Зрушення на культурному полі 4 страница

В кінці 1772 року Галичина перейшла під владу Австрії. Щоб заокруглити сеої володіння на сході й забезпечити собі сполучення між Галичиною й Семигородом, Австрія в.1774 році приєднала до себе ще й північну частину Молдавського господарства з містами Чер­нівцями, Серетом і Сучавою, мотивуючи тим, що цей край колись належав до Галицького князівства. Справді, це було колишнє «По­низзя», яке лише в XIV ст. опинилося в руках молдавських господа­рів. Новий край, названий Буковиною, був заселений у північній своїй частині українським, а в південній мішаним українсько-румунським населенням. Молдавський господар протестував проти австрійської окупації, але його зверхник, султан турецький, дав у 1775 р. свою зго­ду, й молдавські протести нічого не помогли. Якийсь час Буковина управлялася військовою владою, а в 1786 р. її прилучено до Галичи­ни, в злуці з якою вона перебувала до 1849 p., коли її відокремлено в осібну провінцію.

Як Галичина, так і Букозина прийшли під владу Австрії в дуже занедбаному стані, як економічному, так і культурному. Вищі верстви українського народу в Галичині були спольщені, на Буковині зрумунізовані. Уніятське духовенство в другій половині XVIII віку знач­но підупало й матеріяльно й духово. Нижче духовенство було темне й матеріяльно незабезпечене. Звичайним джерелом прожитку сіль­ського священика був ґрунт двоспряжного селянина, та ще на цьому ґрунті сиділа вдова й діти попереднього священика. В деяких місцях священики повинні були робити панщину, і в 1777 році австрійський уряд мусів видати наказ, яким, забороняв виганяти полів і дяків на панщину. Хоч уніятське духовенство, так само, як і народні маси, міцно держалося свого східнього греко-католицького обряду, як оди­нокого заборола рущини, але навіть серед найбільш освічених і свідо­мих представників духовенства помітний був загальний упадок ду­ху й зневіра. Австрійський уряд сам спостеріг тяжкий стан уніятського духовенства і вжив заходів для поліпшення його долі. Насампе­ред він подбав за піднесення його освіти. Дві духовні семінарії для греко-католицького духовенства у Львові й Перемишлі, які існували ще за польських часів, давали дуже невисоку освіту. Австрійський уряд заснував у 1774 р. у Відні при церкві св. Варвари тз зв. «Barba-reum», семінарію для уніятського духовенства, перенесену в 1784 р. до Львова, де вона стала Генерального семінарією для всіх гре­ко-католиків Аветро-Угорської держави. Поліпшено й матеріяльне та правне становище духовенства, що дуже піднесло його дух і сприяло пробудженню ідейних змагань серед його кращих представ­ників.

Взагалі австрійський уряд звернув серіозну увагу на стано­вище шкільної справи в краю, особливо на народне шкільництво. Середня освіта в Галичині знаходилася цілком у руках монаших орденів — єзуїтського, василіанського й піярського, які мали в схід­ній Галичині десяток середніх шкіл, де наука велася латинською й польською мовою. Австрія перемінила їх на державні Гімназії з ні­мецькою мовою навчання; тільки в 1815 році заведено було й науку польської мови. Число середніх шкіл почало зростати, а. в 1808 ро­ці відкрито першу гімназію в Чернівцях на Буковині. Важніші бу­ли заходи на полі народнього шкільництва, де як у Галичині, так і на Буковині панувала повна темрява. Вже в 1774 році заведено три роди народніх шкіл: 1) одноклясові «парафіяльні», з наукою в рідній мові, 2) триклясові «тривільні» й 3) чотироклясові «нормаль­ні» з наукою німецькою мовою. Як «рідна мова» була допущена й українська, властиво церковно-елавянська з українською вимовою.

В кінці 1784 року у Львові засновано університет із чоти­рьох факультетів, із викладами німецькою, а на богословському від­ділі латинською мовою. Бажаючи швидче підготовити кадри освічених священиків і урядовців., австрійський уряд заснував у 1787 році у Львові провізоричний фільософічний і богословський інститути спе­ціально для українських студентів, т. зв. «Studium Ruthenurn», який проіснував до 1809 року. В цім інституті наука мала викладатися «руською», себто українською мовою того часу. На професорів ін­ституту, який своїми викладами вповні відповідав університетському навчанню, покликано не тільки уроженців Галичини, але також і кількох русинів із Закарпаття. «Studium Ruthenurn» мало велике значіння для культурного розвитку Галицької Руси, виховавши кад­ри освіченого духовенства, з якого вийшло чимало видатних учених і громадських діячів. На Буковині засновано спочатку в Сучаві духовну школу, перенесену в 1789 р. до Чернівців, у 1818 році цю школу скасовано й аж тільки в 1827 році засновано богословський ліцей, який проіснував до 1875 p., коли в Чернівцях засновано німецький університет із трьох факультетів: фільософічного, богослов­ського й правничого.

Особливу увагу мусів австрійський уряд звернути на еконо­мічне становище краю й на соціяльні відносини в ньому, головно на стан сільського населення. Пердовсім вирішив він зясувати маєткові відносини в краю, і вже в кінці 1772 року вийшов «па­тент» (наказ) про складення інвентарів, на основі яких патентом 1775 року заведено т. зв. рустикальний податок від землі. Ще ра­ніше австрійський уряд скасував обовязок шляхти служити в по­сполитому рушенні, замінивши його грошовою контрибуцією. Марія-Тереза патентом з 1775 року наказувала панам по людськи пово­дитися з «хлопами» й не вимагати від них більше понад те, що сто­яло в інвентарях. Але цей патент мав більше плятонічне значіння. За Марії-Терези все залишилося ще по старому: нова ера наступила за Иосифа II (1780—1790), яскравого представника так званого освіченого абсолютизму. Иосиф II був одушевлений бажанням зробити як найбільше добра для своїх підданих. «Поняття Иосифа, каже один англійський історик, про соціяльні й релігійні реформи, були настільки передові, що найсміливіші новатори Франції майже нічого не могли додати до них десять років пізніше». Але в своєму змаганні ради­кально реформувати життя своєї ріжноплеменної монархії Йосиф зовсім не рахувався ані з національними особливостями окремих на­родів, ані з їх традиціями та звичаями, в яких бачив лиш пересуди та забобони. Він скрізь заводив централізм в управі, а в обсягу куль­турного життя — панування Німеччини, не рахуючися з місцевими мовами. Він закрив манастирі, а з їх майна утворив т. зв. «релігій­ний фонд» для добродійних цілей. Забороняв церковні процесії й па­ломництва, скасував усі привілеї при виплаті земельних податків, видав наказ про релігійну толеранцію, зреформував університети, надавши їм світський характер; але маючи на увазі лише добро своїх підданих, він узброїв проти себе всіх, хто звик до старого укладу життя, хто був привязаний до релігійних обрядів, до своїх національних особливостей, і в опозиції до цісаря-реформатора обєд-налися найріжнорідніші елементи населення й цілі краї. За місяць до своєї смерти (в лютому 1790 р.) Йосиф мусів узяти назад усі свої розпорядки, якими були скасовані старі установи в державі.

Але в житті української сільської маси Йосиф заслужив собі добру память. Заявивши весною 1781 року про свій намір «скасувати в цілій державі підданське невільництво й завести умірковане під­данство», він видав у кінці року (спеціяльно для Галичини 5. IV. 1782 р.) свій знаменитий патент, який задержуючи ще панську юрис­дикцію над селянами, давав селянам право женитися без дозволу па­на й віддавати своїх дітей до ремесла або до школи, дозволяв їм шу­кати собі заробітку, де хто хотів, діставши відпустку від пана, яку той мусів дати безплатно. Ще перед виданням цього патенту пан­щина була обмежена законом до ЗО днів. Далі пішли патенти, які ще більш облегшували становище селян, увільнюючи їх помалу від крі­пацької залежности й від усяких докучливих податків та обовязків. Був зреформований і поміщицький суд: хоча пани й залишилися суддями, але мали скласти для цього особливий іспит, а хто не склав іспиту, мусів утримувати своїм коштом особливого суддю, так зв. юстиціярія або мандатора. Сільські громади діставали право виби­рати своїх «плєніпотентів» — заступників на суді. Патентом із ро­ку 1785 наказано скласти катастер і, коли за 4 роки його закінчено, патент із року 1789 установив нове оподаткування по принципу, що ґрунт має служити хліборобові передовсім на його прожиток; тільки з того, що залишалось йому понад те, одну частину брала держа­ва, а другу дідич. В процентовому відношенні це виглядало так, що 70% мало лишитися селянинові, 12% державі, а 18% дідичеві (як вартість панщини і всіх кріпацьких податків). Податок на держа­ву мав стягати не пан, а війт, і передавав урядовцеві; коли взяти на увагу, що до того часу пани брали собі 80% прибутків селянина з його господарства, залишаючи йому лише 2О%, то легко зрозуміти, яку бурю незадоволення серед поміщицької верстви викликав цей патент. За ним пішов уже зовсім революційний патент про заміну всякої панщини грішми, але він не був уведений у життя, бо неза­баром Йосиф II помер.

За його наступника. Леопольда II (1790—92) наступила певна ре­акція. Проте, хоч Леопольд і не був таким щирим прихильником емансипації селян, як його брат, але все ж він був настільки лібе­ральний, щоб відхилити бажання поміщицької верстви — скасувати всі реформи Иосифа II й привернути старі порядки. Він тільки ска­сував патент про заміну панщини грішми, але наказував адміністра­ції стежити за тим, щоб шляхта не робила перепон селянам, які б хотіли за викуп увільнитися від панщизняних обовязків. Та цісар Леопольд скоро помер, а його син і наступник Франц II (1792—1835) зовсім занедбав справу селянської реформи. За його панування по­чалася справжня реакція на всіх полях суспільного життя. Тимчасом для Австрії наступили дуже тяжкі часи через постійні війни з Францією. Ці війни зовсім зруйнували народне господарство Ав­стрії, яке було захитане ще з часів Семилітньої війни, й привели її до страшного банкротства. Випущені в величезній кількості паперові гроші довели до знецінення австрійської валюти, що повело за собою руїну або банкротство багатьох приватних людей і не давало змо­ги встановити якусь рівновагу в державних фінансах. При таких обставинах уряд не дуже поспішав і з селянською реформою, боячи­ся нових економічних потрясень, і справа скасування панщини завмер­ла надовго. Економічне становище селян погіршилося від часу заве­дення в 1821 році ґрунтовного податку на основі нових інвентарів 1819 року, коли було допущено багато надужить при означенні при­належносте лісів і випасів; позаписуваних майже скрізь за діди­чами. З одного повстали безконечні процеси, при чому селяни по­кликалися на старі йосифинські інвентарі, а пани на інвентарі з 1819 року — й вигравали процеси. Багато сел було внаслідок цього зруй­новано економічно.

Реформи за австрійських часів, хоча й проваджені бюрократич­ним способом і недоведені до кінця, підняли дух українського народу. Серед духовенства починають зявлятися люди, які вже сві­домо виступають в обороні прав української народности, домагаються пошанування її мови в письменстві й житті. Серед них визначився Іван Могильницький, канонік перемиський, який обороняв права української мови в школі. Одначе він, як і більшість освічених людей того часу, був прихильником старої книжної мови, хоча вже був знайомий із першими велико-українськими виданнями. Коло єпи­скопа Івана Снігурського в Перемишлі згуртувався в 20—30-х роках цілий гурт учених і патріотично настроєних священиків: Йо­сиф Левицький, автор граматики української мови (1834); Йосип Лозинський, етноґраф і фільольоґ, історик Антін Добрянський, Іван Лаврівський та інші.

Та найбільший вплив на початок національного відродження українців в Австрії справили ідеї романтизму й славянського відродження, які ширилися серед чехів та поляків, і нарешті безпосеред­ня знайомість із творами нової української літератури в Росії, з укра­їнськими етнографічними й історичними виданнями. Піонерами на­ціонального відродження Галичини судилося стати трьом вихован­цям львівської семінарії, так званій «руській трійці»: Маркіянові Шашкевичеві, Іванові Вагилевичеві й Якову Г о -л о в а ц ь к о м у. Всі вони були діти священиків і сами стали свяще­никами. Ще на шкільній лаві захопилися вони ідеєю відродження сла­вянських народів і під впливом українського письменства в Росії за­думали працювати над відродженням української народности в Га­личині, бажаючи оперти його на духовому звязку з Україною над­дніпрянською, з її багатою національно-історичною традицією. В 1837 році Шашкевич видав збірник «Русалка Дністрова», першу книжку в Галичині народньою українською мовою. Ця книжка, дарма, що її скоро по виході уряд сконфіскував, зробила велике вражіння на мо­лодь. Як писав пізніше Головацький, цею книжкою Шашкевич «запа­лив вогонь, котрий лише гробова персть загасити може, спас народ від загибелі й отворив очі кожному письменному чоловікові, в котрого лишилося ще незіпсоване руське серце", показав йому його положення й обовязки для народу й спосіб, як ті обовязки треба сповнити». Члени «Трійці» збирали народні пісні й публікували їх, писали статті до чеських, польських і німецьких часописів про життя й побут україн­ського народу, стараючися викликати зацікавлення серед своїх і чу­жих. Піонерам національного відродження довелося працювати серед тяжких і несприятливих умов. В Австрії панувала з часів віденського конгресу загальна політична реакція. Поліція й цензура пильно сте­жили за кожною новою думкою й немилосерно нищили в самому за­родку. Особливо підозріло ставилася влада до проявів національного пробудження серед славянських народів, добачаючи в них загрозу для спокою й цілости держави. Тому то й «Русалка Дністрова» не могла появитись у Львові й хоч вийшла аж у Будапешті, але була скоро по виході сконфіскована. Спеціально в Галичині уряд боявся поль­ських конспірацій та польської революційної пропаґанди, яка знахо­дила собі відгук серед української шкільної молоді. Саме українське громадянство, представлене на ті часи майже виключно духовенством, було строго консервативне; воно почувало вдячність до австрійського уряду за свою емансипацію й держалося дуже стримано супроти всяких нових і ліберальних ідей. Серед деяких представників. Стар­шого покоління, які хоч і любили свою галицьку «Русь», але не ба­чили виглядів на піднесення її з упадку власними силами, все більше вкорінювалася думка що єдиний порятунок для тої Руси — опертися на могутню Росію й, замісць творити власне письменство й куль­туру на основі народньої мови прийняти готову, розвинену мову ро­сійську з її багатим письменством. У цих поглядах їх зміцнили звязки з російськими вченими т. зв. славянофільського напрямку, особливо з московським професором Поґодіним, які присилали їм ро­сійські книжки, листувалися з ними й твердили їм про єдність усіх «руських» племен. Це.був початок так званого москвофільства в Галичині, корінь якого лежав у зневірі у власні сили й захопленні примарою великої й потужної Росії, яка, мовляв, визволить і ущас­ливить усі славянські народи. При таких настроях галицького гро­мадянства зусилля «руської трійці» збудити зацікавлення до своєї народности, спонукати до практичної праці на користь народніх мас, знаходили дуже небагато відгуку. Шашкевич зломився під тягарем несприятливих обставин і вмер передчасно. За ним пішов і Вагилевич, зломившися морально задовго до своєї смерти. Один Головацький виявив значну відпорність і встояв на життьовому шляху. Тала­новитий, етнограф, фільольоґ і добрий публіцист він виступив у 1847 році в одному німецькому журналі з гаряче написаною статтею, в якій змалював становище українського народу в Австрії й Росії, до­коряв галицькому суспільству за його байдужість до національної справи й накидав цілу програму, як піднести політичне, культурне й економічне становище українського народу в австрійській державі. Ця стаття зробила велике вражіння на галицьке громадянство, роз­ворушила його й спонукала до певних заходів на літературно-гро­мадському полі. Але перше, ніж ці заходи здійснилися, вибухла в Відні революція 1848 року й відкрила широке поле для політичної діяльности, перед тим строго забороненої.

Ще за кілька літ до революції оживилася в Галичині діяль­ність польських революціонерів, які під проводом Генерала Мєрославського почали підготовляти збройне повстання для відбудови поль­ської держави. Австрійський уряд, щоб паралізувати діяльність ре­волюціонерів, став через своїх аґентів нацьковувати селян на діди­чів, і в 1846 році в західній Галичині коло Тарнова польські селяни кинулися бити своїх панів, які нібито йшли проти цісаря, що стояв за селян. У східній Галичині було тихо, але народ явно стояв за цісаря. Австрійська адміністрація оцінила ці настрої народу й спо­нукала уряд перевести остаточне скасування панщини, що й було проголошено патентом 16 квітня 1848 року. Основою реформи був викуп селянських ґрунтів державою, якій селяни мали сплачува­ти протягом 40 літ, починаючи з 1858 року, за те й дідичі звільнялися від усяких обовязків щодо своїх колишніх підданих — заступати їх у суді, допомагати в тяжких випадках і т. п. Наслідком реформи в східній Галичині повстало коло 375 тисяч вільних селянських госпо­дарств. Та при переведенні реформи не було впорядковане право володіння на ліси й випаси, й це опісля викликало нескінченні проце­си й руйнувало селян. За дідичами залишені деякі февдальні при­вілеї, наприклад так зване право пропінації — монополь на викурю­вання й продаж горілки та деякі інші, що на довгі "часи залишилося джерелом ріжних непорозумінь і справедливого незадоволення се­лянських мас.

Та спочатку загальну увагу як уряду, так і суспільства запо­лонили революційні події, спершу в Угорщині, далі в столиці, в Відні, адалі майже по всій державі. Французька революція в лютому 1848 р. зразу розворушила всю Европу й відгукнулася дуже скоро й в Ав­стрії. Вже в березні 1848 року Метерніх покинув владу й цісар мусів задовольнити виставлені мадярами домагання широкої автономії. Слі­дом за тим заворушилися чехи й предложили цісареві домагання злуки Чехії, Моравії й Шлеська в. одну цілість, повного урівноправнення чехів із німцями в шкільництві та в адміністрації, скасування панщини, свободи друку, зібрань, релігії і т. д. Скликання німецького парламенту в Франкфурті подало думку скликати славянський конґрес у Празі, який зійшовся 2. червня й на якому були заступлені всі славянські народи Австро-Угорщини. В Галичині розпочався рух спершу серед полякі з. Молодь почала демонстрації за Польщу в ме­жах 1772 року, й українські студенти брали участь у цих демонстра­ціях. Польська Рада Народоза видала 19 квітня відозву до «braci Rusinow» закликаючи до згоди та до спільної праці. Але серед укра­їнського громадянства вже наростала реакція. Пропущення україн­ців в адресі до цісаря й агресивність польської преси й громадянства прискорили рух українців до відокремлення й самостійної акції. Вже 19 квітня львівські русини подали до цісаря в імени українського народу петицію, де говорилося, що русини творять частину вели­кого славянського народу, що вони — автохтони в Галичині й мали колись державну самостійність, що вони цінять свою народність і хочуть її зберегти; петиція прохала про заведення української мови в народніх і вищих школах, щоб закони видавано українською мовою й щоб урядовці її обовязково знали, щоб зрівнане було духовенство всіх трьох обрядів (римо-католицького, греко-католицького й право­славного) і щоб русинам були доступні всі уряди. 2 травня засновано «Головну Руську Раду», яка випустила проґрамову відозву — деклярацію, де говорилося, що русини галицькі належать до великого українського народу, який числить 15 міліонів, згадувалося про ко­лишню самостійність і про колишні часи упадку та закликалось український народ до пробудження й до забезпечення собі кращої долі в межах проголошеної 25 квітня конституції. За почином Голов­ної Ради по всіх більших містах у краю позасновано окружні ради, й рух перейшов на провінцію. Діяльність Головної Руської Ради зу­стріла неприхильне відношення з боку польської Головної Ради, яка домагалася, щоб русини виступали спільно з поляками. Вона спиралася на спольщену українську шляхту, яка складала окремий ко­мітет і подавала від себе адреси до цісаря, де протестувала проти петиції 19 квітня й заявляла, що не хоче себе ні в чому відділяти від поляків. Для протиділання Головній Руській Раді зорганізовано 23 квітня «Руський Собор», а супроти заснованої першої Газети укра­їнською мовою «Зоря Галицька» засновано ґазету «Дневник Руський». Коли поляки почали організувати свою національну гвардію, то й русини стали творити свою ґвардію — баталіони «руських стріль­ців».

Австрійський уряд поставився прихильно до домагань українців, котрі не пішли в своїх аспіраціях так далеко, як поляки, не вияв­ляли сепаратистичних тенденцій і скрізь підкреслювали свою льояльність. Намісник Галичини ґраф Стадіон радив урядові спертися на українцях, як на льояльному з політичного погляду елементі. Так завязався тимчасовий аліянс українців із урядом, хоч він практично дав русинам дуже мало й зовсім не виправдав їх надій, пішли потім легенди про «австрійську інтригу» й про Графа Стадіона, що ніби то «вигадав русинів» у Галичині.

Українці теж узяли часть у Славянському Конгресі в Празі, Го­ловна Руська Рада вислала туди своїх делегатів, які виступали на зїзді спільно в одній польсько-українській секції, де головою був поляк Кароль Лібєльт, а заступником українець Григорій Гинилевич. Та в секції повстав антагонізм, українці домагалися проголошення по­ділу Галичини. За посередництвом чехів і росіянина — емігранта Бакуніна осягнуто компроміс: домагання автономії й самоуправи для Галичини, урівноправнення обох краєвих мов, спільна національна ґвардія з відзнаками обох народностей, окремі народні й середні шко­ли. Революційна буря перервала праці з'їзду й він мусів 11 червня розійтись.

Тимчасом у Львові зійшовся «Собор руських учених» (19. жовтня 1848 р.) при участі 118 членів, його метою було установити для української мови однакові форми, зясувати ріжницю української мо­ви від мови церковно-славянської, російської й польської й виробити правопис. На Соборі 23. жовтня виступив Головацький із своєю слав­нозвісною «Розправою о язиці южноруськім і его нарічіях», де, йдучи за Шафариком, установляв поділ руської мови на три самостійні на­річчя: українське, великоруське й білоруське. Собор ухвалив прийняти етимольоґічний правопис Михайла Максимовича, установити одно­стайну граматику української мови, домагатися заведення україн­ської мови до всіх шкіл і підтримати домагання поділу Галичини на два окремі краї, польський і український. Ще літом 1848 року Го­ловна Руська Рада проголосила заснування «Галицько-Руської Ма­тиці» на зразок чеської та інших славянських «Матиць». Вона мала видавати підручники для шкіл і взагалі бути огнищем письменства й просвіти рідною мовою. До своєї діяльности Галицько-Руська Мати­ця приступила аж у 1850 році. В кінці 1848 року цісарським декретом засновано у львівськім університеті катедру української мови й лі­тератури й призначено на неї Якова Головацького, який в січні 1849 р. розпочав свої виклади, а незабаром видав і Граматику української мови. В листопаді 1848 р. прийшло до заворушень у Львові, і на­чальник австрійської залоги генерал Гамерштайн бомбардував місто. Взагалі становище в Австрії, в звязку з угорською революцією дуже загострилось. Але русини виявили велику льояльність до монархії, за що їх прозвано «тирольцями сходу». Вони зорганізували баталіони для охорони угорської гряниці, незмінно запевняли про свою відданість династії й зверталися до цісаря не з домаганнями, а з вірно-підданчими петиціями.

10. липня 1848 року зійшовся перший австрійський парлямент, у ньому на 383 послів було з Галичини 96 послів, із того 39 від укра­їнців (27 селян, 9 священиків і 3 світських людей: один дідич, один учитель Гімназії й колишній Губернатор Галичини ґр. Стадіон). Укра­їнські посли в парляменті поставили внесок поділу Галичини, під­пертий петицією з 15.000 підписів, і ще кілька домагань національ­ного характеру. Українські посли-селяни дуже енергійно виступили в справі панщизняної реформи, домагаючись як найменшого викупу панам за свої грунти. Але вже 7 березня 1849 року парлямент роз­пущено. В Австрії брала гору реакція, яка запанувала остаточно після того, як австрійський уряд за допомогою російського війська, при­сланого царем Миколою І, приборкав революцію на Угорщині. Кон­ституцію 1848 року скасовано й уряд вернувся до давнішої системи централістично-бюрократичного правління. Літом 1851 р. розвязалася «Головна Руська Рада» й Галичина заснула на ціле десятиліття. Розчарування в здобутках національного руху 1848—49 років ще більше зміцнило москвофільські настрої й сам Головацький швидко опинився в таборі прихильників російської мови й письменства в Га­личині. Мляве та сонне життя галицьких українців у 50-х роках переривали лише суперечки про мову та правопис і так звана «азбуч­на війна», що виринула в кінці 50-х років через проект австрійського уряду накинути русинам латинський правопис. Усе українське гро­мадянство одностайно повстало проти цього проекту й оборонило свою славянську азбуку, хоч суперечки про те, чи вживати «кирилиці» чи «гражданки», провадилися й далі. Так само велася боротьба за чистоту греко-католицького обряду супроти замахів наблизити його до обрядів церкви римо-католицької. Як і в XVIII ст. уніятське ду­ховенство твердо стояло за свій обряд, як за головне забороло своєї «руськости».

Нове оживлення в житті українського суспільства в Галичині почалося 1860 року під впливом загальних політичних подій. 20 жовт­ня 1860 року оголошено в Австрії нову конституцію, на основі якої заведено крайові сойми, які мали вибирати від себе делегатів до Дер­жавної Ради в Відні. 26 лютого 1861 року конституцію змінено в ліберальнішому дусі. Галицький сойм мав складатися з 150 послів. На перших виборах українці провели 49 своїх послів. У соймі зразу ж закипіла національна боротьба, яка потім не вгавала аж до самої сві­тової війни й упадку Австро-Угорської монархії. Тому, що на поль­ському боці була величезна більшість послів, всі домагання україн­ців національно-політичного характеру відкидалися так само, як і домагання з обсягу національно-культурного життя. Приборкання польського повстання в Росії відбилося на загостренні національного антагонізму і в Галичині. Представники старшого покоління, настроєні консервативно, почали від свого культурного москвофільства схилятися до москвофільства політичного. Коли російський уряд, щоб успіш­ніше боротися з польським елементом на Холмщині, почав закликати туди на священицькі й учительські посади галичан і навіть уніятським єпископом у Холмі зроблено галичанина Михайла Куземського, сотні галицьких українців виїхали до Росії, й це зміцнило москво­фільські настрої в Галичині, хоч значно ослабило культурні сили краю. Тимчасом Австрія була розбита в 1866 р. в війні з Прусією, й пішли чутки, що Росія забере Галичину. Це повело до отвертих про­явів російської орієнтації. Цілий ряд видатніших галицьких діячів, які раніше стояли за відрубність українського народу, рішуче зая­вили про національно-культурну єдність галицької Русі з Великою Росією: Яків Головацький, поет Іван Гушалевич і талановитий попу­ляризатор Іван Наумович, письменник Богдан Дідицький -..... усі стали

на москвофільському становищі. Газета «Слово», заснована в 1861 ро­ці, яка раніше не мала виразно москвофільського характеру й навіть містила писання українців із Росії, тепер почала писати, що галиць­кі русини хочуть жити спільним культурним життям із Росією, що вони зрікаються своїх заяв із 1848 року і вважають себе за таких самих «русских», як і великоруси. Наумович у кінці 1866 р. проголо­сив це отверто з сеймової трибуни. Одначе Росія Галичини не забрала, а Австрія перебудувала свій державний устрій на основі дуалізму з Угорщиною, давши своїм окремим історичним краям певну автономію. В Галичині австрійський уряд рішив опертися на поляків, як на більш вироблений культурно і політично елемент, і то до того більш льояльний із погляду на їх непримиренне становище супроти Росії після приборкання повстання 1863 р. Хоча формально в Га­личині була проголошена рівноправність обох народностей, але фак­тично крайова управа була віддана в руки місцевої польської шлях­ти, в соймі через куріальну систему виборів польським послам за­безпечена величезна перевага; в школі від нижчої до університету польська мова дістала повні права й стала пануючою. Центр ваги в вирішенні міжнаціональних відносин був перенесений із Відня до Львова й галицьким українцям довелося провадити постійну й упер­ту соймову боротьбу за рівноправність на полі культурнім та еконо­мічнім. Ця боротьба, в якій справи формальні, питання мови, пере­важали над справами соціяльно-економічного характеру й яка не да­вала майже ніяких практичних наслідків для української сторони, почала розхолоджувати народні маси до участи в виборах і взагалі в парляментарському житті. Число українських послів у соймі і в ві­денському парляменті стало зменшуватися при кожних нових вибо­рах: селяни віддавали свої голоси тим, хто вмів здобути їх зручною аґітацією, а то й просто підкупом. Усе це вело до упадку політичного життя взагалі.

Для українців політична боротьба утруднювалася ще й тим, що від початку 60-х років галицько-українське громадянство фактично розбилося на два табори, які що далі, то завзятіше ворогували між собою. Як раз одночасно з приверненням конституційного ладу в дер-

вало русофільські настрої. Коли вибухла мадярська революція, авст­рійський уряд знайшов собі проти неї опору в словаках і русинах. Серед останніх висунувся талановитий і енергійний діяч Адольф Добрянський, який зумів зорганізувати своїх земляків і добити­ся від уряду невеликої автономії для Угорської Руси, а сам був призна­чений її намісником (наджупаном). Але Добрянський був переконаний прихильник культурної єдности з Росією, він заводив до діловодства в урядах і до шкіл не місцеву народню мову, а старе книжне «язичіє» і взагалі не вважав за потрібне спиратися на місцевий народній еле­мент. Через те його патріотичні реформи не пустили глибшого коріння в народній масі й, коли настала реакція, й Добрянський залишив своє становище намісника, а особливо коли мадяри з початком 60-х років дістали в свої руки владу, то всі здобутки революційної доби були знищені. На Підкарпатській Русі запанувала мадярщина, супроти якої місцевий руський елемент виявився зовсім слабким. Хоча серед підкарпатських русинів у 50-х роках розпочався деякий літератур­ний рух (поет Ол. Духнович), але, маючи виключно церковний і вузь­ко-консервативний характер, він не міг причинитися до піднесення просвіти в народній масі. Занедбана духово й економічно, відтята від звязків навіть із сусідньою Галичиною, Підкарпатська Русь була здана на поталу злиднів і духової темряви.