Синтетична модель теоріі пізнання

Провідна ідея: Відображувана природа і творчий характер пізнання.

 

Ключові поняття: Гносеологія. Агностизизм.Суб єкт і об єкт пізнання. Відображення.Інформація.Сенсуалізм.Раціоналізм.Пізнавальний образ.Пізнавальна позиція.Творчість.Діяльність.Абсолютна і відносна істина.Догматизм.Релятивізм.Опридметнення і розпредметнення.

 

 

12.1. Що пізнає людина? Розкриваючи специфіку пізнавального відношення людини до дійсності, необхідно з ясувати структуру даного відношення. Людина живе в світі, здійснюючи постійний інформаційний і енергетичний обмін зним за схемою:вплив зовнішнього світу на людину-сприйняття-обробка інформаціі-орієнтування- прийняття рішення-дія(або бездіяння)спрямованв назовні.Дана схема працює як на раціональному так і на рефлекторно-безсвідомому рівнях.Коли в в ній не відбувається ніяких порушень,коли все зрозуміло,тоді здійснюється звичайна взаємодія людини з дійсністю.Як тільки дана схема починає давати перебоі і не дозволяє приймати виразні і звичні рішення і діяти стандартним способом,виникає невизначеність у відношенні людини з світом.Прагнучи усунути невизначеність,людина задається питаннями на зразок слідуючих:”чому так відбувається?”,”Які засоби потрібні для усунення невизначеності?”,”Чи корисне буде це усунення?”,”Які наслідки можуть наступити?” тощо.

Дана ситуація називається пізнавальною.Вона може виникнути як у повсякденному житті, так і в науковій практиці.Діі людини в пізнавальній ситуаціі залежать від умов пізнання,які можна назвати пізнавальним контекстом,останній включає природно – географічний,економічний,матеріально-технічний,соціокультурні і теоритичні моменти.Можливість і успішність пізнання багато в чому визначаються також засобами пізнання,до яких відносяться пізнавальні здібності,дані людині від природи,і матеріально-технічні засобиЮстворені людиною.Пізнавальні здібності- цеіндивідуальні якості людини:відчуття, уявлення,сприйняття,розум,воля,інтелект,талант,інтуіція,пам ять,уява.Пізнавальні здібності часто називають джерелами пізнання.

У теоріі пізнання прийнято відрізняти джерело пізнання-органами чуття і логічне мислення(розум,розсудок),суб”єкт пізнання,наділений тільки що названими загальними здібностями,і об єкт пізнання.Розглянемо основні концепціі теоріі пізнання.

В якості мети пізнання часто розглядають абсолютно достовірне знання,це”ідеал знання”, який дозволяє виявити критерій науковості.Історія філософії дає два основних підходи до проблеми пізнання:

- визначальною є чуттєва ступінь пізнання,розум володіє відносною самостійністю;

- Визначальною є раціональна ступінь пізнання.

Ці підходи розділяють два великих філософських напрями:емпіризм і раціоналізм.Вони розходяться в розумінні досвіду,знання і по-різному вирішують проблему вроджених ідей.

Згідно емпіризму,першою і другою частиною досвіду є результати діяльностей чуттєвих органів.При цьому предмет пізнання є активним аначалом,а суб”єкт пізнання пасивний,займає споглядальчу позицію.Його пізнавальні можливості залежать від його пізнавальних здібностей – на скільки точно і в якому обсязі він може сприймати інформацію про зовнішній світ. Другою частиною досліду є результати діяльності розуму(аналіз,синтез, дидукція,аналогія тощо).Раціональна діяльність зводиться до комбінування,який поставляється чуттєвими органами,і не дає принципово нового знання.

Розглянемо основні поняття,які стосуються раціональної щаблини пізнання:

Аналіз- спосіб мисленного розчленування об”єкта пізнання на частини з метою виявлення його структурних елементів і відношень між ними.

Синтез-поняття, аналізу,що характеризує поєднання різних елементів у єдине ціле.

Аналогія-спосіб розмірковування,за якого конкретному предмету присвоюються ознаки,раніше в нього були відсутні,на основі його подібності з іншим предметом.

Дедукція-логічний спосіб міркування,користуючись яким з істинних засновків при суворому дотриманні правил логіки з необхідністю отримують істинний висновок. В основі дидуктивних висновків лежить відношення логічного слідування.

Індукція-логічний спосіб міркування,з допомогою якого із спеціального знання одержують загальне.Оскільки реальний перебір всіх вихідних засновків неможливий висновок тут носить ймовірносний характер.

Розуміння знане як описування результатів впливу зовнішнього світу на органи чуттів і як внутрішнього стану свідомості,а також абсолютизація ролі емпіричного ступеня пізнання часто є причиною скептицизму,теоретико-пізнавальна установка якого - принциповий сумнів у достовірності знання, отримуваного за допомогою органів чуття.Скептицизм апелює до здо рового глузду і гносеологічного психологізму на основі слідуючих аргументів.

1.Аргумент від кількісного різноманіття світу. Різноманітність речей і явищ світу досить значиме,що єдине пізнання недосяжне для маленької і неповнолітньої людини.

2.Аргумент від різноманітності людей. Самі люди неодинакові,що приводить до різного сприйняття одних і тих же речей. Якщо це так,то яким чином може існувати одиничне і всезагальне знання про світ?

3.Аргумент від відчуттів. Різноманітність у сприйнятті одних і тих же речей конкретним індивідом наводить про думку на те, що будь-яка річ володіє нескінченною множинністю ознак, частина яких, у тому числі і визначальні, можуть залишитись за межами сприйняття.

4.Аргумент від стану людини. Сприйняття конкретною людиною будь-якої речі залежить від її організму і може бути різним у різні періоди її життя.

Скептицизм підкреслює ненадійність чуттєвих органів, їх залежність від отоючих умов, звичаїв,традицій і рекомендує утримуватись від суджень про зовнішній світ.Послідовний скептицизм,особливо у варіанті емпіризму,переносить недоліки власних міркувань на саму істину.Сенсуалістський характер теорії пізнання емпіризму приводить до переконання у здійсненні двох реальностей:світу явищ та світу речей у собі.Світ явищ чуттєво сприймаємий(точніше він сам результат діяльності чуттєвих органів),а світ речей в собі можна лише мислити,абсолютного знання про нього ми не маємо.Згідно скептицизму об”єкт пізнання активно впливає на суб”єкт пізнання, який займає пасивну і споглядальну позицію.В результаті скептицизм приходе до положення про відносність істини.

Представники емпіризму головним джерелом пізнання визнають чуттєві органи людини,розглядаючи раціональні здібності лише як засіб для обробки чуттєвих даних.Немає нічого в розумі, чого б не було у чуттях.Межі творчої активності розуму обмежені тим матеріалом,Який вже даний за допомогою органів чуття.

Найважливішим структурним елементом у емпіричній моделі пізнання виступає досвід. Досвід заснований на сприйняттях,образах,одержаних в наслідок діяльності чуттєвих органів.Знання про зовнішній світ називаються при цьому відуттями, або зовнішнім чуттям.Змістом знання у даному випадку є властивості тіл,визначаємі за їх впливом на органи чуття.Наші відчуття подібні до приборів спостереження(телескопу, мікроскопу,підзорною трубою),спрямованих на об”єкт спостереження.Ми не знаємо, як може повести себе зовнішній світ,тому займаємо ніби позицію очікування,чекаємо інформаційного сигналу від світу, наші відчуття завжди налаштовані на сприйняття таких сигналів.

Поскільки у різних людей поділ сприйняття дійсності різний,знання,одержуване таким способом,не є однаковим.Виникають нерозуміння,а також сумніви у пізнавальних здібностях людини.Людська природа обмежена в можливостях проникнення у світ речей,і це змушує людину винаходити все більш складні і тонкі прибори з однією лиш метою:збільшити можливості органів чуття і розширити в кількісному відношенні спостережень, які залежали б від індивідуальних особливостей конкретного спостерігача.

Другою складовою частиною досвіду є знання про суб”єктивний світ, про діяльність нашого мислення(нашої душі).Воно досягається з допомогою рефлексії,розуму розсудку.Інколи це називають внутрішнім чуттям.Тут знанню доступні явища які виникають і без діялбності органів чуття(пригадування, аналіз,синтез, виявлення подібності,аналогія,різні типи логічних висновків,мисленний експеримент,виявлення протиріч між думками тощо).

Поняття досвіду є визначальним для емпіричних концепцій теорії пізнання,і перш за все у зв”язку з проблемою існування дійсної реальності- основи нашого пізнання,у якій ми не маємо права вагатися.Саме досвід робе наше пізнання переконливим, добросовісним,виводить його на високий теоритичний рівень.

Яке ж знання про зовнішній світ одержуємо ми з допомогою сприйняття?Зрозуміло, що фізичне влаштування світу не може володіти якостями людського сприйняття його.В кращому випадку ми можемо сказати, що світ влаштований таким чином, що після його впливу на наші органи чуттів ми одержуємо сприйняття,які називаємо певними якостями, і закріплюємо за ними конкретні назви.

Якщо знання про зовнішній світ співпадає з нашим сприйняттям його, то виходить, що ми знаємо про зовнішній лише те, що нами сприйнято,поскільки сприйняття не належить зовнішньому світу, а являється властивостями нашої свідомості.Залишаючись на цій точці зору ми не можемо бути упевнені в існуванні зовнішнього світу, незалежного від нас.

Навіть якщо допустити, що стани свідомості виникають в наслідок впливу предметів зовнішнього світу на наші чуттєві органи, то висновок про можливості пізнання буде досить песимістичним:знання є сокупність внутрішніх станів свідомості, воно жорстко обумовлене можливістю чуттєвих органів,за межі цих можливостей переступити неможливо.Така позиція у питанні про природу знання є причиною сумнівів у пізнавальних можливостях людини.Що і позначилось як скептицизм.

Як бачимо, чи розуміється відчуття як результат впливу зовнішнього світу,чи як стан свідомості людини, залежної від людської природи – обидві емпіричні інтерпритації поняття “знання” приводять до однобічної його трактовки і до сумнівів у можливості пізнання зовнішнього світу.

Однак не все пізнається через відчуття.Наприклад, ідея причинно – наслідкових відношень не виникає як результат безпосереднього спостереження з допомогою чуттєвих органів.Ми можемо прямо спостерігати лише просторовий вплив предметів, часову послідовність їх, але не саме поняття причини.Ще наглядніше нечуттєва природа ідеї причинності стає при розгляданні явищ більш складних,ніж механічна взаємодія,наприклад таких як хвороба.Можемо прямо спостерігати симптоми хвороби(підвищення температури тіла,пониження життєвого тонусу тощо), але ж не вони являються причиною її виникнення.

Не пізнаються через відчуття й ідеї простору,часу,субстанції,гармонії,симметрії,руху, спокою.Пояснення походження таких ідей на основі відчуттів неминуче включає в себе психологічні і навіть ірраціональні моменти.Спостерігаючи неоднократно повторюючі явища,слідуючі одне за одним в часі, людина привчається очікувати слідом за появою першого відчуття друге.Так виникає ідея причини,і самопояснення цього явища спирається на звичку,тобто на явно нераціональну складову людської життідіяльності.Звідси виходить,що наше знання включає і елементи нечуттєвої природи, які ще більше суб”єктивні,ніж відчуття.

Але якщо допустити, що все знання про зовнішній світ суб”єктивне і обумовлене внутрішнім станом свідомості, то вже не можна буде говорити про те, що знання вірно відображає властивості, зв”язки і відношення предметів зовнішнього світу, що воно об”єктивно істинне,не залежить від свідомості окремого індивіда.Більше того, якщо все знання суб”єктивне, то не можна довести існування зовнішнього світу.Ми можемо тоді лише показувати на зовнішній світ пальцем і говорити при цьому:”Ось це і є об”єктивна реальність”.І виникає парадоксальна ситуація:”з одного боку, предмети зовнішнього світу активно впливають на чуттєві органи пізнаючого суб”єкта, а з другого боку,поскільки все знання пов”язується лише з внутрішнім досвідом,у суб”єкта нема переконливих доказів для доведення існування тієї самої реальності, яка на нього впливає.

Отже, виявляється, що з позиції суб”єктивного походження знання питання про існування зовнішнього світу не має позитивного вирішення.Це суперечить принциповим засобом емпіричної теорії пізнання, згідно з якою зовнішній світ активно впливає на органи чуттів пізнаючого суб”єкта.

Парадокс виникає внаслідок помилковості самої емпіричної моделі теорії пізнання – у підміні реального предмету пізнання результатами діяльності чуттєвих органів:відчуттями, сприйняттями і уявленнями.Причина цієї помилки заснована на протиставленні суб”єкта і об”єкта пізнання, на розведенні їх, у результаті чого суб”єкт займає в процесі пізнання пасивну, споглядальчу позицію очікування впливу зовнішнього світу на його чуттєві органи.А активність суб”єкта спрямована не на зовнішнє, а всередину самого себе, він ніби “вмикається” після одержання сигналу із зовнішнього світу.

 

12.2. Прагнучи уникнути звинувачень у скептицизмі, раціоналізм відновляється від посилання на чуттєві дані, як на основу досвідного знання.Дані чуттєвих органів можна вважати справжніми лише як факти свідомості,але посилаючись на них, будувати істинне знання про зовнішній світ небезпечно.

Самою тяжкою для емпіризму і раціоналізму виявилась проблема природи і походження нечуттєвіх елементів свідомості – загальних ідей і пояснення факту беззаперечної їх наявності в складі знання.

Як же вирішують цю проблему раціоналісти?Вони звертаються до вчення про вроджені властивості нашої свідомості.Багато нечуттєвих елементів свідомості, на їх думку, виникають з властивостей самої свідомості.Вона існує як самостійний світ і може без звернення до зовнішнього світу і досвіду конструювати ідеї причинності, часу, субстанції, простору тощо.

Отже, можливе адекватне знання про світ: умови для нього виникають в середині людської свідомості, і джерелом такого знання є раціональна діяльність суб”єкта пізнання - його розсудкова здібність чисто логічним способом здобувати із змісту загальних ідей всі знання про зовнішній світ. Результати ж знання в силу тотожності буття і мислення приписуються зовнішнім об”єктом.

Основний висновок емпіричної теорії пізнання прямо протилежний раціоналізму.Умови винекнення знання знаходяться поза суб”єктом пізнання, основним джерелом пізнання є відчуття, саме ж знання є результат обробки матеріалів, одержаних чуттєвими органами.Розум, звичайго, бере участь у обробці чуттєвих даних, але він не додає до знання нічого нового.

Ні та, ні друга із розглянутих моделей теорії пізнання не володіє вирішальними перевагами, але у них позначені найслабіші точки гнопеологічної проблематики і підготовлений грунт для виникнення синтетичних концепцій.

Засновник німецької класичної філософії Імануіл Кант справив великий вплив на наступний розвиток свіиової філософської думки.Актуальність його ідей невтрачена і для нашого часу.Можна вважати, що Кант підвів підсумок попередньому розвитку філософії і багато в чому визначив її проблематику в подальшому.Особливо це стосується теорії пізнання.

Кант виходить з відмінності чистого і емпіричного пізнання. Будь-яке пізнання розпочинається з досвіду.Зовнішні предмети лише впливають на наші органи чуттів, спонукаючи до життя, пізнавальні здібності людини.Розсудок пов”язує,порівнює,синтезує чи аналізує одержані уявлення, переробляє чуттєві враження у пізнанні.Таке пізнання Катт називає досвідом, пізнання за часом,пізнання за часом не може передувати досвіду.Воно розпочинається з досвіду.Як відомо, за Кантом, пізнання розпочинається не тільки лише з досвіду, але повністю знього походить.Це положення суттєво відрізняє його теорію пізнання від концепції емпіризму.Матеріал чуттєвих органів дає лише першопочатковий поштовх.Наші пізнавальні здібності додають щось від себе.Отже, знання має тенденцію до відокремлення, воно в певній мірі не залежить від чуттєвого матеріалу,може існувати самостійно.Так виникає уявлення про чисте знання, яке може бути названим теоритичним.Розподіл знання на теоретичне та емпіричне мало дуже великі наслідки.На цьому розподілі базувалось багато методологічних програм аж до нинішнього часу.

Наведемо визначення основних термінів, що використовуються Кантом І фактично ним були вперше введені.

Апостеліорне знання – сукупність суджень, кожне з яких залежить з досвіду.Зміст апостеріорних суджень засновується на чуттєвому матеріалі.Істинність таких суджень залежить від ступеня дійсності, яка відображається з дрпомогою чуттєвих органів людини зі всіма випливаючими звідси наслідками.

Апріорне знання – сукупність суджень, які, на відміні від апостеріорних не залезать від досвіду.Тільки таке знання володіє ознаками необхідності, всезагальності і доказовості.Апріорні судження є достовірними.

Тут мимоволі виникає бажання порівняти апріорне та апостеріорне знання з істинами розуму й істинами факта Лейбніца.Апріорне знання, також як істини розуму, є необхідним, а апостеріорне знання аналогічне істинам факту, носить випадковий характер.Тому Кант в подальшому спирається на апріорне знання, саме воно повинне надати науковим положенням достовірний характер.

Великого значення в теорії пізнання Канта набуває розпізнання аналітичних і синтетичних суджень.Аналітичні судження не можуть нічого добавити нового нашому знанні, так як предикат у таких судженнях складає частину змісту суб”єкта.Синтетичні судження, навпаки, здатні давати нові знання нести нову інформацію.

Принциповою основою всіх теоретичних наук є апріорні синтетичні судження, і головним завданням філософії у зв”язку з цим постає питання про обгрунтування їх можливостей.Відповісти на таке питання - значить пояснити які бувають джерела знанняЮ види знання і які межі застосування пізнавальних здібностей у кожному вигляді знання.

Кант виділяє три види знання: математику, природознавство, теоретичну філософію(метафізику) – і форму відповідно питання: як можлива чиста математика?, як можливе чисте природознавство? і “ як можлива метафізика як наука?”.Зрозуміло, Кант не піддає сумніву реальному існуванню цих розділів знання.Навіть метафізика, на його думку, є “вид знання” і його треба розглядати у відомому сенсі як: метафізика існує якщо не як наука, то у всякому випадку, як природне уподпбання (людини)(metaphizika naturalis).Насправді людський розум в силу власної потреби і зовсім не спонукаємий однією тільки суєтністю всезнайства невпинно доходить до таких питань, на які не можуть дати відповідь ніяке досвідне застосування розуму і запозичені звідси принципи: тому у всіх людей як тільки розум у них розширюється до спикуляції, дійсно завжди була і буде яка небудь метафізика.А тому і стосовно неї варто поставити питання: як можлива метафізика в якості природньої схильності тобто з природи людського розуму.Виникають питання, які чистий розум задає собі і на які спонукаємий власною потребою, він намагається, на скільки може дати відповідь?”

Щоб підійти до обговорення названих питань, ми повинні зрозуміти Кантівське розмежування явищ і речей в собі.Нагадаємо, що до Канта такого розмежування не робилось.Під явищами розуміли сокупність предметів і пройесів нашого досвіду, за межами якого знаходяться придмети, що не потрапили в межі нашої уваги.Останні складають дійсність, пізнавально нами не засвоєну – величезний чужий несвідомий світ. Така уява служила основою, як ми вже зауважували, для наївних форм скептицизму, а в суспільному житті привоила до виникнення релігійно- містичних поглядів.

Специфіка підходу Канта полягає в тому, що, згідно з його теорією, один і той же об”єкт нашої пізнавальної установки може опинптися і пізнавальним, і принципово не пізнавальним.Як це можливо?Будь-який предмет (і це варто особливо підкреслити) існує безвідносно до людини, яка хоче його пізнати, незалежно від неї, як річ сама по собі.Коли людина спрямовує на нього увагу, той стає об”єктом чуттєвого споглядання, “і значить, ми можемо пізнавати предмет не як річ існуючу сама по собі, а лише постільки, поскільки він суб”єкт чуттєвого споглядання, тобто як явище.”

У предметі пізнання виділяється те, що Кант називає об”єктом чуттєвого споглядання,і взаємодія між ним і органами чуттів приводить до виявлення особливих сутностей, які є, власне, явища,наші уявлення.Це особливий предметний світ, мислимий на основі єдності категорій, суб”єктивна реальність, світ результатів чуттєвих сприйнять.А що таке сам “об”єкт чуттєвого сприйняття?”.Це якийсь трансцендентальний об”єкт, який володіє єдиною властивістю: можливістю виступати у зіткненні з нашими чуттєвими органами; це те. що складає об”єктивну реальність, світ, який осягається розумом, його можна лише уявляти, до нього входять предмети нечуттєвого споглядання.Трансцендентальний об”єкт “ позначає лише дещо = x, про яке ми нічого не знаємо і взагалі знати не можемо”, він може бути лише співвіднесений з єдністю внутрішньої самосвідомості при утворенні понять може служити основою, забезпечувати єдність багатоманітних сприймаємих властивостей речі, забеспечувати і укріплювати устійливість поняття про речі.Трансцендендальний об”єкт не може бути навіть уявлений без відношення до чуттєвих даних, так як у супротивному випадку його не можна було б і уявити.Це ”не предмет пізнання сам по собі, а тільки уявлення про явища у вигляді поняття про предмет взагалі, який визначається за допомогою багатоманітного у явищі.”

Таким чином будь-який предмет пізнання роздвоюється на явища і річ у собі.Сукупність явищ складає чуттєво-сприймаємий світ, а сукупність печей у собі - світ, який не сприймається чуттєвими органами.Кожен зцих світів не тільки даний нашій свідомості не одинаковим способом, але і має різне пізнавальне значення.Світ речей у собі не доступний для досвідного пізнання його.” Мешканці ”- предмети розсудку, а раз так, то ”основне питання полягає в тому, що і наскільки може бути пізнання розсудком і розумом незалежно від всякого досвіду”.Наше емпіричне почуття безперервно прогресує, доставляє нам все більш поглиблене пізнання про світ, але який би не був йей прогрес він ніскільки не наближає нас до знання речей у собі, які залишаються недосягненими для чуттєвих форм сприйняття і пізнаються лише як об"”кти чуттєвого споглядання як явища.Разом з тим явище і річ у собі не можна уявити незалежними одне від одного.Відмінність явищ і речей у собі зроблена Кантом для того, щоб окреслити коло пізнавальних можливостей людини.В це коло входять одні тільки предмети досвіду.Але”у нас завжди залишається можливість, якщо не пізнавати, то в усякому випадку осмислити ці предмети так як і речі самі по собі.”Адже у противному випадку ми прийшли до безсмисленного ствердження, ніби явище існує без того чим являється”.

Зазначимо, що поняття речі у собі “є тільки демаркаційне поняття, яке служить для обмежень домагань чуттєвості і тому має тільки негативне застосування.” Але без нього не можна обійтись, так як чуттєвий матеріал не буде з чим зв”язувати.Непізнаваний світ речей у собі і його реальне існування спошукають пізнавальну допитливість і стимулюють висування пізнавальних гіпотез. Річ у собі можна уподобити певному субстанційному нагалу, невидимому, недоступному для чуттєвих органів, але тим паче є необхідним носієм потенційних “подразників” чуттєвості.У цьому полягає позитивний сенс

Речі у собі.Іншими словами, предмети постають нашому розсудкові так, як вони існують(речі у собі), а нашій чуттєвості – так, як вони являються(явища), тобто у якості предметів досвіду.Поняття явища і речі у собі характеризують пізнавальні можливості людини.

Вчення про пізнавальні здібності яякант основує на схемі поступального одержання знання:чуття,розсудок,розум.Новизна Кантівського вчення про пізнавальні здібності полягала в тому, що він увів розсудок - третє джерело пізнання - поруч з чуттєвістю і розумом.

Чуттєвість є здібність до відчуттів, реалізація якої дає багатий матеріал наочних уявлень.Але самі по собі ці уявлення не є загальні.Розсудок вносить єдність у цю багатоманітність, за певними правилами він сентизує уявлення і ніби розкладає їх по відповідних засіках на основі наявних категорій.Таке упорядкування і синтез пов”язані,зокрема, з використанням апріорних форм чуттєвості, якими є простір і час.Простір – апріорна форма зовнішнього спілкування, а час – апріорна форма внутрішнього споглядання.Саме вони забезпечують розсудковому синтезу всезагальність і необхідність суджень.За Кантом, будь- яке знання становить собою сукупність суджень, а апріорні синтетичні судження є цого самою чуттєвою частиною.

Однак розсудок, активно перетворюючи і сортируючи емпіричний матеріал “ не тільки нічого не знає про межі своєї компетенції, але і не хоче знати”.Розсудок прагне до розширення своєх компетенції, прагне проникнути за межі можливого досвіду,стати своєрідним “законодавцем” для природи,джерелом її законів. “Отже,”- писав Кант,- ми самі вносимо порядок і закономірність у явища, які ми називаємо природою І їх не можна було б найти у явищах, як би ми чи природа нашої душі не вклали їх першоначально.” Так виникають трансцендентальні ілюзії, які знаходяться за межами можливого досвіду.Але “джерелом трансцендентальної ілюзії є не розсудок, а розум.Ілюзія полягає у наддосвідному розширенні розсудку,однак до цього розширення розсудок спонукається не сам з собою, але підкоряються керівництву І вимогам розуму.“Приборкувати свавілля розсудку, надаючи цому принципові правила його діяльності, - не єдиний обов”язок розуму.Розум утримує абсолютні принципи, які він ні звідки не запозичує і з яких можуть поставати всі решта понять. Він включає аппарат дедукції.Підставляючи В якості більшої посилки силлогізму знання, заснована на абсолютних принципах, ми одержуємо все остальне знання.Але поскільки на розсудковому рівні знання лише формально впорядковане і всезачальне, існує можливість помилки(іллюзії знання).Зазначимо, що ця помилка нелогічного характеру (правила логіки дотримані):розсудок може синтизувати помилки чуттєвого сприйняття, подаючи їх у формально правильних структурах.

Велике значення в діяльності розуму мають категорії.Це – граничні поняття, поняття про предмети взагалі.Вони роблять споглядання предмета конкретним і створюють можливість висловлювати про нього судження.Категорія фактично робить можливим емпіричне споглядання предмета в досвіді, підводячи багатоманітне у спогляданні об”єднуючу основу, яка і служить принципом утворення конкретного поняття про споглядаємий предмет.Крім того категорія не дозволяє робити предметом споглядання будь – яку частину, частину судження.З точки зору традиційної логіки просте судження (елементарна частина розсудкової діяльності) складається із суб”єкта і предиката.Операція обертання суджень дозволяє міняти місцями суб”єкт і предикат, що, в свою чергу повинне привести до зміни предмета думки,перенесення мисленної установки на іншу сутність.

ньому мислиться ознака предмету думки(людина).У другому судженні це ж саме поняття стає суб”єктом і претендує на роль самостійного предмету думки.Але катигорія субстанції не дає можливості мислити ознаки як предмети, бо саме, навпаки, предмети є носіями ознак.

Звідси, зрозуміло, не виходить, що логічні операції (зокрема обертання суджень)марна річ.Вони дають нам можливість подивитись на мислимі сутності з різних сторін, розкрити їх зміст, уточнюють думку.Просто треба завжди мати наувазі, що судження другого типу вивідне, залежне від тих посилок, з яких воно одержане за правилами логіки.Пізнавальна діяльність неможлива без відчуттів і категорій. Знання – це людський спосіб уявлення світу. Воно не може не залежати від природи людських пізнавальних здібностей.Суттєво, що категорії – це незалежні від емпіричного матеріалу сутності, вони становлять собою чисті форми.Знання стає самим собою, коли відчуття “вливаються” у певні форми і їх синтез приводить до утворення понять,основних “ клітинок “ знання.Категорії – це поняття нашого розсудку, який підводить досвідний матеріал,чуттєві дані під категорії,оформляє чуттєвість.Категорії – це апріорні форми розсудкової діяльності, умови можливого досвідного пізнання.

Категорії не можна вивести емпіричним, досвідним шляхом із спостережень над природою, яка дана нам як сокупність явищ.Навіть більш того, категорії і розум встановлюють, як відомо,закони явищам.І ось тут виникає питання,яке Кант називає загадкою:”Яким чином категорії можуть визначити зв”язок багатоманітного в природі, не виводячи цей зязок із природи?”Кант вирішує цю загадку, виходячи з визначення (тобто із прийнятого ним розуміння)явища і речі у собі.Закони існують тільки у відношенні до суб"”кту,розсудок,діючи на основі категорій, здатний розкрити закономірності в явищах.Речі у собі, із властивими їм закономірностями, існують незалежно від суб”єкта.Розсудок і здібність уяви переробляють багатоманітність чуттєвого досвіду.Але ця переробка відбувається через сітку категорій.Тому про речі у собі ми нічого не знаємо. Наше знання є прояв речей у собі, специфічним способом одержане з допомогою вищих пізнавальних здібностей.Воно представляє собою інтелектуальний синтез розсудку і чуттєвості.Викладені принципи розуміння процесу пізнання дозволили Канту, виходячи із загальнофілософських і гносеологічних передумов, висунути оригінальне уявлення про сутність науки.

Отже, якщо знання не виходе в результаті впливу зовнішнього світу на людину (на її пізнавальні здібності), то залишається прийняти, здавалось би, абсолютно неможливе припущення про те, що знання є результат впливу пізнаючого суб”єкта на зовнішній світ.Тут варто відмітити, що багато речей визначаються нашою звичкою, яка в певний момент стає безсвідомим регулятором людської поведінки, включаючи пізнавальне відношення до світу.Створюється певна традиція.Вихід за її межі пов”язаний з тим, що і називає Кант революцію у способі наукового мислення.У теорії пізнання такою революцією було прийняття точки зору, що знання є результатом впливу людини на зовнішній світ.Закони розуму підпорядковують природу.Закони розуму, розсудку і чуттєвості обумовлюють те, що людина,слідуючи цим законам, в стані взяти у природи.За межами її пізнавальних здібностей лежить якесь x, про яке ми нічого не можемо знати. У такому випадку походження апріорних суджень абсолютно очевидно:вони суть продуктів діяльності розуму.

 

12.3. Всі розглянуті концепції виходили з розподілу філософського знання на метафізику і практичну філософію.Метафізика становила собою те, що ми нині назвали б теоретичною філософією.І теорія пізнання будувалась як її основний розділ.При цьому підрозумівали головним чином наукове пізнання, яке в свою чергу було орієнтоване на природничі й математичні науки, які знаходились на підйомі.Така ситуація визначила специфічне розуміння досвіду в теоріях пізнання такого типу.По суті справи наявним способом передбачалось, що досвід пов”язаний тільки з емпіричними фактами.У цьому випадку залишалось повністю поза зоною уваги гігантська галузь дійсно людського життєвого досвіду.Зовсім не враховувалось, що людина крім науки живе у світі мистецтва, моральних уявлень, релігійних переживань, правничих побудов, політичних пристрастей.Більше того, багато представників сцієнтистські орієнтованих гносеологією категорично заявили, що вся гуманітарна сфера не є наукою.Та і чого можна було чекати від прибічників теоріх пізнання, суб”єктом якої була істота, У “жилах якох замість живох крові тече розріджений сік розуму.”(В.Дильтей).

Завданнч таких теорій пізнання похитнулись, коли було показано, що навіть, здавалось би,самі достовірні основи їх - емпіричні факти – не є за своєю сутністю емпіричними.Отже навіть у природничому пізнанні не обійтися без інтерпретації, причому долю раціонального тут мож визначити з допомогою спостереження і експериментаІ метод інтерпретації виявляється істотно необхідним для осягнення сенсу тих утворень, у структуру яких увійшли емпіричні факти – абстракції.Виявилось,що емпіричні дослідні факти(свідчення органів чуття, показання приборів), навіть елементарні, не являються споглядально очевидними і їх описування, відповідно, не можуть бути елементарними, абсолютно надійними підставами знання (“протокольними реченнями”).Їх самих вимагається зрозуміти, витлумачити.Таким способом,для природознавства як для будь-якого пізнання, важливою виявилась мовна співвіднесеність розуміння із смислом емпіричних даних.Це відкриття допомогло виявити “момент розуміння в усякому пізнанні світу і тим самим підтвердити універсальність герменевтики.”У той же час виявилась неспроможність застосування класичних теорій пізнання в галузі гуманітарних наук.

Гуманітарні науки мають єдину предметну галузь, яку можна для зручності умовно позначити як текст.”Текст – первинна даність (реальність)І вихідна точка будь – якої гуманітарної дисципліни.Конгломерат різноманітних знань і методів, що називаються філологією, лінгвістикою, літературознавством, наукознавством тощо.”

Пізнання тут пов”язане з розумінням, осягненням сенсу,інтерпретацією.Інтерпретація в даному випадку - це відповіді на величезну кількість питань, які ставляться з приводу трактуємих текстів.Не перервний діалог лежить в основі такої інтерпретації “Точні науки- це монологічна форма знання: інтелект споглядає річ і висловлюється про неї. Тут тільки один суб”єкт – пізнаючий (споглядаючий) і розмовляючий (який висловлюється).Йому протистоїть тільки безмовна річ.Будь-який об”єкт знання (у тому числі і людина) може бути сприйнятий як річ.”Але суб”єкт як такий не може сприйматися і вивчатися як річ, бо як суб”єкт він не може залишаючись суб”єктом, стати безголосним, отже, пізнання його може бути тільки діалогічним.”

Гуманітарне пізнання має принципово системний характер.Окремі гуманітарні(історичні, текстологічні, філософські тощо) факти мало що означають і тим більше мало що можуть пояснити. А пояснення - головне завдання будь-якого знання, прагнуючого до високої ступені теоретичності і доказовості. З успіхом можна використати факти тільки пояснені, для чого важлива вся система, до якої вони входять, з врахуванням історичних і в цілому суспільних обставин.Науки про природу і науки про дух – це дві половини людського інтелектуального глобусу, границя між ними досить не визначена, особливо якщо ми будемо шукати її у предметній галузі.Відмінність між ними виявляється переважно в методах пізнання.

Зазначимо, що як серед природничих, так і серед гуманітарних наук відрізняються науки теоретичні і прикладні.Так, наприклад, по відношенню до філософії вже в Арістотеля І Платона ми виявляємо чітке вживання терміну “теорія”.Філософія в них була теоретичним знанням на від.

Сутністю всіх гносеологічних питань є проблема розуміння як осягнення сенсу.Тому в теорію пізнання вапто включити питання про відношення особливого типу буття – пізнаючого розуму – до інших видів буття:морального, релігійного,естетичного,суспільного.Необхідно відновити первинну традицію і втрачений авторитет філософії і гуманітарних наук.

Аналізом розуміння,як відомо, герменевтика,яка з давніх-давен становила собою мистецтво інтерпретаційної діяльності.Вона відповідає на питання:”як можливе розуміння?,”її фундаментальним апріорним поняттям є “сенс”. Саме сенс у герменевтиці - мета осягнення.Аналізом сенсу і методів його одержання займається феноменологія, яка в свою чергу вважала інтуітивно виразним поняття “розуміння” й ігнорувала його аналіз.Синтез цих двох концепцій дозволяє усунути неповноту їх методик і історично приводить до утворення нової дисципліни – герменевтичної феноменології.

Згідно герменевтичної феноменології, принциповими підвалинами розуміння як акту пізнавальної діяльності є філологічний, історичний і психологічний методи, об”єднуємі під назвою “історичний підхід”,Який можна виділити в особливий відділ знання, що описує умови розуміючої діяльності.Умови розуміння утворюють контекст, у якому “ живе ” аналізуємий текст. Контекст відтворюється за допомогою філологічної,історичної і психологічної інтерпретацій на основі герменевтики і критики.Таке розуміння герменевтики синтетично злите з феноменологією, не є простим зібранням практичних правил і порад для тлумачення текстів, а претендує на наукове дослідження і розвиток законів розуміння.Філософським завданням герменевтики стає аналіз самого акту розуміння,метою герменевтичного методу - розуміння сенсу тексту вйого соціокультурному контексті.Феноменологія допомагає ж відкрити об”єктивний сенс досліджуваного явища.Теорія пізнання, спираючись на таку базу, стає багатшою,витончішою і гнучкою.

Теорія пізнання стає дієвою тільки тоді, коли в ній зливаються теоретичні і практичні пошуки, теоретична і практична філософії (розподіл яких аж до нинішнього часу вважався досягненням розвитку історико – філософської думки і реального розвитку наук, кожна з яких пишалася своєю незалежністю від філослфії).На завершення хотілось би нагадати слова Г.Г.Гадамеда:” Я переконався в тому, що цей Арістотелівський зразок науки про практичне знання і його тісний зв”язок з етосолі представляє собою єдиний зразок теорії науки, згідно з яким герменевтичний досвід осмислення,невпинно продовжуючоговиражати себе засобами мови,осмислення,яке ніколи не розпочинається з нуля і ніколи не замикається на нескінченності,-може бути зрозумілим як першооснова всієї філософської думки.”