На сьогодні існує кілька моделей реабілітації осіб з обмеженими функціональними можливостями. Модель соціально-педагогічної роботи виступає як сукупність теоретичних положень та технологій практичної діяльності. З погляду медичної моделі інвалідність розуміється як особиста проблема; в основі моделі - взаємозв’язок людини з недугою, підтримка життєдіяльності за допомогою медикаментів та соціального захисту. За економічною моделлю неповноцінними вважаються особи, які працюють за обмеженим часом, мають менше навантаження порівняно з здоровими людьми, чи неспроможні працювати взагалі. Інваліди розглядаються як люди менш продуктивні чи економічно обмежені. З позицій соціальної моделі інваліди розглядаються як дискримінована група, а не як аномальна. Соціальні умови звужують умови самореалізації, тому необхідно створити ці умови, а не пристосовувати їх до норм і правил здорових людей. Модель функціональної обмеженості розглядає неповноцінність як нездатність особи виконувати ті чи інші функції, порівняно зі здоровими людьми.
Усі названі моделі роблять акцент на тому, що в такої особи відсутнє: з медичного погляду – здоров’я, з економічної – спроможність до продуктивної праці, функціональної – можливості в широкому розуміння слова. Причому, в усіх моделях інвалідність залишається індивідуальною проблемою її носіїв.
Інваліди справді в фізичному чи психічному плані відрізняються від здорових людей, але причина їх неповноцінності ще криється у реакції соціального оточення, у тому негативному або жалісливому ставленні, з яким вони зустрічаються у процесі спілкування з близькими людьми. Тому вони спілкуються лише із собі подібними, що призводить до ізольованості, соціальної бездіяльності та до деградації. Цей процес можна назвати психічними та соціальними дезадаптаціями.
Тому соціальна модель указує на необхідність переглянути закони суспільства, створити такі умови життя інвалідів, у яких вони відчували б себе партнерами у взаємодії. Соціальна модель вимагає, щоб психологи, соціальні працівники, соціальні педагоги залучалися не тільки для консультування щодо труднощів адаптації інвалідів, але й до створення умов незалежного життя, тобто дати можливість інвалідам зробити вибір.
Для виявлення, обліку та діагностики дітей і підлітків з вадами розвитку в Україні функціонують зональні психолого-медико-педагогічні консультації, які підзвітні органам державного управління освітою. Психолого-медико-педагогічні консультації відбирають дітей до спеціальних навчально-виховних, лікувальних закладів, консультують батьків і педагогів з питань надання медико-психологічної допомоги цим дітям.
