Основні закони геополітики

До класичних законів геополітики належать: 1) закон фун­даментального дуалізму; 2) закон посилення фактору просто­ру в людській історії; 3) закон синтезу суші і моря.

Закон фундаментального дуалізму. Він проявляється в географічній будові планети і в історичній типології цивіліза­цій. Цей дуалізм полягає у протиборстві телурократп ("сухо­путної могутності") та таласократїї ("морської могутності"). Держави телурократії в давнину — стародавні Спарта і Рим, які були представниками військово-авторитарної цивілізації. Відомі центри торговельної цивілізації — стародавні Афіни і Карфаген — типові зразки таласократії.

Для телурократії характерні чітко визначені кордони, фік­сований простір, способи життєдіяльності населення, стабіль­ність, що проявляється в осілості, консерватизмі, стійких мо­ральних нормах і юридичних законах, яким підпорядковується все населення. Для мешканців телурократичної держави при­таманне почуття колективізму на противагу індивідуалізму, збагаченню, духу підприємливості. Таласократія, навпаки, є більш динамічною і прихильною до технічного прогресу. Ін­дивідуум, який перебуває серед водної стихії, може вижити тільки в екстремальних умовах. Доволі часто йому доводиться ризикувати життям, приймати нестандартні рішення. Такий тип людей досить вільно ставиться до встановлених юридичних норм, не вважаючи їх за обов'язкові, адже переважну частину свого життя він перебуває в морі, де діють закони морської стихії. Жителі моря, на відміну від мешканців суші, розвива­ються активніше, легко приймають і відмовляються від певних моральних і культурних цінностей, завжди прагнуть йти впе­ред, не зупиняючись перед труднощами на своєму шляху.

Отже, згідно з цим законом геополітики, упродовж усієї іс­торії людства протистоять між собою континент і море, конти­нентальна і морська потуги. Це приводить до того, що дві стихії — земля і вода символізують два способи буття людей, форму­ють у них два типові види поведінки. Аналізуючи схему X. Макіндера, Р. Арон цілком справедливо підмітив: "З вив­чення минулого Макіндер виділив дві ідеї, які досі уявляються значущими в контексті XX сторіччя. Перша, більш, очевидна, але, мабуть, менш відома, полягає в тому, що в битві проти морської потуги чи потуги континентальної невблаганний закон кількості відіграє однакову роль. Морська держава не виживе, попри високу якість свого флоту та своїх моряків, якщо вона опиниться віч-на-віч із супротивником, що володі­тиме набагато більшими матеріальними і людськими ресур­сами. Другим уроком, ще очевиднішим, є те, що морську держа­ву можна перемогти не тільки з моря, а й із суходолу. Коли континентальна держава заволодіє всіма сухопутними база­ми, місця для морської держави більше не залишиться. Море перетворюється на море закрите, підкорене земній імперії, яка більше не має потреби у флоті... Британська імперія може бути зруйнована, доходить висновку Макіндер, або в тому випадку, коли якась континентальна держава нагромадить ресурси, які значно переважатимуть британські, або якщо мережа британських баз, побудованих на островках або на півостровах навколо Євразійського материка, буде зруйнова-

на або окупована ударами, завданими із суходолу". Безперечно, має рацію Р. Арон, підсумовуючи: "Сьогодні, коли наземна мобільність досягла величезного поступу, центральна земля має всі можливості заволодіти ресурсами, матеріальними і людськими, необхідними для підкорення всього світу".

Закон посилення фактору простору в людській історії. До моменту кінцевої перемоги США в холодній війні геополітич-ний дуалізм розвивався в раніше заданому напрямі — таласо­кратія і телурократія вели жорстоку боротьбу за простір, поси­люючись у економічному та військово-політичному плані. Ця боротьба тривала з перемінним успіхом як таласократії, так і телурократії. Починаючи з епохи великих географічних від­криттів зростав вплив таласократії. Алфред Тайєр Мехен вва­жав, що на морську силу націй впливали такі чинники, як географічне становище, фізична побудова, включаючи сюди природну продуктивність і клімат, розміри території, чисель­ність народонаселення, характер народу та уряду. Доказом переваги таласократії було створення великих колоніальних імперій, передовсім англійської. На думку А. Мехена, причина цьому "лежить головним чином в двох рисах національного характеру. По-перше, англійський колоніст невимушено і охоче поселяється на новому місці..., по-друге, він відразу й інс­тинктивно починає піклуватися розвитком ресурсів своєї нової країни в найширшому сенсі". В середині XX ст. головним центром таласократії стали США, а телурократію ототожнюва­ли з Радянським Союзом. Між двома супердержавами точилася жорстока боротьба в різних сферах, передусім в озброєнні та космосі. Достатньо пригадати "зоряні війни", щоб побачити, до яких масштабів дійшло це протистояння. З розпадом СРСР та світової системи соціалізму двополюсний світ припинив існування, призвівши до гегемонії США. З приводу цього П. Кальвокорессі висловив цікаві міркування: "З одного боку, закінчення холодної війни означало перемогу капіталізму над комунізмом і залишило капіталізм без суперника. Але, з друго­го — капіталізм торжествував, будучи не зовсім здоровим, а роль Сполучених Штатів у світовій капіталістичній сис­темі з середини 70-х років ставала все більш невизначеною... Хоча, на думку громадськості, капіталізм переміг комунізм під керівництвом Америки, Сполучені Штати, очевидно, пе- ребували в небезпечному становищі невизначеності щодо правління сучасною капіталістичною системою — як своєю власною, так і міжнародною".

Під впливом цієї події американський вчений Френсіс Фу-куяма опублікував у 1989 р. резонансну статтю "Кінець іс­торії?", в якій пророкував торжество демократії, відсутність силових методів вирішення суперечок в світі, а також збройних конфліктів. Однак виникнення конфліктних зон в колишній невинній Європі, безліч локальних війн у різних регіонах, по­силення міжнародного тероризму доводило, що до цілковитого спокою ще надто далеко. Реакція на ці події знайшла своє ві­дображення у статті, а згодом книзі американського дослідни­ка Самуеля Гантінгтона "Зіткнення цивілізацій", в якій автор зайняв позицію, цілком протилежну тій, якої притримувався Ф. Фукуяма. Отже, для кожної геополітичної епохи були ха­рактерні свої домінуючі форми геополітичного протиборства. Приблизно до середини XX ст. основною формою вирішення державами своїх геополітичних завдань слугувало використан­ня воєнної сили для досягнення територіальної експансії та встановлення режиму прямого (безпосереднього) контролю над ділянками території. В подальшому із зростанням про­мислових та інформаційних технологій, появою зброї масового знищення, глобалізацією економічних відносин відбулися ди­ференціація геополітичного протиборства, виділення в його системі нових форм, зміна домінуючого елементу. Провідні держави все рідше звертаються до традиційних форм контролю над простором, і, як наслідок, пряма військова агресія з метою захоплення і утримання територій перестає вважатися ефек­тивним засобом геополітичної експансії.

Теоретичні проблеми сучасного геополітичного протиборс­тва ретельно проаналізував сучасний російський вчений Леонід Івашов. Воно є різноманітним за своїми формами: цивілізацій-ним, формаційним (соціально економічним), інформаційним, військово-стратегічним (геостратегічним). Формаційне про­тиборство являє собою боротьбу між геополітичними суб'єктами за досягнення більш значних соціально-економіч­них показників, встановлення режиму міжнародного спів­робітництва на основі власних моделей політичного і еконо­мічного розвитку. Цивілізаційне протиборство охоплює сферу

боротьби між геополітичними суб'єктами за реалізацію націо­нальних цінностей і духовних потреб суперетнічних співтова­риств із врахуванням культурно-історичних і національно-релігійних традицій. Військово-стратегічний компонент глобального геополітичного протиборства має прямий стосунок до сфери зіткнення національних інтересів двох чи більше геополітичних суб'єктів у процесі реалізації їх намірів захис­тити власний суверенітет чи досягти політичних цілей з вико­ристанням військової сили. Інформаційне протиборство є су­купністю відносин інформаційного захисту та суперництва різних геополітичних суб'єктів. Незважаючи на те, що в сучас­них умовах, на початку XXI ст., система міжнародних відносин зазнає значних змін, незалежні держави залишаються фунда­ментальними елементами міжнародної системи, і кожна з них намагається захищати свою незалежність, забезпечувати на­ціональну безпеку.

Аналізуючи дію закону посилення фактору простору в су­часних умовах, російський політолог А. Дугін пропонує чотири варіанти подальшого розвитку: 1) перемога таласократії ціл­ком відмінює цивілізацію телурократії; 2) перемога таласо­кратії завершує цикл протистояння двох цивілізацій, але не розповсюджує свою модель на весь світ; 3) поразка телурократії — явище тимчасове, бо Євразія ще повернеться до своєї конти­нентальної місії, але в новій формі; 4) перемога телурократії, яка переносить свою модель на всю планету (для прикладу на­водяться ідеї "світової революції" та "планетарне панування Третього рейху").

Закон синтезу суші і моря — третій класичний закон гео­політики. Йдеться про одне з ключових понять геополітики — "берегову зону", або "Еітіапсі" — фрагмент таласократії чи телурократії. Хоча "берегова зона" згадувалася багатьма вче­ними, однак дане поняття до наукового обігу вперше ввів аме­риканський учений Ніколас Спайкмен (1893—1943). На його думку, саме "Еітіапсі", а не "Неагііапсі", як твердив X. Макін-дер, являє собою ключ до світового панування. Від нього над­ходять імпульси до простору, який іменують "Неагііапсі", отже "той, хто домінує ним, той домінує над Євразією, тримає долі світу в своїх руках". А. Дугін називає "КітіапсГ "ключовою категорією", "островом і кораблем", "прикордонною зоною" тощо. Більш розвинув ідею "берегової зони" геополітик Воло­димир Дергачов, запропонувавши концепцію рубіжної кому­нікації. Йдеться про більш широке поняття контактної зони в системі "Море — Коустленд ("Еітіапсі") — Континент ("НеагЬіапсі")". Через цю "берегову зону", яка пов'язує між со­бою море і сушу, відбувалися не тільки вторгнення завойовни­ків з моря, але й різноманітні контакти — геополітичні, гео-економічні, геоекологічні, соціокультурні тощо. В. Дергачов вводить поняття МОРЕМАР — берегову зону морів і океанів — го­ловний геополітичний плацдарм. Із поглибленням міжнародного поділу праці, тенденціями глобалізації та регіоналізму "берегова зона" стає "зоною життєвих інтересів" окремих держав. Поряд з МОРЕМАРом В. Дергачов говорить про ЕВРАМАР — важливий "двигун" духовного прогресу людства, який, на його думку, може стати бар'єром проти "морської стихії" відкритого суспільства і вестернізації. Зрозуміло, що під "відкритим суспільством" і "вес-тернізацією" В.Дергачов має на увазі США, які постійно втруча­ються у внутрішні справи незалежних держав.

Категорії геополітики

Категорії геополітики, на нашу думку, можна умовно поді­лити на спеціальні, тобто ті, якими оперують виключно гео­політики, та категорії, які використовуються й іншими наука­ми — міжнародним правом, конфліктологією тощо. Серед багатьох категорій геополітики основною вважається конт­роль над простором. Територія, яку контролює чи намагається контролювати держава, характеризується насамперед ступе­нем освоєності центром та рівнем розвитку їх зв'язків. Часто вживають поняття геостратегічний простір — світовий про­стір, який включає поверхню земної кулі та прилягаючий до неї повітряно-космічний простір, де можуть виділятися райони (регіони, зони) життєво важливих національних інтересів тієї чи іншої держави, а також розміщуватися і функціонувати угруповання військ (сил) по їх захисту і вирішенню інших зовнішньополітичних завдань.

Простір, який контролюється державою чи союзом держав, найчастіше називають геополітичним полем. Сучасні дослід-

ники розрізняють ендемічне поле — простір, який контро­люється державою тривалий час, і який визнається сусідами; прикордонне — територія, яка перебуває під контролем даної держави, але недостатньо освоєна в демографічному, еконо­мічному та політичному плані; перехресне — простір, на який претендують кілька суміжних держав; тотальне — безперерв­ний простір; геополітична опорна точка — місце (територія), яке перебуває поза тотальним полем, контролюється якою-не-будь державою, але комунікації до цієї території належать ін­шій чи іншим державам; метаполе — простір, який одночасно освоюють декілька держав.

Основним принципом геополітики є геополітичний дуалізм, який вважає двигуном історичного процесу протиборство телу-рократії (суші) та таласократії (моря). Цій боротьбі протистав­ляється мондіалізм — особлива ідеологія, яка пропонує злиття всіх держав і народів у єдине планетарне утворення з виник­ненням Світового Уряду, знищенням расових, релігійних, ет­нічних, національних та культурних кордонів. А поки до цього ще не дійшло, геополітики розрізняють біполярний світ — дво-полярність (наприклад, протиборство двох супердержав — СРСР і США) та багатополярний — виключно теоретична концепція, яка пропонує співіснування кількох великих про­сторів. Не виключається й однополярний світ — геополітична модель, згідно з якою існує єдиний домінуючий полюс. Нерідко західні сили, представлені США і НАТО, геополітики назива­ють атлантизмом. Існує також поняття неоатлантизму — сучасної версії атлантизму, яка заперечує мондіалізм. Його прихильники пророкують замість єдиного світу зіткнення цивілізацій. З атлантизмом переплітається так звана страте гія анаконди — геополітична лінія атлантизму, спрямована на відторгнення від Євразії максимально значної частини берего­вих територій. Специфічними теоретичними поняттями гео­політики є внутрішній півмісяць — берегові території Євразії; зовнішній півмісяць — сукупність територій, що входять до зони впливу таласократії; внутрішнє море — водний простір всередині телурократії (суші); внутрішній океан — те ж саме, однак у планетарному масштабі; Неагііапй — серцевина землі, "географічна вісь історії" за X. Макіндером; гітіапй — "бере­гові землі" за X. Макіндером. Сучасні геополітики також вживають терміни "геополітич-на ситуація", "геополітичне оточення", "геополітичне стано­вище". Під геополітичною ситуацією розуміють сукупність географічних, політичних, воєнних, економічних та інших факторів, які визначають стан і перспективи розвитку взає­мовідносин держав у конкретному регіоні чи в світі у цілому. Під геополітичним оточенням держави розуміють сукупність суміжних з нею держав геополітичного регіону. Геополітичне становище держави — це роль і місце держави в системі дер­жав геополітичного регіону і міжнародного співтовариства загалом. Геополітичне становище визначається його політич­ним, економічним, воєнним, демографічним, інтелектуальним потенціалом. На нього впливає наявність виходів до моря, рівень розвитку системи комунікацій, стан і запаси природних, в тому числі мінеральних ресурсів, протяжність сухопутних, морських і повітряних кордонів, кліматичні умови, рівень включення в систему міжнародних відносин і всесвітнього (міжнародного) поділу праці. Нерідко в науковій літературі йдеться про геополі-тичний розвиток держави — сукупність практичних дій тої чи іншої держави, спрямованих на зміну її геополітичного стано­вища, основаних на наукових знаннях про просторово-часові конфігурації доступних їй ресурсів розвитку.

Тісно пов'язані між собою категорії геополітичні відносини та баланс сил. Під геополітичними відносинами розуміють відносну єдність і боротьбу різних світових сил (суші і моря, центру і периферії, метрополії та колонії). Історія доводить, що єдність у історичному процесі — явище тимчасове. Це пов'язано з тим, що в світі не так багато рівних у економічному, військовому, науково-технічному плані країн. Під балансом сил розуміють кількісно-якісну рівновагу держав у певному геополітичному регіоні чи світі в цілому. Може йти мова про баланс збройних (стратегічних і звичайних) сил і озброєнь. Р. Арон частіше вживає поняття могутність і сила. Що сто­сується останньої, дослідник відзначає: "Назвемо потенцій­ною силою сукупність матеріальних, людських та духовних ресурсів, якими кожне політичне утворення володіє на папері, назвімо реальною силою ті з цих ресурсів, які мобілізовані на здійснення зовнішньої політики в часи війни і часи миру. В часи війни реальна сила — це майже те саме, що військова

сила (хоча цілком вони не збігаються, тому що перебіг воєнних операцій почасти визначається не мілітарними модальнос-тями боротьби). В часи миру реальна сила не збігається з вій­ськовою силою, тому що наземні дивізії, військово-морські флоти та авіація, не будучи використаними, є лише одним з інструментів, застосовуваних у зовнішній політиці". Що стосується могутності, то вона, на думку Р. Арона, протягом століть змінювалась. Якщо Н. Спайкмен називав 10 факторів могутності, Г. Моргентау — 8, Р. Штайнмец — 8, то Р. Арон запропонував трьохланкову модель: середовище, ресурси, ко­лективні дії.

Важливою категорією геополітики є поняття політичний простір, який окреслений кордонами. Під кордоном розуміють офіційно визначену межу, що охоплює територію, на яку тіль­ки й поширюється влада конкретної держави. Кордони можуть формуватися стихійно, спонтанно, як відбиття існуючих при­родних меж (ріки, гірські пасма, пустелі тощо), можуть бути й наслідком міжнародно-правових угод. Вони бувають установ­лені примусово — внаслідок воєнного або іншого тиску однієї країни на іншу. В такому разі проблема кордону, як правило, рано чи пізно знову постає перед учасниками міждержавних відносин, призводить до політичної, а іноді й збройної боротьби за їх перегляд. Слід зазначити, що територія однієї країни може й не становити єдиної цілісності, а її кордон може бути розірваним (Аляска в США, Калінінградська область в Росії). Одним із перших дослідив проблему кордону Дж. Н. Керзон (1859—1925), який дійшов висновку, що при гострих прикор­донних суперечках необхідно створювати буферні утворення. З певною долею умовності кордони поділяють на природні та штучні. Проголошення на теренах СРСР незалежних держав збагатило політичний лексикон терміном "прозорі кордони".

Класики геополітики завжди з великою увагою ставилися до ролі кордонів у міждержавних стосунках. Ф. Ратцель твер­див, що кордон є периферійним органом держави і як такий слугує свідченням її зростання, сили чи слабкості та змін в цьо­му організмі. У фундаментальній праці "Народознавство (Ант-ропогеографія)" німецький мислитель говорить про утворення так званих "різких" кордонів, які виникають у місцях спів­життя протилежних культур кочівників і землеробів. Такими "різкими" чи штучними кордонами були "країни китайських стін, турецьких і козацьких валів". Карл Хаусхофер присвятив цій проблемі спеціальну працю "Кордони в їх географічному і політичному значенні", всім своїм вістрям спрямовану проти рішень Версаля. Закликаючи до створення третьої німецької імперії, К. Хаусхофер емоційно заявляв: "...Той хаос руїн і мук, в якому ми сьогодні живемо, не заслуговує назви імперії...Бо імперія повинна мати кордони, які вона здатна захищати власними силами!... Адже будь-який корисний і стабільний кордон — це не тільки політичний кордон, але й кордон багатьох життєвих властивостей, і він сам по собі стає ще однією життєвою формою, своїм власним ландшафтом із своїми власними умовами існування...Вкрай рідко кордон є лінією, як її легко міг би провести юрист, людина, що має справу з доку­ментами, однак її заперечують природа і життя, в яких нема нічого більш постійного, ніж: боротьба за існування... Арена цієї боротьби — перш, за все кордон..."

З проголошенням незалежності здійснились прагнення багатьох поколінь українських патріотів до відновлення суве­ренної соборної держави. В її межах об'єдналась перевалена більшість історичних українських земель. Історичним пара­доксом стало те, що цьому сприяла саме комуністична тоталі­тарна імперія, яка брутально душила будь-які спроби націо­нального відродження. Приєднавши в 1939 р. до УРСР Східну Галичину, в 1940 р. Північну Буковину, а в роки Другої світо­вої війни Закарпаття, вона зробила те, чого не змогли на ко­роткому історичному відтинку національно-демократичної революції 1917—1920 рр. ні Центральна Рада, ні уряд гетьма­на П.Скоропадського, ні Директорія Української Народної Республіки.

В перші роки після проголошення Україною незалежності проблема стабільних кордонів теж мала місце. Процеси делімі­тації і демаркації державного кордону України з самого почат­ку проходили із значними труднощами і досить повільно, ос­кільки впливові політичні сили сусідніх країн не хотіли визнавати політичних реалій. І деякі офіційні політичні кола (парламент Румунії і пізніше Росії, а також окремі державні діячі), плутаючи всі підходи і довільно тлумачачи факти, не зупинялись перед прямими територіальними претензіями.

Аналітики Національного інституту стратегічних досліджень визначили висування територіальних претензій до України протягом 1994—1996 років як одну з найбільш небезпечних зовнішніх загроз національним інтересам України, рівень не­безпеки якої (при максимальному значенні — 1) становив: у 1994 році — 0,8; у 1995 — 0,92; у 1996 — 0,95. Протягом 1997—1998 рр. проблему делімітації, демаркації та редемар­кації державних кордонів України частково розблоковано.

Одна з головних категорій геополітики — інтерес, під чим розуміють усвідомлені потреби, підкріплені збуджувальним мотивом до їх реалізації. Розрізняють кілька типів інтересів: інтереси національні — сукупність усвідомлених, офіційно виражених об'єктивних потреб громадян, суспільства і держа­ви, які випливають із національних цінностей і способу життя, особливостей соціально-економічної і політичної побудови країни, рівня її економічного розвитку, історичного місця в міжнародному поділі праці, специфіки географічного стано­вища; тимчасові національні інтереси — національні інтере­си, зумовлені конкретною ситуацією; життєво важливі інте­реси держави — збереження і зміцнення конституційного ладу, суверенітету і територіальної цілісності, забезпечення ефек­тивної зовнішньої політики, налагодження і розвиток ефек­тивної системи міжнародних зв'язків на основі рівноправного і взаємовигідного співробітництва, забезпечення здатності країни до стримування і відбиття будь-якої зовнішньої агресії; постійні національні інтереси — національні інтереси, які формуються в процесі історичного розвитку держави на основі її геополітичного становища і оточення, традицій, культури, духу народу, його моральних цінностей, економічного ладу. Ці інтереси, змінюючись в яких-небудь своїх рисах разом з внут­рішніми і зовнішніми змінами, водночас залишаються постій­ними в своїй основі. Режими й уряди змінюються, а корінні національні інтереси залишаються, відіграючи роль домінанти суспільного розвитку; інтереси конфронтаційні — прямо протилежні, взаємовиключні інтереси, які є джерелом анта­гоністичних протиріч і протиборства; інтереси паралельні — інтереси без антагонізмів, при реалізації яких держави не ко­ординують свої дії. Вони можуть еволюціонувати як в бік розходження, так і в бік співробітництва; інтереси, які розхо- дяться — інтереси, спрямовані на досягнення різних цілей, але не загрожуючі інтересам іншої сторони; спільні інтереси — інтереси, під якими розуміють спільність підходів сторін, збігання в головних уявленнях про цілі та методи їх досягнен­ня. Як правило, спільні інтереси реалізуються під час спів­робітництва і взаємодії держав.

Державні інтереси породжують ті чи інші дії держав і на­родів. Ці дії можуть мати оборонний чи наступальний, загар­бницький чи визвольний характер. В геополітиці найчастіше застосовується категорія експансія — 1) розширення, розпов­сюдження сфер впливу, панування різних об'єднань, груп, держав, яке досягається як економічними методами (напри­клад, вивіз капіталу), так і позаекономічними (збройне за­хоплення нових територій, політичні, дипломатичні, релігій­ні та інші види тиску); 2) розширення, розповсюдження чого-небудь за звичайні межі. Розрізняють військову екс­пансію — збройне захоплення територій інших держав з ме­тою утвердження свого політичного впливу в тому чи іншому регіоні.

На жаль, сучасна геополітика не обходиться без війн, які, за словами Р. Арона, властиві "всім історичним епохам і всім цивілізаціям". Цей визначний дослідник у своїй фундамен­тальній монографії "Мир і війна між націями", услід за леген­дарним Карлом фон Клаузевіцем, запропонував класичну ти­пологію війни і миру: "Ярозрізняю три типи миру: рівновага, гегемонія, імперська влада. В даному історичному просторі сили політичних утворень або точно збалансовані, або домі-нуються силою одного з них, або, нарешті, настільки посту­паються силі одного з них, що всі такі утворення, крім одного, втрачають свою державну незалежність і мають тенденцію зникати як центри ухвалення політичних рішень. Отоді й виникає імперська держава, що володіє монополією легітимно­го насильства". Поступово імперський мир "переходить у мир громадянський", а "між миром рівноваги і миром імперії роз­ташовується мир гегемонії. В цьому випадку відсутність вій­ни спричинена не приблизною рівністю сил, яка панує між політичними утвореннями й перешкоджає будь-якому з них або будь-якій коаліції нав'язувати комусь свою волю, вона, навпаки, спричинена незаперечною перевагою одного з утво

рень. Ця перевага така, що невдоволені держави не мають надії змінити статус-кво, а проте держава-гегемон не нама­гається поглинути ці ослаблені держави. Вона не зловживає своєю гегемонією, вона шанує зовнішні форми державної неза­лежності, вона не прагне створити імперію".

Говорячи про принципи миру, Р. Арон вводить поняття мир страху — це такий мир, який панує (або панував би) між полі­тичними утвореннями, жодне з яких неспроможне (або не спромоглося б) завдати супротивникові смертельного удару... Між миром сили і миром безсилля існує третій варіант миру, принаймні в концептуальному плані: мир задоволення..., який передбачає, що довіра буде загальною; таким чином він вима­гає революції в міжнародних відносинах, революції, яка пок­лала б край ері недовіри й відкрила б еру безпеки... Іншими словами, мир, опертий на загальне задоволення і взаємну дові­ру, видається мені ефективно можливим тільки в тому випад­ку, якщо політичні утворення знайдуть заміну безпеці, що га­рантується застосуванням або загрозою застосування сили". Можливо, йдеться про існування в майбутньому світового уря­ду, за словами Р. Арона, "вселенської імперії". Застосовує вчений і поняття агресивного миру, який зароджується на за­лякуванні, підривній діяльності, терорі. Терористичною він називає таку насильницьку дію, психологічні результати якої пропорційно неспівмірні з суто фізичними результатами.

Під міжнародним тероризмом, який вже давно набув гео-політичного масштабу, розуміють явище в політиці, пов'язане з поширенням насилля у формі терористичних актів, які став­лять під загрозу нормальний хід міжнародних відносин. Він вважається злочином міжнародного характеру. В 1972 р. на основі резолюції 3034 Генеральної Асамблеї ООН був ство­рений Спеціальний комітет з міжнародного тероризму для підготовки універсальної конвенції щодо відвернення і пока­рання за здійснення актів міжнародного тероризму. Розрізня­ють тероризм технологічний і ядерний. Технологічний теро­ризм — використання чи погроза використання терористами ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї, високотоксичних хімічних і біологічних речовин, а також захоплення і спроба захоплення ядерних, хімічних та інших промислових об'єктів, пошкодження чи виведення з ладу яких може становити небез- пеку для життя і здоров'я людей. Небезпечним суспільним явищем залишається і ядерний тероризм.

Поряд із класифікацією миру існує класифікація війн. її Р. Арон називає загальною і формальною: "досконалі" війни — тобто ті, які відповідають політичному уявленню про вій­ну, є міждержавними, в них беруть участь політичні утво­рення, які взаємно визнають існування та легітимність одне одного. Ми назвемо наддержавними або імперськими війни, які мають за мету або своїм наслідком цілковите знищення певних її учасників і утворення єдності вищого рівня. Ми на­звемо інфрадержавними або інфраімперськими війни, які мають своєю ставкою збереження або розпад якогось політич­ного утворення, національного або імперського". Розрізняють також війни феодальні, династичні, національні та колоніальні.

Класифікація війн надзвичайно розмаїта: звичайна війна, всезагальна ядерна, обмежена ядерна, геофізична, громадянсь­ка, інформаційна, коаліційна, локальна, світова, справедлива, несправедлива, партизанська, психологічна, регіональна, релігійна, таємна, хакерська, екологічна. Спинимось на виз­наченні окремих з них, які останнім часом, враховуючи вели­чезний поступ наукового прогресу, все частіше застосовуються. Війна інформаційна — 1) інформаційний вплив на різні сфери діяльності суспільства і держави, система заходів з оволодіння інформаційними ресурсами держави і ключовими позиціями в сфері інформації; 2) особливий вид відносин між державами, при якому для вирішення існуючих міждержавних протиріч використовуються методи, засоби і технології силової дії на інформаційну сферу держав. У сучасних умовах виділяють наступні основні різновиди інформаційних війн: знищення систем управління протилежної сторони, інформаційне забез­печення бойових дій, радіоелектронна атака, інформаційно-психологічний натиск, хакерська війна, війна в галузі еконо­мічної інформації.

Психологічна війна — цілеспрямоване і планомірне засто­сування політичними опонентами дипломатичних, військово-демонстраційних, економічних, політичних, інформаційних та інших засобів для прямого чи опосередкованого впливу на думки, настрої, почуття і, в підсумку, на поведінку іншої сторони з метою ослабити її волю. Війна таємна — всі види

діяльності розвідувальних служб, при допомо.чі -и и юни впливають на події за кордоном. Останнім часом осо(>іпііи> не­безпечною стає війна екологічна, яка супроводжуєте ненням повітря, води, грунту, знищенням флори і фауни Нони заборонена міжнародним правом, що зафіксовано Конвенції Кі ООН, прийнятою в 1977 р. Застосовується навіть термін екоцид масове знищення рослинного і тваринного світу, отруси і пі пі мосфери чи водних ресурсів, а також вчинення інших дій здатних викликати екологічну катастрофу.

Хоча не можна відкидати і звичайні війни, які завдали руй нівних втрат у XX столітті. Цікаву статистику наводиті. \ своєму дослідженні ужгородський вчений Олександр Лаіи'р,;ім підрахунками якого, під час війн XX ст. загинуло 175,214 мли осіб, в тому числі людські втрати в Першій світовій війні склі ли 12,59%, в Другій світовій війні — 51,09% та в локальних війнах — 35,32 % всіх втрат. Від політичного терору диктв торських режимів, в релігійних та етнічних конфліктах XX ст. загинуло 71,118 млн чоловік. Всього, таким чином, в XX ст. загинуло 246,332 млн чоловік, в тому числі у війнах та війсь­кових конфліктах — 175,214 млн чоловік (71,13% всіх втрат), а від політичного терору деспотичних режимів, в релігійних та етнічних конфліктах — 71,118 млн осіб (28,87%). Описуючи "Карибську кризу" в жовтні 1962 р., російський вчений Д. Фельд-ман констатував, що радянські ракети Р-12 та Р-14 з ядерними зарядами на Кубі, які могли знищувати цілі на континенталь­ній частині СІЛА впритул до канадського кордону, складали 36 мегатон, що було в 2000 разів більше, ніж сила бомби, ски­нутої на Хіросиму. Разом з тим, Д. Фельдман відзначає, що кількість збройних конфліктів міждержавного рівня йде до зменшення. Якщо за період з 1400 р. по наш час майже полови­на конфліктів припадала на конфлікти між державами, то за останні чотири десятиліття — тільки 37 з 127. Значних втрат війни завдали і українському народові. У XX столітті у війнах і конфліктах та від голоду 1921—1922,1932—1933,1946—1947 рр., спровокованих радянським режимом, загинуло понад 12,38 млн українців. 5.2.4. Геополітичні епохи

Історію людства, з точки зору геополітики, можна розгляда­ти як послідовну зміну геополітичних епох, кожна з яких має свої баланс сил, зони впливу, межі. М. Нартов називає наступні міжнародні системи чи геополітичні епохи: Вестфальська система міжнародних відносин (1648—1814), Віденська (1815—1918), Версальська (1919—1945), Потсдамська (1945—кінець 80-х — початок 90-х рр.) т&Біловезька (з 1992 р., тобто від офіційного розпаду СРСР до наших днів). Цієї періо­дизації притримується і російська дослідниця М. Лебедєва, хоча період кінця 80-х років не називає Біловезькою системою міжнародних відносин. Можливо, М. Лебедєва і має рацію, бо події, пов'язані з розпадом СРСР, хоч і викликали величезний резонанс у світі, але були внутрішньою подією народів колиш­нього Радянського Союзу. Отже, геополітичні епохи охоплю­ють період з 1648 р. по наші дні, тобто менше 400 років. Безпе­речно, відносини міжнародного рівня існували і до 1648 р., але були тільки прообразом сучасних міжнародних відносин і сві­тової політики.

Вчений-міжнародник П. Циганков дотримується думки, що існували "європейська система XVII ст. (заснована на принци­пах Вестфальського договору 1648 р.); система політичної рів­новаги європейських держав ("європейський концерт націй") XIX ст.; глобальна біполярна міждержавна система 1945— 1990-х рр.", хоча відзначає, що "головний недолік такого "па­норамного" підходу полягає в тому, що він націлює не на пошук закономірностей функціонування міжнародних (а точніше, міждержавних) систем, а обмежується описом взаємодій між головними акторами — великими державами. Тоді як в сис­темному підході головне — переконаність в існуванні законо­мірних зв'язків між характером міжнародних систем і поведін­кою їх основних елементів — міжнародних акторів".

Цікавий підхід до характеристики та типології міжнарод­них систем висловив Реймон Арон. Під нею він розуміє "сукуп­ність, складену з окремих політичних утворень, які підтримують між собою регулярні, взаємини і які всі, в принципі, можуть бути затягнуті у загальну велику війну. Ті політичні утворення, що їх беруть до уваги керівники головних держав, коли підраховують баланс сил, неодмінно мають бути повно­правними членами якоїсь міжнародної системи". Структура міжнародних систем, на думку Р. Арона, завжди є олігополіс-тичною. В кожну з епох головні учасники визначали систему більшою мірою, аніж вони визначалися нею. Досить було одно­му з головних учасників змінити свій внутрішній режим, щоби змінився стиль, а іноді й курс міжнародних взаємин. На глибо­ке переконання Р. Арона, "зовнішня поведінка держав ви.іна чається не лише співвідношенням сил: ідеї і почуття впливи ють на рішення, що їх ухвалюють дійові особи. Дипломатична, кон'юнктура не буде зображена повністю, якщо ми опишемо тільки її структуру, географічну та воєнну, відносини союз ництва та ворожнечі, позначимо на карті силові центри, ко­аліції, тривалі або випадкові, нейтралів. Ще залишається зрозуміти детермінанти поведінки головних дійових осіб, ін­шими словами, природу держав і ті цілі, які ставлять перед собою ті, хто при владі".

Виходячи з цього, Р. Арон поділяє міжнародні системи на гомогенні — такі, в яких держави належать до одного типу, сповідують одну й ту саму концепцію політики; та гетерогенні — в яких держави організовані за різними принципами й поді­ляють суперечливі цінності. Гомогенна система, якою, напри­клад, була європейська система у період між закінченням релігійних війн і Французькою революцією, більш стабільна, сприяє обмеженню насильства, більш передбачувана. Гетеро­генність призводить до протилежних наслідків. Що стосується системи, яка панувала в 1914 р., то вона, на думку Р. Лроїт, була гомогенною, однак "ця гомогенність очевидна доти, доь а панував мир". Р. Арон також запропонував моделі систем;ш лежно від конфігурації співвідношення сил, які можуть Пуги багатополярними — коли сили головних дійових осіб не дуже нерівні та їх є досить багато; і біполярними — коли дні діі'нжі особи настільки переважають своїх суперників, що полена з них стає центром утворення коаліції, а другорядні дійові особи змушені визначати свою позицію щодо двох "блоків", приєднуючись або до того, або до того, якщо не иипаде пагода залишитись осторонь. ХочаР. Арон не заперечує, що "можлив, й проміжні моделі, залежно від кількості головних дійових осіі та ступеня рівності або нерівності сил між головними дійови ми особами".

Власні типології міжнародних систем також запропонувала американські дослідники М. Каплан та Р. Роузкранс. Остан­ній, наприклад, називав дев'ять послідовних міжнародних систем, які відповідали наступним історичним періодам: 1740—1789, 1789—1814, 1814—1822, 1822—1848, 1848— 1871, 1871 — 1888, 1888—1918, 1918—1945, 1945—1960 В основі типології Р. Роузкранса лежать фактори стабільності чи нестабільності. Англійський вчений Е. Луард виділяє сік історичних міжнародних систем: давньокитайська систєме (771—721 рр. до н.е.), система давньогрецьких держав (510— 338 рр. до н.е.), епоха європейських династій (1300—1559), ера релігійного панування (1559—1648), період виникнення і розквіту режиму державного суверенітету (1648—1789), епохг націоналізму (1789—1914), ера панування ідеології (1914— 1974). В основу своєї типології Е. Луард ставить такі чинники, як ідеологія, еліти, мотивації, засоби, використовувані акто­рами, стратифікація, норми тощо.

Вестфальська система міжнародних відносин не могла ви­никнути на пустому місці. її підготував історичний розвиток Європи в XV—XVI ст. Тому її коріння сягають Стародавньо: Греції та Риму, середньовічних італійських міст. Визнавша одним із ключових принцип національного (державного) суве­ренітету, Вестфальський мир поклав початок нової систєме міжнародних відносин. Що стосується ідеї національного суве­ренітету, то для неї, за М. Лебедєвою, були характерні чотири головні характеристики: 1) наявність території; 2) наявність населення, яке проживає на даній території; 3) легітимне прав­ління населенням; 4) визнання іншими національними держа­вами. До 1648 р. ця ідея часто-густо була відсутня, особливо це стосується четвертого принципу.

Дробінка