Світовий геополітичний простір

Геостратегічний регіон

Геополітичний регіон

Державна територія

Світовий геополітичний простір:

Суша, Надра, Водний простір: внутрішні води, територіальні води, особлива економічна зона

 

Політологія /Під ред Василика М. А.,. - М, Юристь, 2001. - С. 524.

 

Розширюючи дану структуру геополітичного простору, 3. Бжезінський виділяє також геостратегічні дійові особи та геополітичні центри. Активними геостратегічними осо­бами є, за Бжезинським, держави, що мають здатність та національну волю до здійснення влади або надання впли­ву за межами власних кордонів, спроможність змінити іс­нуючу розстановку сил у геостратегічному регіоні. Геопо­літичні центри — це держави, чиє значення випливає не з їх сили та мотивації, а, швидше, з їх важливого місцероз-ташування. Найчастіше геополітичні центри зумовлюють­ся географічним положенням, що надає їм особливу мож­ливість контролю доступу до важливих районів, або мож­ливості відмови геополітичним дійовим особам в одержанні ресурсів. У деяких випадках геополітичний центр може виступати свого роду щитом для держави або навіть регіону, що має життєво важливе значення на гео-політичній арені¹.

' Бжезинский 3. Большая шахматная доска: господство Америки и его геоііолитические императивм. — М.: Международньїе отношения, 2005. - С. 55.

Аналізуючи євразійський геополітичний простір, 3. Бже­зінський виділяє п'ять ключових геостратегічних дійових осіб — Францію, Німеччину, Росію, Китай та Індію (у той час, як такі потужні держави, як Великобританія, Японія та Індонезія до цієї категорії суб'єктів геополітики не вхо­дять), а також п'ять геополітичних центрів — Україну, Азербайджан, Південну Корею, Туреччину та Іран (хоча Туреччина та Іран можуть виступати і як геостратегічно активні дійові особи в межах своїх регіонів). Інші — серед­ні за своїми масштабами — європейські держави, більшість із яких є членами НАТО і/чи Європейського Союзу, або підкоряються провідній ролі США, або вибудовуються за ключовими геополітичними дійовими особами Європи — Францією та Німеччиною. Найбільш важливим потенцій­ним геополітичним центром у Східній Європі, на думку Бжезинського, на сьогоднішній день є Польща.

Таким чином, сучасна геополітика містить у собі як «геополітичну статику» (виділення геостратегічних регіонів, зон впливу, розміщення сил у рамках світового політичного процесу), так і «геополітичну динаміку» (геостратегію, ге­ополітичні процеси, зміну статусів суб'єктів геополітики на «світовій шахівниці»). ^{1 1} Исаев Б. А. Геополитика. — 0116.: Питер, 2006. — С. 12

До найбільш відомих сучасних вчених, що представ­ляють різні геополітичні теорії й школи, можна віднести С. Хантінгтона, 3. Бжезінського, Ф. Фукуяму, М. Каплана, Ж. Тіріара та ін.

Серед найбільш впливових наукових напрямків у захід­ній геополітичній думці кінця XX — початку XXI ст. виді­ляють неомондіалізм та неоатплантпизм.

Геополітична концепція неомондіалізму в сучасній полі­тичній науці формується на основі ідеї конвергенції (лат. сопиещеге — наближатися, сходитися), одним із авторів якої був американський вчений російського походження

П. Сорокін.

Ставши однією з основних концепцій західної соціоло­гії та політології XX ст., теорія конвергенції (глобальної інтеграції) вбачала в розвитку цивілізації неминучу тен­денцію до зближення різних соціальних систем (напри­клад, соціалізму і капіталізму), з наступним об'єднанням їхніх позитивних якостей. В 70-х рр. XX ст. дана теорія була сприйнята в рамках геополітичного аналізу світової політики американськими аналітиками, політиками-атлан-тистами Г. Кіссінджером, 3. Бжезінським та ін., які ефек­тивно використовували її в «холодній війні» з СРСР.

Із закінченням «холодної війни» розстановка сил на сві­товій арені кардинально змінилася, а необхідність по-но­вому осмислити сформовану геополітичну ситуацію призвела до форму­вання неомондіалістської теорії. її виникнення пов'язується з відомою роботою американського вченого-фу-туролога Френсіса Фукуями «Кінець історії та остання людина». Фукуяма, прагнучи спрогнозувати характер і на­прямок розвитку сучасного світового політичного процесу, мондіалістській моделі конвергенції соціалізму та капіталізму (лібералізму і комунізму) протиставляє модель повного домінування ліберальних (західних) цінностей, реалізація якої й при­зведе, зрештою, до «кінця історії» — закінчення періоду політичного та ідеологічного протистояння, створення гло­бальної ліберально-демократичної цивілізації.

 

«Ліберальна демократія може представляти собою «кінцевий пункт ідеологічної революції людства» і «остаточну форму правління в людському суспільстві», будучи тим самим «кінцем історії». Це озна­чає, що в той час, як більш ранні форми правління характеризувалися невиправними дефектами та ірраціональностями, що зрештою приво­дили до їх катастрофи, ліберальна демократія, як стверджується, по­збавлена таких фундаментальних внутрішніх протиріч. Хоча якісь су­часні країни можуть зазнати невдачі в спробі досягти стабільної лібе­ральної демократії, а інші можуть повернутися до більш примітивних форм правління, на кшталт теократії або військової диктатури, але ідеал ліберальної демократії поліпшити не можна... Те, що, на мою думку, підійшло до кінця, — це не послідовність подій, навіть подій серйозних і великих, а Історія з великої букви — тобто історія, що ро­зуміється як єдиний, логічно послідовний еволюційний процес, що розглядається з урахуванням досвіду часів і народів».

Ф. Фукуяма «Кінець історії та остання людина»

 

Протилежна точка зору на характер розвитку світового політичного процесу після закінчення «холодної війни» представлена в рамках неоатлантичної концепції в роботі «Зіткнення цивілізацій» провідного американського полі­толога, директора Інституту стратегічних досліджень при Гарвардському університеті Самуеля Хантінгтона. У своїй роботі, що викликала величезний резонанс у світі, вчений тверджує, що домінування західної

ідеології в сучасному світі насправді виявляється ілюзією. Катастрофа ко­мунізму, а також процеси модернізації автократичних політичних систем зо­всім не означають, що все людство сприйняло та засвоїло систему захід­них (ліберальних) цінностей. Хантінг-тон відзначає, що вперше в історії людства глобальна політика стала й ба-гатополюсною, й поліцивілізаційною. 312

І хоча основними гравцями на полі світової політики залишаються національні держави, у новому світовому по­рядку глобальна політика постає перед нами саме як полі­тика цивілізацій.

Поряд із західною цивілізацією, що поєднує культуру Північної Америки й Західної Європи, вчений виділяє ще вісім цивілізацій: слов'яно-православну, буддистську, японсь­ку, ісламську, індуську, латиноамериканську, африканську та сінську.

Хантінгтон вказує на зміщення балансу впливу між іс­нуючими цивілізаціями, що проявляється у зниженні за­гальносвітового впливу Західної цивілізації: зростає вій­ськова та економічна міць азіатських цивілізацій, не-захід-ні цивілізації підтверджують цінність своїх культур, а поширення західних ідеалів і норм не призводить ані до виникнення загальної цивілізації, ані до вестернізації не-західних суспільств. ¹ Хаитингтон С. Столкновение цивилизаций. — М.: АСТ, 2003. — С. 15.

 

«У світі після «холодної війни» глобальна політика вперше в істо­рії стала багатополюсною та мультицивілізаційною... Виникає сві­товий порядок, заснований на цивілізаціях: суспільства, що мають куль­турні подібності, співробітничають одне з одним; спроби перенесення рис однієї цивілізації до іншої виявляються марними; країни групують­ся навколо провідних або стрижневих країн своїх цивілізацій. Культура та різні види культурної ідентифікації (які на самому широкому рівні є ідентифікацією цивілізації) визначають моделі згуртованості, дезін­теграції та конфлікту».

С. Хантінгтон «Зіткнення цивілізацій»

 

Хантінгтон відзначає, що у світі після «холодної війни» найбільш важливими відмінностями між людьми виступа­ють вже не ідеологічні, політичні або економічні, а власне культурні розходження. Таким чином, на думку вченого, у новому світовому порядку лінії «культурних розламів» — границь між цивілізаціями — стають тими найважливі­шими границями, уздовж яких і можливе виникнення основних конфліктів у глобальній політиці, які Хантінгтон називає «зіткненням цивілізацій».

 

«Суперництво наддержав змінилося зіткненням цивілізацій. У цьому новому світі найбільш масштабні, важливі та небезпечні конфлікти відбудуться не між соціальними класами, бідними та багати­ми, а між народами різної культурної ідентифікації... Культурні співто­вариства приходять на зміну блокам часів «холодної війни», і лінії роз­ламу між цивілізаціями стають центральними лініями конфліктів у глобальній політиці. У новому світі центральним фактором, що визна­чає симпатії та антипатії країни, стане культурна ідентичність. Питання «На чиїй ви стороні?» змінилося більш принциповим: «Хто ви?» Кож­на країна повинна мати відповідь. Ця відповідь, культурна ідентичність країни, і визначає її місце у світовій політиці, її друзів і ворогів...»

С. Хантінгтон «Зіткнення цивілізацій»

 

Даний підхід до аналізу сучасної геополітичної ситуації, безумовно, здається більш реалістичним у порівнянні із концепцією «універсальної цивілізації», запропонованою Фукуямою. Очевидно, що кінець «холодної війни» не озна­чав ані завершення конфліктів у глобальній політиці, ані виникнення єдиного «гармонічного» світу. Світ, у порів­нянні з початком 90-х рр. XX ст., дійсно, став іншим, але далеко не більш мирним. За останні неповні два десятиліт­тя ми стали свідками безлічі регіональних етнічних конфлік­тів, відродження неокомуністичних і неофашистських ру­хів, різкого зростання релігійного фундаменталізму та ін.

Терористична атака 11 вересня 2001 р. веж Всесвітньо­го торгового центру в Нью-Йорку і будинку Пентагона у Вашингтоні, що забрала життя більше трьох тисяч мир­них людей, змусила представників неомондіалізму визна­ти, що, незважаючи на досягнення Заходу й поразку фа­шизму та комунізму, розвиток світу зовсім не відповідає оптимістичному сценарію «кінця історії». Ф. Фукуяма (який, до речі, вчився й працював у Гарвардському універ­ситеті біля Бостона, з аеропорту якого й вилетіли перші два літаки, захоплені терористами), слідом за іншим гар-вардцем, С. Хантінттоном, відзначив, що події 11 вересня 2001 р. увійшли в історію як початок нової фази світового політичного процесу — епохи «зіткнення цивілізацій», що представляє собою не меншу, а, можливо, й набагато біль­шу загрозу для Заходу, аніж загроза фашизму або кому­нізму у XX ст.

У новій геополітичній ситуації початку XXI ст. ви­живання Заходу, за словами Хантінгтона, безпосередньо залежить від того, чи сприймуть його жителі свою цивілі­зацію не як універсальну, а як унікальну. Уникнути ж гло­бального «зіткнення цивілізацій» буде можливим лише за умови, що всі світові лідери усвідомлять поліцивіліза-ційний характер сучасної глобальної політики й стануть співробітничати заради його підтримки.

ГОЛОВНЕ У РОЗДІЛІ

1. Для аналізу сучасних світових політичних процесів використовуються такі терміни, як «світова політи­ка» — діяльність, взаємодія держав, міждержавних об'єднань і міжнародних організацій на світовій арені;«міжнародні відносини» — система реальних зв'язків між суб'єктами світової політики; «міжнародна полі­тика», що використовується для позначення взаємодії головних учасників політичного процесу — держав; «зовнішня політика», під якою розуміється практичне втілення державою основних принципів міжнародної політики.

2. Сучасна світова політика характеризується взаємо­проникненням зовнішньої та внутрішньої політикиокремих держав, усвідомленням зростаючої взаємо­залежності інтересів різних країн. Найпоширенішиммеханізмом узгодження міждержавних інтересів ви­ступає інститут дипломатії.

3. Одним із ключових понять, що використовується прививченні сучасних міжнародних відносин, виступаєсистемність, що визначає характер взаємин між дер­жавами, які характеризуються стабільністю та взає­мозалежністю. Відносини між елементами системибудуються на основі співробітництва — суперництва —нейтралітету.

4. До основних сучасних міжнародних організацій відно­сять: регіональні організації; організації економічногохарактеру; професійні організації; організації у сферікультури й спорту; військово-політичні організації;профспілкові організації; організації, створені на під­тримку миру та солідарності; релігійні організації;організації в захист жертв воєн, катастроф і стихійнихлих; екологічні організації.

5. Значну роль у системі міжнародних відносин відіграєОрганізація Об'єднаних Націй (ООН), заснована вІ945 р. з метою підтримки світової системи безпеки. Структуру ООН становлять: Секретаріат ООН; РадаБезпеки та Генеральна Асамблея.

6. До основних принципів міжнародного права відно­сять:

- принцип мирного співіснування;

- принцип суверенної рівності держав;

- принцип непорушності кордонів та територіальноїцілісності держав;

- принцип мирного врегулювання конфліктів;

- принцип поваги прав людини.

7. Під геополітикою розуміється концепція, що виходитыз визнання залежності політичних процесів від тери­торіально-просторового розташування держав, вивчаєвплив географічних факторів на стан і еволюцію еко­номічної, політичної та соціальної систем суспіль­ства.

8. Становлення геополітики як самостійного науковогонапрямку наприкінці XIX — у першій половині XX ст. пов'язується із роботами таких авторів, як Ф. Рат-цель, Р. Челлен, X. Маккіндер, Н. Спікмен, К. Хаусхоф-фер, К. Шміт та ін.

9. Сучасна геополітика традиційно поділяється на фун­даментальний (теоретичний) і прикладний (геостратегічний) рівні.

10. До основних категорій геополітики відносять: гео-стратегію, геостратегічні лінії, геостратегічні регіони,геополітичні регіони та ін., що дозволяють в ціломувідтворити модель світового геополітичного простору.

11. До найбільш відомих сучасних вчених, які представ­ляють різні геополітичні теорії й школи, можна відне­сти С. Хантінгтона, 3. Бжезінського, Ф. Фукуяму,М. Каплана, Ж. Тіріара та ін.

12. Найвпливовішими науковими напрямками в західнійгеополітичній думці кінця XX — початку XXI ст. є нео-мондіалізм (Ф. Фукуяма) і неоатлантизм (С. Хантінгтон).

13. Новий світовий порядок, що формується на початкуXXI ст., характеризується такими основними рисами,як багатополюсність та поліцивілізаційність.

Брегеда