Світове співтовариство й основні тенденції його розвитку

Світовий політичний процес розгортається в окремих країнах, на регіональному й глобальному рівнях як сукупна діяльність соціаль­них спільностей та інститутів, організацій і окремих осіб, що мають політичні цілі. На світовій арені його суб'єктами виступають наро­ди, держави, суспільні рухи і організації. В силу цього політичний процес набуває власного змісту, специфічних рис та закономірнос­тей розвитку¹. В документах ООН вживається поняття "світове співто­вариство". Воно означає сукупність всіх держав, що існують сьогодні на планеті. Кожна з них має національно-особливі, специфічні риси й належить до того чи іншого типу сучасних суспільств.

Під міжнародними відносинами², як правило, розуміють систем­ну сукупність політичних, економічних, соціальних, дипломатичних, правових, військових і гуманітарних зв'язків і відносин між основ­ними суб'єктами світового співтовариства. Такими суб'єктами є на­роди, держави, суспільні сили, рухи і організації. Пройшовши дов­гий історичний шлях, міжнародні відносини тільки в новітній час стали по-справжньому всесвітніми. Саме як такі вони формують об­личчя сучасного світу, в якому співіснують понад 200 різних держав, велика кількість народів, які говорять понад двома з половиною ти­сячами мов.

Протягом багатьох десятиліть після Жовтня 1917 р. світ був роз­ділений на СРСР і капіталістичний світ, який складався, у свою чергу, з метрополій Заходу та колоній (напівколоній, залежних територій) Сходу й Півдня. Така була політична карта світу, типологія держав, що базувалася на їхньому соціально-економічному устрої і політичній орієнтації.

Після другої світової війни 1939 — 1945 pp. розвалилася колоні­альна система і виникла нова типологія країн: розвинуті країни і краї­ни, що розвиваються, до яких були віднесені 120 країн, які стали незалежними (включаючи латиноамериканські, що отримали свобо­ду ще в XIX ст.). На цю типологію накладалася класифікація за кла­совою ознакою: серед розвинутих країн виділялися капіталістичні й соціалістичні, а серед країн, що розвиваються, — ті, що йшли по капіталістичному шляху і країни некапіталістичного розвитку (соці­алістичної орієнтації"). На перехресті XX — XXI ст. став анахроніз­мом багато в чому штучний і в минулому поділ країн за належністю до "третього світу"³.

Нині зберігається соціально-класова неоднорідність (гетеро­генність) світу. Здавалося б, гетерогенність входить у суперечність з самим поняттям "світове співтовариство". Але це не так. У перші післявоєнні десятиліття світове співтовариство було справді утворен­ням формальним — механічною сумою держав з різними, часто ан­тагоністичними інтересами. Кінець 70-х — початок 80-х років стали тим рубіконом, коли держави почали усвідомлювати свою взаємоза­лежність, взаємозв'язаність загальними, глобальними інтересами (запобігання ядерній війні та екологічній катастрофі, боротьба з го­лодом і смертельними хворобами, вирішення проблем відсталості тощо). Національно-державні інтереси сьогодні переплітаються з за­гальнолюдськими. Це перетворює світове співтовариство на живий цілісний організм. Світове співтовариство сьогодні являє собою інтег­ровану єдність різноманітних, багатих на суперечності взаємодопов­нюючих елементів (компонентів, структур), свого роду єдність у ба­гатоманітності⁴.

Усередині світового співтовариства склалися підструктури (міжна­родні спільності). Це великі групи держав, що належать до одного соціально-економічного типу суспільства, наприклад, капіталістичні держави. Взаємовідносини елементів світового співтовариства бу­дуються на макрорівні — між підструктурами (Схід — Захід, Північ — Південь) і мікрорівні — між державами всередині спільностей або окремими державами міжнародних спільностей (СНД — Украї­на, Україна — Росія тощо).

Окремі держави світового співтовариства постійно змінюються, трансформуються. Обсяг та глибина змін різні. Деякі вириваються вперед, створюючи високорозвинені в соціально-економічному відно­шенні групи. Для інших характерні низькі темпи розвитку. Часто, якщо це багатонаціональні держави, в них на грунті економічного відставання або політичних суперечностей з'являються міжетнічні конфлікти. Треті тривалий час "випробовують" різні варіанти роз­витку і замість того, щоб іти у напрямку глобального соціального прогресу, залишаються на його узбіччі.

Світове співтовариство характеризується не тільки сукупністю держав, а й їхніми зв'язками, відносинами. Життєдіяльність будь-якої підструктури нерозривно зв'язана з іншими. Сьогоднішній капі­талізм набув сучасних рис багато в чому завдяки засвоєнню досяг­нень соціалістичного суспільства, а саме: використанню планування в економіці, розробці державної соціальної політики (створення дер­жавних систем освіти, медицини, соціального забезпечення тощо). Трансформація соціалізму в наші дні в Китаї, В'єтнамі, на Кубі вби­рає ті цінності західних суспільств, що зробили їх ефективними, — ринкову економіку, свободу підприємництва, демократизацію. Все­редині кожного елемента світового співтовариства у своєрідній формі відтворюються частки, клітинки інших. Таким чином, всі елементи є взаємозв'язаними, взаємопереплетеними, взаємодоповнюючими та взаємонеобхідними. І чим глибші, багатоманітніші ці зв'язки, тим сталіше світове співтовариство, тим більше воно стає глобальною самоорганізованою системою. За всієї гетерогенності світового співтовариства владно торує собі шлях тенденція до зближення всіх його компонентів через зростаючу внутрішню схожість.

Які ж основні тенденції становлення і розвитку світового співто­вариства можна визначити?

У кінці XX століття стала очевидною тенденція до формування всесвітнього господарства⁵. У світовій економіці — це розвиток і вдосконалення ринкових відносин. Провідним критерієм і своєрід­ним "спільним знаменником" економічної зрілості стає ступінь по­ширення "п'яти ринків" (товарів, капіталів, робочої сили, послуг та інформації), глибина суспільного поділу праці, диверсифікація ви­робництва і ступінь залучення національних економік у світове гос­подарство.

Формування всесвітнього господарства відбиває дію закону інтер­націоналізації суспільного життя. Така інтернаціоналізація характе­ризується виходом держав за національно-державні кордони. Ефек­тивний розвиток сучасної промисловості вимагає міжнародного по­ділу праці. Так, наприклад, автобус "Ікарус" виготовляється в Угорщині, але багато комплектуючих деталей поставляється з інших країн. Ринок збуту "Ікарусів" знаходиться в багатьох державах світу. Це типовий приклад інтернаціоналізації однієї з сторін господарсь­кого життя. Відповідно інтернаціоналізуються й інші суспільні про­цеси — соціальні, політичні, духовні. Оскільки інтернаціоналізація нескінченно повторюється в багатьох явищах і процесах, вона ви­ступає як закон життя світового співтовариства.

Всесвітнє господарство є цілісною, планетарною економічною системою зі своїми власними законами (наприклад, закон нерівно­мірності розвитку). Цілісність планетарного господарства існує неза­лежно від того, з яких частин воно складається. У всесвітньому гос­подарстві діють не класові, а надкласові і наднаціональні, єдині ви­робничі відносини, котрі охоплюють виробництво, розподіл, обмін, споживання. Відмова СНД та країн Східної Європи від "державного соціалізму", перехід їхніх національних економік на рейки ринкового господарства — це ще один доказ загальнолюдського характеру товарно-грошових відносин⁶.

Розпад старої моделі світового соціалістичного господарства при­скорить формування й розвиток планетарної економіки. Знімається проблема "непоєднуваності" соціалістичної і капіталістичної еко­номік, що базувалися відповідно на механізмах адміністративно-ко­мандного і ринкового господарювання. В цій ситуації на передній план висувається перебудова зовнішньоекономічних відносин. Ми повинні увійти в міжнародні фінансові ринки, в глобальну інфор­маційну систему, активно використовувати інновації. Для цього необ­хідно створювати спільні підприємства, вільні економічні зони, час­тково впроваджувати на внутрішньому ринку конвертовану валюту тощо. Такі заходи мають узгоджуватися зі змінами відносин влас­ності, відмовою від директивного планування, свободою підприєм­ництва, цільовою переорієнтацією економіки на попити споживача. Господарська трансформація на основі передового світового досві­ду дозволить нам інтегрувати в планетарну економіку.

Розвиток всесвітнього господарства проходить через інтенсифі­кацію регіональних зв'язків. З середини 50-х років будується "єдина Європа". До 1999 року Західна Європа стане спільним економічним простором з єдиною валютою, без кордонів і митниць, з наднаціо­нальними політичними установами. Подібні, але менш просунуті процеси економічної інтеграції йдуть в інших частинах світу — Ла­тинській Америці, Арабському Сході, в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

У середині 80-х років з'явилася концепція "загальноєвропейсько­го дому" як розвиток французької формули "Європа від Атлантики до Уралу"⁷. Суть цих доктрин полягає в тому, що всі держави конти­ненту взаємозалежні, зв'язані тісними стосунками в економічній і науково-технічній сферах. Європейські народи об'єднує й історико-культурна цілісність. В останні роки ще однією сферою, яка тісно зв'язує європейські держави, стал"а загальна екологічна безпека. "За­гальноєвропейський дім" не означає самоізоляції, автаркії континенту. Всі держави світового співтовариства повинні зміцнювати співробі­тництво. Додатковим внеском у розвиток цілісності, взаємозалеж­ності світу виступає "євразійська" ідея, що була сформульована в 1991 році. Пропонується поглибити співробітництво Європи та Азії.

На базі регіональної інтеграції, формування планетарної економіки діють глобальні тенденції соціального, політичного й духовного роз­витку.

Прогрес всесвітнього господарства став наслідком новітнього ета­пу НТР — "комп'ютерної (інформаційної) революції". На початку 80-х років у передових країнах відбулося масове впровадження елек­тронно-обчислювальної техніки (EOT) у промисловість, управлін­ня, побут — розгорнулась і триває справжня "комп'ютерна револю­ція", а відтак і глибокі зміни в соціально-класових зв'язках суспіль­ства.

Оволодіння комп'ютерною технікою вимагає якісно іншої квалі­фікації робітника. Ще на початку 80-х років середня тривалість підго­товки робочої сили на Заході становила майже 14 років. Вища і се­редня спеціальна освіта стала базовою для багатьох професій. У США її мають 50% торгових і 40% конторських службовців, 24% кваліфіко­ваних робітників, 33% робітників сфери послуг.

Підвищення рівня освіти і кваліфікації впливає на співвідношен­ня розумової й фізичної праці. Розмиваються класові кордони, фор­муються перехідні міжкласові групи, зростає внутрішньокласова стратифікація. Практично неможливо визначити, чи належать тру­дящі з середньою спеціальною освітою, що працюють на ЕОМ, до робітничого класу чи до технічної інтелігенції.

Ускладнення соціальних зв'язків зумовлено й появою нових форм власності — групової, колективної, акціонерної, розвитком дрібного й сімейного підприємництва, домашньою та надомною працею, жит­тєвим циклом найманої праці (становищем людей похилого віку та молоді). З середини 80-х років зростає тенденція до формування "еко­номіки участі". Таку назву отримали в умовах "комп'ютерної рево­люції"" нові системи участі найманих працівників у підприємницькій діяльності — в прибутках, власності й управлінні. Робітники й служ­бовці отримують преміальні виплати з прибутків компаній згідно з динамікою прибутків. Трудящі є власниками акцій (у США серед персоналу підприємств розподіляється від 10 до 40% капіталу). Організація праці будується так, щоб робітники брали участь в уп­равлінні на різних рівнях—дільницях, цехах, підприємствах і фірмах.

Зростання рівня загальної і професійної освіти привело до змін у співвідношенні матеріальних і нематеріальних форм багатства у валовому національному продукті (ВНП) Західних держав. У США з 1950 по 1986 pp. приватні капіталовкладення зменшилися у ВНП з 17,6 до 15,7%, а витрати на культуру і відпочинок, наукову роботу, освіту, медицину збільшилися з 11,8 до 24,6%. Частка оплати праці в націо­нальному доході в розвинутих країнах підвищилася з 30-35 до 65-70%. Висока заробітна плата у поєднанні з "економікою участі" і зро­станням нематеріальних форм багатства означає зниження ступеня експлуатації і розширення сфери спільних інтересів трудящих і підприємців. Формується гібридний соціальний тип найманого робіт -ника-власника. Соціально-класова структура суспільства, що значно ускладнюється, перестає бути антагоністичною. Відносини між підприємцями й трудящими будуються як соціальний мир, партнер­ство, обопільна згода, спільна зацікавленість усіх в нормальному, безкризовому функціонуванні економіки і суспільства в цілому.

Таким чином, провідні тенденції розвитку світового співтовари­ства в кінці XX ст. свідчать: Марксова концепція соціально-класо­вих відносин сучасного йому капіталістичного суспільства (буржуа­зія — робітничий клас) в сучасних умовах розвинутих капіталістич­них суспільств вже застаріла. В постіндустріальній цивілізації відбувається заміна примусу (насилля) заохоченням (участю). Най­мані працівники, науково-технічний і управлінський персонал, по­літики об'єднуються на базі знань, компетентності. Знання (інформа­тика) стають вирішальним фактором розвитку економіки й органі­зації інтересів, лінією розвитку соціальних структур. Усе це кардинально змінює зміст і форми як найманої праці, так і капіталу. Відбувається їхнє внутрішнє переродження і стратифікація, виник­нення нових, невідомих Марксу і Леніну соціальних спільностей.

Тенденція до ускладнення й формування нових соціальних зв'язків чітко виявляється у розвинутих країнах Заходу. Проте і в іншому світі, де поглиблюються процеси входження в постіндустріальну, інфор­маційну цивілізацію, ця тенденція все більше торує собі дорогу.

Не менш складними процесами характеризуються міжетнічні зв'язки. XX століття стало століттям піднесення національно-виз­вольних рухів, боротьби за незалежність, тяжіння народів до само­ствердження. Жовтнева революція 1917 р. стала стимулом боротьби за національне визволення Турції, Афганістану, Китаю. Друга світова війна сприяла розпаду великих колоніальних імперій і перемозі народів Індії, Індонезії, Індокитаю. У 50-60-ті роки активізувався національно-визвольний рух на Африканському континенті. Ліквіда­ція фашистських режимів в Португалії і Іспанії в середині 70-х років поклала початок національному визволенню народів Анголи, Мозам­біку, Гвінеї-Бісау.

Але піднесення національно-визвольних рухів народів часто су­проводжується і посиленням націоналізму. Націоналізм — це ідео­логія і політика, спрямована на самоствердження за рахунок інших народів, звеличення своєї нації, протиставлення її іншим націям як "чужим". Націоналізм може набувати й релігійного забарвлення. Тоді одна нація протиставляється іншій за принципом релігійної несумі­сності і ворожнечі (християни — мусульмани, мусульмани — будди­сти тощо).

Поглиблення етнічних проблем пояснюється нівелюванням, уні­фікацією умов проживання народів Землі. Реакція на ці процеси — зростання національної самосвідомості. Людина не бажає загубити­ся у морі однаковості, зрівнялівки. І вона звертається до найважли­віших цінностей в історії людства. Однією з таких цінностей є етніч­на індивідуальність, приналежність до певної нації, національна спільність. Людина повертається до національних коренів — мови, традицій, культури, моралі. А оскільки вони національно оформлені, то неодмінно призводять до певного посилення націоналізму.

І все ж таки у передових країнах Заходу перемагає тенденція до інтернаціонального об'єднання. Зняттю міжетнічних суперечностей сприяє високий рівень соціально-економічного розвитку. Західна Європа 1997 р. — це добровільне міжнаціональне співтовариство народів, які досягли такого рівня суспільної свідомості, коли націо­нальні й інтернаціональні інтереси не протиставляються, а гармо­нійно поєднуються. В умовах, коли ускладнюються етнічні зв'язки, цій гармонії належить майбутнє.

Однією з найважливіших тенденцій розвитку світового співтова­риства є деідеологізація міжнародних відносин⁸. Що це означає? Протягом десятиліть людство розділялося на дві протилежні суспіль­но-економічні системи — капіталізм і соціалізм. Це був біполярний (двополюсний), конфронтаційний світ. Усвідомлення неминучості знищення цивілізації у випадку розв'язування ядерної війни приве­ло керівників провідних держав до рішучої зміни міжнародної по­літики. На зміну конфронтації прийшло співробітництво, взаєморо­зуміння, були зроблені конкретні кроки для роззброєння, скорочен­ня збройних сил і військових бюджетів, конверсії.

До середини 80-х років світовий суспільний розвиток розглядав­ся крізь призму класової боротьби двох суспільних систем — капіта­лістичної і соціалістичної. Їхні інтереси уявлялись як антагоністичні, а тому передбачалося, що ці непримиренні суперечності могли бути вирішені тільки перемогою однієї системи над іншою. Комуністи вважали, що історично неминучою є загибель капіталізму і перемо­га соціалізму. Ідеологи буржуазії— навпаки. Але коли обидва соціу­ми нагромадили гори ядерної зброї і загроза самознищення людства стала реальною, розум переміг. Класовий підхід був визнаний не­спроможним і замінений на глобалістський. Не класові, а загально­людські інтереси лягли в основу зовнішньої політики різних держав світу. Відбулася деідеологізація міжнародних відносин.

Загальною тенденцією політичного розвитку всіх елементів світо­вого співтовариства виступає їхня демократизація⁹. Демократизація — це залучення великих мас людей до політики, це неперервний розвиток громадянського суспільства. Демократизація — це процес. Його головний зміст — зростання обсягу свободи. В світовому полі­тичному процесі — це розвиток народів і держав по шляху демок­ратії, який став нездоланним та інтернаціональним. При всій несхо­жості конкретних форм і результатів демократичного процесу в ок­ремих країнах і регіонах загального значення набуло намагання народів, ліквідувавши авторитарно-бюрократичні й тоталітарні ре­жими, побудувати сучасне розвинуте громадянське суспільство й правові держави, які забезпечують реальний політичний плюралізм; поділ влад; національно-культурну автономію і місцеве самовряду­вання; економічні, політичні, соціальні й індивідуальні свободи і права; високий рівень добробуту населення, його надійний соціаль­ний захист.

Просування до демократії, як і створення соціально ринкової еко­номіки, — це тривалий історичний процес, ціла епоха зі своїми пе­ріодами й етапами в межах національних держав, континентів і світового співтовариства. Історія ринку і політичної демократії на­лічує кілька тисяч років, а тому неможливо говорити про завершен­ня шляху народів у пошуках їхньої оптимальної моделі. Безумовно також, що в останні десятиліття XX ст. людство вступило на цей шлях, досягнувши помітних результатів у розвитку глобального демокра­тичного процесу, про що свідчать численні факти. На наших очах розгорнулися демократичні перетворення у межах колишнього СРСР, в країнах Східної Європи, в Латинській Америці, де були повалені антидемократичні режими, на величезних обширах Азії та Африки. Відчувається політичне пробудження народних мас, котрі розгорну­ли активну боротьбу проти політичних диктатур, військових хунт, централізованих моноструктур влади, різних форм панування корум­пованої бюрократії і олігархії.

Саме тому світовий політичний процес набуває нових рис. У кількісному і якісному відношеннях це виявилося не тільки в тому, що до політики залучені мільйони людей. Суттєво розширилося само історичне поле демократії. Його "заселено" зараз десятками держав, що перебували раніше в іншому просторі — у зонах колоніалізму і неоколоніалізму, фашизму й расизму, військового деспотизму. В Ук­раїні, інших країнах СНД відбувається складний, що не має аналогів в історії, перехід від "державного соціалізму" до нових форм еконо­мічного, соціального і політичного життя, до демократичного й гу­манного суспільства.

Сучасному політичному процесу, діючим в різних країнах соці­ально-політичним структурам притаманні й інші характерні риси та особливості. Визначимо їх.

1. Тісне переплетення революційних і еволюційних (реформа­торських) чинників, через які реалізується історична необхідність.

2. Поєднання в діяльності суб'єктів політичного процесу свідо­мих, упорядкованих, запрограмованих виступів зі стихійними, спон­танними, непередбачуваними акціями. Це робить політичний про­цес особливо складним та інваріантним.

3. Різна спрямованість функціонування соціально-політичних структур. Поряд з прогресивною діяльністю численних політичних інституцій зберігаються і такі, котрі відстоюють регресивні, консер­вативні та реставраційні моменти в політиці. Внаслідок цього по­літичний процес набирає нерідко альтернативного характеру.

4. Зростання відносної самостійності політичного процесу при збе­реженні загальної його детермінації соціально-економічними фактора­ми. Виявляється зростаюча незалежність і самоцінність політики, по­літичних партій і рухів, їхня власна субстанціональність. Політичний процес і його суб'єкти зберігають у своєму розвитку різний ступінь об'єктивізації від базисних відносин і структур, що їх породили, який залежить від ряду причин та умов, у тому числі рівня розвитку демо­кратії, політичної культури населення, соціально-класової структури на­ціональних спільнот, демократичних традицій тощо.

5. Видозміна структури, механізмів, форм, засобів і методів здійснення політики через ускладнення й демократизацію суспіль­ного розвитку. Зараз у політичному процесі беруть участь різноманітні впливові сили й рухи: партії, професійні спілки, молодіжні, жіночі, конфесіональні організації, армія, групи підтримки й тиску тощо.

6. Створення певних передумов для подолання подвійного відчу­ження: особистості від держави (державної влади) і держави від гро­мадянського суспільства під впливом участі широких мас у політич­них рухах. Реалізації цих об'єктивних передумов перешкоджають дії деструктивних, у тому числі екстремістських, сил, охлократія (вла­да натовпу).

7. Суперечливі тенденції й чинники: спадкоємність і новизна, не­зворотність і незавершеність, поступовість і неповторність, спрямо­ваність і непередбаченість, стабільність і мінливість. Через це виз­начити на конкретних історичних етапах вектор розвитку політич­ного процесу буває дуже складно.

8. На будь-якому рівні політичний процес — це втілення внутрішніх і зовнішніх умов, сторін і чинників, що взаємодіють один з одним. У результаті взаємодії зовнішніх причин і обставин моди­фікується розвиток внутрішніх основ демократизації: інституціональ-них, нормативних, міжособистісних, а також усього політичного про­цесу. Так, на політичному розвитку держав позначається загальна міжнародна обстановка і становище в регіонах, успіхи (або слабкість) антивоєнного та інших демократичних рухів тощо. Політичні про­цеси, що зараз відбуваються в Україні, певною мірою відбивають ситуацію, яка склалася в країнах СНД та за їх межами.

9. Уся сукупність політичних поцесів як в окремо взятих країнах, так і в світовому співтоваристві кінець-кінцем замикається на проблемі влади. Політичний процес і владу об'єднує те, що вони являють собою певне суспільне відношення; різниця між ними випливає з різних масштабів цих феноменів і особливостей їхнього реального функціонування. В межах світового співтовариства своєрідним епі­центром політичного процесу виступає система міжнародних відно­син, яку репрезентує Організація Об'єднаних Націй (Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, спеціалізовані установи).

Відходить у минуле розкол світу на дві антагоністичні економічні і політичні системи, два ворожі політичні табори з їх замкненими державними структурами, два самостійні ринки, два відособлені типи націй, культури й ідеології. Двополюсний світ, який очолювали дві "наддержави" — США і СРСР, — поступається місцем новій сис­темі політичних та інших взаємовідносин, яка в перспективі буде багатополюсною і спиратиметься на регіональні центри політичної, промислової, фінансової та технологічної могутності.