Соціальний конфлікт, структура, класифікація, функції

Соціальний конфлікт — це соціальний процес, що має протяжність у часі та етапи (стадії): передконфліктна, конфліктна й післяконфліктна ситуація. Серед причин, що викликають соціальні конфлікти, розрізняють: об'єктивні і суб'єктивні; пов'язані з умовами, що підсилюють чи заохочують несумісність ціннісних протилежностей; агресивні установки, що прямо ведуть до конфліктної поведінки; психологічні процеси, що підкріплюють упевненість у несумісності протилежностей.

Соціологія передусім зосереджує увагу на таких аспектах конфлікту, як усвідомлення ситуації конфлікту її учасниками; виокремлення соціально-психологічних складових, котрі зумовлюють внутрішню характеристику конфлікту, тобто сукупність мотивів, реальних інтересів, цінностей, що спонукують людину чи групу осіб брати участь у розв'язанні суперечностей; з'ясування причин і стадій формування суб'єктивного образу конфліктної ситуації.

Звичайно в розвитку соціального конфлікту розрізняють три стадії — передконфліктну, конфліктну й післяконфліктну ситуації. У свою чергу перша стадія розбивається на фази. Початкова фаза характеризується нагромадженням і загостренням суперечностей у системі міжособистісних і групових відносин через різку розбіжність інтересів, цінностей та установок конфліктантів. Наступні фази описують соціальну напруженість у термінах фрустрації, почуття незадоволеності й загрози. Виступаючи своєрідним детонатором, соціальна напруженість закріплює психологічні бар'єри й негативні стереотипи, що перешкоджають нормальному людському спілкуванню і сприяють екстраполяції, переносу конфліктних інтересів зі сфери ділових відносин в особистісну і навпаки.

Друга стадія поділяється на дві фази. Конфлікт інтересів на першій із них набуває форми істотних суперечностей, які індивіди не тільки не прагнуть врегулювати, а й усіляко збільшують, продовжуючи руйнувати колишню структуру нормальних зв'язків. Стосунки між людьми еволюціонують від негативних емоцій, упередженості й прихованої ворожості до відвертої ворожості, яка психологічно закріплюється в “образі супротивника”. На другій фазі одна зі сторін “тисне” на свого супротивника з метою вирішення конфліктогенної суперечності, але робить це через відкрите протиборство, яке набуває форму явної чи замаскованої агресії. За масових конфліктів це — загальнозаводський страйк, саботаж розпоряджень адміністрації, голодування, вимога звільнити конкретних керівників, пікетування, мітинги протесту тощо.

Третя стадія також передбачає кілька етапів. Спочатку намічається тенденція до нормалізації конфлікту й ліквідації його як такого. Подібне відбувається внаслідок явної перемоги однієї зі сторін, побоювань супротивника зазнати надмірних втрат. Суб'єкти конфлікту настільки виснажують свої ресурси, беручи участь у боротьбі й не досягаючи запланованих цілей, що мимохіть доходять висновку про взаємний компроміс, необхідність переговорів безпосередньо між собою чи за допомоги третьої сторони. Однак настрій учасників якийсь час іще підігрівається спогадами про завдані одне одному неприємності. За такої ситуації потрібні профілактичні заходи для нейтралізації чи зняття стресу. Очевидно, що повне вирішення конфлікту має на увазі не тільки вирішення предметної проблеми, а й нормалізацію емоційно-вольової сфери людини. Такі процеси утворять зміст постконфліктної ситуації, в якій уже усунута конфліктна суперечність інтересів, цілей та установок, ліквідована соціально-психологічна напруженість і припинена будь-яка форма боротьби, хоча й після цього деякий час зберігається осад ворожості й настороги.