Розглядаючи перше питання теми потрібно підкреслити, що соціологічна думка формувалась у контексті розвитку цивілізацій. У зв’язку з вказаним положенням потрібно проаналізувати її розвиток за первіснообщинного ладу, коли існував соціоантропоморфний світогляд, в античний період, середньовіччя, Відродження, Новий час і т.д.
Розумінню процесу становлення соціологічного знання допоможе ознайомлення з пам'ятками античної культури, особливо періоду її розквіту (V–IV ст. до н.е.). З мислителів цього часу найцікавіші міркування належать насамперед Платону й Арістотелю. За тих часів моделі формулювання та вирішення соціальних проблем формувалися відповідно до загального світобачення та під впливом провідних релігійних концепцій. В основі европейської соціальної парадигми потрібно підкреслити значення християнства, яке зберегло свої позиції і в середні віки. Космологічний фаталізм, характерний для античності, заступив християнський провіденціалізм (від лат. – передбачення, провидіння), який розглядав історію як вияв волі Божої. Згідно з цією волею здійснюється заздалегідь передбачена божественна програма спасіння людини й світу. Провіденціалізм поєднувався із свободою індивідуального вибору й особистої відповідальності за нього перед найвищим неземним суддею. Важливо відмітити великий авторитет серед християнських мислителів протягом кількох століть, який мав римський єпископ Августин Блаженний (354–430 рр.).
Згадуючи епоху Відродження (XIV–XVI ст.) рекомендується окреслити нову систему соціальних і моральних цінностей, поставивши акцент на тому, що вирішальною тенденцією став перехід від теоцентричного до антропоцентричного розуміння світу. Це дало імпульс новій соціальній психології: за нових економічних і політичних умов людина повинна покладатися тільки на власні сили, волю, знання, кмітливість, заповзятливість. Важливо згадати Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарку, Бокаччо, Леонардо да Вінчі, Еразма Роттердамського, Сервантеса та ін.
Одним з представників італійського Відродження був Макіавеллі. Цікавою є його думка про те, що ніколи не можна усунути одну незручність, аби із цього не виникла інша. Якщо, наприклад, хочеш зробити народ сильним і великим, доведеться виховати в ньому свободу і незалежність. Але тоді цим народом вже не можна буде керувати, не рахуючись з його волею.
Помітний вплив на подальший розвиток суспільної думки справили концепції Томаса Гоббса (1588–1679 рр.), насамперед вчення про суспільний договір. Певного поширення набули й утопічні погляди. Найвідоміші утопічні теорії англійця Т. Мора та італійця Т. Кампанелли. Томас Мор (1478–1535 рр.), автор твору “Утопія”, справедливим вважав суспільство, в якому існуватиме тільки суспільна власність
Аналізуючи період XVII–XVIII ст., відзначаємо, що почали домінувати просвітницькі ідеї. Вчені різних країн виступили проти кріпосництва у всіх його проявах, обґрунтували необхідність нових, прогресивніших суспільних порядків, значну роль у створенні яких вони відводили поширенню знань.
Одним із найяскравіших представників цієї когорти був Шарль Луї де Секонда, відомий за своїм баронським титулом де Монтеск'є (1689–1755 рр.).
Значно збагатив теоретичні дослідження соціальних проблем Ж.-Ж. Руссо, відомий також як автор вчення про походження соціальної нерівності, йому ж належить авторство теорії відчуження.
Важливо відмітити, що на початку XIX ст. конкретизується проблематика традиційної соціальної філософії, набувають розвитку емпіричні (засновані на досвіді) соціальні дослідження. Французький мислитель А. Сен-Сімон (1760–1825 рр.) одним із перших поставив питання про те, що науку про людину необхідно вивести на рівень наук, які ґрунтуються на спостереженні, пропонуючи зайнятися “встановленням послідовних рядів фактів”, оскільки, на його думку, – це справді надійна частина знань.
Історичний екскурс бажано закінчити розглядом виникнення соціології О.Конта, яка ґрунтувалася на законах біології, без них не мислилася, але й передбачала ймовірність змін впливу цих законів внаслідок взаємодії індивідів. Ця взаємодія особливо ускладнюється внаслідок впливу кожного покоління на наступне. На той час це була досить новаторська думка, як і вимога до соціологів вивчати існуючі закони, а не шукати трансцендентних (непізнаваних) причин, обґрунтовувати достовірність своїх висновків фактами та їх взаємозв'язками, а не філософськими інтерпретаціями сутності історії.
При розгляді другого питання важливо відзначити, що ідеї Конта були уточнені, розширені й розвинуті англійським філософом і соціологом Гербертом Спенсером (1820–1903 рр.). Загальновизнана заслуга його в соціології полягає у застосуванні принципу еволюції як методологічної основи будь-якого знання, що дало змогу розглядати суспільство з точки зору поступальності його розвитку. Мислителів другої половини ХIХ ст. приваблювала у Спенсері впевненість в нездоланності соціальної еволюції, визнання закономірності всього існуючого, точність висновків.
Західна соціологія цього періоду розвивалася під впливом двох основних концепцій, органічно пов'язаних з позитивізмом – еволюції та натуралізму. Рекомендується зупинитись на основах географічної школи, расово-антропологічної, органічної, соціал-дарвіністської школи, психологічному напрямі у соціології... Бажано розглянути цікаві погляди одного із найсуперечливіших соціологів рубежу XIX–XX ст. Георга Зіммеля (1858–1918 рр.),
Розумінню процесу становлення соціології допоможе ознайомлення з одним із творців соціології як науки, професії та навчального предмету французьким вченим Е.Дюркгеймом. Заслуговує на увагу і окремий напрям у соціологічній думці, що представляв Карл Маркс (1818–1883 рр.). Значний внесок у соціологію кінця XIX–початку XX ст. зробив німецький вчений Макс Вебер (1864–1920 рр.), автор праць з економіки, права, філософії, історії та соціології.
Розвиток західної соціології у XX ст. відзначається великою різноманітністю шкіл і течій, розвиваючись багатьма напрямами. Тому предметом розгляду стають концепції, які відіграли або відіграють важливу роль у соціологічній теорії й становлять найбільший інтерес з пізнавальної точки зору, такі як функціоналізм, теорії соціального конфлікту, символічний інтеракціонізм, концепція соціального обміну, психоаналітичні теорії, феноменологічна соціологія, прикладна соціологія та ін.
Розкриваючи третє питання, потрібно відзначити, що витоки української протосоціології сягають часів Київської Русі
Своєрідним відображенням сутності людських стосунків є український фольклор, пізніше - перші літературні твори – “повчання”, “проповіді”, “патерики”, “житія святих”, “слова”, “Руська правда” Ярослава, складена на підставі норм тогочасного звичаєвого права, “Слово про закон і благодать” Іларіона (XI ст.), “Повчання дітям” Володимира Мономаха (XII ст.), “Печерський патерик”, “Слово про Ігорів похід” (XII ст.), літописи Київської Русі XI–ХПІ ст., “Галицько-Волинський літопис”,
З козацтвом були пов'язані перші переписи населення в Україні, формування козацьких реєстрів, створення війська реєстрових козаків.
У середині XVI ст. ідеї природного права, суспільного договору розробляв український вчений Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 – 1566 рр.), якого сучасники називали українським (рутенським) Демосфеном. В Україні і Росії його ідеї розвивали діячі Києво-Могилянської академії, зокрема Ф. Прокопович.
Наприкінці XVI – на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545–50 – після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості у сфері духу.
У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої Петро Могила, Стефан Яворський, Павло Величковський, Юліан Кониський, Феофан Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увагу відносинам церкви і держави, церковній та світській владі.
Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український вчений Григорій Сковорода (1722–1794 рр.), який науку про людину вважав головною, найважливішою і найвищою з усіх наук. Не заперечуючи ролі й значення наукових і технічних досягнень, вважав найважливішою науку про умови та способи забезпечення щасливого життя, про людину та її щастя.
Наприкінці XVIІІ ст. розпочинаються активні дослідження у царині фольклору, етнографії, історії українського народу, набутні яких мають неабияке значення і для соціальних знань. Низка праць цього періоду, передусім “Опис весільних обрядів” Гр. Калиновського, “Землеописання о Малия России” М. Туринського, “Записки о Малороссии” Я. Маркевича, “Історія Малої Росії” Д. Бантиш-Каменського, “Історія русів” невідомого автора, дає підставу стверджувати про появу системних українознавчих студій, в контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу.
Подальший розвиток і якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефодіївського братства, ідейне ядро якого утворювали М Костомаров, М. Гулак, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала ”Книга буття українського народу” М. Костомарова, в якій історію України автор розглядає у контексті світового історичного процесу, висловлює соціософські міркування, наснажені ідеями всеслов'янського братства і відродження України.
Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в тамтешньому журналі “Громада”.
У соціологічних студіях публіциста, економіста, соціолога Сергія Подолинського (1850–1891 рр.) сусідили марксистські і соціал-дарвіністські, “громадівські” погляди.
Серед вчених-дослідників українського суспільства кінця ХІХ ст. насамперед вирізняється постать Михайла Драгоманова (1841–1895 рр.), який чимало уваги приділяв перспективності історичного поступу України і можливості її самостійного існування на європейському терені.
Один із найвідоміших у минулому вітчизняних соціологів Максим Ковалевський (1851–1916 рр.) сповідував плюралістичний підхід до суспільства, намагався при вирішенні складних соціологічних проблем брати до уваги не один якийсь момент, а всю сукупність соціальних чинників та елементів
Відомий вчений Володимир Антонович (1834–1908 рр.) використовував свої історичні, етнографічні, археологічні знання для вивчення соціальної структури, психосоціальних типів, поведінки натовпу, чинників соціального розвитку.
Учень Антоновича Михайло Грушевський (1866–1934 рр.) вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками
Під час вимушеної еміграції (1919–1924 рр.) Грушевський створив у Відні Український соціологічний інститут. Крім видання наукових праць, співробітники цього закладу проводили лекційну, пропагандистську і наукову діяльність. Були видані соціологічні пралі М. Грушевського, а також монографії В. Липинського, В. Старосольського, П. Христюка, М. Шрага, М. Лозинського
Помітно збагатив українську соціологічну думку кінця XIX – початку XX ст. Іван Франко (1856–1916 рр.), який, аналізуючи “генезу творення людської спільності” і держави, немало роздумував над проблемами справедливості, нового соціального порядку, за якого торжествуватиме самоуправління народу, його праця задля власного розвитку. У громадсько-федеративному суспільному устрої він вбачав основу свободи особи і громади, об'єднання громад та народів, обстоюючи свободу й автономію громад як одиниць суспільного життя
Значний вплив на суспільну думку на початку XX ст. мали ідеї державності та історичного поступу України. На думку історика, політолога, соціолога В'ячеслава Липинського (1882–1931 рр.), політичний ідеал для України – правова “трудова” монархія у формі гетьманату. Українську націю можна сконсолідувати на базі “територіального патріотизму”, тобто шляхом пробудження солідарності між усіма постійними мешканцями України незалежно від їх соціального статусу, віросповідання, етнічного походження. А ідея української державності – той фактор, який повинен забезпечити національну єдність усіх верств українського суспільства на ґрунті компромісу між ними.
Історик, громадський, політичний діяч Дмитро Дорошенко (1882 – 1951 рр.) вважав, що українську державу спроможна збудувати провідна верства суспільства – аристократія. Розмірковуючи над процесом і наслідками демократичної революції в Україні, дійшов висновку про доцільність творення не народної, а демократичної буржуазної республіки, аналоги якої існували в Європі.
Отже, у другій половині XIX–на початку XX ст. соціологічні проблеми хвилювали більшість провідних українських вчених. Але в їх працях досліджувалися лише окремі соціологічні аспекти. Відчутним був дефіцит новітньої соціологічної методології, системного бачення комплексу соціологічних проблем. І все ж у цей період сформувалася українська соціологічна традиція.
Бездержавність української нації, тривале перебування українських земель у складі різних імперій, а в XX ст. – у складі колишнього СРСР не могли не позначитися на становищі вітчизняної соціології.
Українська соціологія тривалий час не була ідентифікованою наукою, структурно вона існувала в системі радянської соціології.
У перші десятиліття на українських теренах відбувався активний процес інституалізації соціологічної науки: створювалися соціологічні навчальні та наукові, заклади, організовувалися теоретичні та прикладні дослідження, видавалися праці. Своєрідним центром цієї роботи у 20-ті роки була кафедра соціології, створена при соціально-економічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН), очолювана М. Грушевським.
Іншими підрозділами цього відділу, зокрема комісією для вивчення соціального руху, було зібрано значний емпіричний матеріал щодо впливу різних чинників на заробітну плату. Вивчались інші процеси в господарській сфері. Окремі дослідження стосувалися й гуманітарної сфери. Серед них виділялися праці академіка О. Гілярова стосовно психології натовпу, співвідношення культури і цивілізації, застосування принципів природознавства щодо соціального життя.
У “Записках соціально-економічного відділу” окремих соціологічних аспектів торкалися у своїх статтях М. Туган-Барановський, С. Дністрянський.
Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології у цей період доклав М. Грушевський, який повернувся у 1924 р в Україну з наміром створити тут систему соціологічних інституцій. А перед тим він створив у Швейцарії Український соціологічний інститут (1919 р.), який згодом прописався у Празі, а в 1921 р. – у Відні.
Але його намір створити відповідний інститут у системі ВУАН не був підтриманий, і М. Грушевський очолив науково-дослідну кафедру з історії України, при якій була і секція методології та соціології.
З кінця 20-х років на теорії та практиці соціологічної (практично вже тільки “марксистсько-ленінської”) науки починають позначатися сталінські “теоретичні” положення. 3 того часу найважливіші складові частини марксистської соціології (теорія формацій, класів тощо), основний понятійний апарат і категорії стали розглядатися тільки на філософському, абстрактно-теоретичному рівнях. Соціологічні методи конкретного дослідження суспільства були не тільки вилучені з ужитку, а й протиставлені соціологічному знанню як знанню філософському. На конкретне вивчення процесів, явищ соціального життя була накладена сувора заборона. Соціологія була оголошена псевдонаукою, несумісною з марксизмом, ворожою йому. Фундаментальні та прикладні дослідження в цій галузі були фактично припинені.
Соціологічна думка в СРСР (у тому числі і в Україні) була приглушена до початку 60-х років. А видані праці з історичного матеріалізму аналізували соціальні явища та процеси на загальному, абстрактно-теоретичному рівні, у відриві від реального життя. Відродження соціологічних досліджень почалося з настанням “хрущовської відлиги”. При цьому соціологічні дослідження одержали права громадянства, а соціологія як наука – ні. Для того щоб уникнути суперечок і конфліктів, у науковий обіг було введено визначення соціології як науки, яка займається тільки конкретними соціологічними дослідженнями.
Становлення і розвиток соціологічних досліджень наштовхувалися на жорсткий опір з боку деяких філософів. Соціологія, таким чином, була оголошена філософською наукою (тобто складовою частиною філософії), а конкретні соціологічні дослідження, як несумісні зі специфікою філософського пізнання навколишнього світу, виводилися за межі соціологічного знання
У 1958 р. виникла Радянська соціологічна асоціація. Через два роки в Інституті філософи АН СРСР був створений перший соціологічний підрозділ – сектор дослідження нових форм праці і побуту, пізніше перетворений на відділ конкретних соціологічних досліджень. У 1968 р. був створений Інститут конкретних соціальних досліджень. В Україні перший науковий підрозділ соціологічного профілю – відділ конкретних соціологічних досліджень Інституту філософії АН України – почав функціонувати у 1969 р.
У 60-ті роки започатковуються різні соціологічні дослідження. Зокрема, на металургійних, текстильних, машинобудівних підприємствах Дніпропетровська, Запоріжжя, Одеси вивчалися питання, пов'язані з умовами життя, залежністю способу життя від соціально-побутових і соціально-демографічних чинників.
Широке коло соціальних проблем шлюбу і сім'ї було узагальнене у праці Л. Харчева “Шлюб і сім'я в СРСР” (1965). У 1966 р. вийшов двотомник “Соціологія в СРСР”, в якому узагальнювався досвід емпіричних досліджень, проведених у різних сферах суспільства. До нього ввійшли дослідження із загальної соціологічної теорії, з різних проблем функціонування і розвитку соціальної сфери (праці, побуту тощо). У той же час в Англії були опубліковані два томи вибраних праць радянських соціологів під назвами “Індустрія і праця в СРСР”, “Місто, регіон і народонаселення”. З'явилося багато інших досліджень. У деяких університетах були запроваджені спецкурси з прикладної соціології. Для аспірантів і студентів вийшли перші навчальні посібники. Серед них – “Робоча книга соціолога” (1976), “Теорія і практика соціологічних досліджень в СРСР” (1979) та ін.
Сприятливішими для розвитку соціології стали 80-ті роки. Вона нарешті відновила статус самостійної науки. Почали відкриватися нові дослідницькі центри. Восени 1990 р. створено Інститут соціології Академії наук України. Згодом було засновано Українську соціологічну асоціацію, в університетах відкрито факультети і відділення з підготовки професійних соціологів, утворюються спеціалізовані ради із захисту дисертацій, виходить журнал “Філософська і соціологічна думка”. Соціологія стає універсальною академічною дисципліною, основи якої тепер вивчають у всіх вузах. Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет і методи досліджень, активно інтегрується в обшири світової соціологічної науки.
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
Історичні етапи розвитку соціальної думки, (протосоціологічний, академічний, сучасний); школи в соціології (механістична школа, географічна школа, расово-антропологічна школа, соціал-дарвіністська школа, психологічна школа, марксистська школа); основні напрями соціології ХХ ст. (структурний функціоналізм, неоеволюціонізм, теорія соціальних конфліктів, теорія соціальних систем, теорія соціального обміну, символічний інтеракціонізм, біхевіоризм).
Контрольні запитання і завдання
1. Що таке протосоціологія?
2. Чому О.Конта вважають фундатором соціології?
3. Які школи існували в розвитку соціології ХІХ ст. та ХХ ст.?
4. Кого вважають засновником соціал-дарвіністської школи?
5. Які головні положення відстоювали представники географічної школи?
6. Хто започаткував расово-антропологічну школу в соціології?
7. Які течії входять до психологічної школи в соціології?
8. Що таке механістична школа в соціології та в чому причини її появи?
9. Що означає термін „детермінізм”?
10. У чому полягає ідея марксистської соціологічної концепції?
11. Який зміст О.Конт і Г.Спенсер вкладають у поняття „соціальне”?
12. Яку роль у соціальній теорії Е.Дюркгейма відіграє його теорія соціальних фактів?
13. У чому суть „нормального” і „патологічного” стану суспільства за Е.Дюркгеймом?
14. Що таке „розуміюча соціологія” М.Вебера?
15. Що таке „соціальна дія” за Вебером?
16. Якою є класифікація соціальних дій, запропонована Вебером?
17. Назвіть і охарактеризуйте внесок у розвиток соціологічної науки американських вчених.
18. У чому полягають особливості початкового етапу становлення української соціології?
19. Назвіть видатних українських соціологів і охарактеризуйте їхню діяльність.
20. Охарактеризуйте завдання і проблеми української соціології.
ТЕСТИ
. Тест 1. Соціологія як самостійна наука виникла у:
а) Стародавній Греції в V - IV ст. до н.е. (Платон, Аристотель);
б) Німеччині XVII ст. (І.Кант);
в) Франції ХІХ ст. (О.Конт).
Тест 2.Французький соціолог ХІХ ст. О.Конт називав соціологію:
а) соціальною хімією;
б) соціальною механікою;
в) соціальною фізикою;
г) соціальною математикою.
Тест 3. Поняття соціальної аномії, за Е.Дюркгеймом, - це:
а) стан суспільства, за якого певне коло його громадян, знаючи про існування обов’язкових норм, ставиться до них негативно або байдуже;
б) сукупність технологічних, соціальних, культурних змін, спрямованих на вдосконалення системи в цілому;
в) певний образ – схема станів та процесів, якби вони проходили без відхилень і перешкод, яка розглядається як найбільш зручний спосіб упорядкування емпіричного матеріалу.
Тест 4. Теорія соціальної дії – це:
а) концепція сучасної західної соціології, яка розвиває положення, висунуте К.Марксом про неминучий конфлікт між соціальними класами. Сучасні представники (Р. Дарендорф) придають більше значення проблемі розподілу влади, ніж економічним чинникам;
б) концепція сучасної західної соціології. Її представники (Р. Мертон, К.Девіс) виступають послідовниками Г.Спенсера і розглядають суспільство як систему взаємозалежних частин, кожна з яких має вплив на функціонування цілого;
в) концепція сучасної західної соціології, представники якої (М.Вебер, Т.Парсонс) пояснюють різноманітні соціальні явища через суб’єктивну рефлексію учасників дій;
г) концепція сучасної західної соціології. Її представники (Дж.Мід, М.Кун) розглядають взаємодію між людьми як безперервний діалог, у процесі якого вони спостерігають, осмислюють наміри один одного та реагують на них.
Тест 5. Позитивізм – це:
а) певний образ – схема станів та процесів, якби вони проходили без відхилень і перешкод, яка розглядається як найбільш зручний спосіб упорядкування емпіричного матеріалу;
б) соціологічний напрям, головна особливість якого полягає у відмові від абстрактних міркувань про суспільство, створенні позитивної, тобто заснованої на досліді, соціологічної теорії, яка повинна бути такою ж доказовою і загально значимою, як і природничі теорії;
в) стан суспільства, за якого певне коло його громадян, знаючи про існування обов’язкових норм, ставиться до них негативно або байдуже.
