Учення Арістотеля
Арістотель (384-322 pp. до н.е.) — найбільший давньогрецький філософ, мислитель, учений, учитель і наставник Олександра Македонського. Арістотелівське вчення — грандіозний універсальний синтез усіх досягнень давньогрецької полісної культури й одночасно духовна платформа культури еллінізму.
Основні висновки з учення Арістотеля
У цілому Арістотель підійшов до розроблення філософської і конкретно-наукової проблематики, а також до створення концепції їх взаємодії з більш фундаментальних позицій, ніж хто-небудь із його попередників. Принципи "першої філософії" Арістотеля, що зводяться в кінцевому підсумку до взаємодії матерії і форми, являють собою набагато більш загальний і глибокий спосіб філософського осмислення буття в його найсуттєвіших моментах, порівняно з теоріями Платона. Арістотель просунувся далеко вперед також і в розробці філософського методу дослідження. Його основним методом дослідження є метод формування й критичного обговорення взаємовиключних альтернатив, сформульованих на основі логічних принципів тотожності, протиріччя й виключеного третього. Разом із тим, застосовуючи цей метод дослідження, Арістотель приходить до справді діалектичних за своїм характером результатів, якими є визнання внутрішньо суперечливої природи часу, діалектики неперервного й перервного в трактуванні простору, математичних об'єктів (точки, лінії) і т.д. Значно ґрунтовніше від своїх попередників Арістотель розробив і проблематику конкретного знання, насамперед сформулювавши й обґрунтувавши поняття "окремих наук". Він диференціював науки, якнайкраще систематизував їх, відшукав правильне вирішення багатьох питань і про все це повідомив своїм співгромадянам.
Вчення платона про суспільство
Погляди Платона і Аристотеля на державу і суспільство хоча і є трохи різними, але не антагоністичними. Вони одне одного доповнюють. Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі, точніше тим фактом, що в людей різна психологія. Розумній частині суспільства, чеснота якої полягає в мудрості, має відповідати стан правителів-філософів; шаленій частині, чеснота яких полягає в мужності – стан воїнів (стражів); низовинній, хтивій частині суспільства – стан землеробів і ремісників.
Отже, в ідеальній державі Платона існує три групи громадян, три суспільні стани. І така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини суспільства перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива – в ній усі служать їй як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших. І це суспільство найбільш прогресивне – люди обіймають той суспільний стан, в якому їхні позитивні якості розкриваються найповніше, а негативні якості гальмуються і поступово трансформуються в позитивні.
об*активно ідеалістична філософія платона
Філософія Платона, будучи об'єктивним ідеалізмом, є особливий вид цього ідеалізму, цеантичнийоб'єктивнийідеалізм. У зв'язку з цим для Платона вища дійсність є "єдине". Це не абстрактне арифметичне або математичне єдність всього сущого, а «тотожність всього ідеального і матеріального. Особливість об'єктивного ідеалізму Платона в тому, що він одночасно прагне і до крайнього, ідеалістичного розуміння космосу і ідеального світу і - у своїй глибоко античної, властивої древньому греку інтуїції космосу - прагне «розуміти ідеальний світ максимально реально». Слідуючи цьому прагненню, Платон вводить для ідеального світу подвійне обмеження: «Згори» і «знизу». «Зверху» ідеальний світ обмежений «єдиним». «Знизу» він обмежений «душею світу». Платон, який формально протиставив свій ідеальний світ чуттєвому, фактично не зміг залишитись при такому дуалізмі назавжди. Матерія виявилась у нього прекрасним, ідеально-організованим чуттєвим космосом,а ідеальний світ – наповнений речами, людьми, природними та суспільними явищами, але тільки поданими у формі точно сформованих першообразів, вічно не рухомих, але вічно впливаючих на матеріальний світ. Ідеальний світ його заповнений тими ж «статуями», які творила грецька антична культура.
