У першому питанні слід зазначити, що Велике князівство Литовське було утворене Міндовгом 1236 р. Литовське проникнення почалося одразу після смерті галицько-волинського правителя Юрія ІІ Болеслава, коли в 1340 р. його змінив Любарт Гедимінович. Литва звільнила південно-руські землі від Золотої Орди в 1362 р., після битви на Синіх Водах, приєднавши Київщину, Поділля і Чернігово-Сіверщину. Руське населення опору литовцям не чинило, позаяк Велике князівство Литовське не порушувало існуючих на українських землях звичаїв і системи управління. Історики виділяють такі періоди литовської інкорпорації: «оксамитове проникнення» (1340-1362), асиміляція литовських правителів (1362-1385), втрата українськими землями автономії (1385-1480), посилення литовсько-російської боротьби за «збирання земель Русі» (1480-1569).
До середини XV ст. влада зосереджувалась у Великому князівстві Литовському в руках великого князя, який здобував престол, пройшовши через процедуру обрання батьком та Радою Панів (Пани-Рада). Ним ставав один з представників династії, не обов'язково найстарший. Великий князь зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу та судову владу, керував військом, здійснював зовнішню політику. Він радився з великими феодалами (магнатами) лише з власної волі. До середини XV ст. значне місце в системі управління державою належало удільним (місцевим) українським князям або нащадкам Гедиміновичів. Кожний з них спирався на раду зі служивих бояр, представників знатних місцевих родин, єпископів. Після ліквідації удільних князівств територія країни була поділена на повіти (староства), їх очолювали намісники (старости), призначені великим князем чи Пани-Радою. У великі міста призначали воєвод, малих урядовців. Вони відповідали за збір податків, виконували поліцейські та судові функції, організовували військовий захист, управляли господарством на землях великого князя.
З другої половини XV ст. Рада Панів поступово перетворилась у другий за значенням елемент державної влади, з яким великий князь повинен був радитись обов'язково. Сприяла цьому унія між Литвою та Польщею, внаслідок якої глава обох держав — великий князь литовський та король польський — Казимир тривалий час вимушений був перебувати в Польщі, не маючи змоги займатись поточними справами у Литві. Більше того, Пани-Рада отримала повноваження захищати місцеві інтереси перед самим Казимиром як польським королем. Так Пани-Рада стала «вищим урядом країни». Вона розділила з князем права на управління державою, що було підтверджено спеціальними документами-привілеями 1492 і 1506 р. Питання зовнішньої політики, оголошення мобілізації, судові справи, призначення провінційної та центральної адміністрації залежали від неї. Згідно зі Статутом 1529 р. з'їзд Пани-Ради відбувався щорічно, а з 1532 р. — двічі на рік. До неї входили представники династії Гедиміновичів, бояри, магнати, урядовці, впливові міщани, загалом до 70 осіб.
Від середини XV ст. започатковується практика скликання Вальних сеймів — загальних зборів представників усіх прошарків феодалів. В основному сейм збирався для виборів великого князя (вперше — у 1440 р.). Наприкінці століття він став головним центром боротьби проти унії, поглинання Литви Польщею. У XVI ст. Вальний сейм асоціювався у політичній свідомості шляхти з невід'ємним правом висловлюватись з проблем державного управління. У 1512 р. вперше обирали на сейм делегатів, хоча паралельно зберігалась практика вільної участі в сеймі всіх бажаючих. Тривалі війни з Москвою стимулювали політичну активність шляхти, яка намагалася впливати на встановлення податків для військових потреб, розмір військових загонів тощо. З часів Сигізмунда І шляхта активізувала сеймову діяльність, наполегливо вимагаючи виборного земського суду, обмежень щодо втручання магнатів, місцевої адміністрації в її справи. Вальні сейми 1544, 1547, 1551 і 1554 р. фактично підготували прийняття рішень і закріплення Статутом 1566 р. цієї інституції як державної установи з компетенцією, що збігалася з компетенцією великого князя та Пани-Ради.
30 грудня 1565 р. було видано привілей про повітові шляхетські сеймики, які отримували право обговорювати всі питання державного життя, ставали важливим політичним чинником. Другий Литовський статут 1566 р. закріпив право обирати двох делегатів від повіту на Вальний сейм. У «сеймових листах» (наказах станам прибути на місце збору сейму) зазначались місце і час проведення, питання, що виносились на обговорення. Староста повинен був вручати їх не пізніше, ніж за два тижні до відкриття сеймику. Запроваджувались штрафи за неявку шляхтича на сеймик, покарання за запізнення.
Центральна адміністрація Великого князівства була малочисельною. До її складу входили: маршалок земський та його заступник — маршалок двірський, які відповідали за роботу Пани-Ради; канцлер та підканцлер відали державною канцелярією; земський та двірський підскарбії займались фінансами, а земський (великий) та двірський (польний) гетьмани командували військом. Місцева адміністрація була чисельною та розгалуженою. Надання містам Магдебурзького права, проведення земельної реформи («волочної поміри»), вдосконалення судової системи стимулювало появу нових категорій місцевих урядовців: возних (судових урядовців), хорунжих (голів шляхетського ополчення воєводств), городничих (комендантів великих фортець), війтів (керівників міського самоврядування), лавників та радців (членів міських магістратів), фахівців, які займались обмірюванням та виділенням землі. Напередодні Люблінської унії українські (руські) землі Литви наблизились за своїм устроєм до європейської традиції, суттєво відрізняючись від Московської Русі.
Політичні особливості перебування українських земель у складі Литовсько-Руської держави:
— всі українські землі, що опинилися у складі Литовської держави, вважалися власністю династії Гедиміновичів, зберігаючи, особливо на перших порах, попередній політико-адміністративний устрій, певну автономію, правову традицію, давні місцеві звичаї, православну віру, яку активно переймали литовські правителі.
— руські князі та бояри на підставі угод з великим князем литовським служили йому як васали;
— в адміністративно-політичному устрої українських земель стає помітною ініційована Литвою централізація влади.
При висвітленні другого питання варто наголосити, що процес укладення унії між Литвою та Польщею був довгим (з 1385 по 1569 рр.). В результаті Кревської унії київський, волинський і новгород-сіверський князі підписали присяжні грамоти разом з литовськими князями. Галичина після тривалого протистояння 1387 р. була захоплена Польщею. В 1392 р. князь Вітовт примусив Ягайла визнати його «великим князем Литви і Руси». Згідно Городельської унії 1413 р. Литва не тільки визнавала верховенство польського короля, а й вводила однаковий з Польщею адміністративний поділ. Люблінська унія 1569 р. знищила рештки українських державних традицій у Литві. Українські землі було поділено на шість воєводств: Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське і Белзьке. Польське проникнення в українські землі суттєво відрізняється від литовського, адже поляки запровадили тотальну полонізацію, католизацію і колонізацію краю, що призвело до загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин.
Третє питання. Протягом XІV - ХV ст. на ґрунті давньоруської мови під впливом народного мовлення сформувалася «руська мова», що була державною в Литовській державі до 1569 р. На зламі ХV – ХVІ ст. формується дві окремих літературні мови – староукраїнська та старобілоруська. Наприкінці ХVІ – ХVІІ ст. освіта стає одним з найважливішим засобів у боротьбі проти полонізації, за збереження етнічної цілісності України. У 1576 р. заснована Острозька Академія, а в 1632 р. Києво-Могилянській колегіум. Вони поєднали руські і ренесансні надбання. У 1586 р. у Львові з’являється перше братство, а на початку ХVІІ ст. їх вже налічується 30. Братства, спочатку як релігійні організації створювалися навколо церков, згодом фактично перетворилися на громадсько-політичні центри захисту мови і духовних цінностей українського народу. В числі провідних діячів братств були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю.Рогатинець, І.Красовський, С.Зизаній, І.Борецький, П.Беринда та ін. Берестейська церковна унія 1596 р. знаменувала подальший наступ на православну віру. Братські школи і козацтво стали на захист православ’я. Року 1620 р. за сприяння Петра Сагайдачного відновлена вища православна ієрархія. Козаки також врятували український етнос від турецько-татарських і польських загарбників.
