Виховання як цілеспрямований процес соціалізації особистості

Уявлення про особистість

Під особистістю розуміється конкретний людський індивід з притаманними тільки йому розумовими, емоційними, вольовими та фізичними властивостями. Поняття особистості конкретно-історичне. Особистість розвинулася внаслідок суспільно-історичного розвитку людства. Психологічну та соціальну сутність її визначають належність до певного суспільства, входження в певну систему суспільних відносин, власна активна діяльність та спілкування з іншими людьми. Особистість — це завжди соціальна істота, суб'єкт міжособових і соціальних відносин та свідомої діяльності.

Характерними ознаками особистості є наявність у неї свідомості, суспільна спрямованість її діяльності, виконувані нею соціальні ролі.

Однією із суттєвих характеристик особистості є її індивідуальність, тобто своєрідне, неповторне поєднання психологічних особливостей (її характер, темперамент, перебіг психічних процесів, мотиваційна сфера, спрямованість тощо).

Особистість, т аким чином, можна розглядати як системну соціальну якість індивіда, яка формується у спільній діяльності та спілкуванні й відображає уявлення в ньому суспільних відносин

Структура особистості

Існує багато підходів до визначення структури особистості. Скористаємося простою, змістовною та спеціально адаптованою до потреб педагогічної практики концепцією особистості, яку розробив відомий вітчизняний психолог К. Платонов.

Відповідно до цієї концепції у структурі особистості розрізняють чотири ієрархічно організовані підструктури.

Перша підструктура — спрямованості й ставлень (містить такі взаємозумовлені та ієрархічно організовані елементи, як інтереси, схильності, ідеали, переконання, моральні якості, цінності, установки тощо) — визначається суспільним буттям людини. Розвиток цієї підструктури є результатом соціалізації особистості; у свою чергу, саме ця підструктура зумовлює особливості ставлень людини до дійсності, її суб'єктивну схильність вибирати ті чи інші форми поведінки.

Друга підструктура — досвіду (знання, вміння, навички, звички). Набувається досвід внаслідок научування, насамперед у процесі навчання і виховання.

Третя підструктура — форм відображення — охоплює індивідуальні особливості пізнавальних (відчуттів, сприймань, уваги, пам'яті, мислення, уяви) та емоційно-вольових (емоцій, почуттів, волі) психічних процесів.

Четверта підструктура — біопсихічні властивості, тобто біологічно зумовлений аспект психічних функцій особистості. До цієї підструктури належать типологічні властивості особистості, а також її статеві та вікові особливості. Біопсихічні властивості у сконцентрованому вигляді виражаються в типі нервової системи, типі вищої нервової діяльності та темпераменті.

Дещо осторонь від названих підструктур перебувають такі особистіші компоненти, як характер та здібності, оскільки в них проявляються і біопсихічні властивості, і досягнутий рівень розвитку психічних процесів, і засвоєний соціальний досвід, і спрямованість та ставлення особистості (під характером розуміють комплекс сталих психічних властивостей людини, що виявляються в її поведінці, діяльності та ставленнях, а під здібностями — властивості людини, що є передумовою успішного виконання певних видів діяльності).

Характеристики особистості

Особистість характеризується спрямованістю, тобто стійко домінуючою системою мотивів (інтересів, переконань, ідеалів, смаків тощо), у яких виявляються потреби людини; глибинними смисловими структурами ("динамічними смисловими системами", що зумовлюють її свідомість і поведінку, що є стійкими до вербальних впливів, але перетворюються у спільній діяльності у групі (принцип діяльнісного опосередкування); рівнем усвідомленості своїх ставлень до дійсності: ставлення (за В. М'ясищевим), установки (за Д. Узнадзе), диспозиції (за В. Ядовим).

Розвиненій особистості притаманна розвинута самосвідомість. На суб'єктивному рівні для індивіда особистість є його "Я" ("образ Я", "Я-концепція"), тобто система уявлень про себе, яка конструюється індивідом у процесах спільної діяльності та спілкування з іншими індивідами.

Отже, зазначимо:

• ядро особистості, її смислова сфера є відносно стійким утворенням, яке реально визначає свідомість і поведінку людини;

• основний канал впливу на смислову сферу, тобто власне виховання, — це насамперед участь особистості у спільній діяльності групи, тоді як словесні форми впливу, як правило, неефективні;

• однією з властивостей розвиненої особистості є осмислення нею власної смислової сфери, принаймні в її найважливіших рисах.

Нерозвинена особистість або не знає власного "Я", або не замислюється над цією проблемою.

Розвиток особистості

Поняття "розвиток" використовують насамперед для характеристики процесу руху від нижчого (простого) до вищого (складного). Під розвитком розуміють кількісні та якісні зміни людської істоти, зміни необхідні, послідовні, пов'язані з певними етапами її життєвого шляху, та прогресивні, що характеризують її структурне і функціональне вдосконалення.

Разом з розвитком часто використовують поняття "дозрівання" та "становлення". Під дозріванням розуміють зміни індивіда чи його окремих функцій і процесів внаслідок дії внутрішніх природжених факторів. Так, можна говорити про дозрівання органічних функцій людини чи її організму.

Становлення вказує на набуття нових ознак та форм у процесі розвитку. Можна говорити, наприклад, про становлення характеру людини, її мислення тощо, тобто це поняття доцільно застосовувати тоді, коли йдеться про розвиток якоїсь риси чи якості особистості як процес наближення до певного стану.

Соціалізація особистості

Соціальний розвиток, тобто розвиток людської істоти під впливом зовнішніх соціальних факторів, називають ще соціалізацією (формуванням) особистості. Під соціалізацією розуміють процес і результат засвоєння та подальшого активного відтворення індивідом соціального досвіду, у перебігу якого він стає особистістю, здобуває необхідних для життя серед людей знань, умінь та навичок, тобто здатності спілкуватися та взаємодіяти з ними під час розв'язання тих чи інших завдань.

Наголосимо, що таке засвоєння не відбувається механічно, воно завжди суб'єктивне. Однакові ситуації по-різному сприймаються і по-різному переживаються різними людьми. Різні особистості з однакових ситуацій отримують різний соціальний досвід.

У процесі соціалізації виокремлюють дві фази — соціальну адаптацію та інтеріоризацію. Першу в науковій літературі визначають як пристосування дитини до рольових функцій (члена сім'ї, шкільного колективу тощо) та норм, що існують в оточуючому середовищі. Друга фаза — це процес включення соціальних норм і цінностей у внутрішній світ дитини.

Г. Андрєєва вважає, що соціалізація є двобічним процесом. З одного боку, індивід засвоює соціальний досвід шляхом входження у соціальне середовище, систему соціальних зв'язків, з іншого — активно відтворює систему соціальних зв'язків завдяки його власній активній діяльності, активному включенню в соціальне середовище.

Індивідуалізація особистості

Соціальний досвід, який покладено в основу соціалізації особистості, не лише суб'єктивно засвоюється, а й активно трансформується, стаючи основою індивідуалізації особистості, тобто процесу набуття людиною власної індивідуальності, неповторності психіки та особистості, своєрідного поєднання фізичних та психічних особливостей.

Інститути соціалізації

Процес соціалізації нерозривно пов'язаний із спілкуванням та спільною діяльністю людей. Здійснюється він як у спеціальних соціальних інститутах, так і через вплив на людину різних нексрованих, випадкових факторів, наприклад неформальних компаній, реклами, моди, музики тощо.

До соціальних інститутів, однією з основних функцій яких є саме соціалізація особистості, належать школа, професійні навчальні заклади (профтехучилища, технікуми, коледжі, вузи тощо), дитячі та молодіжні організації та об'єднання. Надзвичайно важливим інститутом соціалізації особистості є сім'я.

Механізми соціалізації

Одним з основних механізмів соціалізації особистості є ідентифікація (ототожнення), тобто процес і результат уподібнення дитиною поведінки та своїх психічних характеристик психології та поведінці інших людей. Як наслідок дитина переймає риси характеру та форми поведінки людей, з якими себе ототожнює.

Основним джерелом ідентифікації особистості у ранньому дитинстві є батьки. Потім до них додаються інші дорослі, однолітки, діти старшого віку. Саме завдяки ідентифікації дитина опановує різні види соціальної та статево-рольової поведінки. Ідентифікація починається у ранньому дитинстві й триває все життя людини.

Важливим механізмом ідентифікації, завдяки якому дитина опановує психологію та поведінку, що характерні для людей певної статі, є статево-рольова типізація. Основнуроль при цьому відіграють батьки. Саме вони є реальними моделями для опанування дітьми тих чи інших форм статево-рольової поведінки у сім'ї.

На опанування дітьми нормативних статево-рольових установок та форм поведінки дорослі впливають через підбір іграшок, відмінності в одязі, через розподіл обов'язків між дітьми різної статі тощо. Усе це сприяє культивуванню у хлопчиків чоловічих рис та форм поведінки, а у дівчаток — жіночих. На розв'язання цього завдання спрямовані також заохочення та покарання (осудження) дорослими, насамперед батьками, певних форм поведінки. Аналогічні вимоги підтримують і самі діти один щодо одного. На формування їхньої поведінки суттєво впливають також книги, засоби масової інформації, телебачення.

Експериментально доведено, що діти схильні ідентифікувати себе насамперед з тими дорослими, які добре ставляться до них.

У сім'ї, де домінує мати, дівчатка найчастіше ідентифікують себе з нею; водночас у хлопчиків можуть виникати проблеми, пов'язані з виробленням суто чоловічих рис характеру та форм поведінки. Для сімей, де домінує батько, такі проблеми не характерні. У таких сім'ях дівчатка також схильні уподібнювати себе батьку, водночас у них виробляється багато рис характеру, властивих матері.

До інших механізмів соціалізації належать наслідування, навіювання, соціальна фасілітація, конформність та дотримання норм.

Під наслідуванням розуміють свідоме або неусвідомлене відтворення людиною досвіду інших людей, зокрема їх манер, рухів, вчинків та дій. В основі наслідування лежать вроджені механізми. Найбільш яскраво наслідування виявляється у процесі соціалізації дітей дошкільного віку. Пізніше воно відіграє допоміжну роль поряд з іншими механізмами.

Наслідування тісно пов'язане з навіюванням, тобто процесом, внаслідок якого людина несвідомо відтворює внутрішній досвід, думки, почуття, психоемоційний стан людей, з якими спілкується. Навіювання допомагає краще зрозуміти інших людей, осягти їхній психоемоційний стан та переживання.

Соціальна фасилітаиія ( полегшення) — це стимулюючий вплив поведінки одних людей на діяльність інших, у результаті чого ця діяльність стає активнішою, вільнішою і розкутішою. Наслідування та навіювання, як правило, супроводжують фасилітацію. Остання проявляється насамперед серед рідних і близьких людей.

Водночас треба передбачувати можливість протилежного явища — соціальної інгібіції (гальмування). Так, у колі незнайомих діти часто стають тривожними і невпевненими, що призводить до гальмування їхньої поведінки. Соціальна інгібіція заважає процесу соціалізації, є перешкодою на шляху освоєння дитиною нового соціального досвіду.

Важливе місце серед механізмів соціалізації належить конформності, тобто такій поведінці, коли людина всупереч власній думці погоджується з оточуючими, пристосовується до них з метою уникнення труднощів у спілкуванні та взаємодії з ними.

Специфічна ознака конформності — наявність внутрішнього конфлікту між тим, що людина думає насправді, та її реальною поведінкою в соціумі.

У процесі соціалізації конформність може відігравати як позитивну, так і негативну роль. У першому випадку йдеться про корекцією помилкових суджень та поведінки під впливом інших людей, у другому — про труднощі, з якими стикається індивід, виробляючи власні, незалежні судження та поведінку.

Процес соціалізації може бути як цілеспрямований і керований, так і стихійний, нерегульований. Однак, осмислюючи співвідношення елементів стихійності та керованості у процесі соціалізації особистості, треба уникати спрощеності. Не завжди в офіційних соціальних інститутах, зокрема у школі, соціалізація має цілеспрямований і керований характер, як і не обов'язково, що у неформальних об'єднаннях вона стихійна.

Виховання як цілеспрямований і керований процес соціалізації

Розглянемо співвідношення процесів соціалізації та виховання особистості. Виховання часто трактують як цілеспрямований і керований процес соціалізації (Я. Коломінський, О. Реан), як керування з боку педагогів цим процесом. Як бачимо, обсяг поняття "соціалізація" ширший, ніж "виховання".

Конкретизуючи розширене розуміння виховання, можна виокремити власне виховання та навчання, які реалізуються спільно, одночасно. Неможливо відокремити виховання від навчання, як і навчання від виховання. Однак з аналітичною метою ці процеси розглядаються окремо, оскільки вони різняться цілями, змістом, методами та формами активності особистості.

Так, виховання здійснюється насамперед через міжособове спілку-нання людей, його основна мета — розвивати світогляд, мораль, мотивацію, характер особистості, формувати в неї риси та навички соціально прийнятної поведінки. Навчання реалізується через різні види предметної теоретичної та практичної діяльності; воно націлене на розвиток інтелектуальної, когнітивної сфери особистості. Навчання, таким чином, має справу з пізнавальними процесами особистості, а виховання — з її почуттями та міжособовими взаєминами.

Зазначене зумовлює також специфіку методів виховання та навчання. Перші мають забезпечувати передавання соціальних цінностей та установок, формування почуттів, норм і правил поведінки, другі — передавання знань, формування вмінь та навичок. Методи виховання грунтуються на сприйманні та розумінні людиною людини, людської моралі та духовної культури, методи навчання — на сприйманні та розумінні людиною предметного світу, матеріальної культури.

Усе викладене дає підстави трактувати виховання (у такому конкретизованому розумінні) як процес організованого і цілеспрямованого впливу на особистість і поведінку дитини з метою формування в неї певних властивостей і якостей (І. Огородников, М. Пєтухов), як специфічний процес формування соціальних і духовних цінностей (І. Харламов, М. Касьяненко), системи ціннісних орієнтацій і відповідної поведінки (Г. Балл, А. Багаєва), як систему спрямованих впливів, за допомогою яких у індивіда формують бажані риси та якості (І. Кон).