Порівняння значень показників рівня та інтенсивності злочинності по групі областей у 2002 р.

 

Регіон	Рівень злочинності в абсолютних числах	Порядкове місце за рівнем злочинності	Коефіцієнт інтенсивності (Ко) в абсолютних числах на 10 тис. населення	Порядкове місце за*
Дніпропетровська обл.	50829	1	137,6	1
Донецька обл.	45970	2	93,4	6
Харківська обл.	35933	3	121,6	3
Луганська обл.	30826	4	117,4	4
Запорізька обл.	24515	5	122,9	2
АР Крим	22593	6	107,1	5
Одеська обл.	22343	7	89,3	7
м. Київ	21099	8	80,1	9
Львівська обл.	18109	9	66,8	10
Полтавська обл.	14603	10	87,5	8

Як видно, за інтенсивністю злочинності зберегли своє порядко­ве місце, отримане за її рівнем, такі регіони: Дніпропетровська (1), Харківська (3), Луганська (4), Одеська (7) області. Разом з тим Запорізька область з п'ятого місця піднялася на друге, АР Крим — з шостого на п'яте, Полтавська область — з десятого на восьме.

Поряд із тим, до першої десятки регіонів із високою інтен­сивністю злочинності (за показником К._з) мали бути включені наступні, де рівень злочинності (3) нижчий, ніж у Полтавській області, яка за значенням цього показника займала в Україні 10 місце, а інтенсивність (К.) — вища, ніж у м. Києві (80,1). Це, зокрема, Миколаївська обл. — 97,2; м. Севастополь — 91,8; Херсон­ська — 90,1; Сумська — 89,2; Кіровоградська — 82,1; Чернігів­ська — 82,1 області.

Поряд із коефіцієнтом інтенсивності злочинності (К_з) іноді застосовують коефіцієнт злочинної активності (К_за), розрахова­ний за співвідношенням кількості осіб, які вчинили злочини (О_з), та чисельності всього населення (Н). У такому випадку наведена вища формула 1 має вигляд:

 

160

Теорія злочинності

 

(формула 2) О х Нр (10 тис. або 100 тис.)

де

Н

К_за — коефіцієнт злочинної активності,                                  :

О_з — кількість осіб, які вчинили злочини,                             •••>

Н — загальна кількість населення,                                          і

Н_р — кількість населення, з розрахунку на яку визначається поі-
казник коефіцієнта злочинної активності.                                   ;•

Коефіцієнт злочинної активності може розраховуватися не на все населення, як наведено вище. Там він показує поширеність злочинності серед усього населення. Але відомо, що злочином вва­жається суспільне небезпечне діяння, вчинене особою, яка досяг­ла віку кримінальної відповідальності, і те, що злочини вкрай рідко вчиняють особи похилого віку. Тому доцільно вираховувати К для активних вікових груп. Для цього до Н не включають дітей, що не досягли віку кримінальної відповідальності, та осіб похило­го віку (понад 70 років). Отриманий у такий спосіб К свідчить про кримінальну активність населення, яке за віковою ознакою може притягатися до кримінальної відповідальності або взагалі вчиняти злочин.

Крім загального коефіцієнту інтенсивності злочинності можуть розраховуватися й інші К.. Наприклад, щодо злочинів окремого виду, скажімо, навмисних убивств, вчинених на певній території протягом певного часу. У такому випадку до 3 включають абсо­лютну кількість навмисних убивств. К може розраховуватися не до всього або активного населення, а до певних його груп, виділе­них, наприклад, за віковою, статевою, іншою соціально-демогра­фічною ознакою.

Структура злочинності. На відміну від показників рівня та інтенсивності, які характеризують злочинність кількісно, структу­ра останньої має розкривати її склад, поширеність та співвідно­шення між складовими видами злочинних проявів, їх вчинення у конкретних умовах простору (території) та часу, за визначальних ознак злочинних діянь та осіб, які їх вчиняють. Усе це разом

6 7-223

161

Глава 4

повинно складати уявлення, хоча б за зовнішніми, здебільшого статистичними показниками, про злочинність у внутрішньо-якіс­ному відношенні. Структура злочинності визначається за методом порівняння, згідно з яким зіставляються кількісні та якісні показ­ники класифікованих певним чином (за певною підставою) окремих видів і категорій злочинів, осіб, які їх вчинили, ознак цих об'єктів спостереження. Через порівняння визначається показник (питома вага у відсотках) окремої виділеної структурної групи певного виду злочинів щодо загальної величини злочинності. Питома вага (П. в.) вимірюється за звичайною формулою вираху­вання відсотку:

З х 100%
П.в.=—*--------,де

О

З — кількість злочинів певного виду, певної структурної групи, З — загальна кількість злочинів, рівень злочинності.

У кримінології поширена думка, що структуру злочинності можна побудувати за будь-якою ознакою злочину або особи, що його вчинила, і тим самим отримати характеристику видів зло­чинів з огляду на цю ознаку, наприклад, питому вагу групових зло­чинів, рецидиву тощо. Але це характеристика якості злочинів ли­ше з однієї сторони, що відповідає ознаці, яка вибрана як підстава структуризації і порівняння. Отримання комплексної змістовної кількісно-якісної характеристики щодо складу злочинності знач­ною мірою залежить від мети її структурування, визначення кри­терію (підстави) проведення останнього та вибору ознаки злочину або особи, що його вчинила, яка відповідає визначеній підставі. Залежно від мети структурування розрізняють декілька різно­видів структури злочинності.

Найпростішою з них є так звана статистична структура зло­чинності, яка відображає показники щодо кількості (питомої ваги) зареєстрованих на певній території за певний час злочинів, розподілених за визначеними у статистичній формі їх видами і категоріями, а також про чисельність осіб, які їх вчинили, дифе­ренційованих подібним чином. Фактично це відтворена статис­тична форма реєстрації злочинності, яка крім кількісних показ-

162

Теорія злочинності

ників складових частин останньої, що дають уявлення про їх співвідношення, не містить жодної інформації про якісні ознаки злочинності і тому фактично не може виконувати функціональну роль структури останньої. Між тим за традицією, що тягнеться з радянських часів, і у наш час статистичний розподіл зареєстрова­них злочинів інколи подають у підручниках та спеціальних кримі­нологічних виданнях як структуру злочинності¹.

Більше якісних характеристик злочинності містить криміналь­но-правова структура злочинності, яку утворюють через дифе­ренціацію злочинів за будь-якою кваліфікуючою ознакою складу злочину. Підставою для неї може бути вік, осудність, повторність притягнення до кримінальної відповідальності суб'єкта злочину; суспільна значущість об'єкта посягання; індивідуальний чи групо­вий спосіб діяння, у тому числі вид співучасті; форма вини та інші ознаки суб'єктивної сторони складу злочину, спосіб його вчинен­ня, зокрема застосування насильства, жорстокості тощо. Кла­сифікація злочинів, проведена за будь-якою з названих підстав, суттєво розкриває їхню кримінально-правову характеристику, мо­же сприяти удосконаленню кримінального законодавства та прак­тики його застосування.

Більш складною за змістом та способами отримання є криміно­логічна структура злочинності. Структуризація злочинності в кримінологічних інтересах, яку часто називають класифікацією, має, передусім, відповідати призначенню кримінології — створю­вати наукове знання та обґрунтування з метою визначення кримі­нологічне значущих чинників та удосконалення запобіжного впливу на них з метою запобігання відповідному виду злочинів та злочинності загалом. Однак статистична інформація, яка здебіль­шого є джерелом структурування злочинів, як правило, не дає безпосереднього уявлення про кримінологічне значущі чинники та їх кримінологічний потенціал.

Через таку відмінність кримінологічного структурування злочинності та фактичну неможливість одержати кримінологічне значущу інформацію безпосередньо із статистичних джерел, в кримінології, зокрема українській, було запропоновано кілька

' Кримінологія. Загальна і Особлива частина / За рсд. І. М. ДаІІьшипа. — С. 40; КальмапА. Г., Христич Й. А. Словарь кріїмиїюлопічсскнх й статмстичсских тсрминов. — Харькои, 2001. — С. 81.

163

Глава 4

підходів до визначення узагальненої, синтезованої, до деякої міри типологізованої підстави такої структуризації.

Так, А. Ф. Зелінський пропонував в основу кримінологічної струк­туризації злочинності покласти єдність або подібність особистісних якостей, які виявляються у різних життєвих ситуаціях. Через досить невизначену і неформалізовану підставу він спробував поділити всі злочини на тринадцять груп. Серед них п'ять мали так чи інакше визначений корисливий мотив, п'ять — насильницький спосіб здійснення, чотири виявлялися через порушення встановленого громадського порядку, суспільної та державної безпеки, службових обов'язків, порядку управління. Ряд груп злочинів мали одночасно по декілька названих ознак¹. Коли зазначену класифікацію стали застосовувати у практичній дослідницькій площині, виявилося, що запропоновані підстави групування дуже важко ідентифікувати, сполучати, предметно визначати. До того ж вони мають багато скла­дових різновидів, що охоплюють майже всю Особливу частину Кримінального кодексу та не відрізняються типово визначеною ситу­ацією їхнього вчинення. Пізніше вносилися пропозиції, в тому числі А. Ф. Зелінським, щодо кримінологічної структуризації злочинів за окремими нібито типовими ознаками діянь або осіб, які їх вчинили. О. М. Литвак трансформував запропоновані «занадто громіздкі», за його висловом, групування злочинів у чотири блоки, а саме:

—загальної корисливої злочинності;

—агресивної некорисливої злочинності;

—економічної злочинності;

—вільні від корисливих мотивів і агресивності інші злочини, що
відбивають непокору особи законним вимогам влади або вчиню­
вані з необережності². Останній блок пізніше був сформульований
більш стисло: «неагресивна й некорислива злочинність, що відоб­
ражає правовий нігілізм, свавілля та необачність порушників»³.

Не вдаючись до детального аналізу запропонованої О. М. Литва-ком конструкції структуризації злочинності, відзначимо, що вона

¹                 Зелинский А. Ф. О кримипологической классификации нрсступлспий // Проблеми соци-
алистичсской законносте па совремсппом зтапе коммупистичсского строительства. —
Харьков, 1978. - С. 210-217.

²                 Литвак О. Злочинність, її причини і профілактика. — К., 1997. — С. 28-31.

³ Литвак О. М. Державний контроль за злочинністю (кримінологічний аспект). — Авторсф. дис.... д-ра юрид. наук. — X., 2002. — С. 10.

164

Теорія злочинності

більшою мірою наближена до кримінологічних потреб, тому що виходить із врахування відмінностей обумовлений злочинів, об'єдна­них у блоки, що може слугувати обґрунтуванню стратегії диференційо­ваного здійснення запобіжних заходів. Разом із тим ця конструкція, на наш погляд, може бути удосконалена у таких напрямах:

— приведення різних підстав диференціації (мотиви, засоби,
способи, сфери та ін.) до однопорядковості;

— врахування різного характеру потреб, що обумовлюють одна­
кові мотиви, передусім корисливі, а також різного психофізіологіч­
ного та психічного стану особи, що передує агресивному ставленню;

— врахування різної міри тяжкості, суспільної небезпечності
злочину та особи, яка його вчинила, залежно від форми прояву
останнього, зокрема злочинної діяльності, особливо за організова­
ного забезпечення останньої;

— диференціювання залежно від мотиву діяння і ситуації його
здійснення у їх обумовлюючому сполученні щодо злочинів, штуч­
ного «скинутих» до четвертого блоку.

Кримінологічною структуризацією злочинів займався і Л. М. Давиденко, який ще у 1984 р. запропонував 8 об'єднаних груп. У монографії, опублікованій у наш час разом з О. М. Бандур­кою, він окреслив ще одну схему кримінологічної класифікації злочинів, яка матиме три рівні: на першому рівні злочини дифе­ренціюються за вчиненням в основних сферах життєдіяльності (суспільна діяльність, побут та дозвілля), де на думку авторів (на наш погляд, суперечливу) злочини мають «загальні або багато в чому подібні кримінологічні фактори»; на другому — злочини кожної з трьох названих груп поділяють на декілька підгруп за ознаками, що мають «найбільше кримінологічне значення для цієї групи» (що це за ознаки та як визначається їхнє значення, не пояс­нюється. — Авт.); на третьому рівні підставою подальшої дифе­ренціації злочинів стають «нові ознаки», які мають суттєве значен­ня з огляду на завдання кримінології та профілактики злочинів, зокрема форма вини, антисуспільна спрямованість, соціальне становище осіб, які вчинили злочини¹. Через незавершеність цієї

¹ Бандурка А. М., Давиденко Л. М. П росту шюсть в Украйно: причини й иротиводсйствис. — Харьков, 2003. - С. 15.

165

Глава 4

схеми, що відзначили самі автори, не вважаємо за потрібне її де­тально аналізувати. Зазначимо лише, на наш погляд, її суттєву ме­тодологічну хибу, яка полягає у тому, що кримінологічну дифе­ренціацію злочинів, які є проявом кримінальної активності кон­кретних осіб, пропонується починати з підстав, пов'язаних не з їх особистісними та іншими індивідуальними ознаками, властивос­тями, мотивами, злочинними намірами, формами вини тощо, а з характеристиками макросередовища (сфери життєдіяльності суспільства), в якому вчиняються злочини. Вважаємо, що кримінологічна структуризація злочинів має відбуватися з точністю до навпаки, якщо не ставити за мету довести винятково соціально-суспільну обумовленість злочинів.

Із літератури відоме більш-менш вдале визначення криміноген­ної ситуації в Україні з попереднім розчленуванням останньої та її чинників за окремими сферами (економіки, соціальних відносин, суспільної свідомості тощо), але при цьому сфери не були повністю і точно визначені, а головне — не ставилося завдання структуризувати у такий спосіб злочинність¹.

Наведені погляди щодо визначення кримінологічної структури злочинності дають підстави для деяких висновків та методо­логічних положень стосовно її побудови.

1. Слід визнати, що на цей час досконале уявлення щодо кримі­
нологічної структури злочинності, її співвідношення з типологією
та класифікацією злочинів, а також стосовно методології та ме­
тодики побудови такої структури, в Україні відсутнє. Теоретичне
обґрунтування та прикладне опрацювання цієї структури має бу­
ти віднесено до актуальних проблем української кримінології.
Під час опрацювання кримінологічної структури злочинності ма­
ють бути використані сучасні наукові розробки щодо неї, які
відповідають потребам кримінології.

2. За відсутності опрацьованої згідно з сучасним розумінням і
методологією кримінологічної структури злочинності в Україні
недоцільно в якості неї пропонувати у підручниках та інших на­
вчальних виданнях статистичну структуру злочинності, не пояс­
нюючи різницю між ними.

¹ Кулик О. Г. Криміногенна ситуація в Україні та деякі чинники її розвитку // Наук. вісн. Най. акад. впутр. справ України. — 1999. — № 2. - С. 13-63.

166

Теорія злочинності

3. Видається, що в основу опрацювання уявлення щодо кримі­
нологічної структури злочинності можуть бути покладені такі
методологічні положення:

— основною метою та критерієм кримінологічної структури-
зації злочинності є диференціація злочинів на види залежно від
типового комплексу їх обумовленим, який визначається певними
кримінологічна значущими чинниками. Це є своєрідна класифікація
злочинності лише за названою кримінологічною підставою, якою
вона відрізняється від інших ЇЇ класифікацій за будь-якою озна­
кою;

— наявна на цей час в Україні статистична інформація про зло­
чинність через відсутність постійно діючої автоматизованої систе­
ми кримінологічної інформації не містить показників згаданих
обумовлюючих комплексів та кримінологічних чинників; далеко не
повною є й емпірично-дослідницька інформація щодо них;

— за згаданих умов щодо обумовлюючих комплексів та
кримінологічно значущих чинників можна отримати лише віднос­
не опосередковане уявлення про кримінологічну структуру злочин­
ності на підставі аналізу індивідуально-психологічних елементів
процесу обумовлення злочинів, через які під час вчинення останніх
у кінцевому рахунку трансформується детермінація злочинності
та окремих злочинних проявів;

— серед загальних індивідуально-психологічних елементів обу­
мовлення злочинів більш виразними для зовнішнього спостере­
ження та придатними для аналізу і оцінки є мотиви злочинних
діянь, які більшою мірою встановлюються за кримінальними спра­
вами, за змістом яких прямо або опосередковано визначається
належність злочину до того чи іншого виду злочинності, що
представлені у формі державної статистики; тобто практично за
належністю злочину до певного виду злочинності здебільшого
можна зробити висновок щодо його визначального мотиву.

4. Поклавши мотив злочину в основу можливої на цей час
кримінологічної структуризації злочинності, слід виходити з
таких методологічних положень:

— на вищому суспільному рівні обумовлення антисоціальної, у
тому числі кримінальної активності, соціально-психологічну
основу мотивації останньої становить суспільна неприйнятне

167

Глава 4       ^: "

ставлення особи, яка виявляє зазначену активність, до суспільст­ва, його загальносуспільних цінностей;

— на рівні практичної життєдіяльності та конкретних суспіль­
них відносин зазначене суспільне неприйнятне ставлення обумов­
лює відповідну мотивацію, напрям її спрямування та міру
антисоціальності, а у разі досягнення спрямованістю особистості
антисуспільного характеру та особливо — суспільне небезпечного
його різновиду, визначає також криміногенну мотивацію, яка мо­
же спрямовуватися за такими основними напрямами стосовно:
а) інших людей (членів суспільства); б) суспільної організації;
в) суспільних надбань у галузях культури, моралі, права;

— у кожному з трьох названих напрямів антисоціальна кримі­
ногенна мотивація опредмечується, набуваючи якостей основних
мотивів вчинення групи (виду) злочинів. Так, за напрямом спря­
мування стосовно інших людей кримінологічна мотивація опред­
мечується у групи мотивів недооцінки, приниження значення:

1) життя, здоров'я, честі, гідності особи, ЇЇ прав та законних інте­
ресів, допустимості сили та насильства у взаємовідносинах;

2) приватної власності, допустимості задоволення власних
матеріальних, корисливих інтересів за рахунок чужої власності;

3) результатів праці інших людей, включаючи матеріалізовані
через їхню працю матеріальні, культурні, духовні здобутки.

Подібним чином можна окреслити групи основних мотивів та мотивованих ними злочинів за іншими напрямами спрямування суспільне неприйнятного ставлення та активності.

У спрямуванні щодо суспільної організації можна виділити такі об'єкти (сфери) останньої та групи опредмсчених стосовно них мотивів і відповідних злочинів (за вище застосованою єдиною нумерацією, а саме: 4) економічної організації як вищої форми господарювання (часто іменується сферою економіки); 5) органі­заційно-управлінської сфери, включаючи державну службу та загалом управлінський апарат; 6) організації виробництва; 7) еко­логічної організації; 8) правової та правоохоронної системи.

Окрему узагальнену групу (9) складають мотиви та злочини, що відбивають суспільно неприйнятне ставлення та криміно­логічну мотивацію щодо суспільних надбань, насамперед унормо­ваних, у галузях техніки, технологій, культури, моралі, права.

168

Теорія злочинності

За потребою мотиви та злочини вказаної групи можуть бути роз­ділені щодо названих галузей їх виявлення.

Зазначені 9 груп мотивів (взагалі їх можна подрібнити) можуть стати підставою для відповідної диференціації злочинів у кримі­нологічній структурі злочинності. Остання може по-іншому визначатися за умови відповідної зміни статистичної форми обліку зареєстрованої злочинності, яка виконує функцію джерела періодичного оновлення цієї структури.

Подальша кримінологічна структурна диференціація мотивів і злочинів для врахування їхніх особливостей за різних умов, наприклад, розвитку та соціалізації особи, її життєзабезпечення, різних потреб, що стимулюють однакові зовні мотиви, скажімо, корисливі, різного прояву кримінальної активності, зокрема її інтенсивності, злісності, тяжкості, групової діяльнісної форми, у тому числі спеціально організованої та забезпечуваної вчиненням інших злочинів, корупції тощо, навряд чи зможе коли-небудь за­безпечуватися статистичною інформацією, навіть якщо вона буде системно автоматизована. Джерелом виявлення та уточнення інформації, необхідної для подальшої кримінологічної структури-зації злочинності, зокрема щодо її криміногенно-потенційних чинників, безперечно можуть бути кримінологічні дослідження, які необхідно більше спрямовувати на виявлення процесів, явищ, фактів, проявів активності тощо, які відіграють роль обумовлюю­чих чинників та проявляються у мотивах злочинів. Про це доклад­ніше у наступних главах.

Динаміка злочинності. Злочинність, як і будь-який суспільний прояв людської активності, є мінливою. Залежно від дії чинників, які її обумовлюють, умов, у яких вона проявляється, в тому числі від реагування і загалом протидії їй правоохоронної системи та суспільства в цілому, злочинність, її рівень, інтенсивність та інші кількісні та якісні показники перебувають у постійній зміні, мають певну динаміку. Динаміка злочинності — показник, що відбиває зміни рівня, інтенсивності, структури, структурних елементів ос­танньої та будь-яких інших її ознак протягом певного часу, періоду. Показником динаміки злочинності є, як правило, темп, алгоритм зміни ЇЇ кількісних значень (їхнє збільшення або змен­шення) порівняно з даними періоду, взятого для порівняння.

169

Глава 4

Показники динаміки злочинності можуть подаватися в абсолют­них або відносних величинах, у тому числі останні — як відсотки, рази, індекси.

Існує декілька основних прийомів вирахування показників динаміки злочинності. Перший з них має назву базисний. Він по­лягає у тому, що всі зміни за весь заданий період вираховуються в одному темпі, скажімо, за рік щодо базисного періоду. Припусти­мо, що нас цікавить, як змінювався рівень злочинності в Україні за роками в період 11 років, починаючи з 1994 р. Тоді показник рівня злочинності за 1994 р. береться як базисний, а показники всіх років, починаючи з 1995 р. і до 2005 р. включно, вираховуються в абсолютних числах або процентах до базисного. Величина збільшення позначається знаком + («плюс»), зменшення — знаком — («мінус»).

Наступний — так званий ланцюговий спосіб визначення ди­наміки злочинності застосовується, коли величина її зміни (скажі­мо, рівня) вираховується у кожному році порівняно з аналогічною величиною у попередньому році. Є й інші, більш складні, способи визначення динаміки злочинності через застосування певних коефіцієнтів, індексів тощо.

Розглянемо динаміку основних кількісних показників злочин­ності в Україні за 1992-2005 рр., вирахуваних за названими спосо­бами (див. таблицю № 3).

170

Теорія злочинності

Таблиця № З

Таблиця динаміки злочинності в Укра'їні у 1992-2005 рр.

	Роки
Покззники	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2004	2005
Загальна
кількість
зареєстрова-	480,5	539,3	571,9	641,9	617,3	589,2	576,0	558,7	553,6	503,7	450,7	556,3	520,1	485,7
них злочинів
(у тис.)
Приріст до
1992р. (%)-«базисний»		12,2	19,0	33,6	28,5	22,6	19,9	16,3	15,2	4,8	-6,2	15,6	7,6	1,1
метод
Приріст
до попереднь-
ого року (%) -		12,2	6,0	12,2	-3,8	-4,5	-2,2	-3	-0,9	-9,0	10,5	23,5	-6,5	-6,6
«ланцюговий»
метод
Коефіцієнт
інтенсивності
злочинності на 100 тис.	919	1034	1111	1256	1218	1172	1155	1129	1128	1027	919	1152	1083	1033
усього
населення
Іриріст до
1992р. (%)-«базисний»		12,5	20,9	36,7	32,5	27,5	25,7	22,9	22,7	11,8	0	25,3	17,8	12,3
метод
Іриріст
до попереднь-
ого року (%) -		12,5	7,4	13,1	-3,0	-3,8	-1,5	-2,3	-0,1	-9	-10,5	20,2	-6,5	-4,5
«ланцюговий»
метод
(оефіцієнт
інтенсивності
злочинності
на 100 тис.	1156	1285	1396	1572	1517	1451	1418	1375	1363	1240	1109	1248	1201	1159
населення
14 років і
старші
Загальна
кількість осіб,
що виявлені
у зв'язку із	207,3	242,4	269,1	340,4	339,5	337,9	330,1	317,0	309,0	284,7	270,3	259,7	260,7	237,2
вчиненням
злочину
у тис.)

171

Глава 4

 

	Роки
	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2004	2005
Приріст до
1992р. (%)-«базисний»		16,9	29,8	64,2	63,8	63	59,2	52,9	49,1	37,3	30,4	25,2	25,7	1,4
метод
Приріст
ДО
попереднього року (%) -		16,9	11,0	26,5	-0,3	-0,5	-2,3	-0,4	-2,5	-7,9	5,1	-3,9	-0,4	-9,0
«ланцюговий»
метод
Коефіцієнт
злочинної
активності на 100 тис.	396	465	522	522	666	670	672	662	640	630	581	551	530	493
всього
населення

Із наведених показників видно, що рівень та інтенсивність зло­чинності в Україні до 1996 р. невпинно зростали і у 1995 р., порівняно з 1992 р., збільшилися відповідно на 33,6 та 36,7 %. Архівні статистичні дані свідчать, що зростання злочинності в СРСР, до складу якого входила УРСР, відзначалося, починаючи з 1966 р., задовго до перебудови і здобуття Україною державного суверенітету, тобто прямо не пов'язане з цими суспільно-політич­ними подіями. Щодо скорочення злочинності у попередньому періоді (1962-1965) не можна погодитися з припущенням, що во­но було штучним та результатом укриття злочинів від реєстрації¹. Більш об'єктивне пояснення скорочення злочинності у цей період пов'язане із суттєвим звуженням сфери дії нового кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік у 1957-1962 рр.² та головним чином з інтенсивним використанням у цей період громадських форм (товариські суди, народні дружини, поруки трудового колективу тощо) з метою запобігання злочинним про­явам і заміни кримінальної відповідальності за злочини невеликої суспільної небезпечності заходами громадського впливу.

¹                Бандурка А. М., Давьідепко Л. М. Зазнач, праця. — С. 19.

²                Лупееа В. В. Тсндспции престушюсти в СССР // Укрешіснис законносте й борьба с прс-
стунностью в условиях формировамия правового государства. — М., 1990. — С. 22-23.

172

Теорія злочинності

Разом із тим зростання злочинності в Україні у 1992-1995 рр. відбувалося більшими темпами, ніж у 1988, 1990-1991 рр., що ста­ло результатом деструктивних процесів та погіршення криміноген­ної ситуації у роки суверенної України. Зростання злочинності різко припинилося у 1996 р., з якого почалося і продовжувалося до 2003 р. її поступове скорочення. Останнє ніяк не обумовлювалося кримінологічною обстановкою в кращі, яка продовжувала заго­стрюватися. Пояснення цьому «українському феномену» не могли дати тодішні керівники правоохоронних органів країни, не повною мірою воно з'ясовано й на сьогодні. На нього значно впливає аналіз практики реагування на заяви та повідомлення про злочин, які надійшли до ОВС та зареєстровані на підставі статей 97, 430 КПК України. Питома вага порушених по них кримінальних справ до 1996 р. стабільно становила близько 30-35 %, а рішень про відмов­лення у порушенні справи не перевищувала 50 %. Після 1996 р. ці показники почали змінюватися: перший — скорочуватися, другий — зростати. У 2001 р. вони вже становили відповідно 26,9 та 54,7 %, у 2002 р. - 24,7 та 57,2 %. У 2003 р. ця тенденція була пере­рвана (про що докладніше нижче): перший показник зріс до 26,5 %, другий — скоротився до 54,7 %. Але вже у 2004 р. вона знову поно­вилася, до того більш виразно: показник порушених кримінальних справ знизився до 22,1 %, а показник рішень про відмовлення у їхньому порушенні зріс до 59,3 %. Ця тенденція збереглася і в 2005 р., коли показник порушених кримінальних справ знизився до 20 %, а показник відмовлення у їхньому порушенні досяг понад 60 % (в окремих областях 80 % і більше). За оперативними даними у 2006 р. значення першого показника знизилося до 15-16 %.

Гадаємо, зрозуміло, коли заводять кримінальну справу і відповідно реєструють злочини лише по одній з чотирьох — п'яти офіційно зареєстрованих заяв про їх вчинення, відкривається ши­рока можливість для маніпулювання показниками реальної зло­чинності, зокрема демонстрування її скорочення. До цього можна лише додати, що у 1996 р. закінчувався перший період президент­ства Л. Д. Кучми, з показниками якого, у тому числі показниками злочинності, він йшов на чергові вибори Президента України.

Далі щодо показників злочинності за 2003 р. Слід нагадати, що в цьому році МВС України очолив М. В. Білоконь. З його прихо-

173

Глава 4

дом під гаслом наведення порядку у реагуванні на злочини та рішучої боротьби з їх укриттям була різко змінена практика прий­няття рішень за заявами і повідомленнями. У результаті за корот­кий час більш як на 2 % (а це десятки тисяч заяв про злочини) збільшилася кількість та питома вага порушених кримінальних справ. Якщо протягом шести попередніх років кількість за­реєстрованих злочинів весь час зменшувалася, то у 2003 р. вона зросла майже на 100 тис. або на 23,5 % порівняно з попереднім роком, а показник інтенсивності злочинності — на 25,3 %. Ці показники викликали вкрай негативну реакцію керівників облас­них держадміністрацій і особливо Генерального прокурора. При цьому (і це дуже характерно) кількість осіб, виявлених у зв'язку із вчиненням злочину, не зросла, а навіть зменшилася на 3,9 %. Подібну суперечність можна пояснити лише тим, що справи заво­дили, а винних осіб не встановлювали або не розшукували. Мета наведеного «упорядкування» та «рішучості у викоріненні укриття злочинів» з'ясувалася вже у 2004 р., коли заведення кримінальних справ було взято під жорсткий відомчий (по лінії МВС) та проку­рорський контроль, прискіпливість якого мала однобічний характер у напрямі скорочення заведених кримінальних справ, а тим самим — і реєстрованих злочинів. Цю лінію вже узгоджено проводили міністр М. В. Білоконь та Генеральний прокурор Г. А. Васильєв. Отже, у 2004 р. було продемонстровано помітне скорочення рівня та інтен­сивності злочинності, а те, що троє з чотирьох потерпілих від злочинів пішли з міліції «ні з чим», без належного захисту та реагу­вання, залишилося поза офіційними звітами. Нагадаємо лише, що у

2004 р. складав свої повноваження Президента Л. Д. Кучма і прагнув
їх отримати прем'єр-міністр В. Ф. Янукович, який серед керівників
Кабінету Міністрів України персонально відповідав за діяльність
правоохоронних органів.

У 2005 р. у реєстрації значної частини злочинів, передусім крадіжок, настали нові умови. Якщо раніше для «покращання» ста­тистики щодо реєстрації та розкриття останніх нерідко потрібно було вдаватися до їх укриття, то нині згідно з прийнятим 2 червня

2005 р. Законом України «Про внесення змін до Кодексу України
про адміністративні правопорушення» (ст. 51) дрібним адміністра­
тивне караним викраданням, включаючи крадіжки, шахрайства,

174

Теорія злочинності

привласнення чи розтрати, стало вважатися не тільки посягання щодо державного або колективного майна, а й загалом проти чужо­го майна, тобто і проти приватного та особистого. Якщо його вартість не перевищує трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. На момент прийняття Закону їх сума, а відповідно й ме­жа залишення поза кримінальною відповідальністю становила 393 грн, у 2006 р. зросла до 525 гри, з 1 січня 2007 р. більш, ніж 700 грн. Не зупиняючись зараз на нехтуванні конституційними нормами про непорушність права приватної власності, різної її фактичної цінності для різних верств населення, зокрема малоза­безпечених, яких більшість в Україні, особливо на селі (саме по них «вдарив» Закон), значного ускладнення, а нерідко й неможливості отримати з винного вартості викраденого, бо його особа не встанов­лена, залишення поза увагою особистості викрадача, яким може бу­ти не один раз засуджений рецидивіст (все це потребує окремого розгляду), зазначимо, що «одним розчерком пера» законодавця з-під кримінальної реєстрації та відповідальності було виведено десятки тисяч злодіїв. Якщо у І півріччі 2005 р. міліцією було роз­крито 52 тис. крадіжок, то за аналогічний період 2006 р. їхня кількість скоротилася до 29 тис. У 2005 р. за крадіжку чужого май­на засуджено на 20,4 тис. осіб менше (25,4 %), ніж у 2004 р. До речі, кількість осіб, притягнутих до адміністративної відповідальності за. ст. 51 КЗпАП, за цей час збільшилася лише на 6 тис. осіб, а решта (майже 20 тис. злодіїв) залишилися без усякого покарання. За та­ких умов міністр внутрішніх справ України бадьоро доповідає, що злочинність у 2005 р. та І півріччі 2006 р. скоротилася на 20 % і що за рівнем останньої Україна стала найнебезпечнішою (?!) серед країн-сусідів. Разом із тим у 2005 р. майже 14 тис. потерпілих скар­жилися до суду через непритягнення винних до кримінальної відповідальності. Майже 40 % скарг задоволене.

В останні роки з'являється все більше пропозицій щодо засто­сування ще одного показника злочинності, а саме її «ціни». Мається на увазі визначення економічної шкоди, збитків, яких за­вдає злочинність. Згідно з опублікованими джерелами¹ витоки проблеми економіки злочинів та покарань сягають ще початку

¹ Латов Ю. В. Зкономика вис закоиа (Очсрки по тсории й истории тснсвой зкопомики). — М.: Московский обіцсствсіїпьій научньїй фонд, 2001.

175

Глава 4

XVIII ст. та пов'язуються з ім'ям англійського публіциста Бернар-да Мандевіля, який висловив парадоксальну думку («парадокс Мандевіля»), що злочинна (та загалом аморальна) діяльність ок­ремих осіб послуговується суспільству взагалі, його розвитку. За ці твердження він сам та його думки були оголошені аморальними та надовго забуті. Ідеї вирахування економіки злочинності були поновлені майже через 250 років. Вони належать американському економісту Гері Беккеру, майбутньому Нобелівському лауреату, який у 1968 р. опублікував програмну статтю «Злочин і покаран­ня: економічний підхід»¹. Відтоді на Заході зародилася наукова школа економічних теорій злочинної діяльності, правоохоронної діяльності, у тому числі витрат на протидію злочинності. Розвиток теорій супроводжувався виокремленням певних напрямів та опра­цюванням відповідного математичного інструментарію. При цьому пропонувалося кілька підходів. У першому має бути визна­чена пряма та посередня, матеріальна та нематеріальна шкода, яку завдає сама злочинність та її прояви. Другий підхід пропонується для вирахування затрат, які несе держава, суспільство в цілому з метою контролю над злочинністю, спеціального запобігання та протидії їй. Витрати можуть вираховуватися і стосовно протидії окремим видам злочинів. При цьому окремому обчисленню може піддаватися величина компенсації шкоди від злочинності, яку дає правоохоронна та судова діяльність. Далі пропонується порівню­вати названі величини (шкоду, витрати, компенсацію) для визна­чення «рентабельності» діяльності щодо протидії злочинності, її окремим видам і злочинним діянням, а також рентабельності по­карання як системи, так і окремої санкції.

Безперечно, згадані показники цікаві і можуть бути підставою для подальших розроблень і висновків щодо ефективності про­тидії злочинності або окремим її видам. Однак ні на Заході, де цінові показники нерідко вираховуються, ні тим більше у вітчиз­няній кримінології, де цій тематиці не приділяли належної уваги, ще не вироблено надійних методів та методик обчислення «ціни» злочинності. Це лишається справою майбутнього.

¹ Беккер Г. Прсступлепис й наказапис: зкономический Іюдход // Истоки. — М., 2000. — ВьІІІ. 4. - С. 28-90.

176

Теорія злочинності

£ 4. Латентна злочинність

Вимірювання рівня злочинності та інших ЇЇ показників ведеть­ся на основі даних про зареєстровані злочини. Давно відомо, що з різних причин реєструються не всі вчинені злочини. Фактична кількість вчинених злочинів завжди більша від зареєстрованої: З. > 3. Фактично вчинена злочинність, яка не стала предме-

факт.    реєстр                                                                    '                           г ^

том реєстрації злочинів, називається латентною (від лат. Іаіет (Іаіепііз) — прихований, невидимий). Латентна злочинність, її розміри обумовлюють викривлене, неповне уявлення про злочин­ність в цілому і тому мають вивчатися, визначатися для отриман­ня більш адекватного уявлення про фактично вчинену кількість злочинів.

Латентна злочинність визначається як частка злочинності, що становить сукупність злочинів різних видів, які вчинені, але зрізних причин не стали предметом передбаченого законом реагування у вигляді порушення кримінально-процесуального провадження та притягнення винних у їхньому вчиненні до відповідальності.

Латентна та інша (нелатентна) злочинність пов'язані між со­бою і впливають одна на одну. Зростання та посилення небезпеч­ності загальної злочинності через її організованість, професіо­налізм, тиск на потерпілих та співробітників правоохоронних органів, корупцшие розкладання останніх тощо супроводжують­ся намаганням злочинців уникнути викриття, тобто до збільшен­ня частки латентних злочинів. Цьому намаганню у вигляді «су-противу» може сприяти й підвищення активності у боротьбі зі злочинністю за принципом: «дія викликає протидію». З іншого боку, латентна злочинність, як зазначалося вище, суттєво викрив­лює уявлення про реальний стан злочинності, послаблює резуль­тативність боротьби з нею, спричиняє безперешкодне відтворен­ня останньої. Злочинність, що залишається поза реагуванням правоохоронної системи, негативно впливає на соціально-психо­логічний клімат у суспільстві. Вона породжує недовіру громадян до здатності державної влади забезпечити їхню безпеку від зло­чинних проявів. Наведене обумовлює високу актуальність боротьби з латентною злочинністю в Україні, особливо в умовах тінізації значної частини соціально-економічних відносин, недо­статньої прозорості державно-владних та управлінських інсти-

177

Глава 4

тупій та їхніх рішень, зростання злочинності, передусім її органі­зованих форм, корупційних зв'язків, прагнення криміналісту до підкорення влади.

Злочини, що стали латентними, відрізняються від інших та між собою причинами та механізмами набуття латентності. Існує досить поширена думка про те, що латентність є ознакою злочин­ності в цілому, що латентність та процес латентизації, тобто на­буття злочинністю властивості латентності, характерні тією чи іншою мірою усім видам злочинів, оскільки переважна більшість осіб, які вчиняють злочини, прагнуть залишитися невикритими, невідомими для офіційної системи кримінальної юстиції. З іншо­го боку, є противники використання самого терміна «латент­ність», який, мовляв, є штучним утворенням науковців-криміно-логів і до поняття «латентна злочинність» нічого не додає, особ­ливо у сфері практичної діяльності. З цим не можна погодитися, оскільки доведено, що латентні злочини мають різні причини та механізми набуття ознаки латентності, а звідси передбачаються різні форми і засоби скорочення латентної злочинності, насампе­ред через гальмування процесів набуття злочинами ознаки латентності.

Безумовно, треба визнати, що завданням правоохоронної систе­ми є не лише протидія злочинності (в цьому ніхто не сумні­вається), а й наполеглива діяльність зі скорочення латентності ос­танньої, на що доки у практичній діяльності увага майже не звер­тається.

Пропонується кілька варіантів поділів латентної злочинності. За одним з них її поділяють на природну, штучну та межову. При цьому природною латентністю називають сукупність вчинених злочинів, про які не відомо правоохоронним органам, що здійсню­ють їхню реєстрацію. До штучної латентної злочинності при тако­му поділі відносять злочини, про вчинення яких стало відомо пра­воохоронним органам, але вони з різних причин не беруть їх на облік. Межовою латентністю називають сукупність тих злочинів, вчинення яких не відомо потерпілому, або факт їхнього вчинення не сприймається чи не усвідомлюється потерпілим як злочин. За­пропонований варіант поділу, на нашу думку, не охоплює всі мож­ливі причини та механізми латентизації злочинів. Крім того, деякі

178

Теорія злочинності

із запропонованих груп, зокрема межова латентність, не мають чітких критеріїв виділення.

Тому пропонуємо інший варіант поділу латентних злочинів залежно від причин і механізмів їхньої латентизації. Він реалізова­ний у Програмі вивчення причин латентності злочинів та розроб­ки засобів забезпечення боротьби з латентною злочинністю. Програма затверджена прем'єр-міністром України 01.12.1998 р. та реалізована у правоохоронних органах і наукових установах України. Згідно з цим поділом всі латентні злочини з названих підстав (причини і механізми набуття латентності) поділяються на шість основних груп.

1. Злочинні прояви, які з низки причин (вчинення з необереж­
ності, правова некомпетентність тощо) помилково не сприйма­
ються як передбачені Кримінальним кодексом України кримі­
нальне карані діяння.

2. Злочини, про які потерпілі з різних мотивів не повідомляють
компетентним органам.

3. Злочини, в яких немає персоніфікованого потерпілого
суб'єкта, заінтересованого повідомляти про їхнє вчинення (пося­
гання на державні, загальносуспільні об'єкти та відносини).

4. Злочини, факт вчинення яких відомий обмеженому колу осіб
або лише винуватцям, проте через вжиття ними спеціальних за­
ходів щодо нерозповсюдження відомостей про згадані прояви, а
також через незаінтересованість у цьому потерпілих, повідомлен­
ня про злочини не надходять до правоохоронних органів. Дуже ча­
сто такі злочини вчиняються у тіньових сферах економіки, у по­
даткових відносинах, у процесі незаконного обігу наркотиків, у
корумпованих ланках апарату управління. Вони спостерігаються і
серед злочинів так званого загальнокримінального (неекономічно­
го та управлінського) характеру, які вчиняють організовані
злочинні групи (вбивства, захоплення заручників, шантажування,
вимагання, шахрайство тощо).

5. Злочини, інформація про які відома правоохоронним
органам, але вони (помилково або свідомо) не оцінені ними у вста­
новленому кримінально-процесуальному порядку як кримінальні
карані діяння та залишені поза обліком. Це так звані «приховані»
злочини. Саме про них йшлося у попередньому параграфі, де

179

Глава 4

оцінювалася сучасна практика правоохоронних органів щодо роз­гляду заяв і повідомлень про вчинені злочини, з яких лише один із чотирьох — п'яти отримує реагування у вигляді порушення кримінальної справи. Скорочення цієї латентності цілком зале­жить від дотримання правоохоронними органами вимог закону.

6. Злочини, стосовно яких прийнято необгрунтоване процесу­альне рішення щодо відсутності події або складу злочину.

Як зазначено, злочини І-ІУ груп залишаються латентними че­рез неповідомлення про них з різних причин і мотивів до право­охоронних органів. Злочини V та VI груп стають латентними через некомпетентні або упереджені дії та рішення правоохорон­них органів. Із «латентизацією» злочинів останніх двох груп необхідно вести наполегливу боротьбу, насамперед через контрольні (наглядові) та процесуальні дії органів прокуратури, а також керівних структур органів внутрішніх справ.

Є підстави стверджувати, що органи прокуратури явно недо­статньо здійснюють нагляд за практикою розгляду в органах внутрішніх справ заяв і повідомлень про злочини. Вони фактично погоджуються з цією практикою, бо скасовують менше 3 % поста­нов про відмовлення у порушенні кримінальної справи (у 2003 р. - 2,9 %, у 2004 - 2,2 %) та лише близько 1,5 % - з пору­шенням кримінальної справи. При цьому характерно, що з пере­важної більшості останніх (у 2003 р. — це понад 16 тис., 2004 р. — майже 13 тис. справ) вчинення злочину при продовженні розслідування було підтверджено. Дані про стан розгляду заяв і повідомлень про злочини з 2005 р. не наводяться, оскільки вони вилучені з офіційної державної статистики.

Для встановлення рівня латентності злочинності та окремих видів злочинів розроблені та використовуються загальні та спеціальні методи. До загальних належать опитування громадсь­кої думки про стан латентної злочинності, у тому числі виявлення осіб, які потерпіли від злочинів, про що повідомляли до правоохо­ронних органів, але не отримали передбаченого законом реагуван­ня; експертна оцінка фахівців; вивчення документів правоохорон­них органів, матеріалів фінансового та ревізійного контролю, обліків медичних закладів тощо. До спеціальних методів, які застосовуються прокурорами та науковцями, належить аналіз

180

Теорія злочинності

діяльності правоохоронних органів щодо реагування на інфор­мацію про злочини, їх розслідування, судовий розгляд справ про них тощо. Ряд цікавих методів виявлення та визначення рівня ла­тентності злочинів запропонував та використав у своєму дослідженні В. Ф. Оболенцев. З їх використанням було встановле­но, що в Україні у 1999 р., коли за даними офіційної статистики злочинність скоротилася на 3 %, латентними залишилися понад 168 тис. злочинів, тобто ЗО % від кількості зареєстрованих¹.

На підставі проведених досліджень можна визначити рівень ла­тентності різних видів злочинів. Найнижчий рівень латентності мають очевидні, насамперед тяжкі, злочини (вбивства, бандитизм, розбої, нанесення тяжких тілесних ушкоджень). Середній рівень латентності належить злочинам, вчинення яких не таке очевидне. Про більшість таких злочинів потерпілі з різних мотивів, у тому числі й за відсутністю віри у спроможність та зацікавленість право­охоронних органів, не повідомляють про їхнє вчинення. Висока ла­тентність характерна для злочинів, вчинення яких відоме лише злочинцеві та потерпілому, при чому останній часто не зацікавле­ний у розголошенні відомостей про злочин: шахрайство, хабар­ництво, статеві злочини, відмивання «брудних» коштів тощо.

Невиявлена латентна злочинність залишається поза передбаче­ним законом реагуванням, спричиняє почуття безкарності, праг­нення до повторення злочинних проявів (рецидиву), тобто є особ­ливо небезпечною. Тому з латентною злочинністю необхідно вести послідовну боротьбу. Насамперед, забезпечувати усунення при­чин, які сприяють їй. Відверто кажучи, поки що наполегливості та щирої зацікавленості у цьому в Україні не спостерігається. При­клад цьому — ставлення урядових чиновників до забезпечення ви­конання згаданої вище Програми. Незважаючи на її затвердження прем'єр-міністром, вона не була профінансована, і за всі роки після введення ЇЇ в дію (з 1999 р.) апарат Кабміну жодного разу не організував перевірку її реального виконання.

¹ Оболенцев В. Ф. Латентна злочинність: проблеми теорії і практики попередження. — X., 2005.