Психічні стани особистості

У жодній сфері психічної діяльності так часто й так доречно не вживається термін "стан", як в емоційному житті. В емоціях яскраво виявляється тенденція специфічно забарвлювати переживання і діяльність людини, надавати їм тимчасової спрямованості й створювати якісну специфіку психічного. До емоційних станів належать настрої, афекти, пристрасті, тривога, страх, стрес

Людина, аналізуючи свої вчинки, вживає поняття "стан". Кому не знайомі вислови: "Я був у такому стані, що не міг працювати..." або "Я зараз у такому стані, що можу гори перевернути"? Йдеться про психічний стан людини як одну з основних категорій психології поряд із психічними процесами та властивостями особистості.

Виділення сфери психічних станів заповнює прогалину в системі психологи між психічними процесами (відчуття, сприймання, мислення, пам'ять, уява) і психічними властивостями особистості (спрямованість, здібності, темперамент, характер). На відміну від психічних процесів як динамічного компонента проявів психіки і психічних властивостей як закріпленості, повторюваності проявів психічного психічний стан - це статичний компонент психіки. Проте названі компоненти не треба розглядати на рівні лінійного зв'язку:

Адже психічний стан впливає на перебіг психічних процесів, він може перетворюватися на властивість особистості, яка, у свою чергу, зумовлює виникнення стану. Отже, зв'язок компонентів психіки виглядає таким чином:

Суттєвою особливістю психічного стану є те, що він характеризує психічну діяльність, надаючи їй специфічності. Характеристика завжди підкреслює специфічні риси. Специфічність стану передусім означає специфічність перебігу психічних процесів. Так, стан неуважності часто характеризується відхиленнями у сфері відчуття і сприймання, пам'яті, мислення, послабленням вольової активності, нерідко специфічними емоційними переживаннями (печаль, роздратування). Без психічних процесів не може бути психічних станів, але останні вирізняються більшою цілісністю і тривкістю. Психічні процеси можуть перейти у психічні стани. Наприклад, процес сприймання твору мистецтва від враження про нього може перейти у психічний стан - тривоги чи радісного збудження.

Психічний стан тісно пов'язаний з індивідуальними властивостями особистості, оскільки він характеризує психічну діяльність не загалом, а індивідуально. Стан страху в однієї людини може виявлятися у психічному збудженні, а в іншої - у психічному заціпенінні, гальмуванні психічної діяльності. Так само, як психічні властивості відбиваються на психічних станах, психічні стани можуть переходити у психічні властивості. Якщо людина дуже часто переживає стан тривоги, можливе формування особистісної властивості - тривожності Але відповідність між психічним станом і рисою особистості не є правилом. Так, поруч з "нестримністю" як стійкою властивістю холеричного типу існує "нестримність" як стан, який може виникати в кожної людини і не становити характерну властивість поведінки.

Психічні стани можуть позитивно впливати на виконувану діяльність (трудову, навчальну, спортивну), на процес спілкування, а можуть і дезорганізовувати їх, тобто здійснювати регулюючий вплив, оскільки виникнення того чи іншого стану пов'язане зі зміною діяльності, що, власне, і зумовило виділення такої категорії психічного, привернуло до неї увагу.

Стан як філософська категорія охоплює суперечливість змін і відображення цієї суперечливості. У психології це поняття пов'язується із суперечливістю психічного відображення - його сталістю і змінністю. Психічні явища реалізуються через стани, в яких виявляється ставлення особистості як суб'єкта. Визначальним для психічного стану е ставлення особистості, це стрижневий момент формування стану, його системотворчий фактор. Через ставлення до дійсності й до себе як суб'єкта цієї діяльності реалізується певний вияв психічного світу особистості

Психічний стан - це "найглибинніший" момент психічного. Це не просто сполучна ланка між психічним процесом і психічною властивістю особистості, це відображення ставлення особистості до власних психічних явищ, ставлення як закріплення цілісності, сталості Й водночас змін у психічному відображенні зв'язків особистості зі світом. Під психічним станом розуміється не стан організму, а "стан душі", різноманітні її відгуки на свої власні відчуття та уявлення. Психічний стан - цілісна характеристика психічної діяльності, що фіксує момент стійкості та специфічності в перебігу психічних процесів, це форма реагування, що відображає ставлення особистості до власних психічних явищ у визначений момент часу за певних умов (Т. С. Кириленко, 1989).

Рис. 50. Зв'язок психічних процесів, ставів та властивостей

Психічний стан являє собою немов покійний зріз психічного. Стан ніби розчиняється у психічних процесах і психічних властивостях і водночас у станах розчиняються і знімаються психічні процеси і психічні властивості (рис. 50).

Кожний психічний стан є переживанням суб'єкта й водночас діяльністю його різних систем, він має зовнішнє вираження і проявляється у зміні ефекту виконуваної діяльності Вивчення психічного стану завжди включає три рівні (рис. 51). Тільки за сукупністю показників, що відображають кожний з цих рівнів, можна зробити висновок про наявність у людини того чи іншого стану. Ні поведінка, ні різні психофізіологічні показники, взяті окремо, не можуть достовірно диференціювати один стан від іншого. Провідне місце в діагностиці станів відводиться переживанням, пов'язаним зі ставленням особистості. Виділення останнього як системотворчого фактору психічного стану особистості дає можливість розглядати психічний стан саме як якісну характеристику психіки особистості, що об'єднує у собі психічні процеси та властивості особистості і здійснює вплив на них.

Рис. 51. Рівні вивчення психічного стану

Стан фіксує певний статичний момент у характеристиці психічного, це щось цілісне. Наприклад, стан боротьби мотивів хоч і належить до волі, але містить у собі значні пізнавальні та емоційні елементи, причому всі вони не підсумовуються, а створюють цілісну структуру. У всякому психічному процесі є когнітивні та афективні компоненти, і в будь-якому психічному стані вони трансформуються у рівнях реагування, глибина, сила та інші особливості вияву яких зумовлюють виникнення цілої гами станів, що потребують своєї класифікації.

Психічні стани можуть бути класифіковані як вияви психічних процесів:

стани емоційні - настрої, афекти, тривога та ін.;

стани вольові - рішучість" розгубленість тощо;

стани пізнавальні - зосередженість, замисленість і т. д.

Серед виявів свідомості виділяють стани більш (рішучість) або менш (неуважність) усвідомлені в континуумі від сну до неспання; патологічні - пов'язані з розладом афективної, моторної чи когнітивної сфери; змінені стани - різні види медитативних та гіпнотичних станів, ідеальний стан для виступу в спорті; штучно викликані психічні стани, що досліджувалися з лікувальною метою Н. П. Бехтерєвою через вплив на глибокі структури мозку. Штучно викликані стани супроводжуються переживаннями незвичності, часткової некерованості психічною діяльністю. Це можуть бути безпредметні страхи чи радість або "надоптимальний психічний стан особливої чіткості сприймання, усвідомлення змісту подій", або "бездіяльна млявість", або вивільнення станів, які раніше придушувалися у свідомості.

Психічні стани розрізняють і за глибиною та тривалістю. Пристрасть як психічний стан глибше, ніж настрій. Кожний стан тимчасовий, може заступитися іншим. З практичною метою виділяють стани миттєві (нестійкі), довгочасні і навіть хронічні, або оперативні, поточні та перманентні. Кожний стан, наприклад тривога і замисленість, за певних умов може бути і оперативним (нестійким), і поточним (тривалим), і перманентним (хронічним). Перехід станів із поточних у перманентні може мати як позитивний (стан тренованості в спорті, рішучості), так і негативний (стан утоми, розгубленості) характер.

Складність розрізнення типів психічних станів полягає в тому, що їх майже неможливо розмістити в межах однієї шкали, класифікувати за однією ознакою, кожний із станів має свій континуум проявів і набір ознак (рівень усвідомленості, домінування психічних процесів, тривалість, адекватність чи неадекватність ситуації тощо).

Настрої, афекти, пристрасті розглядаються як форми виявів афективної сфери, афективних процесів, що розрізняються за тривалістю: від короткочасного афекту до настрою як поточного, тривалого стану і до пристрасті як перманентного, хронічного стану. За рівнем усвідомленості порядок розміщення змінюється: від пристрасті як найбільш усвідомленого стану до настрою й акценту як найменш усвідомлюваного. Щодо домінування психічних процесів за їх складністю і довільністю ці стани розміщуються від афекту, де домінують емоції, до настрою і до пристрасті як єдності емоції й волі.

Зв'язок емоційних станів і властивостей найвиразніше проявляється у стані тривоги. Терміном "тривога" позначається емоційна відповідь на можливу психічну загрозу, на відміну від терміна "страх", яким позначається реакція на реальну загрозу, загрозу порушення функцій організму й виконуваної діяльності. Стан тривоги виникає у зв'язку з можливими неприємностями, непередбаченими ситуаціями, змінами у звичайній обстановці й виражається специфічними переживаннями - хвилювання, побоювання, порушення спокою тощо. Тривожність може даватися взнаки у спілкуванні (зменшується можливість прогнозування успішності), у поведінці (невідповідність суб'єктивної моделі реальній дійсності) і супроводжується проявом неадекватно завищеної тривоги, що призводить до порушення регуляторних процесів. Тоді тривожність закріплюється як властивість особистості і стає домінуючою рисою характеру.

Тривожність як риса особистості є найбільш значущим ризик-фактором, що сприяє нервово-психічним захворюванням. Висока тривожність знижує ефективність інтелектуальної діяльності, гальмує її в напружених ситуаціях, наприклад під час іспитів, заліків; знижує рівень розумової працездатності, викликає невпевненість у своїх здібностях, є однією з причин негативного соціального статусу особистості, бо її поведінка характеризується емоційною неврівноваженістю, роздратуванням і може призвести до емоційного стресу.

Поняття стресу було запроваджене в 50-ті роки XX ст. канадським ученим Г. Сельє для визначення генералізованої реакції організму - "загального адаптаційного синдрому" - як відповіді на будь-який несприятливий вплив. Реагування на екстремальний вплив має певні стадії:

1) "фаза шоку" характеризується різким падінням опору організму,

2) "фаза резистентності" мобілізує адаптаційні можливості організму відповідно до нових умов;

3) "фаза виснаження", якій відповідає стійке зниження резервів організму.

Причиною стресу може слугувати несподіванка, що порушує звичну течію життя. Р. Лазарус, розвиваючи вчення про стрес (1950, 1970), висунув концепцію, згідно з якою розмежовуються поняття фізіологічного стресу, пов'язаного з реальним подразником, і психічного, емоційного стресу, за якого людина на основі індивідуальних знань і досвіду оцінює майбутню ситуацію як загрозливу, складну. Якщо у випадках фізіологічного стресу адаптаційний синдром виникає в момент зіткнення з подразником, то в разі емоційного стресу адаптація передує ситуації, настає завчасно. Саме завдяки цьому емоційний стрес може бути доцільним. Але робота в стресогенній ситуації обов'язково призводить до додаткової мобілізації внутрішніх ресурсів, не може мати несприятливі наслідки. Типові хвороби "стресової етіології" - серцево-судинні патології, виразка шлунку, психосоматичні розлади, депресивні стани - характерні для сучасних видів виробничої та управлінської діяльності. Стрес існує завжди. Вплив його залежить від інтенсивності стресорів, тобто чинників, що такий стан викликають, і від індивідуально-психологічних особливостей особистості У складних життєвих ситуаціях, критичних моментах певний рівень вияву емоційного стресу може стати характерною рисою особистості - схильністю до емоційного стресу. Розрізняють типи особистостей, схильних до стресу і стійких до дії стресорів. Так, у схильних до стресу частіше простежуються здатність до конкуренції, тверде прагнення до досягнення мети, агресивність, нетерплячість, неспокій, експресивне мовлення, відчуття постійного браку часу. Дослідники стресу виявили також тенденцію відповідати на подібні стресові ситуації однаковими характерними реакціями, що пояснюється напрацьованою в процесі індивідуального розвитку системою психологічних механізмів (зокрема мотивів).

Отже, у психічних станах відбувається поєднання, злиття характеристик психічних процесів і властивостей особистості. Аналіз психічного стану дає змогу прогнозувати поведінку особистості, її розвиток та самозростання.

Особистість творить свій емоційний простір. Вона розширює його межі, визначаючи важливість для себе предметів, речей, явищ, людей і включаючи їх у зміст свого інтимного життя та розкриваючи для них свій простір чи, навпаки, замикаючи його, робить їх об'єктом своїх емоційних виявів, почуттів, вольових зусиль чи залишає їх поза увагою. Особистість поглиблює інтенсивність виявів емоційної, афективної сфери, віддаючись їх силі й глибині та переживаючи їх неповторність у певних емоційних станах, або позбавляється цих переживань, демонструючи якості володаря психічного світу.

Через ці горизонтальні та вертикальні, рухові, просторові та часові виміри афективної сфери особистість проявляється, ніби висвічуючись на екрані навколишнього предметного світу і претендуючи на певну репрезентацію у психіці інших людей через діяльність і взаємодію.

Особистість розкривається через емоційну готовність до творчої діяльності Емоційна готовність - це результуючий вияв самотворення афективної сфери особистості, інтеграція певних станів, спроба розв'язати суперечність між потребою у творчій нестандартній діяльності та мотивом ЇЇ задоволення в певний проміжок часу і за певних умов. Емоційна готовність становить єдність настрою, ставлення особистості до самої себе, самооцінки й волі, потягу й повинності. Емоційна готовність як психічний стан має творчу спрямованість і пов'язана з переживанням душевних витрат на виконання тієї чи іншої діяльності Готовність до творчої діяльності - це готовність до переживання нових емоцій як за знаком (позитивний - негативний), так і за модальністю (радість, гнів тощо), пов'язана з виконанням обраної діяльності, з постановкою мети.

Проявом емоційної готовності до творчої діяльності виступає захоплення майбутнім результатом, яке відчуває особистість, політ фантазії. Наслідком емоційної готовності є натхнення як психічний стан емоційної та операційної напруженості, зосередженості на предметі творчості Отже, стан емоційної готовності до творчої діяльності, виявляючись у захопленні предметом творчості, породжує натхнення як афективний вияв особистості, що характеризує творчу діяльність, у якій особистість формується і розвивається.

Основні терміни теми: індивідуально-психологічні особливості, темперамент, сангвінік, флегматик, холерик, меланхолік, характер, риси характеру, структура характеру, формування характеру, здібності, задатки, обдарованість, талант, геніальність.

Індивідуально-психологічні особливості – неповторна своєрідність психіки кожної людини. Індивідуальні особливості особистості найяскравіше виявляються в темпераменті, характері та здібностях, у пізнавальній, емоційній, вольовій діяльності, потребах та інших процесах.

Темперамент - сукупність властивостей, які характеризують динамічні особливості перебігу психічних процесів і поведінки людини, їх силу, швидкість, винекнення, припинення та зміну.

Ідея та теорія про темперамент в своїх джерелах бере початок у працях давньогрецького лікаря Гіппократа. Він описав осеновні типи темпераментів, дав їм характеристики, але пов’язав темперамент не з властивостями нервової системи, а їз співвідношенням різних речовин в організмі: крові, слизу та жовчі - сангвінічний (переважає кров), холеричний (жовта жовч), меланхолічний (чорна жовч), флегматичний (слиз). Підхід Гіппократа був суто фізіологічним: темперамент ніяк не пов’язувався з психічним життям. Згодом з’явились умовиводи про те, які психічні якості мають бути у людини з перевагою в організмі однієї з чотирьох речовин. Ця перша спроба належала античному лікарю Галену. Його класифікація мало змінилась з тих часів. Останні, з відомих описів, які використовуваються і у сучасній психології, належать німецькому філософу І.Канту. І.Кант розподіляв темпетаменти людини (прояви темпераменту можна помітити й у вищих тварин) на два типи: темпераменти почуття та темпераменти діяльності.

Сангвінік. Сангвінік зазвичай знаходиться у приподнятому настрої, вирізняється швидким і ефективним мисленням. Він активно і легко пристосовується до нових умов, швидко наближується з людьми, товариський. Почуття у сангвініка легко виникають і змінюються. Його міміка багата, жвава, виразна. За відсутністю серйозних цілей, глибоких думок, творчої діяльності у сангвініка формується поверхневість і непостійність.

Холерик. Дії холерика різьки, поривчасті. Він вирізняється підвищенною вразливістю, значною емоційністю, збудженістю. Часто виглдає зухвалим. Почуття душевної рівноваги, яке так легко дається санвініку, холерику незнайоме: він отримує спокій лише в самій напруженій діяльності. Прояв холеричного темпераменту значною мірою залежить від спрямованості особистості. У людей з громадськими інтересами він виявляється в ініціативності, енергії, принциповості. Там, де немає багатства духовного життя, холеричний темперамент часто виявляється негативно: в роздратованості, афективності.

Флегматик. Флегматику, зазвичай, зовсім не властива тривога. Його звичайний стан – спокій, тиха задоволенність оточуючими. Нові форми поведінки у флегматика виробляються повільно, але є стійкими. Зазвичай флегматик врівноважений і спокійний, дуже рідко може вийти з себе, не схильний до афектів. В залежності від умов в одних випадках у флегматика можуть виникати позитивні риси: витримка, глибина думок тощо, в інших – млявість і байдужість до оточуючого, лінощі та безвілля.

Меланхолік. Меланхоліка вирізняють стриманість в рухах, коливання і обережність в рішеннях. Його реакція часто не відповідає силі подразника, особливо активне у нього зовнішнє гальмування. Йому важко тривалий час на чомусь зосереджуватись. Сильні впливи часто викликають у меланхоліка тривалу гальмівну реакцію. В нормальних умовах життя меланхолік – людина глибока, стримана. За несприятливих умов, меланхолік може перетворитися в замкнене, боязливу, тривожну людину.

Кожний з зазначених типів темпераменту сам по собі не є ні гарним, ні поганим (якщо не пов’язувати темперамент і характер). Виявляючись в динамічних особливостях психіки і поведінки людини, кожний тип темпераменту може мати свої переваги та недоліки.

Розрізняють власне темперамент як певне стійке сполучення психодинамічних властивостей, що виявляються у діяльності і поведінці та його динамічну основу. Відомі три основні системи пояснення її сутності, з яких дві мають лише історичний інтерес:

1. Гуморальна (Гіппократ, Гален);

2. Конституціональна - виходить з відмінностей та конституції організму - його фізичної будови, співвідношення його окремих частин, різних тканин (Кречмер - шизотімік, іксотімік, циклотімік; Шелдон - вісцеротонік, соматотонік, церебротонік);

3 Типи темпераменту пов’язуються з діяльністю центральної нервової системи.

Учіння І.П.Павлова про вплив центральної нервової системи на динамічні особливості поведінки:

1) Три основні властивості нервової системи: силу, врівноваженість, рухливість збудження та гальмування;

2) Чотири основних типових їх поєднання у вигляді чотирьох типів діяльності вищої нервової системи:

а) сильний, вріноважений, рухливий - сангвінік;

б) сильний, врівноважений, інертний - флегматик;

в) сильний, неврівноважений - холерик;

г) слабкий - меланхолік.

Дослідження Б.М.Теплова та В.Д.Нєбиліцина довели, що структура основних властивостей нервової системи значно складніша, а кількість комбінацій значно більша. Але зазначені чотири типи як більш узагальнені можна використовувати для вивчення індивідуальності.

В наш час наука має достатню кількість фактів, щоб надати повну психологічну характеристику всіх типів темпераменту відповідно певній програмі. Але для складання психологічних характеристик традиційних чотирьох типів зазвичай видіяляють наступні основні властивості темпераменту, які найтісніше пов’язані між собою та з якостями характеру:

1. Сензитивність - особливість людини, що виявляється у виникненні чутливості (психічної реакції на зовнішній подразник найменшої сили і у швидкості виникнення цієї реакції.

2. Реактивність - особливість людина, яка пов’язана з силою емоційної реакції на зовнішні та внутрішні подразнення (критичне зауваження, різкий тон.

3. Активність - здатність людини, яка полягає у подоланні зовнішніх та внутрішніх обмежень у виробництві, у суспільно-значущих перетвореннях, у привласненні багатств, засвоєнні духовної культури (наполегливість, цілеспрямованість, зосередженість уваги).

4. Співвідношення реактивності та активності визначає, від чого більшою мірою залежить діяльність людини: від випадкових зовнішніх та внутрішніх обставин (настрою, випадкових подій) або від цілей, намірів, переконань.

5. Темп реакцій - особливість людини, яка полягає у швидкості перебігу психічних процесів, а певною мірою і психічних станів (темп мовлення, динаміка жестів, швидкість розуму).

6. Пластичність, ригідність - особливості людини гнучко та легко пристосуватися до нових умов, або мляво, інертно, нечутливо поводити себе в змінних умовах.

7. Екстраверсія - інтроверсія - особливості людини, що виражаються у переважній спрямованості активності особистості або назовні (на світ зовнішніх об’єктів: оточуючих людей, подій, предметів), або усередину (на явища власного суб’єктивного світу, на свої переживання та думки).

Певне поєднання властивостей темпераменту, яке виявляється у пізнавальних процесах, діях і спілкуванні людини, визначає її індивідуальний стиль діяльності. Він являє собою систему залежних від темпераменту динамічних особливостей діяльності, яка включає прийоми роботи, типові для даної людини.

Індивідуальний стиль діяльності не зводиться до темпераменту, він визначається й іншими причинами, включає уміння та навички, які сформувалися під впливом життєвого досвіду. Індивідуальний стиль діяльності можна розглядати як результат пристосування природжених властивостей нервової системи і особливостей організму людини до умов виконуваної діяльності. Це пристосування має забезпечити досягнення найкращих результатів у діяльності з найменшими витратами.

Темперамент деякою мірою впливає на розвиток здібностей людини, особливо тих, до складу яких входять рухи з такими їх суттєвими характеристиками, як темп, швидкість реакції, збудженість та гальмування. В першу чергу це здібності, які включають до свого складу складні ті точні рухи з непростою траєкторією та нерівномірним темпом. До них також належать здібності, пов’язані з підвищенною працездатністю, витримкою.

Характер - це сукупність стійких індивідуально-психологічних властивостей людини, які виявляються в її діяльності та суспільній поведінці, у ставленні до колективу, до інших людей, до праці, навколишньої дійсності та до самої себе. Характер виявляється у діяльності і спілкуванні (як і темперамент) та включає до себе те, що надає поведінці людини специфічний, характерний для неї відтінок.

У спілкуванні з людьми характер людини виявляється у манері поведінки, у способах реагування на дії та вчинки людей. Манера спілкування може бути більш чи менш делікатною, тактичною або безцеремонною, увічливою або брутальною. Характер, на відміну від темпераменту, обумовлений не стільки властивостями нервової системи, скільки культурою людини, її вихованням.

Характер людини - це те, що визначає її значущі вчинки, а не випадкові реакції на ті чи інші стимули або обставини.. Характер, як і темперамент, є достатньо стійким та малозмінним.

Визначити структуру характеру означає виокремити в ньому провідні компоненти, без яких цілісність характеру уявити не можна.

У структурі характеру необхідно розрізняти зміст і форму. Зміст характеру особистості визначається суспільними умовами життя та виховання. Вчинки людини завжди чимось мотивуються, на щось або на когось спрямовуються. Але за формою наміри, прагнення реалізуються по-різному. Це залежить від обставин, ситуацій, у яких перебуває людина, і від особливостей її характеру, передусім від темпераменту.

У структурі х арактеру виокремлюють такі його компоненти: спрямованість; переконання; розумові риси; емоції; волю; темперамент; повноту; цілісність; визначеність; силу.

В характері можна виділити ряд підсистем або властивостей (рис), саме й виражаючих різне ставлення особистості до окремих сторін дійсності:

1) риси, які виявляються у діяльності (ініціативність, працездатність, працелюбність, або, навпаки, безиніціативність, лінощі тощо);

2) риси особистості, які виявляються у стосунках людини з іншими людьми, тобто у спілкуванні (тактовність-нетактовність, увічливість-брутальність, чуйність-бездушність);

3) риси, які виявляються у ставлені людини до самої себе (самокритичність - завишена зарозумілість, скромність-нахабство);

4) риси як сукупність ставлень людини до речей (акуратність - недбалість, щиристь - скупість).

Своєрідне поєднання всіх цих рис характера у однієї людини дозволяє віднести її до певного типу.

Формування характеру – це процес становлення стійких психологічних утворень особистості під впливом об’єктивних і спеціально створених для цього умов, коли її дії та вчинки в результаті їх багаторазових повторень стають звичними і визначають типову модель її поведінки.

Як прижиттєве утворення людини, характер визначається і формується протягом всього життя людини. Спосіб життя включає до себе спосіб думок, почуттів, спонукань, дій у їх єдності. Тому, як формується певний спосіб життя людини, формується і сама людина. Велику роль відіграють суспільні умови і конкретні життєві обставини, в яких відбувається життєвий шлях людини, на підставі її природніх властивостей і в наслідок дій та вчинків. Але безпосередньо формування характера в різних за рівнем розвитку групах (сім’я, дружня компанія, клас, спортивна команда, колектив тощо). В залежності від того, яка група є для особистості референтною і які цінності підримуються в цій групі, відповідні риси характера бубуть розвиватися у її членів. Риси характера також будуть залежать від позиції індивіда у групі.

Зміст характера, який відображує суспільні впливи, складає життєву спрямованість особистості, тобто її матеріальні та духовні потреби, інтереси, переконання, ідеали тощо. Спрямованність особистості визначає цілі, життєвий план людини, ступень її життєвої активності.

Риси характера, або його сторони - є деякі стійки стереотипи поведінки. Характер не є застиглим утворенням, він формується на всьому життєвому шляху людини. Характер лише одна із сторін, але не вся особистість. Людина здатна піднятися над своїм характером, здатна змінити його.

Сензитивним періодом життя для становлення характера можна вважати вік від 2-3 до 9-10 років, коли діти багато та активно спілкуються як з оточуючими дорослими людьми, так і з однолітками, відкриті для впливу з боку, з готовністю його сприймають.

Раніше інших в характері людини закладаються такі риси, як доброта, чуйність, товариськість, а також протилежні їм якості - егоістичність, нечулість, байдужість до людей. Є дані про те, що початок формування даних рис характера - у дошкільному дитинстві, у перших місяцях життя і визначається способом звернення матері до своєї дитини.

Ті властивості характера, які більш яскраво виявляються у праці - працелюбство, акуратність, сумліність, відповідальність, наполегливість, інші "ділові" якості - складаються пізніше, в ранньому та дошкільному дитинстві. Вони формуються та закріплюються в іграх дітей та посильних їм видах домашньої праці. Сильний вплив на їх розвиток здійснює адекватна віку і потребам дитини стимуляція з боку дорослих. В характері дитини даного віку зберігаються і закріплюються в основному такі риси, які постійно одержують підтримку (позитивні підкріплення).

В початкових класах класах оформлюються риси характеру, які проявляються у стосунках з людьми. Цьому сприяє розширення сфери спілкування дитини з оточуючими за рахунок безлічі нових друзів, дорослих-вчителів. Якщо те, що дитина як особистість набула в домашніх умовах одержує в школі підтримку, то відповідні риси характеру у неї закріплюються і частіше всього зберігаються протягом всього подальшого життя. Якщо ж знову отримуваємий досвід спілкування з однолітками, учителями, іншими дорослими не підтверджує як правильні ті характерні форми поведінки, які дитина отримала вдома, то починається поступова ломка характера, яка зазвичай супроводжується вираженими внутрішніми та зовнішніми конфліктами. Перебудова характеру, яка відбувається при цьому, не завжди призводить до позитивного результату. Частіше має місце часткова зміна рис характера та компромис між тим, до чого привчали дитину вдома, і тим, що від неї вимагає школа.

В підлітковому віці активно розвиваються і закріплюються вольові риси характеру, а рання юність закладає базові моральні та світоглядні основи його. До закінчення школи характер людини можна вважати в основному складеним і те, що відбувається з нею в подальшому майже ніколи не робить характер людини невпізнаним для тих, хто з нею спілкувався в шкільні роки.

Коли ми намагаємось зрозуміти та пояснити, чому різні люди, які завдяки обставинам життя опинилися в однакових або майже однакових умовах, досягають різних успіхів, ми звертаємось до поняття здібності, вбачая, що різницю в успіхах можна задовільно пояснити ними. Це ж поняття використовується нами тоді, коли необхідно усвідомити в силу чого одні люди швидше та краще, ніж інші, засвоюють знання, уміння та навички. Що ж таке здібності?

Здібності – це індивідуально-психологічні особливості особистості, які є умовою успішного здійснення певної діяльності в володінні необхідними для неї знаннями, вміннями та навичками.

Це те, що не зводиться до знань, умінь та навичок, але пояснює, забезпечує їх швидке набування, закріплення та застосування на практиці (Це визначення використовується сьогодні і більш розповсюджене. Воно разом з тим є більш вузьким і більш точним із всіх зазначених).

Успішність виконання будь-якої діяльності залежить не від якої-небудь однієї, і від сполучення різних здібностей, крім того, сполучення, яке дає один й той самий результат, може бути забезпечено різними способами. При відсутності необхідних задатків до розвитку одних здібностей їх дефицити може бути компенсований за рахунок більш сильного розвитку інших.

Здібностей людини досить багато. В першу чергу необхідно розрізняти природні здбності (в основі своїй біологічно обумовлені) та специфічні людські здібності, що мають суспільно-історичне походження.

Багато які з природніх здібностей є загальними у людини і у тварин, особливо вищих. Такими елементарними здібностями є сприймання, пам’ять, мислення, здібність до елементарних комунікацій на рівні експресії. У людини, крім біологічно обумовлених, є здібності, які забезпечують її життя та розвиток в соціальному середовищі. Це загальні та спеціальні вищі інтелектуальні здібності, які засновани на використанні мовлення та логіки, теоретичні та практичні, навчальні і творчі, предметні і міжособистісні.

Загальні здібності включають ті, якими визначаються успіхи людини в найрізноманітніших видах діяльності. Спеціальні здібності визначають успіхи людини в специфічних видах діяльності, для здійснення яких необхідні задатки особливого роду та їх розвиток. Досить часто загальні та спеціальні здібності співіснують, взаємно доповнюють та збагачують одне одного.

Теоретичні та практичні здібності вирізняються тим, що перші визначають схильність людини до абстрактно-логічних міркувань, а друге - до конкретних, практичних дій. Такі здібності на відміну від загальних та спеціальних, навпаки, частіше не співіснують одне з одним, разом зустрічаються у обдарованих, різностороннє талановитих людей.

Навчальні та творчі здібності відрізняються одне від одного тим, що перші визначають успішність навчання та виховання, засвоєння людиною знань, умінь та навичок, формування якостей людини, в той час, як інші - створення предметів матеріальної та духовної культури, виробництва нових ідей, відкриттів та винаходжень, тобто - індивідуальна творчість в різних галузях людської діяльності.

Здібності до спілкування, взаємодії з людьми, а також предметно-діяльнісні, або предметно пізнавальні, здібності - більшою мірою соціально обумовлені. Для прикладів здібностей першого виду можна навести мовлення людини як засіб спілкування (мовлення в його комунікативній функції), здібності міжособистісного сприймання і оцінювання людей, здібності соціально-психологічної адаптації до різних ситуацій, здібності входити до контакту з різними людьми, привертати їх до себе, здійснювати на них вплив.

Не окремі здібності безпосередньо визначають успішність виконання якої-небудь діяльності, а лише їх вдале поєднання, саме таке, яке для даної діяльності необхідне. Практично не має такої діяльності, успіх в якій би визначався лише однією здібністю.

Поєднання різних високорозвинених здібностей, що обумовлюють діапозон інтелектуальних можливостей людини, рівень та своєрідність діяльності та спілкування, зветься обдарованістю. Вищий ступень розвитку здібностей особистості в певній діяльності (спілкуванні ) - талант. Геніальність - вищий рівень розвитку здібностей - і загальних, інтелектуальних та спеціальних. Про її наявність можна говорити лише при досягені особистістю таких результатів творчої діяльності, які складають епоху в житті суспільства, в розвитку культури.

Будь-які задатки перед тим, як перетворитися в здібності, повинні пройти великий шлях розвитку. Для багатьох людських здібностей цей розвиток починається з перших днів життя і, якщо людина продовжує займатися тими видами діяльності, в яких відповідні здібності розвиваються, не припиняється до кінця.

Таким чином, існують природні передумови здібностей - їх задатки. Але наскільки виявляться задатки, залежить від умов індивідуального розвитку. За результатами цього розвитку неможливо говорити, яким був внесок задатка; способів визначення міри участі генотипичного фактора поки ще не має. Невід’ємний компонент здібностей - підвищена мотивація, яка забезпечує інтенсивну та одночасно "природньо" організовану діяльність, необхідну для розвитку здібностей.

Увага – це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється у спрямованості і зосередженості свідомості на вагомих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях.

Функція уваги – зосередження свідомості на предметі діяльності.

Важливою закономірністю уваги є її вибірковість, яка виявляється в тому, що людина, зосереджуючись на одному, не помічає іншого. Це пояснюється більш вираженою гальмівною дією вагомих для особистості предметів і переживань щодо менш значущих, які в цей час на неї діють.

Увагу зумовлюють не лише зовнішні подразники, а й здатність людини довільно спрямовувати її на ті чи інші об’єкти. Цю здатність називають уважністю.

Недостатній розвиток уважності виявляється в розосередженості та відволіканні, нездатності без зовнішніх спонук спрямовувати й підтримувати свою увагу.

Види уваги

За регуляцією розрізняють мимовільну, довільну та післядовільну увагу.

Мимовільна увага – виникає спонтанно, без зусиль свідомості, під впливом найрізноманітніших подразників, які впливають на той чи інший аналізатор організму.

Довільна увага – це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах і явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності. Довільна увага своїм головним компонентом має волю.

Головним збуджувачем довільної уваги є усвідомлювані потреби та обов’язки, інтереси людини, мета та засоби діяльності.

Післядовільна увага – виникає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги, долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама діяльність зумовлює появу певного інтересу, а часом і захоплює її виконавця, і увага набуває рис мимовільного зосередження.