Методологія і методи кримінологічної науки

тики. Потрібна чітка система їхнього розгляду, фахової оцінки, визначення порядку реалізації аж до впровадження у практичну діяльність.

Рекомендована література

1. Селіванов В. М. Право і влада суверенної України. — К., 2002.

2. Концепція розвитку кримінологічної науки в Україні на початку
XXI ст. // Інформ. бюлетень Координаційного бюро з проблем кримі­
нології Академії правових наук України. — 2002. — № 5.

3. ЗакалюкА. П. Методологічні проблеми в Концепції розвитку криміно-

логічної науки в Україні на початку XXI ст. // Методологічні пробле­ми правової науки: Матеріали міжнар. наук. конф. (Харків, 13-14 груд. 2002 р.). - X., 2003. - С. 290-292.

4. Даньшин І. М. Методологія і методи кримінологічної науки // Методо-

логічні проблеми правової науки: Матеріали міжнар. наук. конф. (Харків, 13-14 груд. 2002 р.). - X., 2003. - С. 292-295.

5. Закалюк А. П. Актуальні методологічні проблеми української криміно-

логічної науки // Вісн. Акад. правових наук України. — 2003. — № 2-3. - С. 633-656.

6. Проблеми методології сучасного правознавства // Матеріали міжнар.

наук.-теорет. конф. (Київ, 9-Ю жовт. 1996 р.). - К., 1997. - С. 19-22.

7. Криминология: Учеб. / Под ред. Г. А. Аванесова. — 3-є изд. — М., 2005.

8. Паниотто В. Й., Максименко В. С. Количественнне методьі в социоло-

гических исследованиях. — К., 1982.

9. Чурилов Я. Я. Проектирование вьіборочного социологического иссле-
дования. — К., 1986.

121

Глава 4                           ;:.

Теорія злочинності

£ 1. Природа, сутність та поняття злочинності

Злочинність, її сутність та природа належать до предмета науки кримінології, становлять один з основних його елементів. Теорія злочинності займає центральне місце у кримінологічній науці. Вона містить теоретичні та методологічні положення щодо науко­вого розуміння природи, сутності, поняття злочинності, форм її проявів, основних кримінологічних характеристик, показників останніх, методологічних засад їх вимірювання тощо. З теорією зло­чинності пов'язані та значною мірою є похідними від неї криміно­логічні теорії: причин та загалом детермінації злочинності, особи злочинця, запобігання злочинним проявам, а також інші питання, що становлять теоретичну частину науки кримінології.

До злочинності як суспільного феномену з давніх-давен, ще до виникнення та формування кримінології як науки, звертали увагу багато мислителів: філософів та психологів, теологів та етно­графів, біологів і медиків. На сьогодні немає жодної науки соціаль­но-гуманітарного або навіть біолого-природничого напряму, яка б не торкалася феномену злочинності, намагаючись розкрити його природу та зробити «свій внесок» у її пояснення. І це не дивно — проблема злочинності завжди перебувала у центрі уваги суспільства. За опитуваннями громадської думки не лише в Україні, а й у інших країнах, у тому числі високорозвинутих, про­блеми злочинності, її обмеження, контролю над нею давно вже посіли провідне місце серед проблем, які найбільше турбують суспільство, пропускаючи поперед себе хіба що проблеми забезпе­чення економічного розвитку та матеріального достатку. Проте

122

Теорія злочинності

вже давно доведено, що ці проблеми та злочинність, принаймні значна її частина, мають двосторонній обумовлюючий зв'язок.

Центральним або, говорячи мовою теорії систем, системоутво­рюючим елементом проблеми злочинності є питання про її приро­ду. З його розв'язанням пов'язане розуміння її сутності, зако­номірностей, шляхів та засобів протидії. З перших висловлювань щодо злочинності, які належали античним філософам Аристотелю та Платону, і фактично до наших днів панує єдина думка стосовно того, що злочинність існує у суспільстві і, перш за все, є суспіль­ним феноменом. Багато дослідників злочинності у різні часи пов'язували її із соціальною недосконалістю суспільства, яке не за­безпечує вирішення його соціальних проблем, у тому числі фор­мування потрібної суспільної спрямованості та етичної поведінки громадян, насамперед молодого покоління. Тим самим вчиненню злочинів давно надавалася соціальна ознака.

Поряд із вивченням соціальної організації та її зв'язку з форму­ванням особи увага видатних гуманістів так званої класичної тра­диції у XVIII ст. (Томас Гоббс, Ієремія Бентам, Чезаре Беккаріа, Джон Локк та ін.) була звернена на концепцію людської природи та її поведінки, а частина з них до того сповідувала ідею природно­го права. З цього безпосередньо виводилася і концепція злочину. «Природа розпорядилася так, що людством керують два найвищі господарі — страждання та насолода» — писав у 1789 р. Ієремія Бентам. Отже, злочин — це простий вчинок, спрямований на задо­волення якогось із цих устремлінь. На підставі такого розуміння природи злочину робилися висновки: людина завжди поводиться раціонально, може вільно обрати свій шлях, нехай навіть незакон­ний та визнаний злочинним. Зрештою, всі люди, у тому числі і ті, які вчиняють злочини, насамперед дбають про власні інтереси й від природи не схильні підпорядковувати їх інтересам інших¹. Зрозуміло, який «рецепт» щодо протидії злочинам звідси випливав: людину треба в інтересах суспільства, якщо вона з ними не рахується, примусити через покарання обмежити свою волю щодо вчинення злочинів.

¹ Готтфредсон М., Терші Т. Загальна теорія злочину / Пер. з англ. — X., 2000. — С. 26.

123

Глава 4

Однак ідеї соціальної обумовленості злочинних проявів розви­валися і отримали подальший розвиток у працях соціалістів-утопістів Т. Мора, А. Сен-Сімона, Ш. Фур'є та інших, які, вбачаю­чи зв'язок злочинності з природою суспільства, пов'язували його з такими проявами останнього, як приватна власність, експлуатація та гноблення людей. Оскільки, на їхню думку, пізніше успадкова­ну ще й марксистами, злочинність є породженням експлуататорсь­кого суспільства, тому ліквідувати ЇЇ можна лише змінивши суспільний лад на соціалістичних засадах.

Серйозним підтвердженням соціальної сутності феномену вчинення злочинів стали регулярні статистичні спостереження за ними (початок XIX ст., бельгійський математик Альфред Кетле та його сподвижники). Ці спостереження виявили, по-перше, фак­тичну незмінність даних щодо кількості злочинів на одній тери­торії протягом тривалого часу, по-друге — зв'язок між показника­ми вчинення злочинів, передусім крадіжок та інших майнових по­сягань, з даними попереднього року стосовно врожайності зерна та винограду (сировини для хліба та вина). Статистичні дослідження дали змогу виявити соціальні закономірності людсь­кої активності, у тому числі негативних проявів, зокрема те, що «будь-який соціальний стан передбачає відповідно певну кіль­кість та певний порядок вчинків, що є необхідними наслідками його організації»¹.

У руслі загального розвитку наук, у тому числі суспільних, у середині XIX ст. зросла увага до формування наукових методів отримання та використання емпіричних та дослідно-експеримен­тальних показників. Ці процеси, а також упорядкування статис­тичного обліку фактів вчинення злочинів, що відкрило їхні сталі тенденції, зокрема зростання, позначилися на формуванні окремої наукової галузі — кримінології, яка одним із перших завдань вбачала пошук даних щодо з'ясування природи вчинення злочинів та виявлення можливих особливостей людей, які їх вчиняли. Інте­рес до з'ясування цих загальнозначущих питань виявили не лише фахівці суто кримінального напряму, а й ті, в яких об'єктом вивчення була загалом людина. Саме за таких умов в останні деся-

¹ Кетле А. Чсловек й развитис его способпостсй. — СПб, 1865. — С. 7.

124

Теорія злочинності

тиріччя XIX ст. з'явилися твердження, а згодом й теорія, що запе­речувала соціальний характер злочину. Вона належала італійсько­му тюремному лікарю-психіатру Чезаре Ломброзо. Завдяки масо­вим обстеженням в'язнів Ломброзо виявив у значної кількості за­суджених (більше третини) ті чи інші антропологічні, фізіологічні та психологічні ознаки, що відрізняли їх від осіб, які не вчиняли злочини. За думкою дослідника, згадані біологічні особливості «відкинули» перших на нижчий щабель розвитку, що й призвело їх до вчинення антисоціальних дій, зокрема злочинів.

На підставі отриманих даних Ч. Ломброзо зробив висновок: вчинення злочинів більшою мірою є природним явищем, яке має біологічне, а частково й кримінально-генетичне походження. Однак Ломброзо не вдалося розробити загальну теорію, яка системно зорганізувала виявлені ним індивідуальні відмінності. До того ж у подальших працях він визнав, що біологічні кореляти перебувають у взаємозв'язку з іншими: метеорологічними, антро­пологічними, демографічними, освітніми, економічними, релігій­ними, політичними тощо, перелік яких, за висловом деяких сучас­них кримінологів, «великою мірою нагадує університетський на-вчальни план»¹.

Започаткований Ч. Ломброзо біологічний напрям у кримінології мав багато послідовників, які заявляють про себе у цьому чи іншому вигляді і до цього часу. При цьому предметом їхньої уваги стають або притаманні, на їхню думку, загалом людській (не лише зло­чинній) поведінці механізми неусвідомленої (інстинктивної, вро­дженої, імпульсивної) активності або схильності до злочинних вчинків успадкованого, фізіологічного, у тому числі біоклітинного, а також конституціонального, емоційно-темпераментного, іншого біологічного або біосоціального походження. Слід зазначити, що жодна з названих ознак не отримала переконливого експеримен­тального підтвердження, особливо як визначальна детермінанта. Відомості про них зазвичай широко та сенсаційно рекламуються як «нове» бачення природи злочинності, яке вимагає нетрадиційних засобів запобігання та протидії. Насправді відомі нам «новітності» за умов об'єктивної науково-методологічної оцінки доки ще не ви-

¹ Готтфредсон М., Терші М. Зазнач, праця. - С. 71.

125

Глава 4

ходять за межі наукових гіпотез, які потребують репрезентативного емпірично-експериментального дослідження. Проте не рахуватися з даними про їх присутність у складному механізмі обумовлення людських вчинків, включаючи деякі форми злочинних діянь, також не можна.

З кінця XIX — початку XX ст. у суспільно-гуманітарних науках, у тому числі кримінології, на зміну класичному розумінню людсь­кої поведінки, яке ґрунтувалося на виборі особою останньої згідно з власними інтересами, запанувала позитивістська традиція. Вона у значенні основного методологічного постулату ставить детер­ мінованість людської діяльності і людської активності в цілому. При цьому різні детермінанти визначають відмінності цієї актив­ності, у тому числі такий її різновид, яким є злочинна поведінка. Залежно від характеру детермінант, яким надавалося визначальне значення в обумовленні поведінки, позитивізм розвивався за різними напрямами.

Психологічний позитивізм доводить, що людська поведінка, включаючи злочинну, великою мірою формується через закріплен­ня та слідування певним моделям, механізмам, навичкам. Серед ос­танніх чільне місце відводиться феноменам «агресії», «насильст­ва», категоріям психопатології, сексології та сексопатології, а також психологічним утворенням — наприклад, таким поняттям, як «нахил», «властивість», «характерологічна риса», «установка», «спрямованість».

Широкого розвитку, особливо у США, набули різні напрями соціологічного позитивізму. Серед них є такі теорії: «множин­ності факторів поведінки», «соціальної дезорганізації», «групової унормованості», «соціалізації» та неякісного різновиду останньої у формі девіації, соціального відхилення, соціального розчаруван­ня та подальшої реакції на небажані для особи наслідки соціальної «стратифікації» у вигляді злочину. Останній визнається альтерна­тивним засобом досягнення матеріального добробуту, в цілому «порятунку» від нестерпного життя.

Значного поширення, особливо у другій половині XX ст., набули різні течії економічного позитивізму й теорії визначальної ролі еко­номічних факторів в індустріальному та постіндустріальному суспільстві. Економічна модель виходить з того, що будь-які типи

126

Теорія злочинності

поведінки (злочинні або незлочинні) є наслідком реалізації інтересів особи. Для економічного позитивізму ці інтереси — економічні, вони визначаються місцем у системі економіки, у процесі виробництва, отримання економічної вигоди та, значною мірою, — матеріального достатку. Безперечно, практика та її дослідження доводять підставність цих ідей, але, головним чином, не у безпосередній де­термінації злочинів, а на більш високому соціальному рівні обумов-лення і не впливають однаково на усі види злочинної активності.

Потрібно об'єктивно констатувати, що на сьогодні жоден з поглядів на природу вчинення злочинів та злочинності в цілому не може бути визнаний панівним, так само, як і не можна його беза­пеляційно відкинути. Очевидно, що природа феномену злочин­ності та вчинення злочину є різнообумовленою, а їхня детер­мінація багаторівневою, що більш докладно розглядатиметься у наступний главі Курсу.

Перейдемо до визначення поняття злочинності, тобто відобра­ження у ньому об'єктивно-сутнісного, а не природи, походження, ознак та проявів.

Може виникнути питання: чи правомірно та можливо розгля­дати поняття предмета пізнання окремо від його природи? Безу­мовно, поняття і природа предмета пізнання тісно пов'язані. Через природу і походження предмета значною мірою визначається зна­чущість останнього, а це головна складова його поняття. Проте пов'язаність не означає ідентичності. Походження та природа предмета дають відповіді на питання «звідки» та «чому», а понят­тя має відповісти на питання «що являє собою предмет?», «у чому його предметна сутність?». Відомий знавець у галузі системи по­нять К. К. Платонов «ідеал науки» визначав за такою схемою:

—предмет або явище, яке пізнають;                                      ;

—поняття, що відображує його сутність;

—термін, що однозначно відображає це поняття;

—сприйняття терміна;                                                              ^;

—відтворення у ньому того самого поняття;

—уявлення (через поняття) значущості того самого предмета
або явища¹.

¹ Платонов К. К. О системо психологам. — М., 1972. — С. 16.

127

Глава 4         ..-••••

Отже, природа та походження предмета не є безпосередніми елементами його поняття, а у сукупності з іншими елементами бе­руть участь у визначенні сутності предмета.

Історичний аналіз свідчить, що термін «злочинність» з'явився у літературі та публічних виступах у другій половині XIX — почат­ку XX ст. Іноді перше визначення злочинності у цілому як зако­номірного явища для конкретних умов та конкретного суспільства пов'язують із розвитком у XIX ст. демографічної та кримінальної статистики, зокрема, з доповіддю відомого бельгійського матема­тика Адольфа Жака Кетле, з якою він виступив 09.07.1831 р. на засіданні Королівської академії наук у Брюсселі. Після ознайом­лення з опублікованими працями вченого можна зазначити, що він не вживав термін «злочинність», а писав про можливість вира­хувати кількість людей, які вчинять злочини, оскільки будь-який соціальний стан передбачає відповідно певну кількість та певний порядок проступків, що є необхідними наслідками його органі­зації¹.

Першими вживали термін «злочинність» у працях або текстах виступів Е. Феррі (1881), Г. Тард (1886), А. Лакассань (1886), Ф. Ліст (1889), П. Лафарг (1890), Д. А. Дриль (1895), А. Принс (1896), Е. Дюркгейм (1900), Н. Колаянні (1903), М. М. Гернет (1905, 1906), Г. Ашаффенбург (1906), Я. Етінгер (1909), X. Чари-хов (1910), В. Бехтерев (1909), В. Бонгер (після 1906) та ін.

Цей термін вживали, як правило, у двох випадках: під час відо­браження загальної кількості злочинів, учинених за певний час на певній території («статистичний підхід»), а також при визначенні їх узагальненої сукупності, що зумовлюється відповідними соціальними або суспільними умовами, загалом соціальною орга­нізацією суспільства («соціальний або якісний підхід»).

Зазначені підходи до терміна «злочинність» у своїх основних рисах збереглися у західній науці фактично до наших днів. Для західної кримінології взагалі є нехарактерним вживання та теоре­тичне визначення поняття злочинності. Його розуміють здебіль­шого як робоче поняття, що позначає сукупність індивідуальних злочинів, яка становить предмет теоретичного та емпіричного

¹ Кетле А. Чсловек й развитие сго способігостсй. — СПб, 1865. — С. 7.

128

Теорія злочинності

вивчення. До терміна «злочинність» частіше звертаються, коли розглядають чинники, причини, нахили, які зумовлюють різні соціальні відхилення, зокрема суспільне небезпечні (Е. X. Сатер-ленд, 1934; Д. Тафт, 1956; Т. Селін, 1962; Р. К. Мертон, 1957; А. Ко-ен, 1955; Р. А. Клауорд, Л. Е. Оулін, 1960 та ін.). В одній з опубліко­ваних в Україні праці американських фахівців читаємо: «Теорії злочину природно породжують інтерес до нахилів тих людей, які скоюють кримінальні діяння. Ці нахили часто називають «зло­чинністю»... ми намірялися обмежитися... реєстром індивідуаль­них особливостей, які надаються для опису «злочинності», скажімо, такими рисами, як агресивність, фізична конституція, рівень активності та інтелект»¹. Відомо, що деякі представники соціальних наук на Заході взагалі вважають злочинність нормаль­ною функцією суспільства, яка має певний «поріг насичення»².

Інше ставлення до потреб визначення поняття злочинності формувалося у радянській системі. Вже у першому десятилітті після Жовтневої революції правники, головним чином представ­ники науки кримінального права, поряд із вивченням юридичної форми злочинного діяння, аналізом міри їхнього поширення, яке іменували злочинністю, зачіпали й соціальну сутність злочину³. Проте саме поняття злочинності вивчали мало, на що було зверну­то увагу під час диспуту з питань вивчення злочинності в СРСР, який відбувся у 1929 р.⁴

Приблизно з цього часу в загальному руслі ідеологізації науки та соціальних процесів на ґрунті марксизму-ленінізму поширило­ся прагнення доводити, де тільки можливо, переваги соціалізму над капіталізмом. У царині вивчення злочинності ця тенденція по­єдналася з «розвінчанням» «біологізаторства» у визначенні чин­ників злочинних проявів. Обґрунтовувалася, передусім на теоре­тичному рівні, відсутність у новому ладі власних детермінант злочинності. Доводилося, що остання є перехідним явищем, зумовленим експлуатацією та несправедливістю, притаманними

¹ Готтфредсон М., Терші Т. Зазнач, праця. — С. 108-109.

² Фокс В. Ввсдение в криминологию. — М., 1980. — С. 19.

³ Кузнецова Н. Ф. Преступлепие й преступность. — М., 1969. — С. 170.

⁴ Революції* права. - 1929. - № 3. - С. 57.

5 7-223                                                                                        129

Глава 4

капіталістичному суспільству. Наявність злочинності в країні Рад пояснювали залишками минулого у свідомості людей або шкідли­вим впливом на них буржуазного оточення. Спочатку згаданими чинниками пояснювали лише злочинні діяння. Підсумком цих на-працювань може слугувати стаття «Злочин», опублікована у пер­шому виданні «Большой Советской Знциклопедии», яке вийшло у 1940 р. У ній було зазначено: «В дійсності злочин виник тільки на тому етапі розвитку суспільства, коли з'явилася приватна власність, класи і держава, і має виразно класовий характер». Тут же доводилося, що з перемогою соціалізму зникнуть соціальні причини, які викликають різні соціальні відхилення, включаючи злочинність¹. Надалі інструментом реалізації названої ідео­логічної конструкції стало поняття злочинності.

Не випадково після відновлення в Радянському Союзі у кінці 50-х — на початку 60-х років XX ст. наукового кримінологічного дослідження злочинності визначенню останньої був наданий густозабарвлений соціальний, ідеологічний зміст. Так, уже в пер­шому підручнику з кримінології, виданому у 1966 р., у визначенні поняття злочинності було фактично повторено довоєнну ідео­логічну конструкцію: «соціальне та історично обумовлене явище», яке виникло за умов експлуататорського ладу, досягає найвищого рівня під час капіталізму, а у процесі розвитку соціалістичного суспільства підриваються основні соціальні корені злочинності, проте ще зберігаються деякі причини та умови, що сприяють вчи­ненню злочинів². Поряд із цим визначенням, яке фактично роз­кривало не поняття злочинності (її предметну сутність), а містило політико-ідеологічне трактування її походження та природи, зазначалося, що «злочинність включає у себе всю сукупність кон­кретних злочинів, вчинених у певний період часу у цьому суспільстві, але не є простою сумою цих злочинів»³. Невдовзі Н. Ф. Кузнєцова запропонувала об'єднане «комплексне» поняття злочинності, визначаючи, що це є «відносно масове історично-мінливе соціальне, яке має кримінально-правовий характер,

¹ Большая совстская знциклопсдия. — М., 1940. — Т. 46. — С. 764.

² Криминологш. - М, 1966. - С. 53-54.

³ Там само. — С. 55.

130

Теорія злочинності

явище класового суспільства, що складається з усієї сукупності злочинів, вчинених у певній державі у певний період»; при цьому «між усіма ознаками і властивостями злочинності (далі зазначено: масовість, класовість, історична мінливість, соціально-правовий зміст. — Авт.) існує діалектична єдність»¹. Отже, тут поєднано соціально-ідеологічне ставлення до природи злочинності з її сукупнісно-статистичною предметністю у вигляді маси конкрет­них злочинів, що визначаються правовими ознаками. Цю сукупність конкретних кримінально-правових діянь конкретних осіб названо «соціальним явищем» з огляду на те, що на загально­суспільному рівні вони мають спільні соціальні чинники, які їх обумовлюють.

Згадане об'єднане «соціально-статистичне» визначення вия­вилося досить сталим. Протягом декількох десятиліть воно по­вторювалося у союзних підручниках та курсах з кримінології, на­водилося у працях багатьох відомих фахівців (І. І. Карпець, 1969; О. М. Яковлєв, 1971; М. О. Стручков, 1979; П. І. Гришаєв, 1967, 1977; А. І. Долгова, 1997, 2000 та ін.). Разом з тим усвідомлюва­лося, що «визнання злочинності як соціального явища пов'язане з визнанням її обумовленості соціальними умовами»². Деякі ав­тори (У. С. Джекебаєв, Г. А. Аванесов та ін.), беручи до уваги соціальне обумовлюючу складову «об'єднаного» поняття зло­чинності, намагалися довести відносну самостійність останньої як соціального явища, її об'єктивну соціальну реальність, вважа­ли, що в «об'єднаних» визначеннях «не досить чітко виявлені специфіка та діалектика злочинності саме як соціального явища»³.

Інші автори — прихильники «статистичного» підходу, визнаю­чи соціальну природу злочинності, обмежували її предметне по­няття сукупністю всіх злочинів, вчинених у певному місці у пев­ний час, та сукупністю злочинців, винних у вчиненні злочинів (В. М. Коган, 1977). Більше того, ці дослідники визначали, що

¹ КузпецоваН. Ф. Зазнач, праця. - С. 173-174.

² Яковлєв А. М. Престумность й социальиая психология. — М., 1971. — С. 40.

' ПапкратовВ. В. Прсстуипость// Попитая советской криминологиии. — М., 1985.— С. 11, 14.

131

Глава 4

індивідуальна злочинна поведінка є первинною «клітиною» зло­чинності, і у розумінні антисуспільних явищ у цілому ця по­ведінка має своїм наслідком злочинність¹.

Вчені країн — членів тодішнього соціалістичного табору в ос­новному дотримувалися викладеної позиції радянських криміно­логів у визначенні поняття злочинності як соціального явища, яке у реальній дійсності виявляється сукупністю злочинів, їх сумар­ним утворенням. Угорський кримінолог Міклош Вермеш супрово­див сприйняття цієї позиції застереженнями: визначення поняття злочинності потребує «розкриття соціальної дійсності»². Польсь­кий вчений Брунон Холист зазначав, що традиційне розуміння злочинності як сукупності кримінальне караних діянь може бути прийнято лише на конвенційній основі, оскільки ми не знаємо її визначення, «яке б відповідало дійсності»³. Чеські кримінологи, розуміючи під злочинністю «комплекс соціальне обумовлених діянь», зазначали, що початковим моментом її вивчення є «зло­чинна діяльність» з урахуванням латентної злочинності⁴.

В Україні за радянських часів питання визначення поняття зло­чинності здебільшого розглядав І. М. Даньшин. У одній зі своїх ранніх праць він пов'язував її розуміння із сукупністю антису-спільної поведінки, що суперечить моралі, яка панує за радянсь­ких умов⁵. Пізніше вчений фактично приєднався до поширеного на той час визнання соціального поняття злочинності як явища, що становить органічну сукупність антисуспільних діянь, заборо­нених кримінальним законом⁶. Поняття злочинності вивчали також А. Ф. Зелінський, І. К. Туркевич та ін.

Загалом на теренах СРСР, а також у країнах соціалістичного та­бору панував концептуальний підхід до визначення поняття зло­чинності як соціального явища.

¹ Кудрявцев В. Н. Причинпость в криминологии. — М„ 1968. — С. 4.                      . ^г 5

² Вермеш М.Основннє проблеми криминологии. — М., 1978. — С. 115.

³ Хольїст Б. Криминология. Осиовньш проблеми. — М., 1980. — С. 40.

⁴ Криминология / Под. ред. Й. Незкусила. — М., 1982. — С. 16.

•' Даньшин Й. Н. Предмет совстской криминологии // Тез. докл. науч. копф. профессорско-преподаватсльского состава Харьковского юрид. ин-та. — X., 1968. — С. 186. ⁶ Даньшин Й. Н. Прсступность: понятие й общая характеристика, причини й условия. — К., 1998. - С. 16.

132

Теорія злочинності

Ще за радянських часів окрему позицію у цьому питанні займа­ла група вчених, які вивчали злочинність у соціологічному та соціально-психологічному аспектах (Л. І. Спиридонов, І. Б. Ми-хайловська, Я. І. Гілінський та ін.). Вони вважали, що поняття зло­чинності має включати таку суспільну ознаку, яка б на рівні суспільства визначала те спільне, що є характерним для кожного злочину і їхньої сукупності в цілому. Пропонували таким спільним вважати суперечність кримінальної поведінки окремих членів суспільства інтересам останнього, яка порушує його нормальне функціонування як соціальної системи¹. Отже, злочинність визна­чалася вже не як явище, а як своєрідний різновид соціальної по­ведінки певної частини членів суспільства, який не збігається з інтересами та нормами суспільства, «відхиляється» від них. Ця по­зиція ґрунтувалася на необхідності визначення «соціального» не як атрибутивної ознаки, а через розкриття його предметної сут­ності. Остання вбачалася у розумінні соціального як форми людсь­кої діяльності у суспільстві. «Становлення соціального відбу­вається у процесі діяльності людей, спрямованої на задоволення потреб, на підтримання їхнього існування»². При цьому формують­ся та передаються через покоління специфічні людські засоби та форми суспільне значущої інформації, типи діяльності, стандарти, норми, у тому числі норми-заборони суспільне небезпечної по­ведінки. Різновидом порушення цих норм, визначених у криміна­льному законі, є злочини. Вони визначаються через формальні, нормативні ознаки, які не відображають їхню сутність як проявів соціального. Тому розуміння злочинності як сукупності злочинів замінює «сутнісне» визначення специфічного соціального явища описанням його емпіричних проявів. Про цю відмінність сутнісно-го та зовнішнього (як явища) у понятті злочинності писав і О. Б. Сахаров: «Слід розрізняти сутнісний зміст злочинності та її зовнішнє виявлення», сутнісне у тому, що це є «особливий вид соціальної (а точніше антисоціальної) поведінки»³. Тобто злочин­ність у розумінні її соціальності становить певну частину (як писав

' Спиридонов Л. Й. Социология ІІрсстуиления. — М., 1978. — С. 29.

² Гилипский Я. Й. «Отклоняюіцесся поведеиие» как социальиос явлспис // Чсловек й обіцс-

ство. - Изд. ЛГУ. - Вьіп. VIII. - 1971. - С. 114.

Сахаров А, Б. Некоторьіс ІІриІІципиальпьІс вопросьі совотской кримшюлогии // Крими-нология й уголовпая политика. — М., 1985. — С. 27.

133

Глава 4

Я. І. Гілінський — «конструкт») суспільства як соціального цілого, яка суперечить його життєво важливим інтересам та нормам і по суті є «патологією суспільного життя»¹, що проявляється у вигляді суспільне небезпечної діяльності. Згадана позиція, що переводила розуміння злочинності з абстрактного поняття «явище», поєднано­го з емпіричною сукупністю злочинів, у русло її предметно-сутнісного визначення, хоч і визнавалася такою, «що не позбавле­на підстав»², на жаль, не отримала уважного ставлення і розвитку у радянських кримінологів за часів існування СРСР та, скільки відомо, після його розпаду.

Частковим винятком щодо цього може бути докторська дисер­тація на тему «Преступность й общество», яку захистив С. М. Ша-пієв у Санкт-Петербурзі у 2000 р. У авторефераті дослідник ствер­джує: «Провідним у розумінні соціальності суспільства є конста­тування його особливої форми колективного надіндивідуального буття людей, що фіксується у понятті «соціальна діяльність зага­лом»... розгляд суспільства як соціальності загалом, тобто на рівні соціуму, повинен тягнути за собою і межове абстрактне представ­лення злочинності — «злочинність загалом», тобто як самото-тожнє явище, обумовлене історичною відносністю, мінливістю, якісною, змістовною неоднорідністю діянь, що визнаються зло­чинними, у тому чи іншому суспільстві, у той чи інший відрізок часу»³. У авторефераті правильний підхід до потреби визначення злочинності на рівні соціуму як «соціальної діяльності загалом» все ще поєднується з традиційним представленням «злочинності загалом» у вигляді явища, яке зумовлене змістовно неоднорідни­ми злочинними вчинками.

За суверенної України у навчальній літературі та інших працях з кримінології визначення злочинності як «соціального явища», традиційне для радянської доби, було «відчищено» лише від ідео­логічно-класового забарвлення, а по суті збереглося без змін⁴.

¹ Поогорецкий А. Патология обществсніюй жизии / Пер. з польськ. — Варшава, 1969. — С. ЗО.

² Курс советской кримиїгологии: В 2 т. — М., 1985. — Т. 1. — С. 7.

³ Шапиев С. М. Прєступііость й обіцсство: Кримиїїологичсскос тсоретико-нрикладное ис-
следовапие: Авторсф. дис.... д-ра Іорид. наук. — СПб, 2000. — С. 16.

¹¹ Кримінологія. Загальна та Особлива частини / За рсд. І. М. Даньшина. — С. 36.

134

Теорія злочинності

Дещо відрізняється спроба О. Г. Кулика характеризувати злочин­ність на інших, більш сучасних методологічних засадах. Він ствер­джує, що злочинність «являє собою передусім вчинення частиною членів суспільства діянь, які спричиняють шкоду суспільству»¹. Позитивним у цій характеристиці є насамперед «олюднення» зло­чинності, яка є витвором (хай шкідливим, негативним) людей, їхніх діянь у суспільстві. В одній із пізніших українських публікацій злочинність та її прояви охарактеризовані «як діяльність, спрямована на протизаконне задоволення потреб пев­ної частини суспільства за рахунок інтересів більшості його членів»², що також є певним відходом від абстрактної конструкції: «злочинність — соціальне явище».

Визначимо власне поняття злочинності. Насамперед розгляне­мо, наскільки придатним для визначення сутнісно-предметного змісту цього поняття є термін «явище». Явище, як і сутність, нале­жить до основних філософських категорій для відображення найбільш загальних форм предметного світу та його пізнання лю­диною. На відміну від сутності, яка становить внутрішній, глибин­ний, порівняно стійкий зміст предмета, виявляє його природу, сукупність найбільш значущих властивостей і відносин, «явище — це зовнішні, такі, що спостерігаються, звичайно більш рухливі, мінливі характеристики того чи іншого предмета»³. Поняття, як було зазначено вище, — це відображення об'єктивно-сутнісного, що є у речах, предметах, явищах. Останнє ставить під сумнів при­датність терміну «явище» для відображення у понятті злочин­ ності її сутності.

Суспільними (соціальними) явищами зазвичай називають такі, що є комплексним проявом природних (об'єктивних) і суб'єктив­них (людських) чинників, наприклад голод, епідемія, фінансова криза, а також ті, які є безпосереднім результатом активності людей. Останні, виходячи з їхньої предметної сутності, що полягає у людській активності, навряд чи правильно також іменувати без­стороннім терміном «явище», тобто такими, що виявляються самі

¹ Курс кримінології. Загальна частина / За заг. ред. О. М. Джужи. — К., 2001. — С. 47.

² Библиография литературьі: Учеб.-справ. Іюсобис / Сост. В. П. Бахин, Н. С. Карпов. — К.,

³ Введете в философию: Учеб. - М., 1990. - С. 113.

135

Глава 4

по собі. Насправді ці прояви є людськими, «рукотворними», мають місце лише як вияви активності людей. У цьому їхня пред­метність, що має бути відображена у сутнісному понятті їх сукуп­ного феномену.

Серед виявів людської активності поряд із суспільне прийнят­ними, що відповідають інтересам суспільства в цілому, наприклад пізнання, творчість, патріотизм та ін., є також суспільне не­прийнятні, що суперечать загальнолюдським (війна, забруднення природного середовища) або загальносуспільним інтересам (мо­ральна розпуста, наркоманія, злочинність та ін.). Ці вияви і є тією «соціальною патологією», яка існує у суспільному житті, супере­чить його інтересам, а проявляється через суспільне неприятну ак­тивність певної частини людей — членів суспільства.

Активність належить до найбільш загальних філософських категорій, що характеризують сутність живих істот, у тому числі предметну сутність «людського буття» (Аристотель) та суспільний прояв людини, яка мислить. Ця категорія у суспільно­му значенні відображає найбільш загальні властивості вияву та закони розвитку людської спільноти. Існує багато рівнів та дифе-ренціацій людської активності. Серед них є поділ на внутрішню (мислительна, творча) та зовнішню. Остання виявляється, як пра­вило, в якості діяльнісної активності і, в свою чергу, за формою мо­же бути одиничною та масовою, індивідуальною та суспільною. Сучасна філософія характеризує соціальну активність як пред­метний вияв суспільного життя, людського феномену соціуму.

Суспільна активність диференціюється за оцінками, що існу­ють у суспільстві, у тому числі моральними, на окремі види, залеж­но від її спрямованості, загальнолюдської цінності. Наприклад, відомий польський психолог Ю. Козелецький, розглядаючи ак­тивність особи у суспільстві, поділяв її на геростратівську та про­метеївську. Відомо, що і Герострат, і Прометей відрізнялися висо­кою активністю, проте її зміст і спрямованість мали зовсім різну суспільну оцінку, з якою обидва вони дійшли до наших днів як яс­краві образи корисного та шкідливого для людства¹.

¹ Козелецкий Ю. Человск ммогомсрньій. — К., 1991. — С. 15.

136

Теорія злочинності

Оскільки суспільна активність — це, як правило, прояв діяль­ності конкретних осіб або їх об'єднань, можна провести типо-логізацію цього різновиду активності за аналогією з соціальною типологією особи¹. При цьому за послідовної поетапної (рівневої) типологізації (від сутності, її якісних характеристик до проявів у явищах) можна виділити такі типи суспільної активності:

—суспільне прийнятний та суспільне неприйнятний;

—спрямований у певну сферу життєдіяльності суспільства, на­
приклад у сферу праці, культури, економіки, взаємовідносин між
людьми, у тому числі регульованих нормами моралі, права; при
цьому виявляється ставлення певного типу людської активності
до цих норм;

—пасивний, менш чи більш активний, стійкий, мінливий тощо.

Тип суспільне неприйнятної активності за її глибиною на на­ступному етапі (рівні) типологізації диференціюється на типи асоціальної, антисуспільної, суспільне небезпечної активності. За правовою оцінкою конкретних проявів тип суспільне небезпеч­ної активності поділяється на типи протиправної (некриміналь-ної), передкримінальної (за кримінологічним прогнозом) та кримінальної (під час вчинення злочину) активності.

Зазначені типологічні характеристики та інші ознаки криміна­льної активності можуть слугувати визначенню на рівні соціуму предметної сутності злочинності. У цьому значенні остання є соціальним феноменом суспільного життя у вигляді неприйнят­ної та небезпечної для суспільства кримінальної активності час­ тини його членів.

Може виникнути питання щодо належності до кримінальної активності злочинних діянь, що вчиняються у виді бездіяльності. Адже кримінальна активність, що становить серцевину сутності злочинності, належить до діяльнісного різновиду активності. Впевнені, що на це питання слід відповідати ствердно. У кримі­нальному праві давно визнано, що бездіяльнісність не означає відсутність діяння. Бездіяльнісність — це пасивна форма діяння, яка виявляється у тому, що особа не виконує певних дій, які вона

Про основи соціальної типологізації особи див. докладніше: Закалюк А. П. Проблеми типологии личпости правопарушителя й преступпика // ПроблсмьІ изучения личпости правонарушитсля. - М., 1984. - С. 9-17.

137

Глава 4

повинна і може виконувати¹. Тобто бездіяльність — це діяльність зі знаком «мінус». Вона повинна була відбутися, але особа свідо­мо ЇЇ не здійснила. Тому, використовуючи у кримінології поняття кримінальної активності та ґрунтовані на ньому поняття злочин­ності та злочинної діяльності, слід усвідомлювати, що останні вживаються у кримінально-правовому значенні діяння, яке охоп­лює обидва його види: злочинну дію та злочинну бездіяльність.

Категорії «активність» та «кримінальна активність» раніше вже використовувалися в кримінології. Вказувалося на активність особи у механізмі злочинної поведінки, зокрема у ситуації вчинен­ня злочину². Про кримінальну активність на рівні суспільства йшлося й у значенні злочинності загалом. При цьому зазначалося, що зменшення кримінальної активності залежить від зростання громадянської активності членів суспільства³.

На наш погляд, близьку позицію у кримінальному праві у визначенні поняття «безпеки» та його особливого різновиду — «громадська безпека» займає В. П. Тихий. Він вважає, що останнє відображає «певні сторони буття», що «як у буденному, так і на­уковому розумінні безпека оцінюється як певний факт, як щось цінне та досягнене, створене людьми.., представляє собою певну потребу і благо, ціль і результат реальної діяльності людей», а по­няття небезпеки (якісна ознака суспільне неприйнятного діян­ня. — Авт.) «можна визначити виходячи з поняття безпеки, з яким воно знаходиться у відношенні протилежності»⁴.

Оскільки соціальний феномен злочинності має змістовну предметність у діяльнісній кримінальній активності частини членів суспільства, предметно-сутнісне поняття злочинності на прикладному рівні слід доповнити деякими основними рисами цієї активності, а у разі можливості і вказівкою щодо природи останньої.

¹ Кримінальний кодекс України. Науково-практичпий коментар. — 2-ге вид., перероб. та
доп. / За заг. рсд. В. Т. Маляренка, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. - X., 2004. - С. 32.

² Криминология / Под ред. А. Й. Долговой. — М., 1997. — С. 145.

³ Костенко А. Н. Криминальпьій произвол (социопсихология воли й сознаиия преступни-
ка). - К„ 1990. - С. 83.

⁴ Тихий В. П, Проблеми уголовио-правовой охраньї обществешюй бсзопасности (понятие й
система проступлеїІий, совершєнствование закомодательства) / Автореф. дис.... д-ра юрид.
наук. - X., 1987. - С. 7-8.

138

Теорія злочинності

Як зазначалося вище, жоден з існуючих поглядів на природу злочинності не можна визнати панівним, як і не можна його відки­нути. Тим більше, коли йдеться про предметну змістовність зло­чинності як кримінальної активності, немає підстав ні категорич­но стверджувати, ні заперечувати, що природа цього феномену є лише соціальною. Скоріше йдеться про різнообумовлену актив­ність, яка на вищих рівнях суспільного феномену має соціальні передумови, а на інших рівнях соціальні чинники сполучаються з індивідуальними, у тому числі такими, що мають біологічне похо­дження.

Численні чинники, що зумовлюють вчинення злочинів і зло­чинність як суспільний феномен, за різних часів та у різні періоди розвитку життя суспільства є неоднаковими не лише за змістом, а й за інтенсивністю, стійкістю, глибиною впливу. Цими показниками визначаються такі ознаки злочинності, як мінли­ вість, більша чи менша масовість, інтенсивність, міра суспільної небезпечності.

Наведене вище дає можливість визначити предметно-сутнісне поняття злочинності так. Злочинність — це феномен суспільного життя у виді неприйнятної та небезпечної для суспільства масо­вої, відносно стійкої, різнообумовленої кримінальної активності частини членів цього суспільства. Як бачимо, у цьому визначенні немає деяких традиційних для поняття злочинності ознак, зокре­ма пов'язаних з територією і часом, оскільки вони стосуються виміру злочинності, а не ЇЇ сутності.

Слід зазначити, що предметно-сутнісне визначення злочин­ності через категорію суспільне неприйнятної кримінальної активності потрібно не лише у суто теоретичних цілях. Воно має важливе методологічне значення. Саме через «олюднення» понят­тя злочинності у кримінології має реалізовуватися соціально-антропологічний метод, якому тривалий час не знаходилося місця у радянській науці. Це стосується, насамперед, критичного осмис­лення процесу детермінації злочинності, аргументів щодо нібито «якісної відмінності» від нього механізму обумовленім її діяльнісних проявів. З цим пов'язана, потреба правильного розуміння детерміністичної ролі, міри зв'язку та співвідношення загальносоціальних передумов суспільно неприйнятної актив-

139

Глава 4

ності, чинників її кримінального різновиду та їхнього вияву на індивідуальному рівні. На сучасному методологічному рівні мають бути розглянуті ознаки та визначення особи, яка вчиняє злочин, роль особистісних та інших індивідуальних чинників злочинних проявів, проблеми удосконалення прогнозування та запобігання обумовлюючого впливу цих чинників. Про все це — у наступних главах Курсу.

<£ 2. Прояви злочинності: злочинний вчинок і злочинна діяльність

У запропонованому визначенні злочинності принципово мето­дологічним є визначення, що вона становить прояв людської діяльнісної активності. Зазвичай цей прояв у кримінологічній літературі характеризують термінами «вчинення злочину» або «злочинна поведінка». Однак це неточно. Поведінка — лише один ракурс зовнішньої, здебільшого нормативної оцінки проявів людської активності. Щоб досконало розібратися у цьому питанні, звернемося до науки психології, зокрема до її галузі «психологія особи», до якої належать категорії: «людська активність», «діяльність», «поведінка особи» тощо.

Активність людини, як і загалом активність живих істот, — один із головних і необхідних виявів життя, внутрішня спонукаль­на сила, спрямована на задоволення своїх потреб. У тварин ак­тивність є виявом інстинктивних біологічних потреб організму. У механізмі активності людини також присутні біологічні, точніше біопсихологічні потреби, але змістовно активність визна­чається (на відміну від тварин) за участю свідомості у широкому розумінні останньої (не плутати з усвідомленням). Про активність людини здебільшого свідчать ЇЇ діяльнісні форми, тобто такі, що реалізуються через дії у зовнішньому середовищі. Проте ак­тивність може бути і внутрішньою, зокрема такою, як розумова, більша частина пізнавальної. Активність може мати одиничний (одноелементний) вияв. Тут одній дії відповідає один наслідок. Та­ким є вчинок. На відміну від нього частіше активність людини проявляється через діяльність. Вона відрізняється передусім тим, що є системою пов'язаних між собою єдиною потребою, мотивом і послідовністю дій, вчинків, а також менш об'ємних діяльностей.

140

Теорія злочинності

Кожен із перелічених проявів має свій предмет, мотив та мету. Але у сукупності — це друга визначальна ознака діяльності — всі її еле­менти (складові) спрямовані на реалізацію єдиної потреби та кінцевої мети¹. Проте діяльність — це не просто сума навіть сис­темно пов'язаних дійових проявів. Актуалізація, тобто приведення у дію механізму свідомості, яка за умов діяльності досягає своєї вищої форми — усвідомлення, обумовлює більш досконалий ме­ханізм активності, який полягає у тому, що діяльність програ­мується, спрямовується, свідомість бере її здійснення наче «під контроль». Це третя риса діяльності, яка наповнює її, на відміну від вчинку, новим, більш складним розумовим змістом. Але це ще не все. Суттєва (четверта) риса діяльності — її специфічне послідовне цілеутворення, що раціонально розгортається залежно від поступу діяльності, умов її здійснення і може включати, і це треба окремо зазначити, пристосування до цих умов, а у разі по­треби і можливості — зміну останніх аж до досягнення кінцевої мети, яка полягає у зміні суспільних умов і відносин в інтересах суб'єкта діяльності. Звичайно, перелічені риси діяльності, зокрема наявність четвертої риси, мають місце не в усіх її формах.

У зв'язку з цим слід розрізняти дві форми діяльності: елемен­ тарно організовану або здійснювану без спеціальної організації та складно або спеціально організовану, яка включає пристосування до умов здійснення, їхню можливу зміну з метою сприяння або й забезпечення досягнення діяльністю своєї кінцевої мети. Це вища форма організації діяльності. У цьому значенні вона є організованою діяльністю.

Діяльність, крім внутрішньої та зовнішньої, про яку зазначало­ся, також поділяють на: індивідуальну, колективну (у тому числі спільну, групову) і масову; діяльність, яка передує одному вчинку або багатьом діям; короткочасну, тривалу і постійну. Зовнішня діяльність, яка має характер суспільного спілкування, підко-рюється нормам людського буття, — це унормована діяльність. Різновидом останньої є діяльність, унормована правом. Звідси розрізняють правомірну та протиправну, у тому числі злочинну діяльність.

¹ ЛеонтьевА. Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1975. — С. 82-123.

141

Глава 4

Психологічні риси та ознаки проявів людської активності, зок­рема діяльності, зберігають свій зміст і якісні відмінності і під час розгляду форм злочинної активності, яка є одним із різновидів людської активності взагалі. З цього випливає, що прояви злочин­ності мають бути насамперед диференційовані за своїми якісни­ми відмінностями на злочинний вчинок та злочинну діяльність.

Разом з тим, як уже зазначалося, до останнього часу в криміно­логічній, а подекуди й в правовій літературі замість названих двох форм злочинної активності або поряд з ними широко вживається термін «злочинна поведінка». Через це маємо відповісти на питан­ня: що таке поведінка, як цей термін співвідноситься з поняттями «вчинок» та «діяльність»?

У психології відрізняють активність, предметну діяльність від зовнішньооціночного їх спостереження у вигляді відповідних по-ведінкових процесів¹, а термін «поведінка» зазвичай вживається для оцінки зовнішнього вияву проявів активності та діяльності. До речі, не лише людської і не тільки живої природи: згадаймо сло­восполучення «поведінка тварин», «поведінка гірських порід» (на­приклад, під час спостереження зсувів, землетрусу) тощо. Оцінка зовнішнього вияву проявів активності, тобто поведінки, здій­снюється: щодо найпростіших їх форм — у простих показниках кількісного виміру, обсягу, величини тощо. Більш складні прояви активності, насамперед людської, оцінюються у критеріях, нормах суспільних відносин, інших їх регуляторів, які існують або певною формою визначені у певному суспільстві. Таким чином, через термін поведінка дається зовнішня оцінка людської активності, в тому числі злочинної. Звідси визначаються нормативні критерії, згідно з якими розрізняють законослухняну, правомірну, проти­правну, злочинну поведінку.

Проте у літературі, в тому числі кримінологічній, термін «по-
Ч¹ I^і                   ведінка» інколи вживається в одному значенні з такими якісними

визначеннями проявів, як вчинок і діяльність. Вибудовується такий ряд проявів активності у міру їх якісного ускладнення: вчинок —>*- поведінка —>*• діяльність.

¹ Леоитьев А. Я. Зазнач, праця. — С. 80.

142

Теорія злочинності

При цьому стверджується, що «поведінка складається з низки вчинків», а «діяльність — сукупність послідовно здійснюваних по-ведінських актів». Поряд з цим зазначається, що поведінка — це «зовнішньовиражена форма діяльності, що підлягає оцінці»¹. Такий підхід та його використання щодо визначення злочинних проявів людської активності викликає принаймні два заперечен­ня. Не можна ставити в один змістовний ряд та визначати у ньому самостійне місце якісно відмінних проявів злочинності (злочин­ний вчинок, злочинна діяльність) і їх зовнішніх оцінок (злочинна поведінка). Це є порушенням одного з правил диференціації щодо однопорядковості її об'єктів. Вважаємо недоцільним також оціню­вати одним терміном «злочинна поведінка» два різнозначні про­яви злочинності, якими є злочинний вчинок та злочинна діяльність. Здається більш прийнятним використовувати оціноч­ний термін «поведінка» лише щодо зовнішньої оцінки елементар­ного прояву активності, яким є вчинок, або до пов'язаних між со­бою декількох вчинків, що охоплюються загальною дією. У разі потреби поведінської (зовнішньої) оцінки злочинної діяльності необхідно, зберігаючи сутнісну відмінність останньої, вживати більш точне словосполучення «діяльнісна злочинна поведінка». Що стосується злочинної діяльності, то, на наш погляд, давно виникла необхідність її окремого нормативного визначення, в тому числі її співвідношення з категоріями «злочин», «злочинне діяння», «злочинний вчинок».

У науці кримінального права категорія «злочинна діяльність» згадувалася ще у дореволюційні часи². Іноді допускалося її ото­тожнення із поняттям «злочинне діяння»³. І в радянській період ця категорія широко вживалася у кримінально-правовій літера­турі, насамперед коли інститут співучасті розглядали як спільну злочинну діяльність або при характеристиці стадій вчинення зло­чину. При цьому, як правило, стверджували, що злочин є

¹                 Психологічні особливості організованих злочинних об'єднань / За рсд. Я. Ю. Коидратьєва,
С. Д. Максименка, Б. В. Романюка - К„ 2002. - С. 112.

² Фойиицкий Й. Я. Уголовно-правовая доктрина о соучастии // Юридический вестник. —
М., 1891.-Т.7.-КІІ. 1.-С. 17.

³ Таганцев Н. С. Русскос уголовное право: Лскции. Часть общая: В 2 т. — М, 1994. — Т. 1. —
С.265.

143

Глава 4

діяльністю, пов'язаною з реалізацією злочинних намірів особи, а стадії вчинення злочину — це стадії злочинної діяльності, в якій можна виділити попередню (підготовка до злочину та замах на його вчинення), незакінчену та закінчену злочинну діяльність. Наводрілися окремі ознаки злочинної діяльності: тривалість, ціле­спрямованість дій, наявність прямого умислу. Проте ні у криміна­льно-правовій літературі, ні у практиці Верховного Суду СРСР, який використовував термін «злочинна діяльність», не зустріча­лися визначення цього поняття або пряме її ототожнення зі стадіями вчинення злочину.

Становище стосовно кримінально-правового визначення або хоча б характеристики категорії «злочинна діяльність» не зміни­лося у науці кримінального права і за часів незалежної України. Воно лишається таким самим навіть після того, як новий Кримінальний кодекс України (2001) значно розширив викори­стання категорії «злочинна діяльність». Якщо у Кодексі 1960 р. вона застосувалася лише один раз (ст. 208 — «Втягнення непо­внолітнього у злочинну діяльність»), то у новому Кодексі безпо­середньо вживається у семи статтях, ще у двох — термін «злочин­на» замінений її конкретним виявом (терористична — ст. 258, воєнізованого або збройного формування — ст. 260). У шести статтях (статті 143, 181, 202, 203, 205, 303) термін «діяльність» вживається без ознаки «злочинна», остання замінена іншою, але її здійснення визнається кримінальне караним, тобто злочинним. Крім того, у статтях 27, 209 вживається синонім — «злочинний шлях». Разом з тим поняття «злочинна діяльність» Кодекс не ви­значає. Так само не визначають це поняття та його співвідношен­ня з поняттями «злочин», «злочинне діяння», «злочинний вчинок» науково-практичні коментарі Кримінального кодексу України 2001р.

Розв'язання цих питань потребує глибокого різнобічного аналізу відповідних правових норм Кримінального кодексу України та тео­ретичних положень, на яких вони ґрунтуються, передусім фахівця­ми у галузі кримінального права. Автор Курсу не бере на себе таке завдання. Вважаю за можливе викласти лише результати деяких спостережень щодо змісту відповідних норм КК України та мірку­вань стосовно них, які є у науково-практичних коментарях до

144

Теорія злочинності

Кримінального кодексу України¹, з огляду на мету визначення по­няття злочинної діяльності як одного з проявів злочинності.

Відзначимо, по-перше, що при визначенні у ст. 2 КК України в якості підстави кримінальної відповідальності вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, перед­баченого Кодексом, цілком підставне не названі конкретні форми цього діяння, оскільки останні не впливають на наявність його суспільної небезпечності чи передбачення у Кодексі. Разом з тим, у Коментарі 2003, який визначає злочинну дію як вид злочинного діяння, стверджується, що вона «завжди є вчинком, виявом актив­ності особи»². Діяльність як вияв останньої тут не згадується. Більше того, у коментарі до ст. 11 КК України зазначено, що діян­ня у кримінально-правовому розумінні, застосованому у ст. 11, тоб­то у розумінні поняття злочину, визначення якого містить ця нор­ма, — «це вольова усвідомлена поведінка (вчинок) особи»³. Таким чином, злочинне діяння у розумінні злочину зведено лише до вчин­ку, який до того ототожнений з поведінкою.

Слід зазначити, що у Коментарі 2002 та Коментарі 2004 до ст. 2 КК України будь-які прояви та форми суспільне небезпечного діяння, яке містить склад злочину, у тому числі поняття «вчинок», «поведінка», цілком закономірно не згадуються. Вони з'являються у коментарях до ст. 11 КК України. При цьому Коментар 2002 об­межується лише вказівкою на дві форми діяння (дії та без­діяльність) та визначенням останніх як відповідно: активної та пасивної форм поведінки. У Коментарі 2004 подібній характерис­тиці двох форм злочинного діяння через активну та пасивну поведінку передує більш загальний висновок, згідно з яким без усяких застережень визначається, що злочин «є певною пове­дінкою, певним вчинком людини»⁴. Тим самим прояв людської

¹ Маються на увазі опубліковані в останній редакції: Науково-практичний коментар до
Кримінального кодексу України: 2-ге вид., псрероб. та допов. / Відп. ред. С. С. Яцснко. — К.,
2002 (далі — Коментар 2002); Науково-практичний коментар Кримінального кодексу
України: 3-тє вид., перероб. та допов. / За рсд. М. І. Мельника, М. І. Хавропюка. — К., 2003
(далі — Коментар 2003); Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар:
2-е вид., псрероб. та допов. / За заг. ред. В. Т. Маляренка, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — X.,
2004 (далі - Коментар 2004).

² Коментар 2003. - С. 13.

³ Там само. — С. 42.

⁴ Коментар 2004. - С. 32.       ....,                                       -

145

Глава 4

кримінальної активності, яким по суті є вчинення злочину, зведе­ний до його зовнішнього сприйняття, що визначається через оцінку останнього як певної поведінки, та обмежений лише вчин­ком, який далеко не вичерпує кримінальні прояви. Зазначимо також, що у ст. 11 КК України, ні у жодних коментарях до неї щодо розуміння поняття злочину та видів суспільне небезпечного діян­ня, яким він є насправді, вчинення злочину у формі (або через про­яв) злочинної діяльності не згадується.

Згадка про діяльність, що пов'язана із вчиненням злочину, впер­ше з'являється у коментарях до ст. 13 КК України у зв'язку з розгля­дом стадій незакінченого злочину. Коментар 2003 діяльність, етапи якої виділяються за незакінченого злочину, називає кримінальною, а вчинення діяння із усіченим складом злочину — попередньою зло­чинною діяльністю¹. Коментар 2002 не вживає термін «діяльність» під час розгляду норм ст. 13 КК України. Коментар 2004 більш чітко визначає, що «стадії вчинення злочину є видами цілеспрямованої діяльності, етапами реалізації злочинного наміру»². Тим самим визнається, що реалізація останнього — це діяльність, розумій — злочинна діяльність. У цьому питанні Коментар 2003 та Коментар 2004 займають однакову позицію. Але нагадаємо, що згідно з їх ко­ментарями до статей 2,11 КК України злочинна дія (злочинне діян­ня) визначається як вчинок (певний вчинок), певна поведінка. То­му є підстави для висновку про ототожнення у цих коментарях зло­чинного діяння не лише із вчинком, поведінкою, але й із діяльністю щодо реалізації злочинного наміру, тобто із злочинною діяльністю. З таким ототожненням не можна погодитися, оскільки воно супере­чить відмінності понять «вчинок» і «діяльність» у науці психології, до предмета якої вони належать.

Коментар 2002 та Коментар 2003 торкаються характеристики змісту діяльності, про яку вище зазначалося, під час розгляду її стосовно стадії готування злочину (ст. 14 КК України). Зазна­чається, що остання «характеризується діяльністю суб'єкта, яка полягає у створенні умов, необхідних для подальшого вчинення злочину»³, а конкретний зміст передбачених у ч. 1 ст. 14 КК

¹ Коментар 2003. - С. 51.

² Коментар 2004. - С. 38.

³ Коментар 2003. - С. 54.

146

Теорія злочинності

України підготовчих діянь — це відповідна діяльність особи, спря­мована на виконання певних дій згідно з функціональним змістом названих діянь¹. Створюється враження, що автор цього комен­тарю не дуже переймається дотриманням відмінностей термінів «діяння», «дія», «діяльність». Не випадково у Коментарі 2004, в якому, як згадувалося, стадії вчинення злочину пов'язуються із ви­дами цілеспрямованої діяльності, зміст стадії готування розкри­вається через «різноманітні діяння», «будь-які дії», а не зазначену діяльність². Слід підкреслити, що діяльність, про яку йдеться у ко­ментарях до ст. 14 КК України, належить до підготовчої, яка спря­мовується щодо створення умов для вчинення конкретного злочи­ну, реалізації конкретного злочинного наміру, із здійсненням якого ця підготовча діяльність закінчується. Через обмеженість зазначе­ної діяльності підготовленням до конкретного діяння наведена характеристика є непридатною для розуміння сутності та поняття злочинної діяльності, яка не обмежується створенням умов вчи­нення одного конкретного злочину, а виявляється як трива-лодіюча система, розрахована стосовно забезпечення вчинення не-визначеної кількості злочинів, «злочинів взагалі».

Зазначена системна діяльність, назвемо її злочинно-забезпечу­ючою, більш повно характеризується у зв'язку з розглядом інсти­туту співучасті у вчиненні злочину. При цьому така співучасть розглядається як одна з форм злочинної діяльності, особлива фор­ма останньої, яка може мати вигляд не лише простого об'єднання з однаковими безпосередніми діями кожного учасника, а й склад­ного, коли останні вчиняють різні за характером і правовою оцінкою діяння, що виходять за межі співвиконання, можуть не збігатися у часі та послідовності³. Найбільш детальну характерис­тику злочинної діяльності за умов співучасті у вчиненні умисного злочину дав М. І. Панов. На його думку, спільність діяльності співучасників полягає у тому, що вона має взаємодоповнюючий та взаємообумовлюючий характер, роль і функції кожного з них

¹ Коментар 2002. - С. 24-25.

² Коментар 2004. - С. 42-44.

³ Коментар 2003. - С. 78-80; Коментар 2002. - С. 49-50; Коментар 2004. - С. 83.

147

Глава 4

можуть істотно різнитися, але головне, що злочин є результатом спільної діяльності всіх співучасників і при цьому кожен із них до­кладав свої зусилля, зробив свій внесок у вчинення злочину вико­навцем¹. Особливе значення для розуміння характеру спільної злочинної діяльності у разі співучасті має розгляд автором при­чинного зв'язку між діями співучасників і злочином, який вчинив виконавець, зокрема положення про те, що цей зв'язок за спів­участі має опосередкований характер, оскільки діяльність вико­навця злочину перебуває у залежності від попередньої діяльності інших співучасників². Принципово важливе значення для визна­чення множинності характеру злочинної діяльності за співучасті має розгляд М. І. Пайовим особливостей інтелектуальної ознаки умисної вини співучасників, зокрема положення про те, що вико­навець не обов'язково повинен усвідомлювати злочинну діяль­ність усіх і окремо кожного із співучасників у повній мірі, але він повинен усвідомлювати хоча б найближчу «ланку» діяльності співучасників; досить того, щоб співучасники усвідомлювали хоча б у родових рисах властивості злочину і розуміли, що сприяють його вчиненню³.

Використання зазначених, безперечно важливих положень для визначення сутності та поняття злочинної діяльності досі обмежу­валося тим, що згідно зі ст. 26 КК України, яка визначає співучасть у вчиненні умисного злочину, інститут співучасті трактувався, як правило, таким, що стосується одного конкретного злочину, а не декількох злочинів, об'єднаних єдиною злочинною діяльністю. У Коментарі 2004 більш чітко пояснюється, що за допомогою інституту співучасті, тобто наведених вище положень, вирішують­ся питання і про відповідальність (підстави, межі та ступінь) осіб, які беруть участь у вчиненні злочинів (не одного конкретного злочину. — Авт.) організованими злочинними групами або злочин­ними організаціями⁴.

¹ Коментар 2004. - С. 83.

² Там само. — С. 84.

³ Там само. — С. 85.