Глава 6 Теорія особи злочинця

£ 1. Поняття «людина», «індивід», «особа», «особистість»

Під час розгляду процесів детермінації і спричинення злочин­ності та її проявів постійно відзначалася активна, можна сказати провідна, роль у цих процесах особи, її свідомості, ставлення до суспільних явищ, відносин, зокрема унормованих мораллю та пра­вом. Підкреслювалося, що безпосередньою причиною вчинення злочинів та існування злочинності в цілому є на індивідуальному рівні негативні антисуспільні риси свідомості та психології окремої особи, а на загальносоціальному рівні — суспільної свідомості, пе­редусім її соціально-психологічної складової. Звідси зрозумілий інтерес та потреба кримінології визначити ці негативні риси, влас­тивості свідомості та ЇЇ носія-особи, типологічні особливості особи, яка вчинила злочин, інакше кажучи — злочинця.

Для розуміння цих питань необхідно, як і у будь-якому дослі­дженні, спочатку визначитися з термінами, зокрема з поняттям «особа» і його співвідношенням з пов'язаними поняттями «люди­на», «індивід», та, у разі потреби, висвітлення поряд із поняттям «особа» окремого поняття «особистість».

Поняття «людина» у цьому ряді є первинним. Воно застосо­вується передусім для узагальненого позначення людини як представника людської популяції в цілому, вищого прояву живої природи та тваринного світу. Головними відмінностями людини від інших представників тваринного світу є мислення, здатність розуміти самого себе та навколишній світ (свідомість) та свідома активність, передусім діяльнісна, у пізнанні останнього та його

233

Глава 6

перетворенні в інтересах людини. Значну і, можна сказати, визна­чальну для людства частину людської активності становить її здійснення у суспільстві, яке є людським утворенням для реалізації потреб не лише однієї людини, а й їхньої сукупності у межах всього людства або його певної частини.

Поняття «людина» часто вживається і в іншому значенні — «індивід», коли потрібно визначити одиночного представника з усього роду людського або з певної його спільності — колективу, групи, незалежно від того, за якою ознакою вона виділена — біологічною або соціальною. Потреба у більш детальній характе­ристиці зазначених понять, як правило, не виникає за їхнього самостійного використання. Вона стає необхідною під час виділення понять «особа» та «особистість» і визначення співвід­ношення з ними понять «людина» та «індивід».

У науці, у тому числі у кримінології, уявлення про особу сфор­мовано на підставі загального поняття про неї, розробленого у філософії та психології. Слід зазначити, що в українській мові термін «особа» має два значення. Перше — це особа як діяльнісна самодостатня людина, суб'єкт суспільної активності та діяль­ності, учасник цих процесів та суспільних утворень. Цьому зна­ченню відповідає російський термін «лицо». Термін «особа» має й друге значення, зокрема для виділення у людини тієї змістовної якості, яка у соціальному відношенні становить ЇЇ власну іден­тичність (власне Я), відрізняє від інших людей та осіб і визначає її ставлення до суспільства, його відносин, норм, що регулюють суспільну життєдіяльність. Іншими словами, це соціальна якість особи. У російській мові терміну «особа» у цьому значенні відпо­відає термін «личность». В українській — термін «особа» зазвичай об'єднує два російські терміни: «лицо» і «личность». Така етимо­логія терміна «особа» часто викликає непорозуміння, зокрема при спеціальному науковому використанні, коли потрібно відділити особу від її соціальної якості. Через це в українській науковій літе­ратурі останніх десятиріч, у тому числі з кримінології, поряд з терміном «особа» вживається термін «особистість» для визначен­ня соціальної складової особи. Вважаємо це необхідним і право­мірним та надалі вживатимемо терміни «особа» та «особистість» у їх зазначеному окремому значенні.

234

Теорія особи злочинця

Таким чином, особа — це той образ (обличчя) людини, яким вона постає у суспільних відносинах, яким її сприймають учасники цих відносин, суспільної активності та діяльності. Щодо здійснення діяльнісних видів людської активності у значенні «особа» часто вживається термін «суб'єкт»: «суб'єкт підприємницької діяль­ності», «суб'єкт злочину», «суб'єкт запобіжної діяльності» тощо. У сучасній філософії розуміння «людини» та її зовнішнього обра­зу — «особи» — пов'язується з їхньою предметною діяльністю у суспільстві, з умовами та результатами останньої. Саме у цьому суспільному значенні вбачається соціальний зміст особи. Методо­логічне значення має положення про те, що соціальний зміст та соціальну сутність особа формує в процесі суспільної активності, у суспільних відносинах, де визначаються суспільна роль та значення особи. Іншими словами, соціальні риси особи форму­ються та обумовлюються її суспільними відносинами. Особа не є незмінною. Вона така, яким є її історично визначене суспільство. Щоб зрозуміти соціальну сутність особи, потрібно з'ясувати гли­бину і зміст суспільних відносин, що її обумовлюють, визначити їхню тенденцію та соціальний зміст.

Соціальні якості особи визначають сутність її особистості. Вони є визначальними в обумовленні вчинків, діяльності, інших форм соціальної активності особи. Разом з тим, і це дуже важливо, вказуючи на детермінованість суспільної активності особи соціальними якостями її особистості, не можна ігнорувати специфічну особливість природи людини і особи, їхні індивіду­альні властивості й якості, здатність до свідомого спрямування своїх вчинків. Потрібно розуміти, що у особи крім соціальних є й інші якості, що також беруть участь у детермінації її активності та діяльності. Тому не можна ототожнювати (як це часто робиться), у тому числі й в кримінології, поняття особи і особистості. Слід ви­ходити з того, що у процесі розвитку і суспільного формування особи, що відбувається за участю її природної основи, особистість має сформуватися, образно кажучи, «випрацьовуватися» в особі. Людина не набуває свою особистість від народження, вона «випрацьовується» у процесі соціального формування особи. Так само людина не народжується з особистісними рисами злочинця. Вони також є продуктом її суспільне неблагополучного «випра-

235

Глава 6

цювання». На всіх етапах соціального розвитку особи «випрацю-вання» її особистості не відбувається окремо, а значною мірою обумовлюється знаходженням особи у суспільному, соціальному середовищі та тісною взаємодією з ним. Найбільше значення у цьому відношенні має взаємодія з безпосереднім середовищем, яке опосередковує вплив макросередовища на формування індивіду­альних соціально-психологічних якостей особи, а через них — і на її діяльність.

Таким чином, суспільне формування особи, розвиток та закріп­лення її соціальної сутності за нормальних умов цього процесу має в основному відповідати панівним суспільним відносинам. У цьо­му розумінні цей процес називається соціалізацією. Особа набуває соціальних якостей відповідного суспільства у тій мірі, в якій про­цес соціалізації відповідав умовам, що визнаються у суспільстві нормальними, тобто відповідають його нормам. Таким чином, соціальна сутність особи — це відображення та міра її соціалізації.

Але це лише загальне положення. Одного його недостатньо, щоб уявити процес формування особи, у тому числі неблагополуч-ного формування особи злочинця. Соціальне середовище різно­манітне та багатоваріантне. Воно має різні рівні та неоднорідні за змістом і мірою впливу на формування ланки. Потрібно досліджу­вати та конкретно знати, які саме елементи середовища чинять соціальне небажаний вплив на психологію особи, формуючи її ан-тисуспільну спрямованість. Соціальна сутність (обумовленість) психології особи є, як відомо, єдністю загального, особливого та окремого у розвитку і формуванні особи. Загальна детермінація суспільством формування особи через вплив панівних у ньому суспільних відносин та суспільної свідомості вище вже була відзначена. Роль особливого детермінанта, який специфічно формує особистість та її спрямованість, виконує безпосереднє мікросоціальне середовище: професійні, побутові, різні міжосо-бові, родинні та інші відносини і зв'язки, а також трансформована у них суспільна свідомість. Особливості, властиві особистості злочинця, у цьому соціальному середовищі, детермінують неспри­ятливі мікросоціальні умови та наявні у відповідному мікросере-довищі дефекти суспільної свідомості, які в цілому обумовлюють антисуспільну спрямованість такої особистості. Окрему детермі-

236

Теорія особи злочинця

нуючу роль у формуванні антисуспільних збудників, інтересів, поглядів, мотивів та реалізації останніх у злочинному прояві індивіда відіграють соціально негативні умови індивідуального буття (опосередковано) та індивідуально-психологічні ознаки особистості (безпосередньо). Негативний вплив окремих ланок мікросередовища, елементів індивідуального буття та індивідуаль­ної психології щодо формування особи злочинця та детермінації її злочинних проявів диференційовано відповідно до окремих основ­них різновидів останніх буде розглянено у Книзі 2 Курсу.

Разом з тим слід підкреслити, що за своєю соціальною сутністю кожна особа є індивідуальною, її природні властивості, інстинкти, рефлексії, задатки, генетичні стандарти, матриці, здібності впли­вають на притаманне індивідуально їй сприйняття та засвоєння зовнішніх впливів, включаючи суспільний. Через це суспільний вплив за своїм значенням та результатами виявляється індивіду­ально неоднаковим у різних осіб. Неоднаковість соціального змісту особи, тобто її особистості, яка обумовлюється індивідуаль­но особливим поєднанням зовнішніх впливів та їхнього внутрішнього сприйняття, впливає на індивідуальний зміст та міру ЇЇ соціалізації, індивідуальної свідомості, співвідношення у ній суспільне прийнятних та неприйнятних (негативних) еле­ментів. Цим індивідуальним співвідношенням названих елементів свідомості та особистості, переважанням у них тих чи інших еле­ментів визначаються причини і внутрішні мотиви вчинків і діяльності осіб в цілому.

Слід зазначити, що поняття «особистість» набуває деяких змістовних відмінностей залежно від рівня, на якому воно викори­стовується. Йому, як і більшості суспільних категорій, притаманне розуміння на трьох рівнях: загального, особливого та одиничного (індивідуального).

На рівні загального, тобто загальносоціального, поняття особи­стості є узагальненою соціальною характеристикою міри соціально­го розвитку особи загалом за умов відповідного суспільства, на відповідному етапі його розвитку. У цьому значенні можна говорити про особистість, яка відповідає або не відповідає цьому виду суспільства, певною мірою суперечить йому. Особистість останнього різновиду називають антисуспільною або суспільно неприйнятною.

237

Глава 6

На рівні особливого (групового) поняття особистості відображає сукупність соціальне значущих якостей та ознак представників окре­мої соціальної групи, які виокремлюють останніх з числа інших членів суспільства та разом з тим є підставою для об'єднання на ґрунті узагальненої особистішої характеристики, що властива учасникам певної соціальної групи. Такими є поняття «особистість робітника», «особистість підлітка», «особистість правопорушника». Сюди також належить поняття, що особливо нас цікавить — «особистість злочин­ця», її підвидів, зокрема «особистість вбивці», «особистість злодія», «особистість ґвалтівника» тощо.

Іншого значення набуває поняття особистості на індивідуаль­ ному рівні. Воно відображає соціальну сутність індивідуально-визначеної особи, рівень ЇЇ соціальності, її соціальну позицію, ставлення до існуючих у суспільстві цінностей, ідеалів, норм. Це конкретний соціальний зміст окремої особи.

Крім названих, потрібно відзначити ще два значення поняття особистості. Перше — це широке, тобто те, яке відображає всю сукупність суспільних відносин, що формують особу та учасником яких вона є. Разом з тим, окремі сфери суспільних відносин фор­мують та обумовлюють окремі сторони або грані особистості, відповідні цим сферам її складові. Цим обумовлюється те, що в однієї особи наявні різні за суспільною прийнятністю соціальні якості в окремих сферах суспільних відносин, нібито декілька її особистостей. Наприклад, у сфері виробничих відносин в особи формується своя частина загальної особистості, можливо, суспіль­не прийнятна «особистість робітника». Також позитивними суспільне прийнятними можуть бути соціальні ознаки у сфері сімейно-побутових відносин, які становлять у загальній особис­тості «особистість батька», «особистість сина, члена родини». Соціальний зміст однієї зі сторін особистості особи, тобто вузьке її поняття, не дає уявлення про її особистість в цілому. Тому, напри­клад, в особі злочинця можуть бути і нерідко справді мають місце позитивні особистісні якоості в інших сферах суспільних відно­син, які дають уявлення про її особистість в цілому¹.

¹ Закалюк А. П. Предмет иіідивидуальпой профилактики прсстуилсний в споте учення о личіюсти прсстуїшика // Теоретические проблемні учення о личности прсстуїшика: Сб. Ііауч. тр. - М., 1979. - С. 87-89.

238

Теорія особи злочинця

На основі наведеного можна визначити поняття особистості. Коротко — це є соціальний зліпок особи, а ширше — це соціальне типове, що відрізняє особу у суспільних відносинах, обумовлює ЇЇ суспільну активність, суспільну діяльність, лежить в основі їх спричинення.

Відповідно визначається і особистість злочинця. У цьому контексті це сукупність соціально-типових ознак, які сформува­ лися у процесі неблагополучного соціального розвитку особи, відрізняються своєю суспільною неприйнятністю та крайньою формою останньої — суспільною небезпечністю, обумовлюють криміногенну мотивацію та кримінальну активність особи, безпосередньо спричиняють вчинення злочину. Особистість зло­чинця — це соціальний зміст його особи, який відіграє зазначені функціональні ролі за участю індивідуальних властивостей остан­ньої, чим і обумовлюються індивідуалізація процесів її реалізації у конкретних злочинних проявах. Разом з тим поняття особи зло­чинця є соціальне типовим та у цьому відношенні збірним, що має стосуватися всіх осіб, які вчиняють злочини. Його зміст залежить, таким чином, і від того, які суспільне небезпечні діяння законода­вець визнає злочинними. У літературі поширена думка, що понят­тя «особа злочинця» має часові межі: виникає з моменту визнання вироком суду факту вчинення нею злочину та закінчується з відбуттям покарання. Це в принципі правильне судження потре­бує уточнення. Зрозуміло, що не можна називати злочинцем особу та характеризувати її як особу злочинця до того, як у визначеному законом порядку не буде встановлено вчинення нею злочину. Але сукупність соціальне типових ознак, що відрізняють особу злочинця від інших типів особи, не з'являється в один момент, після чи під час вчинення злочину, тим більше — після вироку суду. Ці ознаки накопичуються поступово, тривалий час, коли кількісні показники негативних рис перетворюються у нові нега­тивні якості, що набувають суспільної небезпечності, обумовлю­ють криміногенну мотивацію і в певний момент реалізуються у вчиненні злочину. Таким чином, риси і ознаки особи злочинця з'являються задовго до того, як вони зрештою реалізуються у вчи­ненні злочину. Так само, ці риси не зникають в один момент після відбуття покарання. Має пройти певний, нерідко тривалий час,

239

Глава 6

коли ознаки особи злочинця зміняться у соціальне прийнятному напрямі та втратять свою соціальну типовість особи злочинця. То чи можна, хоча б при ретроспективному вивченні особи злочинця, ознаки, якості, особливості особи, які формуються на так званому дозлочинному шляху та дії незлочинного характеру, що передують вчиненню злочину, відносити до особи злочинця, іменувати у цій якості особу людини, яка не вчинила злочину? Заперечуючи пра­вомірність подібного «ретроспективно-розширювального» корис­тування поняттям «особа злочинця», пропонувалося розуміти, що до вчинення злочину є інша особа, яка лише «з певною мірою ймовірності» здатна за певних несприятливих умов вчинити відповідний злочин (Н. Ф. Кузнєцова)¹; що при ретроспективному підході вивчається існування особи злочинця «в іншій якості», не сама ця особа, а її кримінологічні особливості (Г. М. Мінковсь-кий)², що слід загалом обмежити вживання цього поняття лише стійкими, специфічними рисами особи, які проявилися у минулій негативній поведінці й органічно пов'язані (як внутрішні детер­мінанти) із вчиненням злочину (Ю. Д. Блувштейн). З цього при­воду більше 20 років тому автор Курсу виклав свою позицію, яку він поділяє і донині. Вона ґрунтується на тому, що соціальна сутність особи, яка вчинила злочин, відображається не поняттям «особа злочинця», її типологічною якістю є лише винне порушен­ня заборони кримінального закону, тобто вчинення діяння, що визнається злочином. Соціальна сутність особи, яка його вчинила і яку називаємо терміном «особа злочинця», визначається антисуспільною спрямованістю і суспільною небезпечністю її особистості, які досягли певного ступеня (глибини). Тому поняття «особа злочинця» не може використовуватися до осіб у дозло-чинній стадії не лише через невчинення на той момент злочину, а передусім внаслідок того, що їхня антисуспільна спрямованість і суспільна небезпечність не досягли того ступеня і міри, які властиві злочинцям та які вони здобувають як нову ознаку, через

¹ Кузнєцова Я. Ф. Кримшюлогия как наука // Сов. юстиция. — 1970. — № 2. — С. 9.

² Мипьковский Г. М. Личность ІІрсстуІІІІика й мстодьі еє изучсния / Вопр. сов. криминоло-
гии. МатсриальІ пауч. копф. Всссоюз. ип-т по изучсііию причин й разработкс мер прсдупр.
преступности. - М., 1976. - Ч. 1. - С. 48-51.

240

Теорія особи злочинця

вчинення злочину. Особам до вчинення злочину властиві інші ти­пові ознаки, які виявляються під час типологізації їхньої особис­тості за змістом діяльності, за якої утворюються інші типи особи­стості, що відрізняються від особи злочинця іншою мірою анти-соціальності та суспільної небезпечності¹.

Далі визначимо те соціально-якісне, типове, чим відрізняється особистість злочинця.

£ 2. Соціальна типологізація особистості. Типологічні ознаки особистості злочинця

Приступаючи до висвітлення цього питання, слід, по-перше, підкреслити, що мова йде саме про соціальну типологізацію (типологізація — це процедура типологічного аналізу для визна­чення типових ознак певного типу явищ, об'єктів, у цьому випадку особистості). Особистість, як було зазначено у попередньому па­раграфі, — це соціальний образ особи. Тому й типологізація особи­стості має бути насамперед соціальною. По-друге — це визначення критерію типологізації, тобто з'ясування, який саме елемент осо­бистості може бути підставою (критерієм) ЇЇ соціальної типо­логізації. І по-третє — спрямування типологізації згідно з метою, заради якої вона проводиться. Наразі такою метою є визначення типових ознак та соціального типу особистості злочинця. Методологічно це означає, що типологізацію потрібно послідовно проводити за необхідними рівнями, визначати їх підстави, утво­рювані на кожному рівні типи та підтипи (їх різновиди) особис­тості, доки не будуть отримані типологічні підстави виділення соціального типу особистості злочинця з його типовими ознаками.

Для пошуку критеріїв соціальної якості особи насамперед слід виключити з елементів її структури природні, біологічні особли­вості людини: нейрофізіологічні, рефлекторні, генотип, його стан­дарти та матриці, тип вищої нервової діяльності, темперамент тощо, а також емоційно-вольові властивості особи, які переважно формуються також на природній основі. Усі вони не є визначаль­ними щодо змісту та системи соціальних особистісних відносин і

¹ ЗакалюкА. П. Проблеми социальной тимологии личности правонарушителя й преступни-ка // Проблеми изучсния личности правоиарушителя: Сб. пауч. тр. — М., 1984. — С. 20.

241

Глава 6

діяльності, а позначаються лише на їхній динаміці, урівноваже­ності, формі.

Аналогічно, очевидно, слід зробити і з рисами характеру, які, безперечно, пов'язані зі змістом особистості, проте переважно впливають на те, яким чином проявляє себе особа, та не поясню­ють, що і чому вона це робить, куди спрямовує свою активність. Одні й ті самі риси характеру проявляються у вчинках різного соціального змісту та значення (суспільне прийнятного і неприйнятного) і не можуть бути критеріями соціальне типової ха­рактеристики особистості.

Особистість, її зміст, збудники до діяльності вивчає передусім психологія. Психологи нерідко відводять домінуючу роль в особи­стості категорії відношення (рос. отношения), яка відображає взаємозв'язок особи з навколишнім світом та набутий при цьому досвід¹. Можна навести декілька аргументів щодо заперечення здібності відношення бути універсальним критерієм соціального змісту особистості. Але очевидно досить того, що відношення є за­гальною функціональною категорією, яка предметний прояв має у потребах, інтересах, ціннісних орієнтаціях та ін. Серед них, ма­буть, і потрібно шукати той критерій соціального поцінування, який нам потрібен.

Поява у процесі, що збуджує особу до діяльності певного змісту, пов'язана з виникненням потреб. Саме через потреби інди­відуальне детермінується соціальним, зовнішня обумовленість пе­реходить у внутрішню. Проте наділення потреб властивостями сутнісної (типової) характеристики особистості² викликає запере­чення. Воно залишає без відповіді ряд питань: чому одні потреби задовольняються, а інші — ні; від чого залежить цей процес; як впливають на нього способи, засоби останнього, їх суспільна прийнятність? Кожний з елементів збуджуючого процесу, що пе­ребувають між потребою і рішенням, у сукупності здатні суттєво змінити вплив потреби, скорегувати доцільність ЇЇ задоволення.

В окремих працях перебільшена головна роль у збудженні до діяльності відводиться інтересам або цілям. Проте вони самі зале-

¹ Мясищев В. Н. Проблема отношепий человска й сс мссто в нсихологии. Хрестоматия по

исихологии. — М„ 1977. — С. 164.

- Буева Л. П. Человск: деятельїюсть й общсние. — М., 1978. — С. 154.

242

Теорія особи злочинця

жать від змістовної соціальної характеристики особистості, від її інших змістовних елементів і не можуть бути її універсальними критеріями.

Безпосередніми збудниками особи до дії є мотиви. Проте інко­ли мотивам надають значення детермінантів діяльності, тракту­ють мотивацію у значенні причинної обумовленості останньої¹. Більш чітке уявлення про природу та роль мотиву стосовно особи­стості дає аналіз процесу його виникнення. Найчастіше зазна­чається, що мотив — це опредмечена потреба, тобто поєднана з визначенням предмета її задоволення. За такого визначення на мотиви поширюється та сама аргументація, що і стосовно потреб, зокрема щодо неможливості їх визнання як узагальненого (типо­вого) уявлення про особистість. Інколи стверджують, що мотив — не потреба, а предмет її задоволення у разі набуття останнім збу­джуючої спроможності. Подібна трактовка загалом відриває мотиви від особистості, тому й за такого розуміння вони не можуть бути її узагальненою характеристикою. На нашу думку, мотив — це специфічне ставлення до предмета задоволення потре­би, ставлення, яке відображає сприйняття здатності предмета задовольняти потребу та визначення способу виконання предме­том цієї ролі. Тобто мотив — це потребнісне ставлення до предме­та. Проте, як і будь-яке ставлення, мотиви, хоч інколи вони навіть не усвідомлюються, загалом невідділені від свідомості, тобто відо­бражають особистість. У мотивації оцінка предмета, вчинку ґрун­тується на соціальному змісті особистості, набутому нею у процесі суспільних відносин, соціалізації. Тобто мотиви не можуть бути типовою характеристикою особистості, тому що самі знаходяться під визначальним впливом змісту останньої. До того ж, мотиви здебільшого не можна об'єктивно визначити, уявлення про них складається значною мірою за поясненнями суб'єкта, виводяться також із оцінки характеру та спрямування його дій і загалом вста­новлюються переважно на підставі суб'єктивного висновку.

Як зрозуміло, жоден взятий окремо елемент процесу спонукан­ня до дії — потреби, інтереси, цілі, мотиви — не можуть виконува­ти роль узагальненого показника особистості. Вони взаємодіють один з одним та між собою у певному спрямуванні. Цей процес,

¹ ДеминМ. В. Проблеми теории личности. — М., 1977. — С. 66.

243

Глава 6

його спрямування визначаються якимось іншим чинником, що інтегровано відображає зміст особистості та визначає її мотивацію і діяльність.

Часто якостями інтегративної характеристики особистості наділяють соціальні установки особи. Не маючи можливості тут детально аналізувати цікаву категорію установки, зазначимо лише коротко: вона була обґрунтована грузинською школою психологів (Д. Н. Узнадзе) для характеристики психологічного механізму імпульсивної дії до початку свідомого регулювання діяльності.-Згодом наявність установки була перенесена і на вольове рішення, але уже в якості продукту осмислення, емоційного ставлення людини до акту рішення. Таким чином, у кінцевому результаті елемент неусвідомленого стану став компонентом, до того визна­чальним, у сфері складної соціальної детермінації. Були пропо­зиції розуміти соціальну установку як особистісну, що має функцію та механізм соціальної (ціннісної) орієнтації, яка харак­теризує особистість повністю, інтегруючи та синтезуючи увесь її життєвий і духовний світ¹. Але на це резонно зауважували, якщо мова йде про соціальну ціннісну орієнтацію особи, то навіщо її називати терміном «установка», через що ускладнюється розуміння сутності процесу.

Слід відзначити, що система ціннісних орієнтацій нерідко наділялася здатністю бути домінуючим показником особистості. Навіть пропонувалося (О. Р. Ратінов) першоджерелом соціальної активності людини, «ядром особистості» вважати таку властивість останньої, як ціннісність. Ціннісною орієнтацією звичайно назива­ють своєрідне для кожної особи оцінювання предметів та явищ навколишнього світу з точки зору їх цінності, потреби для цієї осо­би. Система ціннісних орієнтацій — це їх сталий, що має єдину тенденцію для певної особи, комплекс соціальних оцінок навко­лишніх предметів, явищ, умов, людей. Вважаємо, що система ціннісних орієнтацій дійсно може бути визнана якісною інтегрова­ною характеристикою змісту особистості. Проте зміст ціннісних орієнтацій, образно кажучи, стержнева тенденція, що визначає їх

¹ Волков Б. С. Кримипологичсекос исслсдонанис личности престуїшика в советском праве // Теорстичсские проблеми учення о личпости престуїшика. — С. 41.

244

Теорія особи злочинця

систему, бере початок не у них самих і не сама по собі. Це здій­снюється під впливом інших визначальних елементів, у тому числі здебільшого тих, які належать до структури особистості. Пояснен­ню цих визначальних елементів допомагає розуміння зв'язку ціннісних орієнтацій зі спрямованістю особистості¹. Остання є психологічною категорією. Вона виступає як змістовна основа, підґрунтя системи ціннісних орієнтацій особистості та визначаль­на ланка у зв'язці «спрямованість — ціннісні орієнтації». Проте слід мати на увазі, що система ціннісних орієнтацій особи зале­жить не лише від спрямованості особи, але й від численних факторів макро- та мікросередовища, умов індивідуального буття, інших індивідуальних, у тому числі деяких біопсихічних та фізич­них особливостей особи.

Нинішнє уявлення про спрямованість особистості складалося не зразу. Спочатку ЇЇ сприймали лише як категорію психологічно­го механізму. Згодом поширили й на соціальні умови та результа­ти соціалізації. Потім прийшло визнання, що спрямованість, насамперед, відображає етичну специфічність особистості, синте­зує моральні погляди, почуття і волю. Зрештою склалося розуміння, що вона визначає лінію поведінки особи, складає осо-бистісне кредо, цілісний зміст особистості, включаючи її загаль­ну налаштованість, світогляд, моральні принципи і навіть політичні погляди. Показником змісту спрямованості особистості особи слугує ставлення до головних умов суспільного буття, до яких відносяться економічні, політичні, інші суспільні, у тому числі моральні, правові, релігійні інститути, принципи, норми, які узагальнено представляють суспільство і становище у ньому (статус) особи. На наш погляд, таке суспільно-змістове інтегра­тивне уявлення про спрямованість особистості цілком зако­номірне. Воно розкриває не лише «домінуючі відносини» (В. М. М'ясищев) особистості, а й те, як вони вписуються у пану­ючі та пріоритетні для відповідного суспільства тенденції, оцінки, відносини, наскільки зміст особистості відповідає системі суспільних відносин, установлень, норм. Звідси випливає розу­міння типової властивості самого поняття «особистість». Воно

¹ Анаиьев Б. Г. Чсловск как предмет ІІозІІапия. — Л., 1968. — С. ЗОЇ.

245

Глава 6  .....

відображає соціальну якість різних індивідів, те типове, яким особа представляється у соціальному відношенні.

Такій підхід, і це потрібно підкреслити, з одного боку дає змогу надати спрямованості властивість оцінки, показника особистості, з іншого — перетворює її у підставу соціальної типологізації останньої. «Спрямованість і тип, — писав відомий російський філософ-соціолог Г. Л. Смирнов, — характеристики особистості, пов'язані одна з одною найміцнішим чином. Спрямованість пред­ставляє саме той інтегративний показник, який дає змогу виявля­ти типові риси»¹.

У значенні показника відповідності особистості суспільним інтересам та вимогам, у нормально соціалізованих осіб вона суспільне прийнятна. За дефектів соціального розвитку, які вияв­ляються через суспільне пасивну або антисуспільну поведінку, спрямованість особистості зазвичай су спільно неприйнятна (ан­ тисоціальна). Нагадаємо, що термін «соціальний» тут вживається у значенні «пов'язаний із суспільством (соціумом)», а не як анти­теза терміну «індивідуальний».

У кримінології категорія антисуспільної (антисоціальної) спрямованості давно вживається для узагальненої характеристики особистості злочинця, а також осіб, які вчиняють інші неправо­мірні або аморальні вчинки. Іноді вказувалося на те, що анти-суспільна спрямованість може бути критерієм типології особи злочинця, у тому числі провадженої з прогностичною метою (Ю. Д. Блувштейн, К. Є. Ігошев). У 80-х роках XX ст. автором Курсу була теоретично обґрунтована, методично забезпечена та практично здійсненна соціальна типологізація осіб із метою виокремлення та визначення типових ознак особистості особи, від якої ймовірно можна прогнозувати вчинення злочину, а також особистості злочинця². Розглянемо детальніше процес такої типо­логізації особистості. При цьому за підставу диференціації візьме­мо саме спрямованість особистості. Перед тим нагадаємо поняття типології, типового, типу особистості.

¹                 СмирповГ.А. Советский человек. Формироваїїиссоциалистическоготипаличности. — М.,
1971.-С. 47.

²                 ЗакалюкА. П. Проблеми социальпой типологии личности правопаруїнитсля й преступни-
ка. - С. 5-23.

246

Теорія особи злочинця

Типове — це передусім не всяке загальне і подібне, а лише таке, що містить цілісну, системоутворюючу характеристику, відобра­жує особливу загальну якість. Такою є типова ознака. Диференціа­ція предметів за типовою ознакою називається типологізацією. Підставою будь-якої їх класифікації є будь-яка загальна для них ознака. Типологізація — особливий вид класифікації, підставою якої є лише типова ознака. Групи предметів, які утворюються внаслідок типологізації, мають певну систему, єдиний принцип утворення, єдину особливу якість, згідно з якою вони становлять свою окрему типову групу. Разом з тим, ця сукупність предметів, що іменується типом — не тотожність, а узагальнена ймовірнісна модель із загальними типовими рисами. Набір утворених у такий спосіб типів предметів складає їх типологію.

Виникає питання, в якій послідовності проводити типо-логізацію, щоб визначити тип особистості, яка нас цікавить, тобто особистості злочинця. Філософія вчить, що будь-який об'єкт ре­альної дійсності характеризується передусім своєю сутністю, її складовими; далі її явищем, тобто проявленням сутності зовні та їх діалектичною взаємодією. Звідси першим рівнем соціальної типологізації особистості за ознакою її спрямованості (як інтегро­ваної характеристики) слід визнати рівень диференціації особис­тості за сутністю, тобто за відповідністю відображення у її спря­мованості соціальної сутності суспільства. За цією підставою особистість усіх членів суспільства поділяється на два великих типи — тип особистості із суспільна прийнятною спрямованістю та тип особистості із суспільна неприйнятною спрямованістю. Можна передбачити, що до останнього, а це покаже послідуюча типологізація, належатиме й особистість злочинця.

Другий рівень типологізації особистості пов'язаний з тим, що спрямованість особистості будь-якого типу, у тому числі суспіль­на неприйнятного, є неоднаковою за різними ознаками: об'єктом спрямованості, її інтенсивністю, стійкістю, глибиною. На цьому рівні типологізація також є сутнісною, але остання береться за певною конкретною ознакою виявлення. Результатом типо­логізації на цьому рівні є отримання комплексу різних наборів типів особистості, диференційованих за різними ознаками спря­мованості у межах одного з типів першого рівня. Пояснимо це на

247

Глава 6

прикладі. Так, особистість суспільне неприйнятного типу (суспіль­не неприйнятної спрямованості), що виділена на першому рівні ти-пологізації, під час типологізації на другому рівні, наприклад, за об'єктом, сферою такої спрямованості, дає змогу виокремити типи особистості суспільне неприйнятної спрямованості до таких об'єктів, як праця, суспільне корисна діяльність, культура, інші члени суспільства, моральні, правові норми. Виділені у цей спосіб типи особистості вказують сферу, в якій визначається дефіцит соціальної спрямованості, її суспільна неприйнятність. Таким буде, наприклад, тип особистості суспільне неприйнятної спрямованості до праці, або до інших членів суспільства, правових норм тощо.

Якщо цей самий тип особистості суспільне неприйнятної спря­мованості типологізувати на цьому ж другому рівні за іншою озна­кою, наприклад, інтенсивністю спрямованості, отримаємо типи особистості з пасивною, більш та менш активною суспільне неприйнятною спрямованістю. Типологізація за ознакою стійкості останньої визначить типи особистості зі стійкою та нестійкою суспільне неприйнятною спрямованістю. Особистість злочинця залежно від відповідних ознак її дозлочинної діяльності може на­лежати до кожного зі згаданих типів особистості суспільне непри­йнятної спрямованості, диференційованих за ознаками сфери спрямування, інтенсивності або стійкості останньої.

Особливе значення для розкриття суттєвого змісту особис­тості, яка нас цікавить (тобто злочинця), має типологізація на цьому другому рівні за ознакою міри (глибини) суспільне неприйнятної спрямованості. Ця міра визначається показниками виявлення останньої у вигляді реального діяльнісного ставлення, форми суспільної неприйнятності, обсягу шкоди, спричиненої цим ставленням (виявленням), суспільною значущістю предмета, до якого проявляється суспільне неприйнятне ставлення, та яко­му завдана шкода. Значущість у кінцевому підсумку визначається належністю об'єкта (предмета) до головних умов життєдіяль­ності. Цей різновид сутнісної типологізації вже, певною мірою, через реальне виявлення особистості взаємопов'язаний з типо-логізацією останньої за соціальним виявом сутності, тобто діяльністю, що, як далі побачимо, проводиться на третьому рівні. Під час типологізації за мірою (глибиною) суспільне неприйнят-

248

Теорія особи злочинця

ної спрямованості утворюються декілька типів особистості, які значно розрізняються.

Перший тип такої особистості відрізняється тим, що його суспільно неприйнятна спрямованість не є глибокою, виразною, тобто вона обумовлює поведінку, що не збігається з інтересами, нормами суспільства, як правило, моральними, але не має чітко виявленого негативного ставлення до нього та не спричиняє йому суттєвої шкоди. Тип особистості з таким різновидом її суспільно неприйнятної спрямованості отримав у літературі умовну назву асоціального1.

Другий різновид глибини суспільно неприйнятної спрямова­ності має місце, коли вона та спричинена нею поведінка не лише суперечать інтересам, нормам суспільства, але й завдають їм шко­ди. Проте остання не торкається головних умов суспільного буття, їй відповідає тип особистості, який, щоб відділити від асоціально­го, назвемо антисоціальним або антисуспільним. Тобто тут виділяється тип особистості, суспільно неприйнятна спрямо­ваність якої має за цією термінологією антисуспільну сутність.

Третій різновид типу особистості суспільно неприйнятної спря­мованості спричинює поведінку, свідомо спрямовану проти однієї або декількох головних умов суспільного буття та завдає їм суттєвої шкоди, що є для суспільства значно небезпечним. Звідси тип особистості цього різновиду спрямованості називають суспільно небезпечним. Зрозуміло, що спрямованість особистості суспільно небезпечного типу є безумовно суспільно неприйнят­ною, крайній різновид якої вона складає, а також антисуспільною з більш виразною антисуспільністю — суспільною небезпечністю. Особистість злочинця, пошук типу та змісту якої ведеться через цю типологізацію, взагалі може належати до будь-якого з названих трьох типів: з асоціальною, антисуспільною, суспільно небезпеч­ною спрямованістю. Проте через те, що це є особистість особи, що вчинила злочин, можна стверджувати, що за незначним винятком (вчинення злочину через необережність, в умовах крайньої необхідності тощо) вона має належати до суспільно небезпечного типу. Таким чином, за результатами другого рівня типологізації

¹ Аптоііяп Ю. М. Об «асоциальиом» типе преступника // Тсорстичсскис проблеми учспия о личности преступника. — С. 61.

249

Глава 6

маємо можливість констатувати виділення в особистості суспільне неприйнятного типу її типового різновиду — особистості, що має суспільне небезпечну спрямованість, тобто особистість суспільне небезпечного типу.

Категорія суспільної небезпечності піддавалася глибокому аналізу в науках кримінального права, кримінології, адміністратив­ного права. Нині немає можливості детально на цьому зупинитися. Виділимо лише основні висновки, які обстоює автор Курсу. По-пер­ше, суспільне небезпечними є не лише злочини (як багато років вва­жалося і виділялося як суттєва ознака злочину і злочинності), а й інші діяння, якщо вони спричиняють шкоду головним умовам життєдіяльності суспільства; до суспільне небезпечного типу нале­жить й особистість осіб, які вчиняють ці діяння. По-друге, суспільна небезпечність визначається як за небезпекою вже спричиненої, за­вданої шкоди, так і за небезпекою (погрозою) ймовірного її спричи­нення у майбутньому. Через спрямовану у майбутнє ознаку суспільної небезпеки особистості визначається прогностична значимість цієї категорії, про що йтиметься далі. Разом з тим, слід підкреслити, що суспільна небезпека особистості визначається лише на підставі вчинення нею суспільне небезпечних діянь, у тому числі незлочиїших, але таких, які з високою мірою ймовірності мо­жуть «перерости» у злочинні. Цим суттєвим застереженням оцінка прогностичної ознаки суспільної небезпечності відрізняється від визнання категорії «небезпечний стан» особи, наявність якого не завжди обґрунтовується її реальними діяльнісними суспільне не­безпечними проявами.

Для визначення типу особистості, яка представляє для нас інте­рес, тобто особистості злочинця, необхідно продовжити типо-логізацію особистості суспільне небезпечного типу. Зокрема провести її залежно від характеру та ступеня ймовірності прояву (реального чи передбачуваного) суспільної небезпечності осо­ бистості. Як бачимо, підставою цієї типологізації спрямованості особистості є вже не стільки сутність останньої (вона визначена як суспільно неприйнятна та суспільне небезпечна), скільки її прояв та ймовірність прояву. Тим самим цей рівень типологізації є перехідним від другого (сутнісного) до третього (за явищами). Типологізація, проваджувана за такою підставою, дає змогу

250

Теорія особи злочинця

виокремити в особистості суспільно небезпечного типу такі різно­види (підтипи) залежно від вияву спрямованості: некриміналь- ний, коли спрямованість особистості виявляється в антигромадсь­ких, але незлочинних, можливо адміністративно-караних проявах, що малоймовірно можуть перетворитися у кримінально-карані; передкримінальний з таким самим характером прояву, але з до­статньою вірогідністю перетворення його у кримінальний; кримінальний — після вчинення злочину, підтвердженого вироком суду; посткримінальний — під час відбування покарання або після звільнення з установ виконання покарання (незалежно від зняття або погашення судимості) у разі вчинення нового умисного злочи­ну, який є свідченням того, що суспільна небезпечність особис­тості не зменшилася порівняно з кримінальним різновидом, а на­впаки зросла, перетворила останній у поглиблено-кримінальний. Кримінальний різновид особистості, що належить до суспільно небезпечного типу, сутнісно утворює тип особистості злочинця, а поглиблено кримінальний — злочинця-рецидивіста.

Нормативно-предметне уявлення про тип особистості злочин­ця отримуємо на третьому рівні соціальної типологізації особис­тості, яка проводиться за її діяннями, різними ознаками остан­ніх. Однією з таких ознак є соціально-нормативна оцінка діянь. Беручи цю ознаку як підставу подальшої типологізації особистості з суспільно неприйнятною спрямованістю, що має асоціальний, антисуспільний та суспільно небезпечний різновиди, дифе­ренціюємо ЇЇ на такі типи: з аморальною поведінкою — особистість суспільно неприйнятної спрямованості аморального типу, з про­типравною поведінкою — особистість такої самої спрямованості протиправного типу або коротко — особистість правопорушника, зі злочинною поведінкою — особистість злочинця.

Завершуючи соціальну типологізацію особистості з метою визначення типу особистості злочинця та його типових ознак, можна визначити, що особистість злочинця за своєю сутністю належить до типу особистості, яка має суспільно неприйнятну та антисуспільну спрямованість, та найчастіше до суспільно небез­ печного підтипу цього типу особистості, а за своїм проявом (реаль­ ним або ймовірним) — до кримінального різновиду останнього. Та­ким чином, соціально-типовими ознаками особистості злочинця є

251

Глава 6

її суспільна неприйнятність, антисуспільна спрямованість, суспільна небезпечність, а типовою кримінально-правовою озна­кою особи з такою особистістю — вчинення злочину.

З огляду на наведену типологізацію ще раз зазначимо неприпус­тимість застосовувати терміни «особистість злочинця», «особа зло­чинця» до вчинення особою злочину, а точніше — до підтвердження останнього обвинувальним вироком суду і не лише тому, що особа ще не визнана винною у вчиненні злочину, а й через те, що зміст осо­бистості злочинця є антисуспільним і суспільно небезпечним, як правило, у значно більшій мірі, ніж в осіб з аморальною чи проти­правною, але незлочинною поведінкою. Спрямованість особистості останніх згідно з наведеною типологією належить до суспільно не­безпечного типу, але не кримінального, а передкримінального різно­виду. Зв'язок особи останнього типового різновиду з особою злочинця полягає у тому, що від першої через її антигромадську або протиправну (некримінальну) поведінку досить ймовірно прогно­зується вчинення злочину. Саме у такий спосіб ця особа визначала­ся у роботах автора Курсу з проблем індивідуального прогнозуван­ня та запобігання злочинної поведінки¹.

Ще у 80-ті роки XX ст. А. І. Долгова запропонувала іменувати цей тип особи терміном «криміногенна особа»². Тоді це тверджен­ня через нечіткість не підтримали. Але наприкінці 90-х років, здебільшого серед кримінологів так званої «нової хвилі», в основ­ному з Санкт-Петербурга, переважно з ініціативи В. М. Бурлако-ва, термін «криміногенна особа» став вживатися частіше. У такий спосіб запропоновано визначати особу у разі набуття нею «комбінації соціально-моральних та біопсихологічних особливос­тей «з критичною масою», яка породжує новий ефект — здібність діяти протиправним шляхом»³. У цьому визначенні ряд неточнос-

¹                 ЗакалюкА. П. Пропюзировапис и прсдупрсждспис І
ния. - М., 1986. - С. 56-57.

²                 Долгова А. Й. Социальио-психологичсскис аспсктьі прсстугшости ІІесовершсшюлстпих. —
М, 1981. — С. 109; Долгова А. Й. Тсорстичсскис Іюсьілки и общая характеристика результа­
те в длящстося криминологичсского изучсиия личпости // Оиьіт криминологичсского изу-
чения личности прсстушшка: Сб. иауч. тр. Всесоюзний институт по изучснию причин и
разработкс мер предунрсждспия прсстуїшости. — М., 1981. — С. 27-28.

•' Бурлакоя В. Н. Криминогспная личпость и ипдивидуальнос прсдуїірсждсиис прсстушіс-пий — проблеми модслировапия — СПб, 1998. — С. 21.

252

дивндуальпого ІІрсступного повсдс-

Теорія особи злочинця

тей та суперечностей. Названа «комбінація» та «критична маса» не визначені конкретними типовими ознаками та допускають довільне суб'єктивне тлумачення. «Здібність» діяти певним чином є ймовірною, що і слід було відмітити. Ймовірність протиправної поведінки сама по собі не є свідченням можливості вчинення зло­чину, безпосередні продукуючи чинники саме якого прийнято називати криміногенними. Але якщо наведені неточності є резуль­татом лише термінологічної «неохайності» автора і в особи дійсно встановлюється «комплекс» елементів, що мають криміногенний характер, то криміногенними є ці елементи, а не особа в цілому, у структурі якої навіть після вчинення злочину зберігається ряд позитивних і антикриміногенних рис.

На завершення зазначимо, що підстави диференціації особис­тості на третьому рівні типологізації, яка проводиться за діяльнісними проявами особи, не вичерпуються лише їх соціаль­но-нормативною оцінкою. Вона може проводитися і за іншими ознаками, в тому числі типовими. Разом з тим слід відрізняти типологізацію особистості злочинця від інших різноманітних класифікацій його особи не за типовими, а іншими ознаками.

£ 3. Структура особи злочинця

На початку глави вказувалося на необхідності розрізняти поняття «особа» та «особистість», підкреслювалося, що особис­тість — це сукупність соціальних якостей особи, а остання — це образ — «обличчя» людини, яким вона постає у суспільних відно­синах.

Досі мова йшла здебільшого про особистість особи, її зміст, детермінуючу роль, соціальну типологію особистості та про виділення на певному рівні її типологізації типу «особистість злочинця».

Але у реальному житті, зокрема у практичній діяльності щодо запобігання та протидії злочинності й ЇЇ окремих проявів, злочи­нець постає не як особистість, а як особа з усіма її характеристика­ми, проявами, індивідуальними властивостями і вадами. Звідси — потреба розумітися у феномені особа злочинця. Розкриття змісту ознак конкретної особи значною мірою досягається через знання структури особи загалом, визначення індивідуальних характерис-

253

Глава 6

тик її структурних елементів. Термін «структура» у науці, зокрема у філософії, яка визначає методологічні засади наукового дослідження, означає «будова», що може бути розчленована на складові для полегшення отримання уявлення про них і загалом про об'єкт, явище, предмет, які підлягають вивченню.

У вітчизняній кримінології питання про структуру особи зло­чинця почало розглядатися з середини 60-х років XX ст. (Б. В. Волженкін, Ю. Д. Блувштейн, Н. С. Лейкіна, О. Б. Сахаров та ін.). Запропоновано багато варіантів розуміння структури осо­би злочинця та визначення її складових. Кожний із них мав свої обґрунтування, визначальні критерії. Частина з них підходила до особи злочинця як різновиду особи загалом і, оскільки остання є предметом вивчення психології, пропонувала структуризувати особу за психологічною структурою (К. К. Платонов), але допов­нити останню її особливою соціальною якістю — суспільною не­безпечністю (С. П. Дагель). Інші, вбачаючи особу суб'єктом су­спільних відносин, пропонували будувати її структуру за соціо­логічною схемою. Поступово до структури особи злочинця стали включати її психологічні особливості, біофізіологічні ознаки, еле­менти, що відображують «індивідуальність» злочинця у єдності його природжених та соціальних ознак (Ю. М. Антонян). Пропо­нували також соціально-рольову структуру особи, ототожнення останньої зі структурою її особистості, ціннісну структуру та ін. Зараз немає можливості та потреби аналізувати всі зазначені пропозиції, наводити аргументи «за» і «проти». Торкнемося лише сучасних поглядів на проблему структури особи злочинця, пере­важно українських кримінологів. Дехто з них до останнього часу взагалі не вживав термін «структура особи злочинця», замінював його термінами «система ознак», за якою останні групуються¹, або «схема» вивчення особи злочинця з відповідними підсистемами (блоками) «особистісних якостей»². Допускалося змішування по­нять особи і особистості злочинця, в основному через включення до структури останньої «біологічних якостей та задатків»³.

¹                 Курс кримінології. Загальна частина: Підруч.: У 2 кп. / За заг. рсд. О. М. Джужи. — Кп. 1. —
С. 96.

²                 Бандурка А. М., Давьіденко Л. М. Зазнач, праця. — С. 66.

•^! Кальман А. Г., Христич Й. А. Словарь криминологичсских й статистичсских тсрмиїїов. — Харьков, 2001. - С. 81.

254

Теорія особи злочинця

І. М. Даньшин, не вдаючись до аналізу сутнісного поняття струк­тури особи злочинця та вбачаючи у ній результат (або метод) гру­пування («розкладання по полочках») ознак, властивостей, рис, особливостей цієї особи, запропонував виділити у ЇЇ структурі 7 груп елементів¹. Залишаючи без коментарів визначення поряд-ковості та формулювання назв окремих груп, що залежать від уподобань автора, вважаємо за потрібне висловити принципове зауваження щодо виділення в окрему групу «загальнозначущих позитивних людських якостей». Якщо всі інші групи виділені за системно-предметним принципом, незалежно від змістовної оцінки її елементів, то остання — за позитивною оцінкою. У цьому вбачається недотримання принципу однопорядковості, що є обов'язковим для системних структур. Наведене створює ілюзію, що нібито елементи в інших групах є лише соціально-негативни­ми. Проте це не так. У кожній групі, яка охоплює певний вид еле­ментів особи злочинця, останні мають бути представлені незалеж­но від оцінки їх соціальної якості: позитивної чи негативної. Тим самим повинно забезпечуватися цілісне уявлення щодо особи злочинця, що є неодмінною вимогою до побудови структури останньої.

Останнім часом опубліковані уточненні положення щодо струк­тури особи злочинця деяких видатних російських кримінологів — фахівців з цієї проблеми. Так, Г. А. Аванесов вважає, що уявлення в кримінології про структуру особи злочинця має бути складено на основі розуміння людини як особи (на відміну від визначення пер­шої як організму) та структури особи загалом. Остання, — зазначає він, — складається з двох підструктур: психологічної (індивіду­альність) та соціальної (ролі та діяльність у соціальному середо­вищі); психологічна підструктура будується за рівнями, де до першого (нижчого) належать біологічно обумовлені природні властивості та особливості, а найвищий (четвертий) рівень утво­рює спрямованість особистості. На думку Г. А. Аванесова у загальній структурі особи можна лише умовно (під час вивчення особи злочинця) виокремити кримінологічний рівень, де увага має зосереджуватися на антисуспільній спрямованості особистості та

¹ Кримінологія. Загальна і Особлива частини / За рсд. І. М. ДацьшиІІа. — С. 66-74.

255

Глава 6

особистісній установці злочинця. За такого розуміння, зазначає він, кримінологами у структурі особи злочинця виокремлюються три основні групи ознак: 1) загальні ознаки особи; 2) особливі озна­ки особи злочинця; 3) ознаки особи конкретного суб'єкта, який вчинив злочин, що індивідуалізують його як особу злочинця¹.

Ю. М. Антонян на відміну від структури особи злочинця, яку він пропонував раніше², нині розподіляє її на 6 блоків, три з яких містять види особистіших елементів без зазначення їх походжен­ня, один — це навички, вміння, знання (тобто результати соціалізації та іншого індивідуального розвитку); два — групують ознаки та властивості біосоціального характеру³. У структурі не передбачаються окремим блоком ознаки, пов'язані зі вчиненням злочину. Окремі з них можна уявити в інших блоках, зокрема тих, в яких зосереджені ставлення до навколишнього світу, ціннісні орієнтації тощо. Проте, очевидно, у запропонованій структурі не знаходиться місця суттєвим кримінально-правовим ознакам осо­би злочинця, без яких структура останньої значно втрачає свою специфічність. Незрозуміле також, чому при графічному зобра­женні схеми цієї структури автор дав їй назву «Соціальні та пси­хологічні аспекти життєвого досвіду»⁴, що, на наш погляд, значно звужує сутність та зміст останньої.

Наведеним вище доцільно обмежити коментування варіантів структури особи злочинця, запропонованих іншими авторами, та перейти до власного розуміння останньої. Передусім спробуємо окреслити загальні методологічні підходи і принципи структури-зації та відповідно до них — побудови структури особи злочинця.

Насамперед, потрібно розуміти, що структуризація — це різно­вид розподілення об'єктів за так званою однопорядковою дифе­ренціацією. Остання проводиться відповідно до однакових предметів або предметів того самого порядку, за одним змістовним критерієм, одним і тим самим способом. У результаті цього

¹                 Кршпаюлогия: Учсб. для вузов / Под рсд. Г. А. Авапссова. — 3-с изд., ІІсрсраб. и дон. —
С. 264-265.

²                 Аптоняп Ю. М. Системний подход к нзучснию личпости проступпика// Гос-во и право. —
1974. — № 4; Антонян Ю. М. ПрсстуІІІІик как предмет кримипологичсского изучсния //
ВоІІросьІ борьбьі с прсстушіостью. — М., 1981. — ВьІІІ. 34. — С. 46.

³                 Аитопяп Ю. М. Криминология. Избраїшьіс лскции. — С. 84-89.
* Там само. — С. 85.

256

Теорія особи злочинця

елементи структуризації є однопорядковими, тобто порівнювани­ми між собою в одному і тому ж значенні.

Друге — структуризація особи є системною, тому що її об'єкт (особа) є системним утворенням, елементи якого пов'язані між собою системними зв'язками взаємозалежності та взаємодії. У кожному випадку системна структуризація має будуватися з урахуванням повноти усіх елементів системи, виключення еле­ментів, що не охоплюються цією системою, дотримуватися орієнтації на системоутворюючий елемент, з яким пов'язана мета, конкретна ціль цієї структуризації.

Третє — врахування під час диференції мети структуризації, яка пов'язана з метою вивчення об'єкта, що структурується. Об'єкт нашої структуризації — особа злочинця. Нагадаємо, що особа злочинця нині розглядається в контексті її участі у детермінації злочинності та злочинних проявів з метою, яка є головною у кримінології, забезпечити теоретичне розроблення та визначення практичних рекомендацій стосовно запобіжного впливу на відповідні детермінанти, наразі ті, що пов'язані з особою злочинця. Зрозуміло, що у запобіжному процесі ще немає особи злочинця, а є особа, яка у разі вчинення злочину та визнання її винною виро­ком суду, стане особою злочинця.

Четверте — загальна вимога до структуризації й її результатів, наразі до структуризації особи злочинця: її результатом має стати предметна структура ознак, властивостей, рис особи, які придатні для інформаційного відображення, мають реальний відображу-вальний зміст.

Структуру особи злочинця слід будувати з дотриманням назва­них загальних принципів структуризації, на підставі уявлення про структуру особи загалом та з розумінням необхідності визначення її таким чином, щоб була відображена детермінуюча роль кожного її елемента (груп елементів), а також предметне значення останнь­ого (або останніх) і його специфіка в якості об'єкта запобіжного впливу. Остання вимога ніби «прокладає місток» між детермі­ністичним значенням елемента структури особи злочинця та його місцем у системі об'єктів запобігання злочину.

З огляду на наведені передумови пропонується структура особи злочинця, що складається з дев'яти блоків (груп) ознак, у тому числі:

9 7-223                                                                                        257

Глава 6

а) три відображають соціальну характеристику особи злочинця
(її особистість):

—ознаки формування, соціалізації особи;                  •

—ознаки соціального статусу та соціальних ролей; , '   ^!

—безпосередні ознаки спрямованості особистості; '

б) п'ять — біосоціальні, що включають:

—демографічні ознаки, які мають соціальне і психологічне значення;

—психофізіологічні особливості, у тому числі генетичного по­
ходження;

—показники фізичного стану здоров'я;

—показники психічного стану здоров'я;

—індивідуальні психологічні риси.

Окремий блок (дев'ятий) містить ознаки, пов'язані з вчинен­ням злочину особою. Цей блок є єдиним, що має специфічну структуру порівняно зі структурою особи загалом. Він відображує специфічно-типову ознаку типу особи злочинця, що пов'язана із вчиненням останнім злочину. В інших блоках специфічна належність ознак до структури особи злочинця реалізується через кількісне (більше чи менше) представлення відповідних ознак у структурі якоїсь особи. При цьому певні кількісні показники обумовлюють формування відповідних інтегрованих якісних ознак цього типу особи, зокрема антисуспільної та суспільне небезпечної спрямованості її особистості, що є важливими типо­вими ознаками особи злочинця.

Розглянемо згадані блоки структури особи злочинця та їх скла­дові ознаки. Розкриваючи цю структуру, почнемо з тих елементів, які мають першорядне значення у детермінації злочину. Такими є елементи особистості особи, її соціальні якості, що відіграють го­ловну змістовну роль у її спрямованості. Сюди слід віднести на­ступні блоки: