класифікації обирається основна відмінна ознака й за нею здійснюється групування.

За безпосередніми соціально-психологічними причинами виокремлюють такі види міжособистісних конфліктів:

· конфлікти, викликані непорозуміннями в передаванні та сприйманні інформації (відсутність або брак інформації; хибна інформація; відмінності в розумінні важливості інформації; розбіжності в інтерпретації інформації; несхожість у порядку та способах оцінки інформації);

· конфлікти, викликані особливостями взаємодії (виразні емоції; хибне тлумачення і стереотипність мислення; відсутність зворотного зв'язку; часто повторювані негативні вчинки, відмінності в критеріях оцінки ідей та поведінки тощо);

· конфлікти, що виникли на рівні службово-комунікативної взаємодії, тобто “вертикальні” й “горизонтальні” (перші можуть бути типу “працівник — керівник” чи навпаки, залежно від того, хто є ініціатором конфлікту, а другі — типу “працівник — працівник” ініціатива може йти від одного з працівників або ж від обох одночасно).

За ознакою “об'єктивність — суб'єктивність причини” конфлікти поділяють на ділові (в основі ділового конфлікту лежить цілком конкретна об'єктивна причина, пов'язана з предметно-діловими розбіжностями) та емоційні (джерела емоційних конфліктів криються передусім в особистісно-прагматичних інтересах опонентів, їх психологічній несумісності). Конфлікти між двома учасниками (так звані діадні конфлікт) є найпоширенішим типом міжособистісного ділового чи емоційного конфлікту, де в ролі опонентів постають дві особи, кожна з яких є суб'єктом — носієм певних цінностей, інте­ресів та думок. І саме діадний конфлікт різниться емоційною запальністю й напруженістю і перебігає, як правило, у відкритій формі. Цей конфлікт зазвичай виникає на грунті особистих симпатій-антипатій, але в певній групі емоційні стосунки між людьми завжди виявляються тісно переплетеними з діловими, кар'єрними та іншими інтересами. Стосовно конфліктів між особистістю й групою, то вони виявляються як суперечність між очікуваннями або вимогами окремої особистості і сформованими в групі нормами поведінки.

Відомі й інші ознаки, за якими класифікують міжособистісні конфлікти: за ознакою “тривалість перебігу” (конфлікти поділяють на короткочасні й затяжні); за ступенем їхнього впливу на емоційний стан і діяльність опонентів (конфлікти, що порушують емоційну й ділову стабільність учасників непорозуміння, та руйнівні конфлікти).

Серед загальних причин виникнення конфліктів, пов'язаних із психологічними та соціально-психологічними особливостями учасників міжособистісної взаємодії, можна назвати такі:

• ціннісні чинники (принципи, які проголошує людина або відкидає; особистісні системи переконань, вірувань тощо);
• особливості стосунків, пов'язаних з почуттям задоволення від взаємодії чи його відсутністю (враховуються їхні основа, сутність, баланс сили, значущість для себе й інших, тривалість, сумісність/несумісність сторін та ін.);
• поведінкові чинники (ущемлення інтересів, підривання самооцінки, егоїзм, безвідповідальність, несправедливість, скептицизм, зосередження уваги на дрібницях, грубість, тиск тощо);
• незнання тих чи інших характерологічних, психологічних властивостей іншої особи;
• неправильне тлумачення думок, вчинків (брак неформального спілкування, внаслідок чого створюється поверхове уявлення про співрозмовника; психологічна скутість, невміння або боязнь продемонструвати свої справжні якості; психологічна насиченість, коли одноманітність осіб, умов роботи, ритму праці викликає негативні емоції);
• недотримання загальноприйнятих моральних норм, переоцінка власних можливостей і недооцінка можливостей інших;

Динаміка перебігу конфлікту залежить від поведінки його опонентів. Оскільки люди неоднаково поводяться під час конфлікту, то питання, яке є предметом суперечностей, може вирішуватися як у формі поради, прохання, так і у формі докорінної ломки взаємостосунків. Відомі такі форми перебігу конфлікту:

• відкритий конфлікт, який характеризується очевидним, яскраво вираженим, емоційно насиченим зіткненням сторін;
• прихований конфлікт (реальні розбіжності приховуються опонентами за зовні бездоганними формами стосунків);
• так званий “сліпий” конфлікт (один або обидва учасники взагалі не усвідомлюють його наявності);
• “невідомий” конфлікт (реальні суперечності замасковуються, а на поверхні стосунків залишається слабко виражена неприязнь).

Водночас кожна форма перебігу конфлікту мас свій специфічний тип поведінки і взаємин людей. На стадії, коли стан напруження с прихованим, надзвичайно важливо відчути момент усвідомлення ситуації як конфліктної, тобто момент розуміння того, що суперечність, яка виникла, звичним чином не розв'яжеться. Саме таке усвідомлення й визначення ситуації як конфліктної стає своєрідним пусковим психологічним механізмом, який відсікає всі стратегії й форми поведінки, що не відповідають станові конфлікту, і “включає” той запас стратегій поведінки, який допомагає досягти мети, розв'язати проблему. На цій стадії, яка породжує різні емоції, неоднакове ставлення до конфлікту й опонентів, пропонуються деякі варіанти, форми спільних дій:

• відхід від конфліктної ситуації (усвідомивши ситуацію як конфліктну, оцінивши її можливі результати, один з опонентів може прийняти рішення про вихід із системи стосунків, що склалася);
• переговори або “торг”, пошуки компромісів.

У формі відкритого конфлікту кожна зі сторін розцінює власні ресурси як значні і вважає, що є резерв їх посилення. Для того, аби досягти максимуму бажаного, розробляються і пропонуються певні форми дій:

• демонстрація посилення власних ресурсів (тактика полягає в тому, що одна із сторін дає зрозуміти своїм опонентам, ніби в неї є реальна можливість збільшити власні ресурси таким чином, що вони значно перекриватимуть ресурси іншої сторони; безперечно, на таку дію опонент може реагувати по-різному, а саме: він виходить із
  конфліктної ситуації, адже власні можливості можуть здатися меншими; мобілізує додатковий потенціал, відшуковує шляхи посилення власних ресурсів),
• вичікування, збереження попереднього стану (ця тактика часто застосовується, щоб здобути додаткову інформацію про опонентів, їхні ресурси тощо),
• ризик (сторона, що використовує подібну тактику, застосовує серію швидких, безперервних, максимально ефективних дій, на які неможливо не відповісти, створюючи тим самим своєму опонентові умови несподіванки, дефіциту часу, які в співвідношенні з
  дефіцитом інформації змушують робити грубі промахи й помилки);
• примус (тактика використовується сильнішою стороною або стороною, що має більше можливостей для посилення власних ресурсів).

Етап розв'язання міжособистісного конфлікту є найскладнішим завданням для його учасників, яке потребує прояву творчості. Саме міжособистісний рівень передусім вимагає вникнути в психологічну сутність суперечностей між сторонами, що конфліктують, не віддаючи переваги тому чи іншому опонентові. Виходячи з цього пропонується чимало практичних рекомендацій і щодо попередження конфлікту, і стосовно його профілактики чи послаблення. При цьому вибір способів і методів подолання конфліктів залежить як від об'єктивної ситуації, психічного стану опонентів, так і від спрямованості конфлікту, тобто чи сприятиме він глибшому розумінню проблеми, а отже й розвитку елементів кооперативної взаємодії всередині конфлікту, чи, навпаки, призведе до розхитування й неузгодженості взаємодії.