Предмет філософії і коло її основних проблем

Зміст предмета філософії формувався історично залежно від рівня розвитку культури. На ранніх етапах існування філософії вона містила всю сукупність знань про природу, космос і людину. Не випадково філософи античності були вченими-універсалами, вченими-енциклопедистами. Першу спробу виокремити філософію в особливу галузь теоретичного знання зробив давньогрецький філософ Арістотель (384–322 рр. до н. е.). Філософія на його думку – це знання, позбавлене чуттєвої конкретності, знання “про причини і початок”, “про сутність”, “про суттєве як таке взагалі”. Радикальні зміни у визначенні предмета філософії почались наприкінці XVI – початку XVII століття, коли виникає експериментальне природознавство і починається процес відмежовування від філософії конкретних наук – спочатку механіки земних та небесних тіл, астрономії та математики, потім фізики, хімії, біології тощо. У цих умовах філософія опинилася в становищі шекспірівського короля Ліра, який на старість роздав дочкам своє царство, а вони вигнали його на вулицю, мов жебрака. Але розмежування між філософією та спеціальними науками сприяло формуванню специфічного предмета філософії. Цю специфіку можна з’ясувати через порівняння з предметами конкретних наук. Вони подібні і водночас різні. Виокремимо ряд аргументів.

1.Філософія, так само як і наука, є знання загального, і філософія, і наука відображають світ у поняттях і категоріях.Інші науки, постаючи обмеженими своїми предметами, узагальнюють лише в їх межах. Для філософії ж характерна наявність категорій, що мають дуже широкий рівень узагальнення, таких як “закон”, “буття”, “дух”, “свідомість”, “причинність” тощо (схема 1.4).

2.Наукове знання є точним, однозначним і тому загальноприйнятим для всіх людей. Філософське знання є поліфонічним, плюралістичним.Це означає, що на одні і ті самі питання в різних філософських школах даються різні (неоднакові) відповіді, які, що досить суттєво, мають рівноцінне значення. Інакше кажучи, у філософії не існує однозначних і загальноприйнятих положень.

3.Зближає науку з філософією і та обставина, що філософія, як і наука, прагне логічно обґрунтувати свої положення, довести їх, виразити в теоретичній формі.Але наукове знання об’єктивне, нейтральне щодо людських цілей і цінностей. Фізичні і хімічні формули не підлягають моральній оцінці. Філософський погляд на світ завжди суб’єктивний, “небезсторонній”: істини філософії заломлені через призму життєвих інтересів і цілей людей. Інакше кажучи, філософське мислення пов’язане з цілеспрямуванням і формуванням цінностей, наукове ж – реалізує вже поставлене завдання, мету або систему цінностей. Наука відповідає на питання: чому?, а філософія – на питання: для чого, з якою метою?

 

4.Специфічною формою знання є закони науки як відображення об’єктивних зв’язків, відношень, що мають усталений характер за певних обставинах.Знання законів хімії, фізики, біології дає можливість людині ефективно будувати свою практичну діяльність, і навіть передбачити її наслідки. Так без знань законів фізики, механіки були б неможливими сучасні космічні дослідження. Без знання законів фізіології людини була б неможливою сучасна практична медицина тощо. На відміну від науки, особливо природознавства, філософія не має емпіричних законів. Не має філософія і методів пізнання на зразок експериментальних чи математичних.

Так само не володіє вона і специфічними конкретними засобами перевірки вироблюваних нею тверджень: філософські проблеми, як правило, не мають єдиних критеріїв розв’язання (особливо в рамках індивідуального життя окремої людини).

5. Якщо наука є формою пізнання об’єктивних, незалежних від діяльності людини, інваріантних до неї структур матеріального світу, тобто спрямована на пізнання зовнішнього стосовно людини світу, то філософія стає формою рефлексіїлюдини, тобто спрямована на вивчення внутрішнього досвіду розвитку її духовності. Рефлексія – специфічне явище у сфері духовного опанування людиною світу, яке не співпадає з пізнанням. Предмет рефлексії – відношення внутрішнього світу до зовнішнього.Філософія, таким чином, є систематизованою, раціональною рефлексією людини щодо відображення загальних підвалин людської діяльності. Філософія є вченням, яке узагальнює досвід розвитку людської духовності. Філософія є особливим виміром людської духовності, для якого невластиве оперування законами.Адже немає “законів” діяльності совісті людини, оволодіння людиною світовою культурою та мистецтвом.

Зваживши на наведені вище факти і аргументи про співвідношення філософії та науки, можна зробити висновок, що філософія постає безумовно своєрідною, особливою формою людського світомислення, формою, яка не дублює інші напрями та форми інтелектуальної діяльності. Її предметом є світ у цілому у своїх найзагальніших закономірностях, що розглядається під кутом зору суб’єктно-об’єктного відношення. Інакше кажучи, предметом філософії є відношення “людина – світ”. Тож філософія досліджує (схема 1.5):

1. Природу та сутність світу. При цьому філософів цікавлять не деталі (подробиці), а загальні принципи існування та розвитку світу. Рішення цієї проблеми може бути двояке.Світ може постати перед людиною як існуючий поза і незалежно від неї, ніким не створений, що існує вічно. У такому разі йтиметься про матеріальний принцип. Коли ж людина до розуміння світу іде через свою практичну цілеспрямовану діяльність, світ може постати перед нею в іншому світлі. Будь-яка річ у такому випадку з’являється завдяки діяльності людини. Людина ставить перед собою мету, яка в процесі діяльності реалізується, тому вона отримує певний результат. Тобто до появи якогось

 

Схема 1.5. Призначення філософії

 

результату повинна з’явитися його ідеальна модель (людина = мета діяльність результат). Щоб збудувати, наприклад, будинок, спочатку з’являється ідея будинку; щоб збудувати дорогу – з’являється ідея дороги тощо. Розглядаючи світ у цілому, людина доходить висновку, що і світ у своєму кінцевому бутті виник як результат якоїсь ідеї.На підставі названих підходів до світу було сформульовано так зване основне питання філософії: питання про відношення духу, свідомості до буття, матерії. Тобто про те що є первинним – мислення чи буття, природа чи дух, що кого породжує і визначає? Залежно від розв’язання цього питання в історії філософії вирізняють два основних напрямки – матеріалізм та ідеалізм.

Матеріалізм у розв’язанні основного питання філософії виходить з того, що природа, буття, матерія є первинними, а свідомість, мислення, дух – вторинними. Згідно з матеріалізмом світ є матеріальним, тобто існує сам по собі, ніким не створюваний і не знищуваний, закономірно змінюється, розвивається, виходячи зі своїх власних причин; він становить єдину і останню реальність, яка виключає будь-яку надприродну силу, а свідомість, мислення, дух є властивістю матерії і її ідеальним відображенням. Матеріалізм в різні історичні епохи набував різних форм і видів: наївний і зрілий, стихійний і науково усвідомлений, метафізичний і діалектичний.

Ідеалізм у розв’язанні основного питання філософії намагається довести, що дух, свідомість, природа, матеріальне є вторинним.Залежно від того, як ідеалізм розуміє духовну основу, він поділяється на об’єктивний ідеалізмта суб’єктивний ідеалізм. На противагу суб’єктивному ідеалізму, що першоосновою вважає свідомість окремого індивіда, об’єктивний ідеалізм першоосновою проголошує абсолютне ідеальне начало (світовий дух, “абсолютну ідею” тощо), яке існує поза індивідуальною свідомістю і незалежно від неї. Об’єктивний ідеалізм розглядає матеріальний світ як продукт діяльності об’єктивного духу (розуму, ідеї), як “інобуття духу”.

Поряд з матеріалізмом та ідеалізмом, що є моністичними напрямками філософії (моно – один), в історії філософії є напрямок, який прагнув подолати цю протилежність матеріального і духовного світу. Він дістав назву дуалізму (дуе – два), оскільки розглядав матерію та свідомість як дві незалежні одна від одної, паралельно співіснуючі основи світу. Це була спроба компромісу.

Всі ці напрямки об’єктивно мають право на існування, адже вони відображають результати пізнання взаємопов’язаних і певною мірою протилежних матеріального та духовного світу, матерії та свідомості. Проте така протилежність істотна лише в тому разі, коли ми хочемо з’ясувати їх взаємозв’язок, що реально існує у повсякденній практичній діяльності людей. Насправді об’єктивно і матерія і свідомість (як властивість певним чином організованої матерії – людини) невідривні одна від одної. Матеріалізм та ідеалізм не можуть бути протилежними, тим паче “войовничими”, що ворогують між собою, напрямками філософії, коли вони не забувають про цей взаємозв’язок тіла і духа, матерії і свідомості.

2. Філософія досліджує природу, сутність та призначення людини. Без перебільшення можна сказати, що проблема людини посідає центральне місце у філософії. Звичайно, людину вивчає біологія, анатомія, мовознавство, антропологія, психологія тощо. Однак всебічно, як біосоціальну цілісність, людину не розглядає жодна інша, крім філософії, система знань. Протягом багатьох віків філософи аналізують природу і можливості людського розуму, особливості відчуттів, стан біологічного і соціального в людині, а також різноманітні прояви духовного світу людини: мову, мистецтво тощо.

Підкреслимо, що проблема людини, як і проблема світу, вирішується через призму його практичного опанування. Усвідомлюючи себе в цьому світі як живу істоту, народжуючи собі подібних, людина бачить себе як частину природи і виходить з усвідомлення своєї матеріальності. Але, з іншого боку, дивлячись через призму теж практичного засвоєння світу, коли усякій дії передує її ідеальне вираження у свідомості, людина приходить до того, що і вона виникає, як і світ, завдяки свідомості, ідеально. Тобто і проблему людини можна вирішувати або з позиції матеріалізму, або з позиції ідеалізму.

Досліджуючи природу і сутність людини, філософія звертає увагу і на друге важливе питання філософії: чи здатен людський розум пізнати реальний світ? Значна частина філософів позитивно відповідають на це питання, тобто вважає світ пізнаванним. До них насамперед належить більшість філософів-матеріалістів, оскільки їхня теза про похідний від матерії характер свідомості цілком логічно приводить до ідеї відображення матерії свідомістю. Якщо свідомість породжується матерією, то вона не може бути чимось принципово “чужим” матерії, повинна у своїх основних змістових характеристиках збігатися з тим, що її породжує. Не заперечують пізнаванності світу і багато хто з ідеалістів (головним чином – об’єктивні ідеалісти), вважаючи цілком логічним “співпадання” думки з “дійсністю”, позаяк сама дійсність, будучи ідеальною, “споріднена” з думкою. Проте пізнавальність світу розглядається об’єктивними ідеалістами вже не як відображення реальності думкою, а як їх тотожність (збіг, “злиття”). Але є філософи, які стоять на позиції непізнаванності фундаментальних основ реальності (насамперед матерії, свідомості, причинності), називаючи свою позицію агностицизмом (від грец. а – ні і гносіс – знання). Принципово агностичної позиції дотримується більшість суб’єктивних ідеалістів, які вважають єдино доступними пізнанню лише відчуття, переживання, досвід, що становлять початковий, перший ступінь людського пізнання. Людина, твердять суб’єктивні ідеалісти, неспроможна вийти “за межі” своїх відчуттів, досвіду, тому об’єктивний світ, якщо він взагалі існує, недосяжний для людського пізнання.

Отже, проблема можливостей людини як мислячої істоти досліджується в межах філософії. Докладніше про природу, сутність та призначення людини йтиметься в розділі 12.

3. Філософія досліджує загалом систему “людина–світ” і стан, в якому ця система перебуває. Справді, філософське, світоглядне знання – це не тільки світ, чи сама людина, а співвідношення “людина–світ”. Для філософії принципово важливо розглядати ці протилежності не окремо, а співвідносити їх: як “людина” ставиться до “світу” і впливає на нього; як “людина” сприймає вплив “світу”; як “світ” сприймає вплив “людини”. Річ у тім, що суб`єкт, який розглядається поза ставленням до об`єкта, втрачає свої властивості, перестає бути суб’єктом, перетворюючись на біологічну, психологічну і т. ін. істоту.

У центрі дослідження системи “людина – світ” завжди стоїть питання: змінюється, рухається світ чи перебуває у стані спокою, в незмінному стані. А якщо світ змінюється, розвивається, тоді як і з якої причини, у якому напрямку відбуваються рух та зміни у світі? Це питання, як і питання про відношення свідомості і матерії, також є світоглядним і має методологічне значення. Залежно від відповіді на нього у філософії склалися два погляди на стан та розвиток світу: діалектичний та метафізичний.

Діалектики вважають, що всі предмети та явища взаємопов’язані, рухаються, розвиваються; розвиток вони розуміють як якісне перетворення одних речей та явищ на інші, як знищення старого і ствердження, розвиток нового. Джерелом розвитку є внутрішня суперечливість, притаманна всьому світові, тобто визнається саморух, саморозвиток природи та суспільства. З точки зору метафізичного методу і в природі, і в суспільстві, і в духовній сфері об’єкти, процеси, явища існують відокремлено, без взаємного органічного зв’язку. Хоча в них і відбуваються певні зміни, вони не приводять до виникнення якісно нового. Джерелом змін метафізики вважають зовнішній поштовх або зіткнення різних предметів.

Діалектика як вчення про змінюваність і розвиток об’єктивного і суб’єктивного світів набула статусу філософського методу пізнання. Як раціональна методологія діалектика включає в позитивне розуміння всього існуючого розуміння його заперечення, розуміння неминучої загибелі. Така риса діалектичної філософії реалізується в її критичному (а не апологетичному) ставленні до всього, що розвивається, до результатів пізнання і людської діяльності.

Щодо метафізики як методу пізнання, то і вона є відображенням певних особливостей процесу пізнання: його початку, емпіризму, поверховості, абсолютизації відносної істинності таких знань, їх неповноти, тобто відображенням таких характеристик буття та його пізнання, які охоплюються діалектикою або становлять її деякі елементи. Метафізика – це історично неминуча філософська теорія розвитку, метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії. Метафізика і діалектика – це прояв поліфонії, плюралізму у філософії. При цьому слід підкреслити, що замість “доказу” їх абсолютної протилежності та повного знецінення метафізики, що було характерним для марксистської філософії радянського зразка, треба говорити про їх доповнюваність, діалогізм, про врахування можливостей обох філософських методів пізнання. Докладніше про це йтиметься в розділі 7.

Таким чином, у процесі історичного розвитку філософії її предметом дослідження стала людина з її ставленням до природного і суспільного світу. А оскільки в пізнанні людини, природи й суспільства вона, як слушно зауважив Олександр Герцен “…тримається у загальності…”, то предмет філософії можна визначити так: філософія – це система найзагальніших теоретичних поглядів на світ, місце в ньому людини, з’ясування різноманітних форм ставлення людини до світу. (Під загальним розуміють закономірний зв’язок речей і процесів у складі цілого, в даному випадку світу).

За довгі часи свого розвитку філософія набрала вельми розгалуженого вигляду, що має певну впорядкованість. Для структури філософського знання характерне виокремлення тих сфер реальності, спираючись на які, людина може ці орієнтири вирізнити, позначити та дослідити. Відповідно до цих сфер реальності формуються і основні філософські дисципліни або основні розділи філософії (схема 1.7).

 

Схема 1.7. Структура філософського знання

 

На основі осмислення природи, Всесвіту виникають та формуються: онтологія (від грец. ontos – суще; logos – вчення) – окрема галузь філософського знання, яка досліджує сутність буття світу, основи всього сущого; філософія природи, або натурфілософія, що постає різновидом онтології, оскільки зосереджує увагу переважно на тому, що таке природне буття та природа в цілому; теорія розвитку – філософське вчення про універсальні закони руху і розвитку природи, суспільства і мислення.

Філософське осмислення суспільства та його історії приводить до формування таких філософських дисциплін: соціології – вчення про факти соціального життя (різних за складністю соціальних систем, форм спільності, інститутів, процесів); соціальної філософії, яка досліджує закономірності розвитку суспільства, зв’язки суспільства та природи, суспільства та людської індивідуальності; філософії історії – галузі філософського знання, предметом якої є виявлення закономірностей історичного процесу, з’ясування сенсу і спрямованості історії людства; філософіїкультури, що досліджує специфіку становлення культури, її сутність і значення, а також особливості і закономірності культурно-історичного прогресу, виміри людського буття; аксіології (теорія цінностей) – філософського вчення про природу цінностей, їх місця в реальності і про структуру ціннісного світу, тобто про зв’язок різних цінностей між собою, із соціальними і культурними факторами і структурою особистості.

Філософське осмислення людини приводить до формування: філософської антропології, яка аналізує людину як цілісну особистість і стратегію її життєдіяльності; антропософії, яка претендує на те, щоб не просто вивчати людину, а щоб збагнути сенс її появи на світ.

Нарешті, на основі вивчення та осмислення духовного життя людини виникає цілий комплекс філософських наук про духовні явища та процеси. Сюди входять: гносеологія (вчення про пізнання) і епістемологія (теорія наукового пізнання), які досліджують пізнавальне ставлення суб’єкта до об’єкта, природу і можливості пізнання людиною світу й себе самої, загальні передумови, засоби і закономірності пізнання, критерії його істинності; логіка – вчення про форми мислення; етика, об’єктом вивчення якої є мораль; естетика, яка обґрунтовує закономірності художнього освоєння дійсності людиною, сутність і форми перетворення життя за законами краси, досліджує природу мистецтва і його роль у розвитку суспільства; філософія релігії – осмислення певної релігійної картини світу, причини історичного походження релігії, її конфесійної багатоманітності та ін.; філософія права, що з’ясовує витоки правових норм, людську потребу у правотворенні; історія філософії, яка вивчає виникнення і розвиток філософської думки, накреслює перспективи розвитку.

До цього комплекту філософських дисциплін інколи додають також “філософські проблеми інформатики”, що досліджують сучасні способи і засоби пізнання світу.

Отже, філософія – складне, неоднорідне, гетерогенне утворення, що в ньому існує сукупність відносно самостійних дисциплін, яким притаманна своя специфіка; вона споріднена з мистецтвом, не тотожна науці і формує не тільки розум, а й почуття людини.

Філософія як особливий вид духовної діяльності безпосередньо пов’язана з суспільно-історичною практикою людей та пізнанням, а тому виконує різноманітні функції(лат. – виконання). Функції філософії – це відношення філософії до інших галузей людського знання і сфер життя, на які вона має відповідний вплив. Найважливіші з них такі.

Світоглядна функція. Філософія розширює і систематизує знання людей про світ, людину, суспільство, допомагає зрозуміти світ, як єдину складну систему. Відображуючи ставлення людини до світу, погляди на мету та сенс життя, на зв’язок її інтересів і потреб із загальною системою соціальної та природної дійсності, філософія є підґрунтям соціальної орієнтації людей. Вона визначає світоглядний підхід людей до оцінки явищ і речей, осмислює і обґрунтовує світоглядні ідеали, накреслює стратегію їх досягнення. У категоріях філософії відбувається рефлексія світоглядних проблем, виробляється понятійний інструментарій для аналізу і порівняння різних світоглядів.

Фундаментальна функція. Філософія розкриває і формує найбільш загальні поняття, закономірності і принципи реального світу, які застосовуються в різних сферах наукового знання і практичної діяльності людини.

Методологічна функція. Її слід розуміти як вироблення загальних принципів і норм пізнавальної діяльності. Метод і методологія пізнання – це та нитка Аріадни, яка допомагає досліднику успішно вийти з лабіринту проблем пізнання, що їх чимало. Однак методологічну функцію не можна звести до методології пізнання: у ній йдеться про стратегічний рівень методології людської діяльності в цілому. Філософія зіставляє й оцінює різні способи цієї діяльності, вказує на найбільш оптимальні з них. Філософська методологія визначає напрямок наукових досліджень, дає можливість орієнтуватись у нескінченному різноманітті фактів та процесів, які відбуваються в об’єктивному світі.

Гносеологічна функція. Завдяки теорії філософського пізнання розкривається закономірність природних та суспільних явищ, досліджуються форми просування людського мислення до істини, шляхи і засоби її досягнення, узагальнює результати інших наук. Оволодіння філософськими знаннями має важливе значення для розвитку культури мислення людини, для розв’язання нею різноманітних теоретичних і практичних завдань.

Логічна функція. Філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції вміжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах.

Виховна функція. Філософія прагне до формування світоглядних та морально-естетичних принципів та норм в життєдіяльності людини. Вона прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку смислу життя.

Аксіологічна функція. Аксіологія – вчення про цінності, філософська теорія загальнозначущих принципів, які визначають вибір людьми напряму їхньої діяльності, характер їхніх вчинків. Аксіологічна функція філософії допомагає людині у визначенні цінностей життя, системи моральних і гуманістичних принципів та ідеалів, смислу життя. І цінність філософії в цих пошуках полягає не в тому, що вона має готові відповіді на гострі питання сучасності, а в тому, що, узагальнюючи практичний, інтелектуальний і духовний досвід людства, як справжня мудрість поколінь, з одного боку, застерігає, а з іншого – пропонує.

Інтегративна функція. Полягає в об’єднанні практичного, пізнавального і ціннісного досвіду життя людей. Їх цілісне філософське осмислення – необхідна умова гармонійного і збалансованого суспільного життя. Виконуючи цю функцію, філософія в ідеалі прагне охопити, узагальнити, осмислити, оцінити не тільки інтелектуальні, духовні, життєво-практичні досягнення людства в цілому, а і його негативний історичний досвід.

Критична функція. Формування нового світобачення, розв`язанняфілософських питань, звичайно, супроводжується критикою усіляких забобонів, помилок, стереотипів, що постають на цьому шляху. Завдання критичного мислення – руйнувати, розхитувати догми, застарілі погляди. Це означає, що в системі культури філософія виконує роль критичної “селекції”, акумуляції світоглядного досвіду і його передачі наступним поколінням.

Регулятивна функція. Філософія впливає на взаємоузгодження конкретних дій та напрямів життєдіяльності людини на основі розуміння загальних принципів та цілей, визначених за допомогою філософського світосприйняття.

Прогностична функція. Філософія сприяє формуванню найбільш загальних уявлень і знань про форми і напрями розвитку та майбутній стан об’єктів і процесів реального світу.

Усі названі функції мають як індивідуально-особисте, так і суспільне значення.

Усі функції філософії взаємопов’язані і кожна з них виявляється залежно від орієнтованості суспільства на вирішення тих чи інших завдань, визначених цільовими настановами теоретичної і практичної діяльності. Але різні напрямки філософії реалізують ці функції по-своєму відповідно до свого змісту, і результат їхньої реалізації для суспільства може бути як позитивним, так і негативним.

Сучасна філософія набуває нової форми за рахунок розширення усіх своїх основних функцій, наданням їм актуального теоретичного і практичного змісту. Це пов’язано з подальшою розробкою власне філософських проблем, подоланням бездуховності, утилітарного технократичного мислення, вузького практицизму і формалізму. Сучасна філософія як новий етап у розвитку теоретичної думки відбиває стан суспільства і положення людини у світі стосовно до постіндустріальної епохи і відповідного рівня досягнень науки. Вона є теоретичною моделлю інформаційно-технологічної цивілізації, що формується, сприяє знаходженню рішень глобальних проблем людства, осмисленню глибоких інтеграційних процесів у світовому співтоваристві, правильному розумінню інших актуальних проблем.

Формування сучасної філософії має необхідні передумови. До основних слід віднести: а) соціальні, які обумовлені становленням інформаційно-технологічного виробництва, зміною характеру суспільних відносин і соціальної структури, ростом в усьому світі середніх трудових шарів населення. Становлення постіндустріального суспільства пов’язане з виникненням нового типу працівника, який поєднує високий рівень професіоналізму і культури зі знанням основ нового філософського мислення; б) наукові, які пов’язані з видатними відкриттями в області фундаментальних наук (синергетика, теорія вакууму, антропний принцип, мікроелектроніка тощо), що визначили розробку сучасної картини світу; в) теоретичні, які обумовлені новими розробками в галузі філософії, її зв’язками з практикою. Сучасна філософія дістала реальні можливості для позитивних контактів з різними її школами. І така взаємодія змінює її світоглядні позиції, забезпечує можливість творчої розробки фундаментальних теоретичних проблем і соціальної практики.

На завершення зробимо загальні висновки з розділу:

1. Оскільки потреба самовизначитися в житті характерна для всіх людей, але не всі люди є філософами, то найпершою формою орієнтації людини в житті постає світогляд, що являє собою сукупність уявлень про місце людини у світі.

2. Філософія – це теоретично розроблений світогляд, система загальних категорій, теоретичних поглядів на світ, місце в ньому людини, усвідомлення різних форм ставлення людини до світу, яке спирається на досягнення наук про природу і суспільство і володіє певною мірою логічного доказу.

3. Цінність філософії – у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною себе, світу, суспільної практики та витоків суспільного поступу в майбутнє, “потрясіння свідомості”. Потрясіння – пролог до пробудження руху, до самостійного духовного життя особи, її самосвідомості.

Філософський акт, на думку М.К. Мамардашвілі, спочатку, в принципі розгортається на рівні рефлексії. Оскільки думка або, точніше, той стан, коли вона трапляється, як єдина подія, помислити самому мислячому неможливо, а говорити про це доводиться, філософам насамперед спробували виявити й описати саме цей стан. За сформованою традицією його називають зазвичай трансцендуванням. Тобто устремлінням людини до чогось поверх і крім її ситуації, яку він сприймає і яка на нього впливає. Людина трансцендує себе - тут і виникла проблема, бо якщо є трансцендування, то, здавалося б, має бути і трансцендентне, тобто десь поза людини, в якійсь вищій реальності існує щось у вигляді чистих предметів або сутностей (платоновских ідей).