Навчально-методичні рекомендації. Розглядаючи перше питання, варто відзначити, що давні слов’яни належали до індоєвропейської спільноти

Розглядаючи перше питання, варто відзначити, що давні слов’яни належали до індоєвропейської спільноти. З плином часу Велике переселення народів IV-VI ст. призвело до Великого розселення слов’ян у VІ–VІІ ст., коли слов’янські племена з’являються у Подунав’ї, у глибинних районах Балканського півострова – на півдні, на заході доходять до Ельби та балтійського узбережжя; на північному сході заселяють верхів’я Дону і Волги. Тому VІІІ–ІХ ст. локалізуються східні, західні та південні слов’янські племена.

Необхідно з’ясувати передумови утворення держави з центром в Києві, а саме: вигідне географічне положення, що дозволяло контролювати притоки Дніпра – основні торгівельні шляхи тих часів, розташування на межі розселення кількох союзів племен, розвиток Києва за рахунок притоку населення з інших східнослов’янських земель.

Необхідно обгрунтувати основні теорії походження Київської Русі. Вказана проблема є однією з політизованих тем історії Київської Русі, що активно розроблялась у сер. ХVІІІ ст. німецькими істориками, членами Петербурзької Академії наук Г.Байєром та Г.Міллером, які обгрунтували концепцію норманізму, тобто скандинавського походження Київської Русі. Їх опонентом та прихильником концепції антинорманізму став М.Ломоносов. Українські історики М.Костомаров та М.Грушевський також вважали, що в історії східнослов'янських племінних союзів простежуються передумови для створення власної держави, а наявність норманського чи варязького чинника відіграла роль каталізатора державотворчих процесів. Докази на користь обох концепцій науковці знаходять на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел.

На межі VІІІ–ІХ ст. навколо Києва формується перша східнослов’янська держава – Київське князівство Аскольда (династія Києвичів), а варяги у 882 р. змінили династію Києвичів на Рюриковичів.

При вивченні другого питання, необхідно виокремити такі етапи розвитку державності:

1. становлення (форма правління - дружинна держава), в його основі була княжа дружина, яка водночас збирала податки і виступала радником князя. За період, який охоплює майже сто років - з 882 р., коли престол у Києві посів Олег, до 972 р., до смерті Святослава, відбувалося швидке зростання, утворилося величезне господарське й політичне об'єднання.

2. розквіт (форма правління – централізована монархія, держава Володимира Великого (980-1015 рр.) і Ярослава Мудрого (1034-1054 рр.), в управлінні державою князь спирався на князівську раду, до якої входили старші дружинники і вихідці зі старої племінної знаті – бояри. Пперіод характеризувався зміцненням завоювань Києва і досягнення державою вершини політичної могутності та стабільності економічного і культурного розвитку.

3. роздрібненість (форма правління – федеративна монархія, з середини ХІІ ст.) влада князя обмежувалася його уділом, а найважливіші питання життя Русі вирішувалися на князівських з’їздах. Останній період характеризують безупинні князівські чвари, зростаюча загроза кочовиків та економічний застій. Більшість істориків датують початки занепаду періодом після князювання Володимира Мономаха (1113-1125 рр.) та його сина Мстислава (1125-1132 рр.)

Остаточне зруйнування Києва ордами монголо-татарів у 1240 р. ознаменувало кінець київського періоду історії князівської держави, проте Русь вижила, піднялася з руїн та відновила свою економіку та культуру. Першим зробило це Галицько-Волинське князівство, продовжило традиції Київської Русі та стало її завершальним етапом.

Третє питання доцільно проаналізувати через призму головних векторів зовнішньої політики, зокрема: північний (Швеція і Норвегія), південний (Візантійська імперія), західний (Польща, Угорщина, Франція, Британія, Рим і Німеччина), і нарешті східний вектор (Хозарський каганат, Волзька Булгарія, печеніги, торки і половці).

Утворення Київської Русі у ІХ ст. та існування цієї ранньофеодальної східнослов'янської держави до 30-х рр. ХІІ ст. перетворило її на важливий чинник міжнародного життя Центральної та Західної Європи.

При висвітленні четвертого питання рекомендується з’ясувати причини, які призвели до занепаду Київської Русі. Феодальну роздрібненість Київської Русі спричинила низка чинників:

великі простори держави та етнічна неоднорідність населення;

зростання великого феодального землеволодіння, особливо вотчинного, посилення місцевого боярства (феодалізація);

розвиток економічної та політичної могутності удільних князівств;

відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади, що приводила до міжусобних війн у боротьбі за великокнязівський престол;

зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії в зовнішній торгівлі;

посилення експансії сусідніх степових кочових народів (половців, печенігів та ін.)

Період феодальної роздрібненості - закономірний етап у розвитку суспільства, адже це була загальноєвропейська тенденція. Так само, як у державах Західної Європи, в Київській Русі існували відносини васалітету - системи особистої залежності одних феодалів (васалів) від інших (сюзеренів), так само внаслідок зростання самостійності великих спадкових володінь відбувається швидкий економічний розвиток цих територій, урбанізація, піднесення культури, що потягнули за собою сепаратистські, відцентрові тенденції. Боротьба феодалів за владу підриває могутність середньовічної держави, сприяє появі окремих територіально-політичних утворень. Саме в цей час відбувається остаточне формування феодальної системи (прав феодалів та повинностей селян, завершується процес становлення феодально-станової ієрархії, формується і вдосконалюється державний апарат). Роздрібнення структури політичної влади було цілком логічним і природним наслідком феодальних відносин: роздрібненій формі земельної власності відповідає роздрібнена форма держави, роздрібнена структура влади.