Соціально-політичні перспективи розвитку сучасної цивілізації

 

1. Основні особливості сучасного світу.

2. Головні соціально-політичні тенденції розвитку сучасного світу.

Основні поняття і терміни: сучасний світ, дихотомічність (роздвоєність) сучасного суспільного розвитку, цикл ("синусоїда") Кондратьева, підвищувальна хвиля "синусоїди" Кондратьева, знижувальна хвиля "синусоїди" Кондра­тьева, дихотомічність політичного розвитку сучасного світу, дихо­томія рівності та свободи, динаміка двохполюсної партійної систе­ми, дихотомія загальних принципів капіталістичної та соціалістич­ної моделей розвитку, динаміка демократії та диктатури, взаємодія громадянського суспільства та держави.

 

Передусім необхідно сказати про особливості даної лекції. Вона є заключною, а значить, певною мірою є наслідком, підсум­ком у вивченні курсу політології. Особливість її полягає ще й у тому, що, розкриваючи перспективи соціально-політичного роз­витку світу, вона мусить носити прогностичний характер. Ця лекція є більше "інформацією до роздумів", ніж навчальною. І це закономірно: вивчений раніше матеріал дає можливості робити певні висновки, прогнозувати розвиток сучасного суспільства. Такий аналіз, як правило, має свою варіативність, гнучкість, певні допуски. Звідси випливає деяка некласичність змісту та логіки лекції. Зважаючи на широку доступність відомих сучасних футурологічних теорій ("технотронного суспільства", "техноло­гічного суспільства", "індустріального; постіндустріального сус­пільства", "конвергенції" тощо), автор викладає своє бачення соціально-політичних перспектив розвитку сучасної цивілізації. При цьому він спирається на аналіз таких вузлових частин у функціонуванні політичного життя, як громадянського суспіль­ства, демократії, держави, політичних партій, політичних ре­жимів, політичної ідеології та ін. Нарешті, потрібно сказати ще про одну особливість теми. Хоч лекція має розкривати перспек­тиви соціально-політичного розвитку сучасного світу, насправді розмова у ній піде про минуле людської цивілізації за останні 150-200 років. Предметом аналізу стане саме історичний досвід політичного розвитку багатьох країн світу, з якого можна зроби­ти певні висновки. Така логіка здається авторові достатньо оче­видною, адже кожна наука, яка робить спроби прогнозувати роз­виток свого об'єкта, так чи інакше вимушена звертатися до аналізу його переднього розвитку. Тому що саме там знаходять­ся відповіді на те, що чекає в майбутньому на даний об'єкт. Не обминає такого парадоксального, на перший погляд, правила і політологія. Більше того, вона взагалі не може функціонувати як наука про закономірності розвитку політичної сфери життя суспільства, не звертаючись до історії.

А тепер розглянемо сучасний світ і дамо коротку його харак­теристику під кутом зору теми лекції. Першим, безсумнівним фактором нинішнього соціально-політичного стану є його складність, багатогранність, неповторність різних його складо­вих частин. Насамперед, це стосується економічного розвитку багатьох країн: різні економічні системи (ринкові, командно-адміністративні, змішані), різні форми власності (приватні, ко­лективні, державні), різні рівні та темпи економічного розвитку країн тощо. Така ж "мозаїчність" простежується і в політичній сфері життя суспільства сучасних країн. Тут і країни з досить роз­виненими, стабільними політичними системами (президентсь­кою, парламентською, змішаною, директоріальною), і країни, які мають нестабільні політичні системи, але активно формують ме­ханізми такої стабільності, і країни, де начала політичного ме­ханізму стабільного розпитку суспільства лише закладаються, а політичні моделі знаходяться в стадії формування.

Важливим аспектом політичної різноманітності сучасного світу є його поділ за політичними режимами. В багатьох країнах з розвинутою демократією це — плюралістичний режим, в ряді країн перехідного періоду розвитку — різні форми авторитарно­го режиму, включаючи військову диктатуру. Є цілий ряд країн з тоталітарними режимами, напівконкурентними, однопартійни­ми тощо. Така розмаїтість має свої причини, але однією з них можна вважати різний рівень стабілізації соціально-класової структури суспільства. В більшості країн західної демократії кла­сова поляризація є досить чіткою, однак при цьому і гнучкою, високомобільною, а це в кінцевому підсумку зрівноважує всю суспільну систему. Разом з тим, є цілий ряд країн, особливо у Аф­риці, Латинській Америці, Азії, де класові стосунки ще не сформувалися так, щоб позитивно впливати на процеси демократи­зації життя всього суспільства. Це нерідко зумовлено пере­плетінням історичних, психологічних, національних, релігійних традицій, процесами національного становлення народів тощо.

Суттєвою в сучасному світі є багатоманітність партійних систем. Тут і однопартійні системи у різних модифікаціях, і дво­партійні політичні системи, і багатопартійні. Можна також гово­рити про дійсну багатопартійність, формально розвинуту і таку, яка лише формується.

Як бачимо, сучасний світ досить багатогранний. На перший погляд здається, що у різних його моделях мало чогось спільно­го, особливо коли мова іде про певні правила розвитку всього світу. Однак при більш уважному аналізові виявляється цілий ряд суттєвих процесів, які в різних модифікаціях, з різною силою, з різним інтервалом історичного часу проявляються в усьому світі. Звернемося до них.

Найбільш загальною тенденцією розвитку сучасного світу є його дихотомічність, двоїстість. Сучасна історія людської цивілі­зації, з якого б боку її не аналізувати, розвішається суперечливо, між певними рубіжними варіантами. Зміщення від "осьової лінії" до якогось крайнього стану може набирати різної інтенсивності і часового інтервалу в різних країнах, регіонах світу, "витримую­чи" при цьому загальну картину світових процесів. В таких зміщеннях відображаються різні економічні, політичні, моральні та інші вартості, орієнтири, вказуючи в цілому на суперечливість світового розвитку.

Найперше слід сказати про економічні процеси. Відомий ро­сійський економіст початку XX століття М.Д. Кондратьев відкрив циклічність розвитку економічних систем з часу створення світо­вого ринкового господарства. За його концепцією, кожний цикл такого розвитку включає підвищувальну хвилю "синусоїди" та знижувальну. Перша з них відображає зростання економічної кон'юнктури, коли світове ринкове господарство розвивається особливо бурхливо, порівняно легко, без тривалих періодів депре­сії. При цьому можливі короткочасні кризи, але вони досить легко та швидко долаються. Знижувальна хвиля "економічної синусоїди Кондратьева" відображає падіння світової економічної кон'юнк­тури, коли наростає депресія, падіння ділової активності. Це відби­вається на скороченні обсягів виробництва, темпів росту продук­тивності праці, а то і на її зменшенні. М. Кондратьев вважав, що в підґрунті таких змін в економіці лежать:

1) зміна кон'юнктури ринку товарів;

2) об'єктивно назрілі потреби структурної перебудови рин­кової економіки.

Потрібно зазначити, таку синусоїдальність форми розгор_: тання економічних процесів російський вчений пов'язував із створенням світового ринкового господарства, внутрішні проце­си якого взаємопов'язані. Це час встановлення досить зрілих капіталістичних економічних відносин XIX століття. Користую­чись методикою М. Кондратьева, можна простежити кілька циклів розвитку світового ринкового господарства, в результаті яких воно кардинально змінювало свою структуру, виходячи з об'єктивно назрілих потреб.

На фоні показаної вище тенденції економічного розвитку су­часного світу в політичній сфері життя практично усіх країн світу можна вирізняти дію певних закономірностей. Насамперед, мова іде про суперечливу взаємодію рівності та свободи. Вже за часів Великої Французької революції вони висуваються на місце най­важливіших засад майбутнього, соціально справедливого суспільства і до сьогоднішнього дня проголошуються практично всіма суб'єктами боротьби за політичне лідерство найваж­ливішими цілями своєї діяльності. Прямо зумовлені одна одною на рівні формальної логіки, рівність та свобода виявляються па­радоксально суперечливими за своєю сутністю при більш глибо­кому аналізові. Максимальна свобода діяльності неминуче при­зводить до нерівності результатів такої діяльності. З іншого боку, щоб добитись досить високого ступеня рівності в суспільстві (особливо матеріальної рівності), необхідний певний перероз­поділ результатів діяльності людей, а це в кінцевому підсумку призводить до втрати частини свободи. Таким чином, в умовах максимально гарантованої державою свободи суспільство одер­жує високий рівень ефективності діяльності людей (насамперед виробничої, в сфері економіки) та одночасно глибоке розшару­вання людей у рівнях доходів, що може призвести до певної соціальної напруги. В умовах же максимальної рівності обмежу­ються стимули до ефективної діяльності людей, однак ство­рюється картина соціально-політичної стабільності у суспільстві. В практичному плані суперечливість рівності і свободи означає відому дилему сучасної історії: соціальна справедливість чи еко­номічна ефективність суспільства, панування розподільчих елементів у структурі економічних процесів чи виробничих.

В розвитку сучасного світу в цілому, його окремих частин, регіонів, країн можна спостерігати цю історичну закономірність. На одних етапах історії панують вартості свободи, тоді суспільство абстрагується від рівності. Визнається лише рівність можливостей, що фактично і є іншою формою повної свободи. На інших етапах історії філософія свободи поступається ідеології рівності в усіх її ас­пектах. Це співпадає з циклами М. Кондратьева: на підвищу­вальній фазі панує свобода, на знижувальній фазі — рівність. Зви­чайно, таке співпадання є досить умовним у різних країнах, бо де­термінується ще цілим рядом причин. Однак в цілому описана вза­ємодія достатньо очевидна як історично, так і логічно.

Як відомо, носіями певних філософських, політичних, мо­рально-правових вартостей у суспільстві виступають відповідні класи, групи людей, інтереси яких відображаються у цих ціннос­тях. В політичній сфері життя суспільства вартості свободи та рівності акумулюються, насамперед в програмах діяльності суб'єктів політики, в першу чергу політичних партій, громадсь­ко-політичних рухів, держави. Об'єктивні процеси взаємозв'язку економіки та політики відображаються через діяльність різних великих груп людей. Суспільство умовно можна поділити на ту частину, яка домінує в пору панування свободи, і ту, що ак­тивізує дух рівності. Тобто, можна говорити про певну дихо­томічність, двоїстість структури партійних систем: з одного боку, партії ліберально-консервативного напрямку, з іншого — соціалістичного, комуністичного. З розгортанням підвищуваль­ної хвилі "економічної синусоїди М. Кондратьева" переважають позиції лібералів та консерваторів, бо вони віддають перевагу ідеології свободи, яка виступає іманентним фактором еко­номічного піднесення. В умовах знижувальної хвилі в економіці, коли суспільство незадоволене, насамперед, матеріальними умо­вами свого існування (або це почуття присутнє в свідомості вели­кої частини народу), на передній план виходять партії соці­алістичної, навіть комуністичної орієнтації.

Тут зроблю деякі застереження. В одних країнах вже давно склалися двополюсні партійні системи, наприклад в США, в Англії тощо. В інших країнах таких систем немає, однак біпо­лярність, безумовно, існує. Наприклад, у Франції партійна систе­ма включає, з одного боку, Спілку демократів за Республіку, Центр демократії, з іншого боку — соціалістичну партію. Рух лівих радикалів. Те ж можна сказати про Німеччину, Іспанію, Італію, інші країни.

Прийшовши до влади в результаті виборів, політичні партії реалізують не тільки економічні цілі своєї діяльності, а й соціаль­но-політичні. Вони віддають перевагу та практично втілюють в життя ті теоретичні принципи, які найбільше відповідають полі­тичним доктринам цих партій. Партії ліберально-консервативно­го напрямку, як правило, дотримуються у своїй державній діяль­ності вартостей вільної економіки, пріоритету приватного інтере­су над іншими, мінімального втручання держави в економічні процеси. Проголошується рівність можливостей, де кожний може проявити свої здібності. Закликаючи і даючи громадянам зароби­ти і стати багатими, така політика фактично переслідує збагачен­ня і держави, і суспільства в цілому. Однак суттєво зменшується відповідальність держави за долю кожної людини. Проблеми соціального захисту громадянина відходять на задній план.

На певному етапі розвитку суспільства реалізація таких принципів життя обертається інтенсивним розшаруванням суспільства, невиправданою з точки зору певних суспільних груп матеріальною, соціальною, політичною відстанню між різними прошарками населення. Це може викликати невдоволення деякої частини суспільства, яке через відповідні механізми зміни дер­жавної влади віддає перевагу партіям, що закликають до менш поляризованого суспільства. Як правило, це партії, що сповіду­ють достатньо широку централізацію суспільства, глибоке дер­жавне регулювання економічними процесами, суттєвий перероз­поділ матеріальних та духовних благ. Вони виступають за націоналізацію промисловості, колективних форм не лише ви­робництва, а й розподілу (соціалістичні, соціал-демократичні, де­мократичні, комуністичні, тощо).

Можна стверджувати, що на підвищувальній хвилі "еко­номічної синусоїди М. Кондратьева" пануючі в суспільстві партії пропонують, і отримавши державну владу, практично втілюють загальні принципи капіталістичної моделі суспільного розвитку. З розгортанням знижувальної ж хвилі суспільний розвиток схи­ляється в бік соціалізму як соціально-політичної, так економічної моделі. Особливо це видно сьогодні на прикладі багатьох захі­дних країн, де розуміння соціалізму вигідно відрізняється від марксистського. Тому, як здається, абсолютно беззмістовними зараз є дискусії про те, що у перспективі чекає цивілізацію — капіталізм чи соціалізм. Не перше і не друге, та одночасно і капіталіз t, і соціалізм. Питання стоїть лише про те, коли, в який момент, якою мірою переважатимуть тенденції одного або іншо­го в сияу об'єктивних законів сучасного суспільного розвитку. Важливо й інше: щоб суспільство не набувало крайніх форм як капіталізму, так і соціалізму. Однак таке балансування можливе лише за умов створення гнучкого механізму зміни політичної влади з метою встановлення та збереження даного для суспільства політичного ладу.

Звернемо увагу на характеристику наступної тенденції су­часного соціально-політичного розвитку світу. Мова іде про ди­хотомію громадянського суспільства та держави. Знову ж таки, на перший погляд у взаємовідносинах цих двох надзвичайно важливих компонентів розвитку сучасного суспільства немає су­перечностей. Однак правильне розуміння природи як держави, так і громадянського суспільства дає можливість глибокого аналізу сутності їх відносин і виокремлення на цьому рівні супе­речностей. Держава як основне уособлення влади в суспільстві в своїй сутності, як казав Р. Міхельс, прагне до розширення своїх повноважень. Зрозуміло, що за рахунок громадянина. Останній ж навпаки, прагне максимуму свободи, реалізуючи свої інтереси. З тих пір, як у політології була системно обґрунтована і набула практичної актуальності необхідність поділу суспільства на політичну сферу (яка уособлюється, насамперед, в державі) та громадянську, продовжується як відкрита, так і замаскована бо­ротьба цих двох засад життя людей. Причому, з перемінним успіхом одної або іншої сторони. Держава одержує верх і обме­жує громадянські права та свободи тоді, коли справи суспільства кепські, коли економічний розвиток незадовільний. Однак вихо­дом з цієї ситуації може бути тільки розширення свободи, повер­нення громадянинові в повній мірі прав, які стимулюють його діяльність, призводячи в кінцевому підсумку до духовного, еко­номічного, соціально-політичного відродження суспільства.

Думається, що ця тенденція була і буде в майбутньому од­нією з визначальних у перспективі сучасної цивілізації. І не ви­падково, бо відображає фактично рівень прав та свобод грома­дян. Адже в своїй сутності історія і є процесом набуття та розши­рення людьми власних прав та свобод за рахунок усвідомлення і адекватного використання своєї зовнішньої та внутрішньої при­роди. За останні 150-200 років людство інтенсивно опановує власну, людську природу суспільства. Такий процес іде боляче, нерідко з людської природи виривається її тваринна частка і, не-обмежувана нічим, породжує антигуманізм, жорстокість, грома­дянські війни та інше. Завдання полягає в тому, щоб виробити де­мократичні механізми людського співжиття для цивілізованої побудови відносин держави та громадянина. І про це достатньо сказано в історії.

Як відомо з попереднього вивчення курсу політології, рівень забезпечення прав та свобод громадянина є одним з двох суттєвих ознак політичного режиму. Тому аналіз перспектив соціально-політичного розвитку сучасної цивілізації неможли­вий без розгляду закономірностей саме цього феномена. Тут тен­денція також суперечлива: сучасний світ дає приклади найрізно­манітніших політичних режимів, однак головна тенденція — це суперечність між демократією (політичним плюралізмом) і різни­ми формами авторитаризму, навіть тоталітаризму. Всю історію людства можна уявити як постійний пошук гармонійних форм та методів управлінням суспільством, однак до останнього часу бракувало не лише стабільних практичних навиків демократії, а і теоретичного її обґрунтування. Тому короткі періоди демократії, як правило, змінювались досить тривалими епохами тиранії, аб­солютизму, різних відтінків авторитарної влади. І лише попе­реднє століття дало людству Ж.Л. Монтеск'е, А, Токвіла, Д. Дже-ферсона та багатьох інших мислителів, які зробили визначаль­ний вклад у теорію демократії. Вічне прагнення народів до демо­кратії тільки з XIX століття одержало своє теоретичне обґрунту­вання, що дало змогу у XX сторіччі перетворити тенденцію до де­мократії в стабільний процес.

З іншого боку, процес демократизації суспільства в XX сто­літті призводить до зворотної реакції в світовій історії — виник­нення крайніх форм авторитаризму. Парадокс, але за всю історію цивілізації не було стільки диктатур, скільки їх було за нинішнє століття. Більше того, XX століття дало людству і то­талітаризм як одну з форм найжорстокіших режимів, чого не бу­ло раніше. Звичайно, причин цілих хвиль диктатур в XX ст. дуже багато, однак на деяких з них є сенс зупинитись.

Ряд вітчизняних та зарубіжних дослідників стверджують, що людство за останнє сторіччя вже пережило п'ять хвиль диктатур. Перша з них розгорнулася в Європі після Першої світової війни (більшовизм в Росії, Муссоліні в Італії, Цанков у Болгарії), друга — в умовах першої світової економічної кризи 1928-1930 років (Гітлер в Німеччині, Сталін в СССР, Хорті в Угорщині, Антоне-ску в Румунії, Франко в Іспанії тощо). Третя хвиля диктатур бере свій початок після Другої світової війни і з Європи поширюється на Азію (Північна Корея, В'єтнам, Китай). її пов'язують з наслідками світової війни і перетворенням соціалізму в світову систему. В 50-х роках диктатури виникають в інших частинах світу, зокрема, в Південній Америці (Парагвай, Гаїті, Нікарагуа), частково проявившись і в Європі (Греція). І нарешті, остання хвиля прокочується в 70-х роках. Вона закінчує Латинську Аме­рику (Чилі), перекидається на Африку (Сомалі, Судан тощо). Бе­зумовно, що завдання диктаторських режимів в різних країнах світу були різними. Тут і стабілізація суспільства, і спроби здійснити соціально-зрівнювальні політичні доктрини, і мо­дернізація економіки, і інші.

Вчені вважають, що основна причина диктатур в XX ст. пов'язана з методами, стилем політичного управління суспільст­вом, коли керівна політична сила в державі використовувала на­сильство для прискорення історичної необхідності. Ці методи уп­равління виникали на тлі тих глобальних процесів, що характе­ризують, насамперед, перехід багатьох країн і цивілізації в ціло­му від традиційного, в основі своїй патріархального способу життя народів, до сучасного, індустріального та пост-індустріального. Такі процеси об'єктивно створюють небезпеку хаосу в суспільстві, а диктатура виступає як крайній спосіб вихо­ду країни з нього. Потрібно сказати і про різний рівень історич­ного розвитку країн та спробу відсталих з них наздогнати пере­дові. Це вимагає максимального напруження всіх потенційних сил народу, нерідко пов'язується з введенням жорсткого, автори­тарного правління. І нарешті, одним з наслідків світових про­цесів в XX ст. є зміни в способі життя людей в результаті інтен­сивної урбанізації, перетворення міст в масу незнайомих один од­ному людей, яку під впливом засобів інформації можна підготу­вати і спрямувати на будь-які дії. Це нерідко призводить до ви­никнення харизматичних лідерів, які поряд з безумовними пози­тивами мають і об'єктивні умови для переродження в диктаторів.

Ось такі в загальному основні тенденції соціально-політич­ного розвитку сучасної цивілізації. Звичайно, є й інші, і це ство­рює ґрунт для роздумів та висновків.

 

Питання для самообдумування:

1. Чому саме із виникнення світового ринкового господарства стала можливою синусоїдальна форма розвитку світової еко­номіки?

2. Які висновки Ви зробили б для соціально-політичних перспек­тив сучасної України?

3. Спробуйте на конкретних прикладах певних країн проілюстру­вати дію наведених вище тенденцій світового розвитку.

Література:

Драганов М. XX век: волны диктатур // Философские науки. — 1991. —№2.

Загладин Н. В. Тоталитаризм и демократия: конфликт века // Кентавр. — 1992. — № 5-6; № 7-8; №. 9-10.

Муляр В. Не капіталізм і не соціалізм. Що ж тоді? // Віче. — 1994. — № 12.

Паншин В., Панкин В. Краткий миг российской свободы // Знание — сила. — 1991 — № 8.

Поздняков Э. Формационный и цивилизационный подходы // Мировая экономика и международные отношения. — 1990 - № 5.

Рымалов В. Мировая рыночная экономика: долгосрочные тенденции и современный цикл // Мировая экономика и международные отношения. — 1991. — №9.

Урнов М.Ю. Освободжаясь от авторитаризма // Политичес­кие исследования. — 1991. — №1.

Четкое М. Понимание целостного мира: в поисках нефор-мационной парадигмы // Мировая экономика и международные отношения. — 1990. — №5.

Погорілий

 

ТЕМА 8. СВІТОВА ПОЛІТИКА

• Світова політика тасистема міжнароднихвідносин

• Геополітика

 

Сучасна світова політика і міжнародні відносини ста­новлять величезний інтерес для політичної науки. Пробле­ми походження націй, утворення міждержавних кордонів, формування й трансформації політичних режимів, ство­рення різних політичних інститутів, політичних цінностей і моделей політичної поведінки безпосередньо пов'язані з торговельними, фінансовими, науковими, культурними та іншими зв'язками між державами, державними союзами, дипломатичними контактами і військовими конфліктами. Такий зв'язок стає тим більше очевидним у наші дні, у си­туації стрімкої глобалізації світу, коли практично всі краї­ни міцно вплетені в розгалужену мережу різноманітних взаємодій, які визначають і характер виробництва, і його обсяги, і стандарти споживання, і, врешті, цінності та ідеа­ли людей. Зміст даного модуля становить аналіз взаємодій на макрополітичному рівні таких суб'єктів політики, як дер­жави, нації, різні міждержавні, неурядові організації та рухи, які відрізняються надзвичайною складністю, ба-

гатоаспектністю, плюралізмом форм. У межах даного модуля також розглядаються основні положення і категорії геополі­тики, пропонується системне бачення геополітичної карти­ни світу як взаємодії глобаль­них політичних, економічних і культурних процесів, аналі­зуються основні геополітичні концепції й школи.

8. 1. СВІТОВА ПОЛІТИКА ТА СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН¹

¹ Дана тема підготовлена у співавторстві з В. ІО. Фесенком.

 

Історія цивілізації, особливо за останнє століття, багата на глобальні події, що стосуються долі всього людства: варто тільки згадати дві світові війни, в які в тій або іншій формі були втягнені представники всіх континентів, а також по­дальше протистояння двох наддержав, котрі поставили в за­лежність від своїх взаємин долю всього світу. Така взаємоза­лежність світу в останні десятиліття тільки зростає — зброй­ні зіткнення в тій чи іншій частині планети призводять до зростання внутрішніх цін у країнах, що перебувають за ти­сячі кілометрів від зони конфлікту, а публікація необразли­вих з погляду сучасного європейця карикатур викликає ма­сові безладдя та зіткнення в цілому регіоні світу. Всі ці події підтверджують не тільки сам факт існування світової політи­ки, але й її всезростаючу роль у сучасному світі.

Проте саме поняття «світова політика» залишається од­ним із найменш визначених у сучасній політології. Проб­лема, у першу чергу, полягає в складності розмежування його з не менш часто вживаними в політичній теорії й практиці термінами «міжнародні відносини», «міжнародна політика», «зовнішня політика» та ін.

У вітчизняній політичній науці на сьогоднішній день домінує такий підхід: світова політика визначається як ді­яльність, взаємодія держав на міжнародній арені, у той час як під міжнародними відносинами розуміється система реальних зв'язків між ними, що виступає і результатом їхніх дій, і середовищем, у якому існує світова політика.

Однак слід відзначити, що поряд із державами суб'єк­тами сучасної світової політики виступають різні міжна­родні й регіональні міжурядові організації (ООН, ЄЕС, ОАГ, Ліга арабських держав та ін.), екологічні та правоза-хисні рухи, міжнародні військові альянси, різноманітні кон­фесійні спільноти та ін. Тому характеристика відносин між головними суб'єктами політичних відносин — державами, їх конкуренція (від економічного суперництва до збройних конфліктів) і співробітництво (від торговельних обмінів до політичної інтеграції) влучніше визначається терміном «міжнародна політика». За допомогою ж поняття «світо­ва політика» стає можливим акцентувати увагу на всез-ростаючій ролі нетрадиційних суб'єктів політики, роль яких у формуванні міжнародного середовища останнім ча­сом істотно зростає.

Із безлічі різних визначень зовнішньої політики слід ви­ділити ЇЇ визначення як практичного втілення державою основних принципів міжнародної політики з метою реалі­зації її національних інтересів. Швейцарський дослідник Ф. Брайар відзначає, що зовнішня політика сучасних дер­жав перестає бути прерогативою зовнішньополітичних ві­домств¹. Через необхідність спільно розв'язувати складні та численні проблеми вона стає однією з основних функ­цій більшості державних структур, які прагнуть у своїй ді­яльності до безпосереднього співробітництва з відповідни­ми відомствами інших країн, що робить внутрішню й між­народну політичні сфери взаємопроникними.

¹ Вгаіііагс] Ріг. Кеіаііопх іпіегпаііопаїе»: ипе поиуеііе сііксірііпе // Ье ігі-тезге <1и ішішіе. — 1994. — № 3.

Виникає питання: чи можливий аналіз зовнішньополі­тичних рішень без врахування розміщення сил усередині держави? Проблема взаємозв'язку і взаємовпливу внутріш­ньої та зовнішньої політики є предметом гострої полеміки між різними школами політичної науки, які по-різному підходять до відповіді на дане питання.

Так, наприклад, представник школи політичного реаліз­му американський політолог Ганс Моргентау стверджує, що зовнішня політика держави завжди визначається її на­ціональними інтересами. На думку вченого, основа націо­нального інтересу є постійною, тому внутрішні фактори життя країни, які змінюються в залежності від різних об­ставин, не можуть вплинути на природу національного ін­тересу: зокрема, Моргентау відзначає, що національний ін­терес не може бути пов'язаним із характером політичного режиму². Відповідно, внутрішня та зовнішня політика ма­ють значну автономію по відношенню одна до одної.

² Могсп(. Каи II. Роііііс. 8 атоп£№іііоп8. ТЬе Лгид^Іе &>г Ро\уєгагкі Реасе. —N. ¥. 1948.

 

«Національні інтереси об'єктивні, оскільки вони пов'язані із незмінною людською природою, географічними умовами, соціокуль-турними й історичними традиціями народу. Вони мають дві складові: одну постійну — це ім­ператив виживання, непорушний закон приро­ди; іншу змінну, що є конкретною формою, яку ці інтереси приймають у часі та просторі. Ви­значення цієї форми належить державі, що во­лодіє монополією на зв'язок із зовнішнім сві­том. Основа ж національного інтересу, що від­биває мову народу, його культуру, природні умови його існування, залишається постій­ною».

Моргентау Г. «Міжнародна політика»

 

Прихильники марксизму дотримуються іншої точки зору, відповідно до якої зовнішня політика є відбиттям класової сутності внутрішньополітичного режиму й зале­жить, зрештою, від економічних відносин у суспільстві. Отже, міжнародні відносини в цілому носять «вторинний»

характер¹.

Напевне, кожне з існуючих пояснень — чи то мова йде про «первинність» внутрішньої політики стосовно політи­ки зовнішньої, чи, навпаки, про її «вторинний характер» — відбиває лише частину істини й не є універсальним. Існу­юча полеміка про співвідношення внутрішньої та зовніш­ньої політики лише підтверджує існування тісного зв'язку внутрішніх і зовнішніх факторів у сучасному політичному житті. На сьогодні день дуже складно сказати, де закінчу­ється внутрішня політика й починається зовнішня. Будь-які значущі події у внутрішньополітичному житті тієї або іншої країни негайно відбиваються на її міжнародному становищі, вимагаючи відповідних кроків в сфері зовніш­ньої політики. Так, після парламентських виборів 1999 р. в Австрії, за результатами яких до складу правлячої коалі­ції увійшла праворадикальна Австрійська партія свободи на чолі з ультранаціоналістом Йоргом Хайдером, Ізраїль на знак протесту заявив про розрив дипломатичних відносин з Австрією, а з лютого 2000 р. дипломатичні санкції проти Австрії ввів Європейський Союз. Тиск із боку світового співтовариства призвів до того, що на парламентських ви­борах 2002 р. АПС одержала замість 27,2 % лише 10,16 % голосів виборців.

Існує чимало прикладів і того, як внутрішня політика, що проводиться тією або іншою державою, стає причиною її зовнішньополітичної ізоляції. Так, показовим у цьому сенсі є бойкот багатьма державами й міжнародними струк­турами ПАР часів політики апартеїду (афр. араНкеій — роздільне проживання) — режиму расової дискримінації кольорового населення в ПАР (з 1948 по 1991 рр.), яка проявлялася у позбавленні політичних, соціально-еконо­мічних і культурних прав корінного африканського насе­лення, що, з точки зору норм міжнародного права, є зло­чином перед людством. У сучасному світі можна відзна­чити економічну блокаду таких країн, як КНДР та Куба через недотримання ними прав людини. У свою чергу, іс­нує й зворотний зв'язок: як правило, важливі зовнішньо­політичні рішення спричиняють необхідність адекватних дій у внутрішньополітичній сфері. Так, із закінченням «хо­лодної війни» і розпадом Радянського Союзу більшість держав колишнього «соцтабору» виявили бажання інтегру­ватися до різних європейських та світових структур, що вимагало від них значних перетворень у сфері законодав­ства (скасування страти, захист інтелектуальної власності і т. д.), економіки, оборони та національної безпеки.

Сучасна держава має у своєму розпорядженні широкий спектр інструментів зовнішньої політики для забезпечення своїх національних інтересів: від цілеспрямованого сило­вого тиску до дипломатії (гр. (ііріота — складати) — комп­лексу ненасильницьких методів забезпечення державних інтересів. Формально дипломатія представляє собою офі­ційну діяльність глав держав, урядів, комісій зі здійснення переговорів, організації зустрічей глав держав, міжнарод­них форумів, представництва держави у різних міжнарод­них організаціях. Існує в дипломатії й неформальний мо­мент, представлений низкою факторів, серед яких най­більш значимим виступає суб'єктивний — вплив особистих якостей державних лідерів і керівни­ків зовнішньополітичних відомств. До того ж, поряд з офіційними особами, ефективними дипломатами можуть виступати й приватні особи, які пред­ставляють державу в тому або іншому питанні. Це можуть бути й відомі біз­несмени, спортсмени, й «політики на пенсії» (наприклад, колишні глави держав, які виконують посередницьку місію на переговорах із врегулювання міждержавних конфліктів).

Роль різних суб'єктів політики в глобальному масштабі по-різному оцінюється в межах різних сучасних політоло­гічних теорій, серед яких, у першу чергу, необхідно виді­лити теорії неореалізму та неолібералізму.

Засновником теорії неореалізму вважається амери­канський політолог Кеннет Уолтс, який у своїй книзі «Тео­рія міжнародної політики» (1979) поєднав мікроекономічну інтерпретацію міжнародної системи (індивідуалізм) із класичним реалістичним наголосом на силі та інтересах (матеріалізм) і одержав, таким чином, «неореалізм», що сьогодні став однією з провідних концепцій у теорії між­народних відносин.

У теорії неореалізму Уолтса держави залишилися вихідними одиницями наукового аналізу, але, разом з тим, вони розглядаються не тільки самі по собі, але й з ураху­ванням створених ними структур (у тому числі союзів, міжурядових організацій та ін.). Розходження в поведінці держав на світовій арені пояснюються, насамперед, їх неоднаковою могутністю. Уолтс порівнює міжнародні відносини З" ринком, де держави, діючи подібно фірмам, у своїх інтересах конкурують з одними та співробітни­чають із іншими членами світового співтовариства. При цьому основний акцент робиться саме на їхньому супер­ництві.

Уолтс погоджується з тим, що глобалізація породила нові виклики державній владі, але не вірить, що дер­жави можуть бути заміщені чим-небудь ще, адже жоден із недержавних акторів не має тих мож­ливостей, якими володіють держави. Уолтс стверджує, що глобалізація — це примха 90-х років, і державам за будь-яких обставин доведеться розши­рити свої функції у відповідь на гло­бальні трансформації.

Іншою сучасною теорією, що існує поряд із неореалізмом, є неолібералізм, основні положення якого були най­більш повно сформульовані американ­ським політологом, фахівцем із проб­лем міжнародного світу Робертом Кео-хейном у книзі «Після гегемонії» (1984). Увібравши в себе багато положень неореалізму, неолібералізм розходиться з ним в оцінці ролі міжнародних інститутів, вважаючи, що вони здатні нівелювати ефект сили й інтересу в мірі, достатній для того, щоб сприяти співробітництву між державами.

Разом із Дж. Наєм Кеохейн сформулював оригінальну модель транснаціональних відносин, що акцентує увагу на ролі недержавних акторів у міжнародних відносинах, а та­кож розвинув концепцію неоліберального інституціоналіз­му, яка стверджує, що інститути (у тому числі й внутріш­ньополітичні — партії, групи інтересів та ін.), здатні значно впливати на поведінку держав у міжнародній системі полі­тичних відносин. Логічним продовженням транснаціона-лізму стала розроблена Кеохейном і Наєм концепція комп­лексної взаємозалежності, що підкреслює існування в сучас­ному світі плюралізму каналів зв'язку.

Одним із ключових понять, що використовується при вивченні сучасних міжнародних відносин, виступає систем­ність. Системність ~ це такий характер довгострокових взаємин між державами або групами держав, що характе­ризується стабільністю та взаємозалежністю, і пов'язаний з досягненням певного комплексу цілей, а також формуван­ням правової бази міжнародної діяльності.

Відносини між елементами системи будуються на осно­ві співробітництва — суперництва — нейтралітету.

Багато дослідників вважають, що системність у міжна­родних відносинах виникла практично одночасно з появою перших держав, які відразу ж вступили у певні відносини одна з одною. Але навряд чи можна серйозно говорити про систему міжнародних відносин у цей історичний період, адже не всі контакти між державами ведуть до формуван­ня стійкої системи відносин, хоча певні елементи систем­ності, безумовно, були присутні й на ранній стадії історії розвитку міждержавних відносин. Можна виділити окремі, досить нестійкі й порівняно недовговічні локальні прото-системи, що існували на різних етапах розвитку цивіліза­ції. Такими протосистемами можна назвати систему відно­син між містами-державами Стародавньої Греції, взаємини Рима й Карфагена (як певний прообраз біполярної сис­теми), а також відносини між державами Північної Італії у ХІУ-ХУ ст.

Але ці крихітні острівці системності не визначали стану справ на міжнародній арені. Світ був роз'єднаний, будь-яка серйозна взаємодія між різними регіонами практично була відсутня. Численні конфлікти носили сумбурний ха­рактер — вони породжувалися не стільки реальними інте­ресами держав, скільки династичними амбіціями. Відкрит­тя Америки (1492 р.), морського шляху до Індії (1498 р.), кругосвітнє плавання (1519-1522 р.) призвели до краху середньовічного уявлення про світ — для жителів Європи Земля відразу стала в десять разів більшою. У цей час від­буваються перші розділи сфер панування в масштабі всієї планети. Перший територіальний розподіл миру був здій­снений наприкінці XV ст. Лінія цього розподілу була про­ведена в 1493 р. папою Олександром VI від Північного полюса до Південного. Але вже в 1494 р. встановилося нове розмежування сфер політичного впливу. Договір між Іспанією та Португалією встановив лінію територіального розділу, що проходила приблизно через центр Атлантич­ного океану. Іспанія й Португалія — провідні світові дер­жави на той момент — прийшли до угоди, за якою всі від­криті землі на захід від демаркаційної лінії будуть відхо­дити до Іспанії, а на схід — до Португалії. Даний договір передбачав механізм вирішення суперечок у майбутньому, даючи ясний опис організації того простору, над яким ще тільки мали встановити панування. Розподіл сфер впливу став традиційним для взаємин між європейськими країна­ми. Так, наприклад, укладений у ході англо-голландських торговельних воєн XVII ст. Бредський мирний договір фактично був спрямований на розмежування сфер політич­ного впливу: англійці залишили Індонезію, голландці — Північну Америку.

Говорити ж про системність у міжнародних відносинах, на думку більшості політологів, стає можливим лише з мо­менту закінчення Тридцятирічної війни й підписання Вест-фальського миру в 1648 р., Становлення перших націо­нальних держав (Англії, Франції, Іспанії, Швеції, Нідер­ландів) серйозно змінило характер міжнародних відносин. Взаємини між державами (що раніше залежали лише від волі монарха) стали носити більш стійкий та передбачува­ний характер, що створювало необхідні передумови для структуруваиня всієї сукупності міждержавних відносин, вибудовування певної ієрархії навколо основних центрів сили — держав, які володіли достатньою силою для зав­дання визначального впливу на розвиток подій у тому або іншому регіоні світу. Боротьба за реалізацію державних інтересів стає визначальною в розвитку міжнародних від­носин.

Історія неодноразово підтверджувала тезу Н. Макіавел-лі, сформульовану в роботі «Роздуми над першою декадою Тита Лівія»: стійкий порядок у світі може зберігатися тільки за умови рів­ності сил між державами й недопу­щення надмірного посилення якої-не-будь із них. Інша справа, що в кожний історичний період така рівність дося­гається по-різному — і чим складніши­ми стають суспільство й суспільні від­носини, тим складнішим стає й досяг­нення такої рівноваги.

Так, Вестфальська модель міжна­родних відносин (ХУІІ-ХУШ ст.) пе­редбачала безпеку, засновану, насам-

перед, на збройній силі. В умовах слабкої технічної осна­щеності армій ця сила залежала від кількості військ та наявності мережі оборонних споруд. У такій ситуації дер­жавні інтереси формулювалися досить просто: борися за нові території та зміцнюй кордони. Однак, із розвитком суспільства, ускладненням його економічної та політичної систем, зміст поняття «державні інтереси» також став змі­нюватися. І, хоча безпека країни, як і раніше, залежала від збройних сил, вона була зумовлена вже не тільки чисель­ністю армії й флоту, але й якістю їх технічної оснащеності, що безпосередньо залежало від рівня розвитку промисло­вості. Таким чином, турбота про нарощування економічного потенціалу стає однієї з головних складових державних інтересів провідних країн світу. Поряд із силовими метода­ми, все більшу роль у забезпеченні безпеки держави стали відводити політико-дишгоматичним засобам. Тому не ви­падково саме в XIX столітті дипломатична інтрига набуває досить суттєвого значення у боротьбі за реалізацію дер­жавних інтересів великих держав. На цей період припадає діяльність таких видатних дипломатів, як Ш. Талейран, О. Горчаков, О. Бісмарк, К. Меттерніх. Професія дипломата стає однією з найпрестижніших видів державної служби.

Поява в провідних країн чітких, довгострокових, усві­домлених правлячими елітами державних інтересів, внесла в міжнародні відносини певну стабільність і передбачу­ваність. Все це, безсумнівно, вплинуло на ставлення дер­жав до договірних зобов'язань, даючи серйозний імпульс до формування основних принципів міжнародного права.

Історію системності в міжнародних відносинах в цілому можна поділити на кілька етапів (або окремих моделей), котрі істотно відрізняються один від одного за своїм внут­рішнім змістом, динамікою розвитку й ступенем стабіль­ності. У свою чергу, кожна з моделей проходила у своєму розвитку певний цикл, що складається з декількох фаз: становлення (консолідація), стійкий розвиток, криза та розпад системи. Вихідною точкою кожного витка розвитку системи міжнародних відносин виступав, як правило, вели­кий військовий конфлікт (Тридцятирічна війна, наполео­нівські війни, Перша й Друга світові війни), у ході якого відбувалося кардинальне перегрупування сил, змінювався баланс інтересів, здійснювалося радикальне перекроюван­ня політичної карти світу. Стверджувався новий, довго­строковий статус-кво як у відносинах між переможцями та переможеними, так і всередині табору переможців. Так, на конференціях в Оснабрюці й Мюнстері (1648 р.) були вироблені умови Вестфальського миру, Віденський конгрес 1815 р. завершив період наполеонівських воєн, проблема мирного врегулювання після Першої світової війни була вирішена на Паризькій мирній конференції (1919 р.), а на Потсдамській мирній конференції в 1945 р. були окресле­ні контури післявоєнного устрою світу.

Криза Вестфальської системи міжнародних відносин ви­никла в другій половині XVIII ст. з ослабленням позицій провідної європейської держави — Франції. Велика Фран­цузька революція почала тривалий період глобальних по­трясінь і конфліктів, у ході якої й сформувалися основи принципово нової системи відносин. Баланс сил став зсува­тися до сходу Європи. Складне перегрупування сил завер­шилося на Віденському конгресі в 1815 р., де були закла­дені політико-правові основи нової моделі міжнародних відносин — однієї з найбільш спірних в історії світової політики. Вітчизняні фахівці оцінювали Віденську систему вкрай негативно, стверджуючи, що «вона спорудила буди­нок, який практично відразу став розпадатися»¹. На дум­ку ж західних учених, ця система, що проіснувала в не­змінному виді до Кримської війни (1853-1855 рр.), була найбільш стабільною моделлю міжнародних відносин.

¹ История дипломатки: в 3 т. / ГІод. Ред. В. П. Потемкина. Т. і. — М., 1941. — С. 382.

Дійсно, протягом тривалого часу Європа не знала пря­мих військових зіткнень між великими державами. Саме в цей час у міжнародну теорію й практику входить термін «європейська згода», що символізувала новий рівень між­державних відносин.

Однак вже до середини XIX ст. під впливом низки фак­торів у функціонуванні системи стали відбуватися збої. Визначилися можливі напрямки її подальшого розвитку: розпад системи під тиском нових проблем або зняття кри­зи шляхом інтеграції до її структури накопичених змін та стабілізація міждержавних відносин. Розвиток пішов іншим шляхом: після серії локальних конфліктів, кульмі­нацією яких стала франко-прусська війна (1870—1871 рр.), система знову досягла стабільності та рівноваги, що й дозволило їй проіснувати в оновленому вигляді аж до початку XX ст.

Проте, при всій зовнішній наступності механізмів між­народних відносин, у структурі самої системи йшло при­ховане накопичення якісних змін. Розширився «клуб ве­ликих держав»: замість «великої п'ятірки» з'явилася «ве­лика вісімка» (Англія, Франція, Росія, Німеччина, Австро-Угорщина, США, Японія та Італія). Таке збільшен­ня центрів політичного впливу, безумовно, послабляло стійкість системи. Став розмиватися принцип європоцен­тризму, виникли центри сили поза межами Європи, що не передбачалося творцями Віденської системи. До того ж, на межі століть остаточно завершився розподіл світу, різ­ко скоротивши можливості для пошуку компромісів у ви­падку виникнення конфліктів між великими державами. І, нарешті, серйозні внутрішні зміни в розвитку провідних країн світу призвели до значного корегування та усклад­нення державних інтересів. Швидка поляризація елемен­тів системи знайшла своє відбиття у створенні двох про-тиборчих союзів — Антанти й Потрійного союзу. І якщо класична політика балансу сил припускає, що союзи ство­рюються для підтримки рівноваги, то в даному випадку обидва блоки були націлені на руйнування сформованого становища. Подібна політика неухильно підсилювала де­стабілізуючі тенденції, роблячи розпад системи незворот-ним. Запас міцності був вичерпаний у 1914 р. — спалах­нула Перша світова війна.

Внаслідок цього глобального конфлікту сформувалася нова модель міжнародних відносин — Версальсько-Вашинг­тонська, найбільш недовговічна модель організації світо­вого співтовариства. Утворення даної системи припало на один із самих складних періодів в історії розвитку людсь­кої цивілізації, який супроводжувався революційними потрясіннями, соціально-економічними катаклізмами, най-гострішим сплеском ідеологічної полеміки про магістральні напрями суспільного розвитку.

Витиснення з європейської політики США, що активно брали участь у формуванні нової системи міжнародних від­носин, а також ізоляція іншого центра політичного впли­ву — СРСР, також стали потужними дестабілізуючими факторами, які, зрештою, призвели до наймасштабнішого конфлікту в історії людства — Другої світової війни.

У результаті Другої світової війни відбулося кардиналь­не перегрупування сил на міжнародній арені. Повністю були розбиті й тимчасово втратили свій суверенітет Німеч­чина, Італія та Японія, вкрай ослабленими вийшли з війни Англія й Франція, і лише дві держави — США та СРСР — мали достатній потенціал для того, щоб взяти у свої руки справу післявоєнного врегулювання й конструювання но­вої моделі міжнародних відносин. Дві наддержави, які за рівнем сукупної сили в багато разів переважали своїх парт­нерів по антигітлерівській коаліції, стали диктувати свої правила у світовій політиці. Здавалося, що двом країнам-союзникам буде досить просто знайти спільну мову, але в дійсності з'ясувалося, що в СРСР та США абсолютно різні уявлення про післявоєнний світ. Значна розбіжність у цінностях і реальних політичних інтересах призвела до того, що тісне співробітництво військових років змінилося гострим протистоянням двох економічних та ідеологічних систем. Почалася «холодна війна», у ході якої відбулася інституціоналізація унікальної моделі міжнародних відно­син — біполярної.

Політики, вчені, журналісти багатьох країн стверджува­ли, що така примітивна конструкція міжнародних відно­син, заснована на глобальному протистоянні двох наддер­жав, загрожує миру катастрофою, адже будь-який локаль­ний конфлікт може вилитися в термоядерну війну. Однак, незважаючи на грізну риторику з обох боків, дана модель виявилася досить стабільним та добре прогнозованим утво­ренням. У світовій політиці склалася стійка рівновага, яку не можна було порушувати, тому що в ядерній війні не могло бути переможців.

Безумовно, стабільність, заснована на страху — далеко не ідеальний стан, але все ж набагато кращий, аніж війна. Підтримка усталеної моделі міжнарод­них відносин залежала від рівноваги сил наддержав, що змушувало як СРСР, так і США постійно нарощувати й удо­сконалювати свій військовий потен­ціал. Тривала й вимотуюча гонка оз­броєнь підсилювала наростання еконо­мічної та політичної кризи в СРСР,

економіка якого явно уступала економіці США, і, в остаточ­ному підсумку, призвела до поразки в «холодній війні».

 

«Крах Радянського Союзу викликав колосальний геополітичний струс. Для Америки нова геополітична ситуація є серйозним викли­ком. Сполучені Штати опинилися в унікальному становищі — вони стали першою та єдиною світовою державою».

Бжезінський 3. «Велика шахівниця»

 

Підсумком «холодної війни» став розпад Радянського Союзу та, відповідно, утворення колосального геополітич-ного вакууму. Скориставшись розпадом СРСР (який, на думку американського політолога-радянолога 3. Бжезінсь-кого, призвів до утворення «чорної діри» в самому центрі Євразії), США у своїй зовнішній політиці перейшли від концепції «стримування» до концепції «поширення», праг­нучи сформувати «новий світовий порядок», заснований на власному домінуванні.

 

«Америка займає домінуючі позиції в чотирьох сферах світової вла­ди, які мають вирішальне значення: у військовій сфері вона має у своєму розпорядженні унікальні глобальні можливості розгортання; у галузі економіки вона залишається основною рушійною силою світово­го розвитку; у технологічному відношенні вона зберігає абсолютне лі­дерство в передових галузях науки й техніки; в області культури, незва­жаючи на певну її примітивність, Америка має привабливість, особливо серед молоді всього світу, — все це забезпечує Сполученим Штатам по­літичний вплив, рівного якому не має жодна держава світу. Саме поєд­нання всіх цих факторів робить Америку єдиною світовою наддержа­вою в повному розумінні цього слова».

Бжезінський 3. «Велика шахівниця»

Використовувати свою військову, економічну та культур­ну перевагу США намагаються, насамперед, отримати конт­роль над Євразією. Саме Євразію 3. Бжезінський називає «великою шахівницею», на якій у найближчі десятиліття й буде затверджуватися світове політичне панування¹.

Бжезинский 3. Большая шахматная доска. Господство Америки и его геостратегические императивы. — М., 2005. — С. 12.

Однак активні спроби США нав'язати світу однополярну модель міжнародних відносин зустрічають запеклий опір з боку інших сил, що прагнуть до відновлення багатопо-лярності. Проблема тероризму, з якою зштовхнулися США та їхні союзники, події в Іраку, наявність ядерної зброї та за­собів її доставки у таких країн, як Індія та Пакистан, випро­бування ядерної зброї в КНДР — все це свідчить про немож­ливість створення однополюсного світу, а також нездатність Сполучених Штатів на сьогоднішній день взяти всю від­повідальність за світовий процес на себе.

На наших очах відбувається формування нових центрів сили, які, можливо, незабаром не тільки ні в чому не бу­дуть поступатися США, але й перевершать їх за своїм політичним впливом. Так, Росія прагне зберегти терито­рію колишнього СРСР як сферу свого впливу або як сфе­ру своїх виняткових інтересів; активно розширює сферу впливу в Центральній і Східній Європі Німеччина, втя­гуючи в економічні та військово-иолітичні відносини кра­їни, що раніше входили до зони впливу СРСР (Чехія, Словенія, Хорватія, Угорщина, Румунія). Та й східна час­тина Євразії — Азія — останнім часом стає все більш зна­чимим центром економічного розвитку та політичного впливу.

 

«Із закінченням «холодної війни» світ виявився втягненим у гі-гантський експеримент по виявленню достоїнств різних підходів до економічного росту, різних стратегій транзиту демократії, різних форм використання урядової влади та контролю над нею. Сьогодні уряди намагаються розв'язати нові проблеми, пов'язані зі збереженням навколишнього середовища, звичні проблеми, щодо економічної без­пеки громадян, та старі проблеми, зумовлені конфліктами з приводу етнічної ідентичності та релігійних вірувань. У світі, який під впливом засобів миттєвої комунікації і зростаючої взаємозалежності економік

стає все більше тісним, поширення цих проблем, так само як і успіхів на шляху їх подолання, відбувається поверх національних границь».

Алмонд Г., Пауелл Дж:., Стром К., Далтон Р. «Порівняльна політологія сьогодні»

 

Англійський політолог, директор Лондонського Центру зовнішньої політики Марк Леопард прогнозує майбутній розвиток світу виключно в напрямку багатополярності, вважаючи що саме зараз США, Японія, європейські дер­жави, Росія, Китай, Індія та інші країни вступають у нову

фазу боротьби за владу і вплив. Ана-

лізуючи тенденції розвитку сучасних міжнародних відносин, Леонард у ро­боті «Розділений світ: боротьба за першість у 2020 році» робить вис­новок, що до 2026 р. світ стане чоти­риполюсним, а не сконцентрованим навколо єдиної супердержави — Спо­лучених Штатів. Цей чотириполюс­ний світ будуть розділяти дві лінії: лі­нія між демократіями та автократія­ми, а також лінія між країнами, що прагнуть до рівноваги сили, та країнами, які намагатимуться будувати політику, використовуючи міжнародні інститути та міжнародне пра­во. Так, США зіштовхнуться з полюсом, сформованим Ки­таєм та Росією, які «вдадуться до міжнародного права для захисту своєї автократії від будь-якого зовнішнього втру­чання». Європейський союз, на думку вченого, й надалі буде робити ставку на багатополярний світ та співробіт­ничати з демократичними країнами. Що ж до Середнього Сходу, він, на думку вченого, перетвориться на зону «віри», де не буде місця ані демократії,' ані правовій державі.

Отже, в умовах існування в сучасній світовій політиці цілого комплексу протиріч, очікувати найближчим часом формування стійкої моделі відносин не доводиться — не­від'ємним атрибутом сучасної міжнародної політики стають різні регіональні кризи та локальні конфлікти. Однак на­копичений на сьогоднішній день досвід вирішення найріз­номанітніших проблем, усвідомлення всезростаючої взає­мозалежності інтересів різних країн, а також необхідність розв'язання комплексу глобальних проблем, що постають перед людством, дозволяє сподіватися, що прагнення до співробітництва переважить усі негативні фактори та при­зведе, зрештою, до формування нової, більш виваженої мо­делі міжнародних відносин.

Необхідно також відзначити, що в сучасних умовах, поряд з основними суб'єктами світової політики — держа­вами, все більш важливими учасниками міжнародних від­носин стають міжнародні організації. Діяльність міжнарод­них організацій охоплює найрізноманітніші аспекти міжнародних відносин: економічні, політичні, культурні. їх кількість неухильно зростає — якщо на початку XX ст. існувало майже 40 міжурядових та 180 неурядових орга­нізацій, то сьогодні їх налічується близько 300 і 5000 від­повідно. Першою міжнародною організацією був Всесвіт­ній поштовий союз, створений у 1875 році. До основних міжнародних організацій, що активно діють у сучасному міжнародному просторі, відносять:

— регіональні організації: Рада Європи, Асоціація Дер­жав Південно-Східної Азії (АСЕАН), Ліга АрабськихДержав (ЛАГ), Організація Ісламська Конференція(ОІК), Організація Африканської Єдності (ОАЄ),Організація Американських держав (ОАД) та ін.;

— організації економічного характеру: Європейське Еко­номічне Співтовариство (ЄЕС), Міжнародний БанкРеконструкції і Розвитку (МБРР\ Міжнародне СоюзЕлектрозв'язку, Організація Країн — ЕкспортерівНафти (ОПЕК) та ін.;

— професійні організації: Міжнародна Організація Жур­налістів (МОЖ), Міжнародна Асоціація ПолітичнихНаук (МАПН), Міжнародна Організація Криміналь­ної Поліції (Інтерпол) та ін.;

— демографічні організації: Міжнародна ДемократичнаФедерація Жінок (МДФЖ), Всесвітня Асоціація Мо­лоді (ВАМ), Всесвітня Федерація ДемократичноїМолоді (ВФДМ) та ін.;

— організації у сфері культури та спорту: МіжнароднийОлімпійський Комітет (МОК), Міжнародна федера­ція футболу (ФІФА) та ін.;

— військово-політичні організації: Організація Північно-Атлантичного Договору (НАТО), ТихоокеанськийПакт Безпеки (АНЗЮС) та ін.;

— профспілкові організації: Міжнародна КонференціяВільних Профспілок (МКВП), Всесвітня Конфедера­ція Праці (ВКП) та ін.;

— різні організації, створені на підтримку миру та со­лідарності: Всесвітня Рада Миру (ВРМ), ОрганізаціяСолідарності народів країн Азії та Африки (ОСКАА),Міжнародний Інститут Миру у Відні та ін.;

— організації на захист жертв воєн, катастроф тастихійних лих: Міжнародний Червоний Хрест (МЧХ) та ін.;

— релігійні організації: Всесвітня Рада Церков (ВРЦ), Хри­стиянський рух за захист миру та Християнська мирнаконференція, Всесвітній ісламський конгрес та ін.

— екологічні організації: Грінпіс та ін.

 

Значну роль у системі міжнародних відносин грає Ор­ганізація Об'єднаних Націй (ООН), заснована в 1945 р. зметою підтримки світової системи безпеки. В Уставі ООНзакріплені такі принципи міжнародного співробітництва,як суверенна рівність всіх її членів, вирішення міжна­родних суперечок мирними засобами, відмова від засто­сування сили, невтручання у внутрішні справи держав. Структуру ООН станов­лять:

Секретаріат ООН на чолі з генеральним се­кретарем);

Рада Безпеки (15 кра­їн, із них 5 постійних членів, що мають право вето, — Росія, США, Вели­кобританія, Франція, КНР);

• Генеральна асамблея (всі країни-члени організації);

• низка організацій. — структурних одиниць ООН, се­ред яких:

- ВООЗ (Всесвітня Організація Охорони здоров'я);

- СОТ (Світова Організація Праці),

- ЮНЕСКО (Всесвітня Організація з питань освіти,науки та культури),

- МВФ (Міжнародний Валютний Фонд),

- МАГАТЕ (Міжнародне Агентство з Ядерної Енер­гетики),

- ЮНКТАД (Конференція ООН із торгівлі та роз­витку),

- ЮНІСЕФ (Міжнародний Дитячий Фонд),

- Міжнародний Суд.

 

Одна з основних функцій ООИ — проведення миро­творчих операцій. Вперше подібна акція була проведена в 1948 р., з тих пір миротворці ООН брали участь у розв'я­занні 57 збройних конфліктів (нині миротворчі частини ООН беруть участь у врегулюванні 14 конфліктів).

Невід'ємну частину міжнародних відносин становить міжнародне право — система договірних, юридично закрі­плених норм і принципів, що регулюють відносини між дер­жавами та іншими суб'єктами міжнародних відносин.

До основних принципів міжнародного права відно­сять:

- принцип мирного співіснування;

- принцип суверенної рівності держав;

- принципи непорушності кордонів і територіальної ці­лісності держав;

- принцип мирного врегулювання конфліктів;

- принцип поваги прав людини та ін.

До основних сучасних міжнародно-правових докумен­тів, що закріплюють головні принципи міжнародного пра­ва, відносять:

- «Загальну Декларацію прав людини» (1948);

- «Декларацію про принципи міжнародного права»(1970);

- «Заключний акт НБСЄ» (1975);

- «Декларацію про неприпустимість інтервенції тавтручання у внутрішні справи держав» (1981);

- «Паризьку хартію для Нової Європи» (1990) та ін.

Погорілий

ГЕОПОЛІТИКА

 

Сучасний світ стрімко змінюється, змінюються й політичні системи, й розстановка політичних сил на міжнародній аре­ні. Останнє десятиліття XX ст. ознаменувалося серйозними політичними подіями: розпадом Радян­ського Союзу, об'єднан­ням Німеччини та «пара­дом суверенітетів» — появою низки незалежних держав у Східній Європі, ліквідацією воєнно-політичного блоку кра-їн-учасниць Варшавського договору та переорієнтацією ці­лей Північноатлантичного Альянсу. Із закінченням «холод­ної війни» світ, що тривалий час сприймався як двополюс­ний, став втрачати звичні обриси. На політичну арену прагнуть вийти нові «гравці» — могутні держави й ново-створені державні утворення, укладаються нові союзи та

альянси.

Події, що відбуваються на міжнародній арені, не зали­шаються без уваги політичної науки. Вивченням проблем світового співтовариства, пов'язаних із пошуком і здій­сненням політичної стратегії на глобальному та регіональ­ному рівнях, займається спеціальна галузь політичного

знання — геополітика.

Під геополітикою (гр. е — земля, і роііііке — політика) у політичній науці розуміється концепція, що виходить із визнання залежності політичних процесів від територіаль­но-просторового розташування держав, вона вивчає вплив географічних факторів (географічних границь, клімату, розміру території, кількості населення, наявності природ­них ресурсів та ін.) на стан і еволюцію економічної, полі­тичної та соціальної систем суспільства.

Геополітику часто порівнюють із грою в шахи (зумов­леність сучасної політики географічними факторами роз­глядається за допомогою визначення її «центрального поля», «вертикалей», «горизонталей», «діагоналей», позна­ченням «сильних позицій» та «потенційних слабких місць»). Так, одна з найвідомих робіт американського по­літолога 3. Бжезінського, що присвячена питанням геопо­літики, має назву «Велика шахівниця»¹, а робота росій­ського вченого С. Переслєгіна, пов'язана із критикою пози­цій Бжезинського і Хантінгтона, — «Самовчитель гри на світовій шахівниці»². Чимало таких порівнянь можна зу­стріти у художній літературі. Згадаємо живі шахові фігур­ки, якими грають булгаковські Воланд і Бегемот перед по­чатком балу. Дослідники творчості М. Булгакова відзнача­ють, що у своїх «живих шахах» автор орієнтувався на «Легенду про арабського звіздаря» з книги американсько­го письменника Вашингтона Ірвінга «Амальгамбра», де астролог демонструє султанові живі шахові фігурки, рух яких означає, що вороги наступають на підвладну султа­нові Гранаду (область Іспанії, яку довше за всіх утриму­вали під своєю владою араби). Звіздар пропонує на вибір: або змусити ворогів відступити без пролиття крові, доторк­нувшись до фігурок тупим кінцем списа, або спровокувати криваве побоїще, торкнувшись фігурок вістрям списа. Сул­тан вибирає кровопролиття, і відбувається кривава різани­на³. Шахова партія Бегемота і Воланда також виявляється пов'язаною з війною в Іспанії. У кришталевому глобусі Воланда видно, як гинуть під будинками, розбитими бом­бами та снарядами, люди, а за ними неупереджено спосте­рігає демон війни Абадонна, прагнучи зробити страждання однаковими для всіх воюючих сторін. Війна, розв'язана Абадонною, — цілком конкретна війна. На глобусі Воланда той «шматочок землі, бік якого миє океан», що став теат­ром воєнних дій, являє собою Піренейський півострів (саме тут розташована Іспанія, де в 1936-1939 рр. відбу­валася кровопролитна громадянська війна)⁴.

¹ Бжезинский 3. Польшая шахматная доска: госгюдство Америки и сгогеополитические імперативи. — М.: Международиме отношеиия, 2005.

² ІІереслегин С. Самоучитель игры на мировой шахматиой доскс. — М.:АСТ, 2006.

^! Соколов Б. Расшифрованньїй Булгаков. Тайньг «Мастера и Маргаритм». —

М.: Яуз», «Зксмо», 2006. - С. 263-264. ⁴ Там само. С. 325.

Такі порівняння політичних подій, що відбуваються на міжнародній арені, з боями на шахівниці, зовсім не випад­кові. У сучасному світі, так само як і на шахових полях, встановлюється панування тих або інших впливових сил, у певний історичний момент на перший план виходять окремі активні «фігури», розігруються мудрі комбінації, реалізуються стратегічні плани різних «гравців», встанов­люється контроль над певними територіями та ін.

 

«Євразія є «шахівницею», над якою триває боротьба за світове па-Чнування; така боротьба стосується геостратегії — стратегічного управління геополітичними інтересами. На євразійській шахівниці, що має овальну форму, грають не два, а одразу кілька гравців, кожний з яких має різний ступінь влади. Провідні гравці перебувають у захід­ній, східній, центральній та південній частинах шахівниці. На цій вели­чезній, вигадливих обрисів євразійській дошці, що простирається від Лісабона до Владивостока, й розташовуються фігури для «гри»».

Бжезінський 3. «Велика шахівниця»

 

У цілому всі геополітичні концепції, так чи інакше, виходять із факту принципової важливості політичної гео­графії в міжнародних політичних відносинах. Відоме ствер­дження Наполеона про те, що «знання своєї географії є знан­ням своєї зовнішньої політики»¹

---

⇐ Предыдущая127128129130131132133134135136Следующая ⇒

Поделиться с друзьями:

---

Дата добавления: 2015-10-27; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 1089 | Нарушение авторских прав

---

Лучшие изречения:

© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление