При розгляді першого питання потрібно відзначити, що соціологія особистості чи соціальної особи - це одна з спеціальних соціологічних теорій, предметом дослідження якої є особа як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин на рівні її взаємозв'язків з соціальними спільнотами. Саме особистість з'єднує всі ланки суспільного життя: макро-, мезо-, і мікро середовище, робить їх полем своєї творчої активності і осередком розгортання внутрішніх потенцій.
У сучасному суспільстві предметом соціології особистості є два взаємозалежні напрями пізнання: соціальна сутність людини та закони становлення і змін особистості у процесі життя. Перший напрям відображає онтологічний, а другий — гносеологічний аспекти. Предметний бік соціології особистості інтегрує пізнавальні можливості як усього комплексу наук про людину та суспільство (антропологія, медицина, психологія, етика, педагогіка, генетика та ін.), так і досягнення літератури, мистецтва, релігії.
На відміну від інших наук соціологія розглядає людину як надзвичайно пластичну істоту, здатну до значних соціальних адаптацій, але водночас виділяє в людині соціально-типові характеристики — риси, якими наділені певні типи людей. Соціолог досліджує людину насамперед як особистість, як елемент соціального життя, розкриває механізми її становлення під впливом соціальних факторів, а також шляхи і канали зворотнього впливу особистості на соціальний світ. Соціологію цікавить участь людини-особистості у змінах і розвитку соціальних відносин; вона досліджує зв'язки особистості і соціальної спільноти, особистості і суспільства, регуляцію і саморегуляцію соціальної поведінки.
До найактуальніших завдань сучасної соціології особистості належать дослідження процесів формування світогляду та світосприйняття, сфери свідомої та підсвідомої діяльності, засобів виховання та самовиховання, методів управління та самоуправління, впливів ролей, мети, віри, сенсу та інших цінностей на характер існування.
На різних етапах розвитку пізнання було безліч спроб або безмежно розширити уявлення про людину, або ж, навпаки, звузити його до окремих часткових понять. Так, представники античної філософії здебільшого наголошували на єдності людини і світу, ототожнюючи при цьому, всесвітньо-космічну субстанцію і розум. У вченні Платона людина тлумачиться як комбінація двох суперечливих складових частин — душі й тіла. Аристотель, навпаки, стверджував про взаємозалежність душі і тіла.
Пізньоантична містика зводить уявлення про людину до вчення про Першолюдину як богоподібну істоту. Відповідно вся сенсова структура космосу розглядається вже як явище вторинне, тобто цінність людини порівняно з космосом зростає. Наступна хвиля біблійного переосмислення стосунків між Богом і людиною як пересічних протиріч між Богом і світом призвела, з одного боку, до підкорення, а з часом і до пригнічення однією волею (Богом) іншої волі (людини), а з іншого — протиставила тіло душі.
Згодом цей багато в чому штучний розрив тіла і душі позначився на обмеженості змісту теорій, призвів до безсоромного використання людини як інструмента як засобу в досягненні мети окремих соціальних структур.
Започатковане епохою Відродження нове бачення людини як живої цілісності (П. Мірандола, Дж. Бруно, М. Фічіно та ін.) досить швидко заступили загальнопоширені уявлення, які випливали із вчення Р.Декарта про існування двох протилежних субстанцій — мислячої та протяжної. Тіло розглядали як машину, що має спільну природу в людини і тварини, а душу стали ототожнювати з свідомістю.
За нових часів та сучасності основні концепції особистості втілились у працях І. Канта, Г. Гегеля, Ф. Ніцше, Л.Виготського, 3. Фрейда, А. Адлера, К.-Г. Юнга, Е. Фромма та ін.
Багато фахівців психологічного спрямування стверджують, що пріоритетна роль у пізнанні особистості належить психології.
Розуміння поняття „соціальна особа” чи „особистість” неможливе без з’ясування
співвідношення понять “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.
Подолавши вузькоспеціалізований підхід до уявлень про особистість, сучасна наука тлумачить це поняття, беручи до уваги взаємостосунки соціуму як чогось цілого і особистості як не менш цілого і неподільного.
Термін „людина” вживається як родове поняття, що вказує на приналежність до людського роду — вищої сходинки розвитку живої природи на нашій планеті. Тобто поняття людини вказує на якісну відмінність людей від тварин, на людину — продукт природи, і служить для характеристики всезагальних, притаманних всім людям якостей і особливостей, що знаходить свій вияв у назві „Homo sapiens”, або „людина розумна”.
Термін „індивід” вживається у значенні „конкретна людина”, як одиничний представник людського роду, коли необхідно підкреслити, що йдеться не про все людство загалом і не про будь-яку людину в ньому.
Термін „індивідуальність” означає те особливе і специфічне, що вирізняє одну людину з-поміж інших, включно з її природними і соціальними, фізіологічними і психічними, успадкованими і набутими якостями.
Термін „особистість” служить для характеристики соціального в людині. Якщо „людина” — це перш за все продукт природи, то „особистість” — продукт суспільства. Але було б спрощенням розглядати людину лише як продукт суспільного розвитку. В соціології людина-особистість трактується переважно як суб'єкт суспільних процесів, як активний діяч і творець. Особистість доцільно розглядати як усталений комплекс якостей і властивостей людини, які набувають під впливом відповідної культури суспільства і конкретних соціальних груп та спільнот, до яких вона належить і в життєдіяльність яких включається.
Соціологія у розгляді цих категорій та їх співвідношення виділяє кілька вихідних принципів:
- Кожен індивід є людиною, але не кожен — особистістю. Особистістю не народжуються, — нею стають, індивід, у даному випадку, є висхідним пунктом для розвитку в людині особистості, а особистість, в свою чергу, — це підсумок розвитку індивіда, найповніше уособлення всіх людських властивостей.
- Особистість є конкретним виразом суті людини, але й одночасно втіленням соціально значущих рис і властивостей даного суспільства та його культури. Немає людини і особистості „взагалі” — обидві вони чітко ідентифікуються з певним суспільством, конкретною спільнотою і нормами та цінностями культури.
- Включення особистості у суспільство здійснюється через її входження до різноманітних соціальних спільнот, прошарків і груп; саме вона є основним шляхом сполучення суспільства і людини протягом усього її життя. Особистостями стають у спільнотах, але і сама людина-особистість згодом утворює нові спільноти відповідно до власних інтересів та умов, що змінюються.
