Проникнення iдей нiмецької класичної фiлософiї в Україну. 5 страница

Людина завжди живе у якомусь просторі, усвідомлюючи свою залежність від таких її характеристик, як розміри, границі, обсяги. У первісній свідомості, проникнутій уявленнями міфоепічного мислення, простір виступає як якась протилежність “не-простору”, тобто хаосу – якомусь утворенню, у якому ще відсутній порядок. Хаос – потенційний праобраз простору, якась розкрита прірва, порожнеча, в якій все перебуває. Із властивості простору давні відмічали перш за все це властивість розгортання, розповсюдження простору по відношенню до особливого світового центру, як якоїсь точки, із якої здійснюється або колись здійснювалось це розгортання і через яку ніби проходить стріла розвитку, вісь розгортання. У міфологічній свідомості для простору характерна певна культурна заданість значення місця, у якому може опинитися людина. Центр простору – це місце особливої сакральної цінності. Отже, можна сказати, що простір у міфологічну добу трактувався не тільки як якась фізична характеристика буття, а становив собою своєрідне космічне місце, у якому розгорталась світова трагедія борющихся один з одним богів, персоніфікованих добрих або злих сил природи, людей, тварин і рослин. Це було вмістилище всіх предметів і подій, життя яких було в просторі певним чином упорядковане і підлегле якимось закономірностям. Це був образ перш за все культурного простору, який був різнорідний, а тому його окремі місця були наповнені специфічними смислами і значеннями для людини.

Поняття простору і часу завжди перебували в центрі уваги філософів, особливо коли мова йшла про моделювання загальної уяви про світ, тобто побудову онтологічної системи. Зазначені складності в розумінні категорій простору і часу надають даній проблемі широкого комплексного характеру і не можуть бути зведеними лише до фізичних інтерпретацій. Тому філософське розуміння простору і часу, з одного боку, завжди пов’язане з розвитком наук (і не тільки фізики), а з другого боку, здійснюється в рамках загального онтологічного і гносеологічного підходу. Зупинимось на різних інтерпретаціях понять у філософії і науці.

Простір розумівся як: абсолютна протяжність, порожнеча, до якої включалися всі тіла і яка від них не залежала(Демокріт, Епікур,Ньютон); протяжність матерії і ефіру (Арістотель, Декарт, Спіноза) або форма буття матерії (Гольбах, Енгельс); порядок співіснування і взаємного розміщення об’єктів (Лейбніц); комплекс відчуттів і досвідних даних (Берклі, Мах) або апріорна форма чуттєвого споглядання (Кант).

Час трактувався так: тривалість існування і міра змін матерії (Арістотель, Декарт, Гольбах) або форма буття матерії, що виражає тривалість і послідовність змін (Енгельс, Ленін); форма прояву абсолютної вічності, як минуща тривалість (Платон, Августин, Гегель); абсолютна тривалість, однорідна для всього Всесвіту (Ньютон); відносна властивість речей, порядок послідовності подій (Ляйбніц); форма упорядкування коплексів відчуттів (Берклі, Юм, Мах) або апріорна форма чуттєвого споглядання (Кант).

Більшість даних уявлень про простір і час можна звести до двох основних концепцій. Субстанційної і реляційної концепції.

У науковій моделі світу, розпочинаючи від Ньютона і Галілея, час і простір розглядалися як особливого роду сутності, як якісь нетілесні субстанції, які існують самі по собі, незалежно від інших матеріальних об’єктів, але завдають на них суттєвого впливу. Вони становлять собою ніби вмістилище тих матеріальних об’єктів, процесів і подій, які відбуваються у світі. При цьому час розглядається як абсолютна тривалість, а простір як абсолютна протяжність. На дану трактовку простору і часу посилався Ньютон при створенні своєї механіки. Дана концепція домінує у фізиці аж до створення спеціальної теорії відносносі.

У реляційній концепції простір і час розглядаються як особливого роду відношення між об’єктами і процесами. У новій фізичній теорії простір і час трактуються з позиції реляційної моделі, як більш адекватної сучасним фізичним уявленням. Ми звертаємо увагу саме на момент вибору моделі для інтерпретації, так як у сучасній фізиці існують і уявлення, що базуються на модернізованому розумінні субстанційної концепції. Отже, з реляційних позицій час – це форма буття матерії, що виражає тривалість існування і послідовність зміни станів різних систем. А простір – форма буття матерії, що виражає структурність і протяжність різних систем. Простір і час мають цілий ряд атрибутивних, тобто невід’ємних властивостей.

Атрибутивні властивості простору:

- протяжність, тобто рядопокладеність і співіснування різних елементів. Це означає, що до кожного елементу можна додати або відняти другий елемент простору. Протяжність породжує структурність об’єктів, що проявляється в системі внутрішніх зв’язків елементів, які збирають у єдине ціле;

- неперервність, що проявляється у характері переміщення тіл від точки до точки і розповсюдженні впливів з допомогою полів як процес передачі матерії, енергії, інформації;

- відносна дискретність (перевність), яка забезпечує відносно відокремлене існування тіл у природі;

- трьохвимірність, яка ность всезагальний характер. Усі створювані в науці n-мірні простори є лише абстракції, зручні для описування. Реальний простір тривимірний, і всі явища можна відобразити в трьох просторових координатах.

Отже простір – це форма координації співіснуючих матеріальних об’єктів, їх

рядоустановленості, взаємозв’язку одного з одним. Тобто простір характеризує структурність матерії, стає формою вираження цієї структурності.

Атрибутивні властивості часу:

- незворотність, яка означає, що час протікає з минулого через нинішнє до майбутнього. Минуле – всі ті події, що здійснились. Воно впливає на нинішнє і майбутнє. Майбутнє – ті події, які можуть відбутись, виникнувши з нинішнього. Нинішнє охоплює всі події і системи, які реально існують. Отже, взаємодія можлива лише при одночасному існуванні об’єктів. Об’єкти, що існували в минулому, недоступні впливу, так як вони перейшли в інший стан. Ми можемо лише змінювати наші уявлення про минуле, що, звичайно, може змінити і трактування деяких подій для нинішнього. На майбутнє ж впливати можливо, створивши систему причин і передумов виникнення певної події. Але до тієї пори, поки вона не реалізована, вона залишається лише в потенціальному вигляді. Таке трактування часу називається динамічним. Існує і статична концепція, згідно з якою минуле, нинішнє і майбутнє існують одночасно, рядопокладено, а отже, між ними можлива і взаємодія.

Отже час – це форма координації матеріальних процесів, яка полягає в зміні їх стану, тирвалості, переході від одних етапів їх розвитку до інших. Час виявляє себе як тривалість, послідовність існування та зміни стану різних систем; одномірність, асиметричність (рух від минулого до майбутнього), необоротність, єдність загального та особливого, неперервності та дискретності.

Однак простір і час – це не тільки фізичні поняття, але і особливі феномени культури. Тому їх розуміння в значній мірі залежить від історичних і інших соціокультурних умов. Як засвідчує лінгвістичний аналіз, представники різних культур навіть сприймають по-різному. Відмінності в розумінні простору і часу істотно впливають не тільки на специфіку їх сприйняття, але і на специфіку їх використання навіть у фізиці. Культура, яка виражається через мову, детермінує образи і уявлення про світ, у тому числі й наукові, зафарбовує науку в національні кольори. У різночасових культурах існує “вертикальна відмінність” простору і часу.

Як бачимо, розуміння простору і часу залежить не тільки від знання їх фізичного смислу, але і від їх суб’єктивного сприйняття. Поскільки світ становить собою ієрархічне, багаторівневе утворення, ми можемо виділяти і відповідні цим рівням поняття, що характеризують специфічні просторово-часові відношення. Наприклад, ми можемо говорити про історичнй або соціальний час. Він має свою специфіку. Це не просто фізичний час, перекинутий на історію. Для природничих наук час – це сукупність однорідних відрізків. А історія – сукупність неоднорідних подій. Є періоди, коли час ніби застигає, а є періоди таких історичних перетворень, коли в життя одного покоління ніби вміщуються цілі століття.

Цілком природно, що як простір зв’язаний з часом і рухом матерії, так і час – з простором.

10.3. Упроцесі розвитку важливо зрозуміти як і за яких обставин простий рух перетворюється у висхідний процес у прогресивний розвиток. Рух реалізує себе в просторі і часі, він виступає як сутність часу і простору. Тобто сутність руху виражають два основних поняття: а) нескінченна неперервність і б) дискретність, яка виступає як заперечення неперервності. Ці два поняття мислимі в єдності й взаємопроникненні (через заперечення) як різні сторони однієї і тієї ж сутності, і виражають рух як протиріччя, як єдність протилежностей. Поєднання у часі буття й небуття передається поняттям “зміна”. Ним охоплюється виникнення і зникнення, чергування речей або окремих їхніх ознак, будь-які метаморфози буття взагалі. Якби не його постійна мінливість, буття було б нездатним розгортатися в світи, кожен з яких ладен жити своїм особливим життям. Отже, є потреба пильніше придивитися до мінливості буття, до змін у ньому. А для цього потрібно помислити їх у певній відстані від буття, тобто в абстракції, абстрактно. Абстрактним виразом усіх змін узагалі, безвідносно до іхнього носія, способу й напряму їх здійснення є поняття “рух”. Співвідносним з ним (корелятивним) поняттям, яке виражає незмінність, сталість будь-чого, є поняття “спокій”.

Здавалося б, що може бути простішим, ніж рух і спокій? Досить лишень уважно дослухатись повсякденного життєвого досвіду. Й справді, рух і спокій – це не такі вже самоочевидності. Скажімо, що в бутті переважає – рух чи спокій? Ми добре знаємо: щоб розпочати й підтримувати рух, потрібно докласти зусилля, аби подолати спокій. А щоб здійснити ці зусилля, треба витрачати певні ресурси, скажімо, енергетичні. Отже, виходить, рух є похідним, а спокій – первинним? Але тоді звідки береться мінливість буття, що обіймає нас звідусюди? Ми не тільки оточені нею – ми в ній, вона в нас, ми самі є нею. Чи відчували ви тягар мінливості, обтяжливість руху? Так само знаєте вже, мабуть, як нелегко позбутися марнотливих змін, досягти справжнього спокою. Йдеться про внутрішній душевний спокій, який забезпечується свободою від марних поривань, дає впевненість у своїх силах і живить самозростання всіх сил і здатностей людини.

Так склалося, що одним із засадових духовних компонентів європейської цивілізації стало цінування й ствердження руху – дії, звершення, подорожування, пошуку, усілякого творення. На Сході ж, навпаки, все, що пов’язане з рухом, мінливістю, минущістю, сприймалося й витлумачувалося як вияв недостойності буття. Всією традицією, повчаннями мудреців, мистецтвом і релігією людини спрямовується тут до здобуття нею внутрішнього спокою. В межах буддистського світогляду абсолютний спокій – нірвана – стає абсолютною цінністю.

ХХ сторіччя напрочуд багате на наукові відкриття. Але, можливо, найбільше з них – це відкриття констант та їхнього принципового значення в побудові Всесвіту. Особливу увагу привертають до себе константи мікросвіту. Скажімо, якби баріонний заряд був за величиною іншим, протони не могли б утворювати ядра атомів; якби константа електромагнітної взаємодії мала іншу величину, не могли б утворюватися електронні оболонки атомів. І таких постійних, що скеровують дію законів природи, відкривають дедалі більше. Отож, виходить, не таке це просте питання: що панує в бутті, що є абсолютним – мінливість чи сталість, рух чи спокій?

Для того, щоб повністю усвідомити парадокси руху, а отже, дійти висновку про суперечливість, неузгодженість наших знань про світ, про форми його існування, потрібно було мислити рух як вільне, нічим не перешкоджуване переміщення у просторі, а сам світ уявляти як такий, що дозволяє такий рух, отже, сам є нескінченним за своїми просторовими характеристиками. 20-25 років тому у світовій науці почалися суттєві зрушення, які дедалі частіше називають сучасною науковою революцією. Фізики відкрили, що на фундаментальному рівні організації матерії відбувається спонтанне (не викликане ззовні) порушення симетрії. Вчені почали маніпулювати поняттями “вихідний вакуум”, “великий вибух”, “старіння протона” й таке інше. Виникли нові науки комплексного характеру – нерівноважна динаміка, синергетика, фізика живого тощо. Особливого значення набуває синергетика – теорія самоорганізації. В межах цих нових наук і наукових теорій здобуто знання, що вже суттєво вплинули на вибудовувану сучасну наукову картину світу й на сам спосіб її сприйняття та розуміння. На наших очах сучасна наука народжує новий стиль мислення – нелінійне мислення. Дуже важливо, щоб ці світоглядні новації сучасної науки зустрілися з тими передумовами та окремими зразками нелінійного мислення, які можна віднайти в світовій філософії. Ми конче потребуємо цього саме сьогодні. Бо сьогодні нам як ніколи потрібен неупереджений погляд і здатність до нелінійних рішень щодо перспектив розвитку людства.

Прикладом ефективного нелінійного мислення може бути картина світу, яка вибудовується сьогодні в синергетиці. Світ тут розглядається як складно зорганізований і такий, що не установлений, а установлюється. Все, що визначає світ як структурно зорганізований, що ввіходить до його складу, являє собою систему - певне поєднання елементів у функціюючу цілісність. Системи перебувають у координаційних та субординаційних зв’язках між собою, а кожна з них знаходиться також у процесі взаємообміну речовиною, енергією та інформацією із середовищем. Кожна система постійно піддається ентропійному тиску з боку середовища, й здатність її витримувати цей тиск є показником її внутрішньої організації. Чим одноріднішою є система, чим менш вона структурована, тим мешою є її здатність витримувати ентропійні впливи середовища. Чим більшою є її внутрішня багатоманітність, тим більше у неї можливостей щодо самоорганізації, щодо вдосконалення в якусь іншу, досконалішу систему.

Отже, розвиток – це зміна змін. Це закон і спосіб здійснення буття. Розвиток – це постійне самозростання буття, набуття ним дедалі нових смислових ознак. Імператив сприйняття розвитку: “Цінуймо багатоманітність, запобігаймо спрощенню – й ми посприяємо розвитку природи, культури, людини!”

Коли ми мислимо розвиток як загальний спосіб здійснювання буття, як самозростання його смислової наповненості, ми ніяк не можемо обминути думкою людину в її ставленні до світу. До того первинного світу, який звичайно називають Всесвітом і який Сковорода називав “миром обительним”. Справді, якщо буттю притаманні постійні зміни з їх необоротністю, спрямованістю, поступальністю, то логічно припустити, що людина посідає певне місце в процесі цих змін, у загальному процесі світового ринку. А таке припущення породжує цілу низку питань, від яких ніде дітися. А це припущення не таке вже й самоочевидне. Крім можливості бути узгодженою з законами буття, у людини є й інша можливість – бути узгодженою із світом трансцендентного. Але прийняття за дійсне першої або другої можливості не позбавляє нас від труднощів при осмисленні людини в світовому розитку.

10.4. Є думка, що такі питання взагалі є нерозв’язними або принаймі перебувають за межами раціонального пояснення. Проте згадаймо, у який спосіб ми дістали у першому питанні цієї лекції поняття “буття”, “людина”, “трансценденція”. Тоді ми дійшли висновку, що поняття ці пов’язані сутнісно, й цей їхній сутнісний зв’язок висловлюється тезою: “ Людина є істотою, яка постійно трансцендує”. Але ця теза є гранично загальною. Вона потребує своєї подальшої конкретизації через віднайдення індивідуально-життєвих та універсально-космічних форм трансцендування людини у світі. Саме останнє й потребує свого з’ясування насамперед. Саме цього вимагає внутрішня логіка ідеї розвитку як смислового самозростання й розгортання буття.

Людина завжди намагалась зрозуміти улаштування світобудови і з’ясувати ті зв’язки, які існують у світі. У філософії були розвинуті два основних напрямки вирішення цих питань. Один з них був пов’язаний з положенням, що будь-який предмет, об’єкт або явище складають собою суму складових його частин, тобто що сума частин і складає якість цілого предмету. Прихильники другого виходили з того, що будь-який об’єкт має деякі внутрішні невід’ємні якості, які залишаються в ньому навіть при відокремленні частин. Отже, вирішуючи проблему можливості існування об’єкту (від самого простого до самого складного включаючи світ у цілому, буття у цілому), філософія оперувала поняттями “частина” і “ціле”.

Дані поняття немислимі одне без одного. Ціле завжди складається з якихось частин, а частина завжди є одиницею якогось цілого. Причому якщо властивість цілого легко звести до суми властивостей частин, то наявність якоїсь внутрішньої властивості цілосності як такої менш наглядна і уявити її складніше. У певному розумінні останнє було загадковим для розуму, поскільки при цьому мислилась якась властивість, якої не було в частинах, а отже, вона з’являлася ніби із невідкуди.

В історії філософії дані альтернативні позиції відомі під назвами “меризм” (від грец. мерос – частина) і “холізм”(від грец.холос – ціле). Варто ще раз зосередити увагу на тому, що обидві концепції були тісно взаємопов’язані, абсолютизування кожної з них вихідної позиції виявляло слабкості протилежної сторони. Аргументи, які висувались прихильниками цих концепцій, як правило, базувались на беззаперечних фактах, а те що виходило за ці рамки, просто ігнорувалося.

Мерізм виходив з того, що поскільки частина передує цілому, то сукупність частин не породжує нічого якісно нового, але лише якісну сукупність якостей. Ціле тут детермінується частинами. Тому пізнання об’єкта є перш за все його розчленування на більш дрібні частини, які пізнаються відносно автономно. А вже потім із знань частин складається уявлення про об’єкт. Такий підхід до дослідження об’єкта отримав у науці назву елементаристського, він заснований на методі редукції (зведенні) складного до простого. Сам по собі підхід дуже ефективний, поки мова йде про відносно прості об’єкти, частини яких слабо взаємопов’язані між собою. Як тільки у якості об’єкту виступає цілісна система типу організму або суспільства, то зразу відчуваються слабкості такого підходу.

Холізм виходить з того, що якість цілого завжди перевершує суму якостей його частин, тобто в цілому ніби присутній якийсь залишок, який існує поза якостями частин, можливо, навіть до них. Ця якість цілого як такого забезпечує зв’язаність предмету і впливає на якості окремих частин. Відповідно пізнання реалізується як процес пізнання частин на підставі знання про ціле. Такий підхід, при всій його зовнішній привабливості, часто приводив, однак, до мислительного конструювання вказаного “залишку”, що приводило до спекулятивних пояснень реальних процесів. Так, у біології холізм конструює “якийсь специфічний елемент (фактор) х, який організовує всю структуру живого і спрямовує його функціонування і розвиток; цей елемент – духовний (ентелехія), він непізнаваємий”.

Однак обидва ці зовні протилежні підходи можна сумістити у єдиному діалектичному розумінні співвідношення частини і цілого. Дійсно, розвиток фізики, наприклад, довгий час йшов в руслі редукціоністської методології, що було досить ефективним і дозволило людині побудувати струнку фізичну картину світу. Однак, як тільки фізика проникла на рівень елементарних частин, виявилося, що закони фізики тут абсолютно інші і відрізняються від статистичної фізики. Відмінність була в тому, що невизначеність класичної фізики пояснювалась відсутністю знання про рух елементарних частин. А у квантовій механіці співвідношення невизначеностей виступає у якості основних фізичних уявлень, що виходять з принципової неможливості встановити одночасно і місцезнаходження, і швидкість частинки. Особливо ефективно проявився антиредукціоністський підхід у соціальних науках і біології, у яких досліджувані об’єкти носять цілісний характер.

У діалектиці виробляється принцип цілісності, заснований на розумінні того, що в цілому існує взаємозв’язок між частинами, який сам по собі володіє різними властивостями, зокрема здатністю здійснюватися. На основі взаємодії частин можуть виникати такі цілосності, де важливу роль відіграють самі взаємозв’язки.

Становлення системного підходу в якості загальнонаукового методу і створення загальнонаукових методологічних концепцій здійснюється у сфері не-філософського знання, головним чином у рамках сучасної логіки і методології науки. Якщо системний підхід як загальнонауковий метод спирається на знання систем реальної дійсності, то філософський принцип системності заломлює проблему частин і цілого (у тому числі і її вирішення системним підходом) через призму граничного філософського відношення до світу, тобто через призму онтологічних, гносеологічних, методологічних і світоглядних проблем. Це саме філософський принцип, який має методологічне значення для побудови всіх інших форм теоретичної рефлексії відносно системних досліджень включаючи і системний підхід. Діалектика частини і цілого історично розробляєма у філософії, таким чином, стимулювала розвиток подібних методів у науках, а знання, одержані в науках про конкретні системи, дозволили значно уточнити дану філософську проблематику через інтерпретацію проблеми частини і цілого у термінах системного підходу. Розглянемо основні терміни.

Система – упорядкована множина взаємопов’язаних елементів, що володіють структурою. Елемент – неподільна далі відносно проста одиниця складних предметів і явищ. У деяких випадках він здатний до самостійного існування. У системі він виконує певні функції.

Якщо поняття елементу і системи ще якось нагадує за їх визначенням поняття частини і цілого, то ще одне поняття “структура”, яке є центральним, пов’язане з іншим розумінням улаштування складних об’єктів. Це поняття можна співставити з поняттям організації, тобто зв’язку між елементами, яка носить не випадковий характер і визначає будову об’єкту саме в даній формі. Це деякий упорядкований зв’язок, тому ми можемо визначити структуру як відносно стійкий і упорядкований зв’язок елементів, разом утворюючих ціле (1). У той же час, як нам вже відомо, стійкий і повторюваний зв’язок становить собою закон. Відповідно можемо виділити ще одне визначення, що відображує цю сторону системи. Структура є сукупність законів, що виражають зв’язок елементів у системі.

Отже, принцип системності означає, що, досліджуючи різні об’єкти, ми повинні підходити до них як до системи, тобто перш за все виявляти елементи і зв’язки, які між ними існують. При цьому вивчаючи елемент, ми повинні виділяти перш за все ті його властивості, які пов’язані з його функціонуванням у даній системі. Адже сам по-собі, як окремий об’єкт, він може володіти необмеженим числом властивостей. У системі ж він проявляється тією чи іншою своєю стороною. Тому деякі об’єкти можуть бути елементами різних систем, включатись у різні взаємозв’язки.

У філософському розумінні такий підхід дозволяє нам розглядати буття теж як особливого роду систему. Це означає, що ми можемо виділяти в ньому різні рівні і підрівні, виявляти самі різноманітні системи зв’язків, тобто різні структури, розглядаючи ці структурні зв’язки як особливого роду закономірності, які можна пізнавати. Причому виявляється, що на такому граничному рівні дослідження буття грані, розділяючі, наприклад, ідеалізм і матеріалізм, стираються і явища постають як різні інтерпретації однієї проблеми. І та й інша позиція здатні пояснити світ, і та й інша – відносно недостатні. Буття певним способом упорядковане, причому наявність нескінченного числа структурних рівнів дозволяє робити висновок про його структурну нескінченність. Воно становить собою різноманітність структур, різних цілісних систем, які в свою чергу взаємозв’язані між собою в рамках більш загальної системи.

Так, у загальній системі буття існують різні форми матеріальних систем, які мають свої специфічні зв’язки. Наприклад, матерія може існувати у вигляді речовини і поля. Речовина – це різні частинки і тіла, яким притаманна маса спокою (елементарні частинки, атоми, молекули). Поле – це вид матерії, який зв’язує тіла між собою. Частинки поля не мають масу спокою: світло не може покоїтись. Тому поле неперервно розподілене у просторі. Виділяють такі поля: ядерне, електромагнітне і гравітаційне. Якщо ми досліджуємо структуру речовини, то виявимо, що внутрішній його простір ніби занятий полями. Це фактично система “речовина-поле”, і в загальному обсязі даної системи на долю частинок речовини припадає менша частина її обсягу.

У матеріальному улаштування світу можна виділити такий рівень його матеріальної організації як неорганічна природа, жива природа і соціум. Отже, матеріальний світ (обмежений доступними на нинішній день просторово-часовими масштабами) включає у себе в якості підсистем і живу прирду, і соціум, які начинаються на різних просторово-часових етапах і набувають специфічні властивості відносно передуючих рівнів. Усе це разом складає єдину систему.

Такий підхід до трактування буття дозволяє також дати типологію систем за характером зв’язку між елементами. У цьому випадку виділяються такі види систем: сумативні, цілісні, неорганічні, органічні.

Отже, підводячи підсумок, можна сказати, що принцип системності означає такий підхід до дослідження об’єкта, коли останній розглядається у якості цілісної системи, коли він досліджується через виокремлення елементів і взаємозв’язків між ними, коли кожен досліджуваний об’єкт розглядається у якості елементу більш загальних систем, при цьому виділяються системи причинкових зв’язків і наслідків, і любе явище розглядається як наслідок системи причин, а дослідження елементів здійснюється з позиції виявлення їх місця і функцій в системі. Поскільки один і той же елемент володіє багатьма властивостями, то він може функціонувати в різних системах. При дослідженні високоорганізованих систем необхідно розуміти, що змістовно система богатше любого елемента, тому тільки причинного пояснення недостатньо. Наприклад, у суспільстві важливим фактором виступають принципи доцільності системи і специфічні культурно-людські відносини (моральні, правничі, релігійні норми тощо).