Кінець XVIII — початок XX ст. стали періодом насиченого суспільно-політичного життя на західноукраїнських землях, яке, з одного боку, визначалось мінливою політикою центрального уряду, з другого — зазнавало тогочасних філософських і політичних ідей Заходу та визвольних рухів. На початках його активізація була пов'язана з утвердженням толерованих і навіть насаджуваних урядом ідей Просвітництва. В останній чверті XVIII ст. осередком просвітницької діяльності став Ужгород, у навчальних закладах якого (так званій нормальній школі, яка згодом почала готувати вчителів для народних шкіл, гімназій, духовних семінарій), підтримуваних греко-католицьким єпископом А.Бачинським, здобуло освіту чимало закарпатських учених і письменників просвітницького напряму, серед яких — И.Базилович, І.Фогорашій, В.Довгович, М.Лучкай та ін.
З 80-х pp. XVIII ст. важливим центром просвітницьких ідей став Львів. Професори І.Мартинович, М.Куральт, І.Фесслер, А.Гільтенбранд, Г.Уліх, П.Лодій виступали з гострою критикою залишків середньовіччя, проти расової та релігійної дискримінації, за ліквідацію нерівності між людьми, вільний розвиток науки, поширення освіти, апелювали до розуму, орієнтували на суспільно корисну діяльність.
З початком 90-х pp. XVIII ст. західноукраїнські землі стали ареною поширення ідей Великої французької революції і визвольного повстання під проводом Т.Костюшка в Польщі. Уряд, наляканий їх відлунням у країні, незабаром посилив реакційний курс і став суворо переслідувати поширення ідей Просвітництва. Піднесення визвольних рухів у Європі 20 — 30-х pp. XIX ст. дало поштовх новій хвилі поширення ідей Просвітництва на західноукраїнських землях, яке тепер почало набувати національних рис.
Проте відмова Габсбургів від реформаторського курсу освіченого абсолютизму, а згодом включення Австрії після розгрому Наполеона в Священний союз визначили поступове перетворення її в поліцейсько-бюрократичну державу, заповідник консерватизму. Щодо країн, у тому числі західноукраїнських земель, офіційний Відень послідовно проводив централізаторську внутрішню політику. Уряд князя К.Меттерніха, який понад чверть століття правив країною, запровадив суворий поліцейський режим, душив найменші прояви вільної думки, здійснював курс на нівеляцію національної самобутності й асиміляцію підневільних народів.
Українська мова зазнавала дискримінації, не маючи доступу ні в громадсько-культурну сферу, ні в школу. Натомість насаджувалася чужа й незрозуміла народові німецька мова. Водночас, керуючись принципом "поділяй і владрюй", Габсбурги надавали певні привілеї польській, румунській і угорській верхівці, яка мала служити їхньою опорою в краї. Внаслідок цього паралельно з онімечуванням відбувався швидкоплинний процес полонізації Східної Галичини, румунізації Північної Буковини і мадяризації Закарпаття. Спільними зусиллями абсолютистський уряд і панівний клас — дворянство намагалися приспати етнічну свідомість місцевого населення, обмежити його контакт з Наддніпрянщиною, вбачаючи в духовному єднанні українців обабіч Збруча загрозу для свого панування.
Та незабаром меттерніхівський режим став виявляти свою неспроможність, і йому почав протистояти широкий фронт опозиційних сил.
Після поразки збройного повстання 1830 — 1831 pp. у Королівстві Польському з ініціативи його учасників у Східній Галичині було створено ряд польських таємних політичних організацій, що розгорнули пропаганду антиабсолютистських і республіканських ідей серед різних верств населення. До цього підпільного руху включилася значна частина української молоді. В окремих таємних організаціях набула поширення ідея об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку. З середини 40-х pp. революційну пропаганду в Східній Галичині проводили польські революціонери Е.Дембовський, Ю.Госляр, М.Мазуркевич та ін. Вони закликали народ до боротьби проти австрійського абсолютизму, за відновлення незалежної Польщі, встановлення влади народу, ліквідацію соціального й національного гноблення. Діяльність демократичного підпілля сприяла тому, що передові ідеї епохи — ідеї свободи, рівності, демократії — проникли у свідомість широких верств населення.
Революція 1848-1849 pp. поклала край меттерніхівській бюрократично-поліційній системі. Та вистоявши під натиском революційної бурі, правлячі кола Австрії у 50-х pp. пішли на зближення з угорським і польським дворянством. У 60-х pp. цей процес завершився перетворенням Австрії на дуалістичну Австро-Угорську імперію з наданням обмеженої крайової автономії Галичині. Це фактично означало передачу адміністративної влади в краї польській аристократії, спричиняло нове ущемлення національних прав українського населення. Йому за таких умов декларовану Федеративною конституцією 1860 р. рівність національностей довелося обстоювати у тривалій, важкій боротьбі.
