У чому полягає різниця між буденним і науковим пізнанням?
1. буденне пізнання водночас є і формою практичної діяльності, воно безпосередньо втілено в неї. Наукове пізнання відокремлене від практичної діяльності. Воно здійснюється спеціально підготовленими групами людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки з приводу своєї професійної діяльності.
2. вони відрізняються також за обсягом, методами і засобами дослідження, ступенем обґрунтованості знань. На відміну від буденного пізнання наука має справу не тільки з реальними, а й із так званими абстрактними, ідеальними об'єктами. Це обумовлює наявність у науці специфічних засобів опису об'єктів, їх дослідження.
3. засобом буденного пізнання виступає наша "природна" мова, знаряддя праці. Наука виробляє засоби емпіричного і теоретичного дослідження: вимірювальні прилади, мову науки, яка містить спеціальні правила формування визначень, висновків, доказів.
4. ці види пізнання відрізняються також і за ступенем проникнення у суть природних і суспільних явищ. Якщо наука - це система обґрунтованого, достовірного знання, то буденне пізнання € сукупністю фрагментарних знань, здогадок, рецептів народної мудрості, які є результатом практичного досвіду поколінь, воно фіксує в основному зовнішні зв'язки між явищами. Достовірність цих знань встановлюється в ході повсякденної практики. І навпаки, наукове знання проходить через особливі процедури доведення, обгрунтування, перевірки через експерименти і тільки потім широко запроваджується в практику.
У структурі наукового пізнання виокремлюються емпіричний і теоретичний рівні.
У найбільш загальному розумінні емпіричне дослідження є знанням про явище, а теоретичне - про його сутність. Емпіричне дослідження - це такий рівень наукового пізнання, зміст якого головним чином отримано з досвіду, із безпосередньої взаємодії людини з об'єктивною дійсністю. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами.
Теоретичний рівень наукового пізнання є більш високим ступенем дослідження дійсності, де об'єкт постає з боку тих його зв'язків і відносин, які недоступні безпосередньому чуттєвому вивченню. На цьому рівні створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності.
Слід відрізняти поняття "емпіричне" та "теоретичне " від понять "чуттєве" та "раціональне". Поняття "чуттєве" та "раціональне" характеризують пізнавальні здібності людини, а "емпіричне" та "теоретичне" - відносно самостійні етапи та рівні наукового пізнання. Чуттєве і раціональне-це етапи цілісного процесу пізнання. Вони не відокремлені в часі, отже, ізолювати їх можна лише в абстракції.
Емпіричні знання, дослідні дані не є тотожними ні сумі відчуттів, ні сприйняттю. Це особливий вид знань, який є результатом довгочасної попередньої обробки, спостережень, узагальнення даних приладів, експериментів. Завданням емпіричного рівня пізнання є отримання наукових фактів. їх формування пов'язане з діалектичною взаємодією чуттєвого і раціонального в ході емпіричного пізнання.
Теоретичний етап - це також переплетіння чуттєвого і раціонального. Форми раціонального пізнання (поняття, судження, умовиводи) домінують у процесі теоретичного освоєння дійсності. Втім при побудові теорії використовуються також наочні модельні уявлення, які є формами чуттєвого пізнання. Отже, можна говорити лише про те, що на нижчих рівнях емпіричного пізнання домінує чуттєве, а на теоретичному рівні - раціональне.
Цінності
Людська життєдіяльність завжди була й залишається зорієнтованою. Цьому сприяють її цінності, що слугують своєрідним взірцем, який вимагає від людини конкретних дій у конкретному напрямі.
Одним з перших проблему цінності досліджував Сократ. Він дійшов висновку, що між тим, ким людина є і тим, що вона про себе думає, є різниця. Тобто між існуючими установками людини і сформульованими цілями (оцінками поведінки) має місце неспівпадання. Платон вбачав у ідеях найкраще, а відтак і найцінніше. Ідея, як прообраз конкретних речей, предметів забезпечує людині благо як єдність істини, краси і міри. Досягнення блага Платон вважав вершиною сенсу людського життя, найвищим у ієрархії цінностей.
Значний внесок у формування категорії "цінність" зробили філософи Нового часу. Наприклад, Ф.Бекон асоціював знання із цінністю, мудрістю, владою, силою. Інші мислителі тієї доби (Т.Гоббс, ДжЛокк, Б.Спіноза, Г.Лейбніц) розглядали цінності в контексті емоційно-вольових дій, поєднували розуміння Й констатацію цінностей з переживаннями, бажаннями, веліннями тощо.
Раціональна філософія XVIII - XIX ст. (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель та інші) теж вагомо вплинула на утвердження й поглиблення теоретичних положень про цінності. І все ж, дослідження природи та сутності цінностей не стали ще визначеним пріоритетом. Високо поціновуючи роль знань, ідей, людську спрямованість на досягнення істини, вслід за Гегелем вони стверджували, що розумна діяльність є істинною, а істинна розумність - вища цінність.
Філософія неокантіанства (Г.Ріккерт, В.Віндельбанд) посилила інтерес до дослідження цінностей, наділяючи їх трансцендентальним змістом (над часовим, поза історичним, загально значимим), що відрізняло діяльність людини від тих процесів, які відбуваються в природі. На їх думку, цінності (істина, благо, краса, святість) - це те, за допомогою чого конструюється світ наукового пізнання й культури. Вони забезпечують можливість правильного мислення, хоча й не є самостійними предметами і не виникають у процесі їх осмислення чи при тлумаченні їх значення. Ріккерт вважав цінності вічними й універсальними, а завдання філософії вбачав у випрацювані чистої теорії цінностей і виявленні єдності між останніми й дійсністю. М.Вебер розглядав цінності як історичні явища, що визначають епоху. Змінюється епоха - змінюються Й цінності: одні втрачають свою силу, інші - набувають. Всі вони впливають не лише на пізнання та оцінку явищ, а й на норми взаємин між людьми та на устрій суспільства.
Досліджуючи цінності, сучасна філософія виходить з того, що їх природа немов би роздвоюється. З одного боку, в ній має місце об'єктивне знання (істина), з іншого - людський (суб'єктивний) інтерес. Сутність істини у діалектичному поєднанні об'єктивного й суб'єктивного, реального знання про об'єкт у поєднанні з людськими потребами й інтересами.
