Перша хвиля національного відродження на Наддніпрянській Україні

Початок українського відрод­ження традиційно пов'язується з виходом у світ першої частини «Енеїди» Івана Котляревського (1798), першого твору нової ук­раїнської літератури, написа­ного живою народною мовою. Хоча «Енеїда» була новим яви­щем української культури, а все ж таки мала глибоке коріння у минулій козацькій добі. Сам факт, що Котляревський пере­одягнув персонажів Вергілія - римських героїв й богів Олімпу - в українські шаровари, вишива­ні сорочки і свитки, свідчив про тісний зв'язок «Енеїди» з народ­ною пам'яттю про козацтво.

Козацький міф становить під­валину модерної української національної свідомості⁴¹. На самих початках національного відродження пам'ять про козацьке са­моврядування найкраще зберег­лася на тих українських землях у Російській імперії, які мали різ­ний ступінь політичної автономії аж до другої половини XVIII ст. -на Слобідській Україні (до 1765 p.), Запорожжі (1775) та Лівобереж­ній Україні (Гетьманщині до 1785 р,)- Ця пам'ять проявлялася на двох рівнях. На рівні просто­го народу козацькі традиції збе­рігалися серед закріпаченого се­лянства, для якого згадки про ко­зацтво насамперед були па­м'яттю про бунтівливу Запорозь­ку Січ з її особливими демокра­тичними порядками й нетерпи­містю до соціального, національ­ного і релігійного гноблення. На рівні нового українського дворян­ства, потомків козацької старши­ни, славне минуле України пов'язувалося з пам'яттю про ко­зацьку державу - Гетьманщину. Німецький мандрівник Йоган Георг Коль відвідав Україну в 1830-х роках і залишив після цього такий запис у своєму що­деннику: «Огида, яку народ Ма­лоросії відчуває до народу Великоросі)', така сильна, що Ті можна справедливо схарактери­зувати, як національну ненависть. Від XVII століття, коли кра­їну вперше приєднано до Мос­ковського царства, ці почування не зменшувалися, але радше скріпилися... Малоросіяни твер­дять, що до часу їхнього підко­рення всі вони були вільні люди та що кріпацтво було між ними невідоме. Як вони самі кажуть, росіяни повернули половину на­роду в рабів. Упродовж першо­го століття після об'єднання Ма­лоросія мала своїх гетьманів та зберігала у великій частині свою старовинну конституцію та при­вілеї; але все це було зметено назадницькими реформами останнього та поточного століття... Полтавську битву до сьогодні згадують у цілій Малоросії з по­чуттями, подібними до тих, що з ними битву під Білою Горою зга­дують у Чехії... Якщо колись на­стане день, коли колосальна ім­перія Росія розпадеться на шматки, годі сумніватися в тому, що малоросіяни утворять відруб­ну державу. Вони мають свою власну мову, власні історичні спогади, вони рідко змішуються з своїми московськими господа­рями та нараховують уже понад десять мільйонів душ»⁴².

Поширення самостійницьких і антиросійських настроїв засвід­чує популярність на українських землях переказів про козака Мусія Вернигору. Вернигора по­ширював серед народу думку про особливу опіку Бога над Ук­раїною, пророкував її відродження після великої битви, «коли людським трупом буде загачений Дніпро». У різних українських версіях за розповідями про Вер­нигору крився опоетизований образ самого Мазепи, Орлика або когось із козацьких ватажків-мазепинців (Вернигора учив «лобурів грати й співати, а по­тім розсилав їх по світу, щоб вони співали про Мазепу та бун­тували проти москалів»)⁴³.

Сьогодні неможливо встано­вити, наскільки подібні настрої були популярними серед просто­го народу. Принаймні на укра­їнських землях не було зафіксо­вано спроб активного опору ліквідації останніх залишків само­врядування - Литовського ста­туту (1831) та магдебурзького права (1835)⁴⁴. Мазепинська тра­диція не знаходила підтримки се­ред нащадків козацької старши­ни, яка була головним середо­вищем постачання діячів першої хвилі національного відроджен­ня кінця XVIII - початку XIX ст. Котляревський помістив Верни­гору разом з загиблими троян­цями у саму «пекельну глуш»⁴⁵ (виразний знак, що автор Енеї­ди свідомий був пов'язання Вернигори з орликівською емігра­цією⁴⁶), а поміщики на Лівобе­режжі повчали своїх дітей, що Мазепа є найгіршим у світі після диявола⁴⁷. Багато хто з козаць­кої старшини сприймав мазепинство як чорну невдячність за ті благодіяння, які вони одержали від російських царів.

Але й інкорпорація лівобереж­них поміщиків до складу російсь­кого дворянства не відбувалася гладко. Тривалий час нащадки ко­зацької верхівки були в опозиції до імперських реформ. Ця си­туація була спровокована самим Санкт-Петербургом, який спершу не дуже охоче визнавав права дворянства за козацькою старши­ною. З другого боку, українські заможні роди дбали про визнан­ня своїх прав і привілеїв у тому обсязі, в якому ними користува­лася польська шляхта. На відміну від російських дворян шляхтичі були звільнені від обов'язкової державної і військової служби, їх помістя не підлягали державній конфіскації, їх судив лише суд таких самих шляхтичів, як і вони.

Захищаючи свої класові пра­ва, українська шляхта водночас відстоювала автономні права України. У 1767 р. відбулися ви­бори дворянства Росії до комісії по складанню «Нового уложення» (кодексу дворянських прав). Депутатом від дворянства Лбенського полку було обрано Григорія Полетику, нащадка ста­рого козацького роду з Полтав­щини. Під час роботи комісії він проявив себе як прихильник ав­тономних прав гетьманської держави в Україні. Іншим палким протестом проти російської неволі була «Ода на рабство»⁴⁸. Виходець із дворянської сім'ї з Полтавської губернії, за доручен­ням групи козацької старшини, у 1791 р. він виїхав з таємною місією до Берліна, щоб виклас­ти там свій план відриву України від Росії і включення її до складу Прусської держави.

Більшість української верхівки, однак, не зайшла у своїх погля­дах так далеко. У середині 1780-х років опозиційні настрої серед нащадків козацької стар­шини поступово згасають. Смерть Григорія Полетики у 1784 р. позбавила їх досвідченого лідера. З другого боку, російсь­ка влада поступово задовольнила їхні станові інтереси. У 1785 р. імператриця Катерина II підписа­ла «Жалувану грамоту дворянст­ву», яка звільняла російських дворян від обов'язкової держав­ної і військової служби. Формаль­но нащадки старшини повинні були доводити своє право на одержання дворянства на підставі родинних документів⁴⁹. Але генерал-губернатор Петро Рум'янцев, який був породичений з багатьма козацькими родинами, дивився на цю процедуру крізь пальці. Завдяки корупції, фальшу­ванню генеалогій та інших доку­ментів число «нових дворян» се­ред українців у 1790 р. станови­ло 23-25 тис. чол.

Наступник Рум'янцева гене­рал-губернатор М.Кречетніков ставився до української старши­ни прохолодніше. Він припинив її масовий перехід у дворянст­во. До його заміщення у 1795 р. лише трохи більше половини претендентів були визнані «безсумнівними дворянами».

Наданням дворянських титу­лів з 1797 р. почала займатися спеціально утворена у Санкт-Пе­тербурзі комісія - Герольдія. На початку ЇЇ роботи єдиною пере­шкодою для одержання дворян­ства була бюрократична тягани­на, така характерна для російсь­кої адміністративної машини. Але на початку XIX ст. вона відмовилася визнавати колишню службу в гетьманських інститу­ціях як достатню підставу для надання дворянського титулу. Це рішення могло мати катастрофіч­ні наслідки для козацько-старшинських родів і тому виклика­ло хвилю протестів та невдово­лення серед української шляхти. Невдоволених очолила невели­ка група людей, які називали себе «патріотами рідного краю». Вони збирали у родинних архі­вах грамоти польських королів, царські укази та ін., аби довес­ти, що старшинські титули офі­ційно визнавались як Польщею, так і Росією. На підставі цих до­кументів готувалися петиції, ме­морандуми, записки з вимогами визнання історичних прав ко­зацької старшини.

Робота Герольдії тривала аж до 1835 р. і збудила сильний інтерес до історії серед провід­ної верстви українського сус­пільства, а тим самим послужи­ла поштовхом до національного відродження на Лівобережжі. Зацікавлення історичним мину­лим лише почасти було викли­кане нагальними потребами на­щадків козацької старшини. Насправді усі лідери автономістичного руху - Роман Маркович, Тимофій Калинський, Михайло Милорадович, Василь Полетика (син Григорія), Адріян Чепа, Ва­силь Чарниш, Федір Туманський - були «безсумнівними дво­рянами», отже, вони відстоюва­ли історичні права козацької старшини не з матеріальних, а з моральних міркувань. їхня ді­яльність була наснаженою по­чуттям локального патріотизму. «Як приємно працювати для слави і добра батьківщини! Наші власні почуття, свідомість, що ми не байдужі до інтересів бать­ківщини, служать нам нагоро­дою», - писав Василь Полетика у листі до свого приятеля Адріяна Чепи⁵⁰.

Українських патріотів єднала прихильність до минулого і кри­тичне ставлення до сучасного. Вони прагнули зберегти місце­ву правову систему, що ґрунтувалася на Литовському статуті, та відновити козацьку армію. Особливі надії вони покладали на сина Катерини II Павла І, відомо­го своєю опозицією до матері. І дійсно, під час свого короткого правління Павло І відновив деякі прерогативи Гетьманщини. Його наступник Олександр І, хоч і не відзначався прихильністю до Ук­раїни, все ж таки зберіг її особ­ливі правові норми. Щодо питан­ня про відновлення козацької армії, то позиція російського уря­ду була тут дуже прагматичною: він ладен був відновлювати ко­зацьке військо лише у разі во­єнної загрози для Російської ім­перії, як-от війна з Наполеоном 1812 р., польське повстання 1830-1831 pp. чи Кримська вій­на 1853-1855 pp. Тільки-но за­гроза зникала, російські чинов­ники клали це питання «під сукно», побоюючись, аби ця пос­тупка не розпалила апетити ук­раїнських автономістів.

Політичні настрої автономіс­тів найкраще відбито у трактаті «История Русов» - першій вели­кій пам'ятці модерної українсь­кої політичної думки. Дата ство­рення та автор її лишаються не­відомими. Ймовірно, вона була написана на Новгород-Сіверщині, між 1815 і 1835 р. «Историю Русов» було віднайдено в одно­му з родинних архівів 1828 р., у 1830-1840-х роках вона поширювалася у рукописних копіях, а в 1846 р. її опублікував у Москві український історик Осип Бодянський. Книга мала виразно антипольське й антиросійське спрямування, а її головною ідеєю було відновлення автономних прав України на момент її вход­ження до складу Російської дер­жави (1654). «История Русов» мала величезний вплив на по­дальше формування ідеології ук­раїнського національного руху. Зокрема, жодний інший твір, крім Біблії, не позначився так сильно на формуванні свідомості моло­дого Тараса Шевченка, як «Ис­тория Русов»⁵¹.

«История Русов» закликала до виправлення історичних кривд, заподіяних Росією укра­їнському народові, але вона ні на мить не ставила під сумнів право російського імператора управляти Україною. У цьому відбилася своєрідність світогля­ду автономістів: захищаючи іс­торичні права України і прагну­чи до їхнього відновлення, вони, однак, не вимагали відокрем­лення України від Російської ім­перії. Вони відчували сильну ностальгію за минулим, але не плекали надій на майбутнє. Ав­тономісти відчували себе пред­ставниками нації, яка прирече­на зійти з історичної сцени. Цей фаталізм має першооснови в ототожненні всієї української «козацької» нації з інтересами лише її провідної верстви - ко­зацької старшини. А оскільки остання добровільно й активно розчинялася у російському дво­рянстві, то песимізм автономіс­тів не був безпідставним.

Інкорпорація козацької стар­шини до складу російського дво­рянства відкривала шлях для службової кар'єри. Існування Київсько-Могилянської академії, Чернігівської, Переяславської і Харківської колегій зумовлюва­ло той факт, що нове українське дворянство було краще освіче­не, аніж російські дворяни. Це давало кращі шанси для просу­вання по службовій драбині. Ам­бітні й найбільш заможні серед малоросійських дворян виїжджа­ли на службу до Петербурга. Там вони легко віднаходили середо­вище своїх земляків, які уже за­ймали високі позиції й могли надати необхідну допомогу зв'яз­ками і протекцією. Протягом усьо­го XVIII ст. Малоросія щедро пос­тачала кадри Російській імперії для проведення реформ та слу­жила містком для західних впли­вів. Феофан Прокопович і Стефан Яворський були основними іде­ологами та виконавцями церков­ної реформи Петра І й утворен­ня секулярної монархії. Українсь­ке православне духовенство ста­новило більшість у створеному Петром І Священному Синоді. Нікому невідомий український співак Олекса Розумовський од­ружився з імператрицею Єлизаветою. Провідними російськими митцями XVIII ст. були малороси - художники Боровиковський, Левицький і Лосенко, скульптор Мартос, композитори Березовський, Бортнянський, Ведель, ар­хітектори Богданович, Гнєдич, Капніст. Серед російських еко­номістів відзначалися українці Десницький, Ліванов, Рубанов-ський і Самборський. Вихідці з Малоросії кількістю переви­щували росіян серед вчителів і лікарів⁵².

Іншим джерелом поповнення імперської еліти стали вихідці із Прикарпатської Русі, яка напри­кінці XVIII - на початку XIX ст. переживала період культурного відродження. Традиції запрошен­ня місцевих інтелектуалів до Ро­сії сягають ще часів Петра Великого, який призначив закар­патського русина Івана Зейкана вихованцем свого сина, май­бутнього царя Петра II. Найбіль­ший наплив уродженців Підкар­патської Русі був пов'язаний з відкриттям між 1802 і 1820 р. нових навчальних закладів - лі­цеїв у Царському Селі, Одесі, Кременці та Ніжині й універси­тетів у Дерпті, Вільні, Казані, Хар­кові і Санкт-Петербурзі. Василь Кукольник став першим ди­ректором гімназії Безбородька у Ніжині. На цій посаді його засту­пив інший підкарпатський русин Іван Орлай, котрий пізніше був ще й директором Рішельєвського ліцею в Одесі. Михайло Балудянський став першим ректором Санкт-Петербурзького універси­тету, а Петро Лодій, прослужив­ши професором у Львові та Кра­кові, був призначений деканом юридичного факультету цього університету.

Та найвпливовішою була ма­лоросійська колонія чиновників у Санкт-Петербурзі. У 1770-1780-х роках Олександр Безбородько, Петро Завадський, Дмитро Трощинський та ін. за­ймали високі посади при дворі і володіли величезними маєтностями. Ще на початку XIX ст.

російські чиновники скаржилися, що завдяки круговій поруці ук­раїнці (малороси) захопили клю­чові посади і перекрили їм шлях угору. Ступінь їхнього малоро­сійського патріотизму був різ­ним. Дмитро Трощинський у своєму маєтку плакав над народною піснею, в якій йшлося про Україну як про чайку, що звила своє гніздо при дорозі, а його топчуть сусіди. Проте Віктор Кочубей у своєму листі до Ми­коли Рєпніна, що згодом назва­ли його «політичним заповітом», зізнавався, що є хохлом за на­родженням, але за своїми прин­ципами і манерами відчуває себе російським більше, аніж будь-хто⁵³.

Для більшості нового укра­їнського дворянства між «мало­російським» і «великоросійсь­ким» патріотизмом не існувало суперечності. Вони мали всі під­стави називати імперію своєю, адже протягом XVIII ст. вихідці із малоросійських родин своєю ді­яльністю мостили шлях до її трі­умфу. Якщо у XVII ст. перед осві­ченими українцями, які хотіли ро­бити службову, військову чи куль­турну кар'єру, стояв вибір - Укра­їна чи Росія, то у XVIII ст. цей ви­бір формулювався уже інакше - провінція чи імперія? Переваги возз'єднання уявлялися їм не тільки у вигляді титулів і орде­нів, які вони одержували при пе­тербурзькому дворі. Основна пе­ревага, на їхню думку, полягала в тому, що як частина Російсь­кої імперії, Гетьманщина змогла дати собі раду зі своїми тради­ційними ворогами - Річчю Пос­политою, Кримським ханством та Османською імперією. Так само інтелектуали з далекої Під­карпатської Русі вважали свій на­род частиною великої російсь­кої цивілізації, яка складалася з великоросів, білорусів і малоро­сів, їхні історичні, етнографічні та лінгвістичні праці суттєво задо­вольняли загальний інтерес до фольклору й історії Південної Русі, який поділяли багато уче­них великоросійського й мало­російського походження.

Тип «малороса», який поєдну­вав симпатію до України, до її природи, пісень тощо з лояль­ністю до Російської імперії, був однією із характерних фігур в українській політичній і культур­ній історії XIX ст. Найяскравішим уособленням цього типу став всесвітньо відомий письменник Микола Гоголь. Народжений в українській сім'ї козацького по­ходження, він зробив блискучий дебют у російській літературі як автор творів на українську тему. Гоголь сильно любив Україну і недолюблював Росію, хоча там прожив більшу частину свого життя. Навіть російською мовою він писав з помилками, перекла­даючи, як твердив Андрій Білий, подумки з рідної мови. Але свою душу він вважав складеною з двох частин - української і російської; жодній з них він не надавав пере­ваги, вважаючи, що вони взає­модоповнюють одна одну. Силь­на відмінність українського і ро­сійського національного характе­рів була, на його думку, лише передумовою для їхнього злит­тя в майбутньому, щоб явити світові щось більш досконале⁵⁴.

Попри глибокі різниці між тим, хто дотримувався старих традицій, і тими, що асимілюва­лися до російської культури, їх єднала одна спільна риса: вони були останніми людьми «старої України». Інтереси цієї України вони ототожнювали зі своєю верствою, а не з інтересами закріпаченого козацтва і селян­ства. Стара формула нації, яка домінувала на Європейському континенті до кінця XVIII ст., ото­тожнювала її із правлячими вер­ствами. Для простолюддя у цій формулі попросту не було міс­ця. Якщо б ця формула втрима­лася у масовій свідомості ще на декілька десятиліть, то українсь­ка нація була б під загрозою пов­ного зникнення з лиця землі.

Подальший імпульс до свого розвитку українське національне відродження одержало ззовні, завдяки новим політичним й інтелектуальним течіям, які надхо­дили в Україну із Заходу. Французька революція кінця XVIII ст. ліквідувала владу французького монарха і старої аристократії, по­ширила поняття нації на інші сус­пільні верстви. Джерелом суве­ренних прав нації став народ. Організуючим ядром держави стала не правляча династія, а нація у новому, модерному ро­зумінні. Національний характер оголошувався природним і не­від'ємним атрибутом всього на­роду, а не окремої верстви. Цей характер проявлявся передусім в культурі і мові. Стверджувало­ся, що французька мова є «мо­вою свободи», а всі інші мови, якими розмовляли на території Франції, - провансальська, баскська, корсіканська, ельзаська -є мовами контрреволюції, мова­ми священиків й аристократів, отож, вони підлягали насильно­му викоріненню.

Вперше в історії етнічні від­мінності набули такого великого політичного значення. Фран­цузька модель нації послужила прикладом наслідування для но­вих національних рухів, що ши­рилися на початку XIX ст. в усій Європі - німецького, італійсько­го, польського та ін. Тоді іта­лійський революціонер Мадзіні сформулював свій славнозвіс­ний принцип: «кожній нації -[своя] держава». Боротьба за національні права водночас ста­ла боротьбою за соціальне виз­волення, демократію і справед­ливість. Вона надихала цілі поко­ління національних патріотів на героїзм і самопожертву.

Український рух також відчув сильний вплив французької ре­волюції. Автор «Замечаний до Малой Руси пренадлежащих» (1802-1803), - твору, написано­го з проімперських позицій, -іронізував над «самозваним» українським патріотом, який, наслідуючи «французький при­клад», вимагав відновлення Ма­лоросії й її армії, як це було за гетьманів. Ці вимоги українсько­го патріота були співзвучні «Ис­тории Русов», яка також вживає нових, французьких концепцій свободно)' нації, правди і справедливості. Поняття «свободної нації» анонімний автор «Истории Русов», як і французькі просві­тителі, виводив із природних прав народів і окремих людей, країн і соціальних станів. «Кож­не сотворіння, - писав він, - має право боронити своє існування, свою власність і свою свободу». Цей принцип він застосовував до України і до її народу, який про­ливав свою кров від «гетьмана Наливайка до сьогодні», шукаю­чи свободи і кращого життя на власній землі.

Україна безпосередньо за­знала французького впливу під час наполеонівських воєн. Сам Наполеон зі своїми військами не вступав на територію України. Наступальні дії тут вів його со­юзник - австрійська армія Шварценберга. На початку вій­ни 1812 р. вона завдала пораз­ки російській армії Тормасова, яка стояла на Волині, захопив­ши Ковельський, Луцький, Володимирський і частину Дубнівського повітів. Нове українське дворянство загалом було охоп­лене проімперськими партіотичними почуттями. Воно нічого не знало про плани Наполеона ут­ворити окрему українську дер­жаву («Наполеоніду»)⁵⁵, що, однак, не заважало в поодиноких ви­падках висловлювати свою сим­патію до французького імпера­тора. Дворянин Мочуговський на півдні Полтавщини радів з успі­хів Наполеона і бажав, щоб «Бо­напарт зруйнував Росію». У Пере­яславському повіті один із ліде­рів автономістів Лукашевич пив за здоров'я Наполеона, а в Пирятинському повіті прилюдно виго­лошувалися тости «за республіку».

Похід французів в Росію май­же не відбився у народній пам'я­ті⁵⁶. Це не дивно, враховуючи, що воєнна кампанія майже не зачепила України. Однак вона спра­вила враження на місцеву інте­лектуальну еліту. Не був цей вплив моментальним - він проявив себе аж після завершення війни. Це пояснює, зокрема, чо­му до недавнього часу у дослід­женнях про інтелектуальні початки слов'янського відродження цей вплив недооцінювався. Су­часні праці з історії слов'янсь­ких національних рухів стверджу­ють, що зіткнення слов'ян з но­вим духом часу, з ідеологією Французької революції мало ви­рішальне значення⁵⁷. Французь­кі революційні ідеї та їхнє вті­лення у формі нового законодав­ства (Кодексу Наполеона) заче­пили слов'янські землі і створили цілковито новий політичний та ін­телектуальний клімат. У деяких випадках вони стали безпосе­реднім поштовхом до виникнен­ня нових національних рухів. Так, утворена Наполеоном Ілірія ста­ла моделлю для т. зв. ілірійського руху серед південних слов'ян. У польському випадку французькі впливи привели до піднесення польського національного почут­тя та реорієнтації течій всередині визвольного руху. Засноване На­полеоном у 1807 р. Варшавське герцогство стало прообразом Королівства Польського, утворе­ного згідно з рішенням Віденсь­кого конгресу і переданого Росії у 1815 р.

В Україні, як і в інших східнос­лов'янських землях Російської імперії, вплив Наполеонівської кампанії мав парадоксальний характер: з одного боку, перемо­га над ворогом викликала серед місцевої еліти почуття гордості за своє слов'янське походження і зміцнила лояльність до імперії, з іншого - пробудила розуміння того, що політична система цієї імперії вимагає глибоких змін. З цього духу сперечання виросли російські масони і декабристи, українські автономісти та білорусь­кі будителі. Про це влучно вис­ловився один із провідних декаб­ристів Михайло Муравйов-Апостол: «Ми - діти 1812 року»⁵⁸.

Окрім впливу Французької революції, іншим сильним збуд­ником для українського руху було поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його пісенну культуру, традиції як вияв своєрідного національ­ного духу. Вони зруйнували ста­ре зверхнє ставлення до народної культури як до чогось явно нижчого, вульгарного, ствердив­ши, що саме з народного дже­рела інтелектуали можуть черпа­ти найкращі зразки для своєї творчості. Кожна народна куль­тура має свою самостійну цін­ність і по-своєму спричиняєть­ся до духовного збагачення сві­ту. Світ уявлявся їм як веле­тенська арфа, де кожний народ становить певну струну. Зник­нення окремого народу порушу­вало всесвітню гармонію і було рівнозначно трагедії.

Романтизм особливо виділяв слов'янські народи, які більше за інших зберегли консерва­тивні, патріархальні риси, а от­же, були найближчими до незіпсованих цивілізацією народного побуту і культури. Європейські романтики поставили слов'янсь­кий фольклор у центр тогочас­ного інтелектуального життя, а серед слов'ян вирізняли специ­фічну роль українців. Хресний батько романтизму і модерного націоналізму, німецький філософ Йоган Ґотфрід Гердер, що про­рокував початок доби слов'ян у Європі, зробив запис у своєму щоденнику: «Україна стане но­вою Грецією - в цій країні чу­довий клімат, щедра земля, і її великий музично обдарований народ прокинеться колись для нового життя»³⁹.

Україна з її багатою приро­дою, задушевністю народних пі­сень і героїчним минулим вважа­лася романтикам загубленим раєм, втраченою Аркадією. Ук­раїнські сюжети, насамперед пов'язані з козаччиною, послу­жили джерелом наснаги для ба­гатьох європейських поетів, ху­дожників і композиторів. Аван­тюрна доля гетьмана Івана Мазепи була змальована Байро­ном, Делякруа, Лістом та інши­ми романтиками. Міцкевич нази­вав українців найпоетичнішими і наймузикальнішими з-посеред усіх слов'янських народів⁶⁰. Поль­ські і російські поети та фольк­лористи відкривали в українській народній культурі деякі жанри, наприклад, історичні думи тощо, яких не було у польській і ро­сійській народній творчості. Во­ни трактували українську культуру як різновид більшої, «всеро­сійської» чи «всепольської» куль­тури, що доповнював і збагачу­вав їхню власну культуру. Але, з другого боку, вони відкрили очі на цінність української культури для тих вихідців з України, які ладні були наслідувати польські чи російські зразки.

Концепції Гердера та інших європейських романтиків става­ли відомими українським інте­лектуалам через російських та польських авторів і були важли­вим стимулом для збирання ет­нографічних матеріалів. У 1819 р. князь Микола Цертелєв - зрусифікований грузин, який народив­ся і жив в Україні і став українсь­ким патріотом, - видав у Петер­бурзі першу збірку українських історичних дум. Услід за Гердером у передмові до цієї збірки він порівнював українських лір­ників і кобзарів з Гомером, а Україну - з Грецією. У 1827 р. з'явилося видання українських пісень, підготовлених Михайлом Максимовичем. Максимович, як і Цертелєв, вбачав в українсько­му фольклорі «незіпсуту» патрі­архальну ідилію Південної Русі, яка перевершувала сувору пох­мурість Півночі. Його збірка ук­раїнських пісень вплинула на творчість Шевченка, Гоголя і Пушкіна (Максимович згадував пізніше, що одного разу застав Пушкіна за читанням цієї збірки, і останній жартівливо визнав, що він «обкрадає» пісні максимовичевої збірки). Але ще біль­ше враження справило це видан­ня в Україні. Пантелеймон Куліш у своїх спогадах про Миколу Кос­томарова згадував, що первісно вони зневажливо дивилися на все українське і думали лише «мо­вою Пушкіна». Обидва, один - у Новгороді-Сіверському, другий -у Харкові, випадково натрапили на збірку Максимовича і після прочитання її стали за один день українськими патріотами⁶¹.

Романтичні погляди на народ­ну творчість відкривали нові перспективи для національного ро­звитку. «Приспані» і «змертвілі» нації треба було «пробуджувати» і «відроджувати» (хоча насправ­ді перші національні будителі-романтики не так відроджували «старі», як будували цілком «нові» нації). Не менш важливим є й те, що ідеологія романтизму, з од­ного боку, збуджувала їх, з ін­шого - давала їм легітимацію виступати від імені усього укра­їнського народу, а не від його окремої верстви.

Вплив романтизму особливо був відчутним на Слобожанщи­ні. У 1805 р. у Харкові, столиці Слобідської України, за ініціати­вою місцевого діяча Василя Каразина, було відкрито універси­тет. Харківський університет став першим значним вогнищем українського наукового і куль­турного життя. Тут утворився Харківський літературний гурток, який у 1820-1830-х роках відіграв значну роль у розвитку но­вої української літератури. Ду­шею цього гуртка був філолог Ізмаїл Срезневський. У 1831 р. він видав «Український альма­нах» - збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаний харківськими поетами, а в 1833-1838 pp. - шість випусків «Запо­рожской старины». Услід за Осипом Бодянським він нав'я­зав контакти з чеськими будителями, які на той час вели пе­ред у справі слов'янського про­будження. Срезневському нале­жить безперечна заслуга у впровадженні ідеї слов'янської єдності серед українських інте­лектуалів. Його улюбленим сту­дентом був Микола Костомаров, який свої літературні проби пе­ра поєднував із захопленням ні­мецькою філософією. До пред­ставників харківської романтич­ної школи належали Амвросій Метлинський, Михайло Петрен­ко, Петро Гулак-Артемовський та Левко Боровиковський.

Романтичний напрям в укра­їнській літературі аж до 1830-1840-х років співіснував з кла­сичним. На відміну від польської і російської літератури в українській не дійшло до гострого конфлікту між класиками і ро­мантиками. Але благодатний вплив романтизму виявився у зруйнуванні тих вузьких жанро­вих рамок, які накладали на нову українську літературу традиції класицизму. Згідно з уявленням класиків, народна мова придат­на лише для творів, написаних «низьким» жанром бурлеску і травестії (як «Енеїда» Котля­ревського), для досягнення спе­ціального ефекту комічності. «Котляревщина» як літературний жанр набула величезної попу­лярності в Україні, породивши цілу армію менш талановитих послідовників і епігонів. І лише з приходом романтиків українські поети і письменники почали про­бувати себе в усіх літературних жанрах. У 1818 р. вийшла «Грам­матика малороссийского наре­чия» Олексія Павловського -перша граматика живої народної мови. У передмові до неї її автор різко виступив проти явища бурлескоманії, підкреслюючи висо­кий статус народної мови й на­родної культури. Наче прислуховуючись до цієї критики, наступ­ного року Котляревський напи­сав мелодраму «Наталка Полтавка», герої якої говорять і співають народною мовою, тимчасом як головний кумедний персонаж (возний) розмовляє суржиком церковнослов'янської та канцелярських термінів. Ця драма, написана Котляревським спеціально для очолюваного ним театру у Полтаві, відкрила доро­гу романтичним тенденціям в ук­раїнській літературі.

Григорій Квітка-Основ'яненко став засновником української прози. Один із пізніших послідов­ників Котляревського, Петро Гулак-Артемовський, хоча і продов­жував працювати у жанрі травес­тії, водночас започаткував пое­тичні переклади з європейських літератур. Провідний літератор з Петербурга Євген Гребінка вис­тупав на захист права українсь­ких літераторів писати рідною мовою, права, в якому їм відмов­ляли російські критики. Виданий ним у 1841 р. альманах «Ластів­ка» був першим збірником, де усі українські літератори, як класи-цисти, так і романтики, писали виключно українською мовою.

Поряд з активними спробами етнографів і літераторів розши­рити інтелектуальні обрії укра­їнського світу, з'являються пер­ші фахові історичні праці. У 1822 р. у Москві побачила світ чотиритомна «История Малой России» Дмитра Бантиш-Камінського, а у 1842-1842 pp. -п'ятитомна «История Малоросии» Миколи Маркевича. Істо­ричні і фольклористичні дослід­ження давали чіткі відповіді на питання про історичні коріння і культурну відмінність української нації. Хоча цей літературно-на­уковий рух не мав організованої форми, збирання культурної спадщини створило винятково сприятливе середовище для формування модерної українсь­кої свідомості.