Зародження та розвиток конституціоналізму

В Україні

Становлення конституціоналізму в Україні; сучасний період конституційного розвитку України та його етапи, особливості розроблення і прийняття Конституції України 1996 р.; структу­ра Конституції України 1996 р.

Конституціоналізм в Україні має давні традиції (схема 9), а час

     Схема 9. Етапи становлення та розвитку конституціоналізму в Україні

 

його зародження пов'язується з Гетьманською державою (середи­на XVII ст.- кінець XVIII ст.). Саме в перебігу та після закінчення Національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Б. Хмельницького 1648-1654 рр. з'явився ряд актів, що мали велике конституційне значення та були спрямовані на побу­дову демократичної держави.

Серед них можна, зокрема, зазначити Зборівську угоду (1649 р.), Переяславські (Березневі) статті Богдана Хмельницького (1654 р.), Гадяцький трактат (1658 р.), різного штибу «статті (конституції)» пізніших років.

5 квітня 1710 р. у м. Бендери було укладено Пакти й конститу­ції законів та вільностей Війська Запорозького. У вітчизняній літе­ратурі цей акт отримав назву «Конституція Пилипа Орлика». До­кумент, написаний під сильним впливом передових на той час західноєвропейських наукових доктрин (природних прав, поділу влади тощо), передбачав таку модель організації державної влади в Україні, яка базувалася б на засадах принципу поділу влади (за­конодавча влада мала належати Раді, членами якої мали стати полковники зі своєю старшиною, сотники, «генеральні радники від усіх полків» та «посли від Низового Війська Запорозького»; вико­навча - Гетьманові, а судова - Генеральному суду). На жаль, по­ложення цього документа не було реалізовано, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р.

Період XIX - початок XX ст. характеризуєься появою кількох цікавих конституційних документів, розроблених українськими вченими, серед них: проекти Григорія Андруського «Начерк Кон­ституції Республіки» (1848-1850 рр.), Михайла Драгоманова «Про­ект основаній Устава украинского общества «Вольный Союз» -«Вільна Спілка» (1884 р.), Миколи Міхновського «Основний Закон Самостійної України» (1905 р.), Михайла Грушевського (викладе­ний в його статті «Конституційне питання і українство в Росії», 1905р.)_;

Період відродження національної Української держави (1917- 1920 рр.) позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які передбачали різні варіанти організації держав­ної влади в Україні. До них слід віднести Третій Універсал Украї­нської Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 р., Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 9 (22) січня 1918 р., Конституцію Української Народної Республіки (Статут про дер­жавний устрій, права і вільності УНР) від 29 квітня 1918 р., Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 р., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодав­ства в Українській Народній Республіці від 12 листопада 1920 р., Тимчасовий основний закон про державну самостійність українсь­ких земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 р., та ін.

До цієї групи конституційних актів можна віднести також і ак­ти 30-40-х років XX ст., що були прийняті на українських зем­лях, зокрема конституційні акти Карпатської України (березень 1939 р.), Акт проголошення відновлення державності України (30 червня 1941 р.), Тимчасовий устрій УГВР (1944 р.).

Серед цих актів чільне місце посідає Конституція УНР від 29 квітня 1918 р., яка юридично оформила відродження державно­сті України. Це був прогресивний на той час документ, принципові положення якого зводилися до такого:

1.Україна є суверенною, самостійною і ні від кого не залеж­ною державою.

2.Вся влада в УНР належить народові України.

3.За формою правління УНР є парламентарною республікою,
верховним органом влади якої є Всенародні Збори.

4.За формою державного устрою УНР - унітарна держава з широким місцевим самоврядуванням, територіальна організація влади в якій базується на дотриманні принципу децентралізації.

5. Взаємовідносини людини з Українською державою буду­ються відповідно до принципів ліберальної (європейської) концеп­ції прав людини.

6. Організація державної влади базується на засадах принципу поділу влади:

- органом законодавчої влади проголошуються Всенародні
Збори, які формують інші гілки влади;

- вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів;

- вищим органом судової влади є Генеральний суд УНР.

Унаслідок державного заколоту Гетьмана Павла Скоропад­ського положення Конституції УНР 1918 р. реалізовано не було. За часів Гетьманату діяли тимчасові конституційні закони: Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 р. та Закон про верховне управління Державою на випадок смерті, тяж­кої хвороби і перебування поза межами Держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України від 1 серпня 1918 р. Ці закони закріп­лювали монархічну форму правління в Україні за збереження її унітарного державного устрою. Главою Української держави про­голошувався Гетьман України, лише якому належала «влада управ­ління». Гетьман України затверджував закони, призначав голову уряду (Отамана Ради Міністрів) і затверджував його склад, при­значав на посаду та звільняв членів уряду, був «Верховним воєво­дою Української Армії і Флоту» тощо.

Незважаючи на те, що «гетьманська конституція» фактично за­кріплювала режим особистої влади Гетьмана України, вона місти­ла і деякі демократичні положення, які, наприклад, передбачали недоторканність особи, недоторканність житла, право на вільне обрання місця проживання, недоторканність власності, певні полі­тичні свободи. Проте сама модель організації влади за часів Геть­манату була глибоко антидемократичною, оскільки вона фактично передбачала поєднання законодавчої та виконавчої влади в руках Гетьмана України. Крім того, Гетьман України фактично одноосіб­но формував і вищий судовий орган - Генеральний Суд.

Повалення гетьманського режиму внаслідок народного по­встання, очоленого Директорією, відкрило шлях до подальшого конституційного розвитку України. Велике значення для віднов­лення конституційних засад УНР відіграла Декларація Української Директорії від 13 грудня 1918р., відповідно до якої Україна знову проголошувалася республікою, скасовувалися всі закони та поста­нови гетьманського уряду, спрямовані «проти інтересів трудящих класів», поновлювалася дія демократичних принципів, проголо­шених Центральною Радою в її Універсалах.

Верховна влада в державі згідно з Декларацією мала належати Директорії. її повноваження підтвердив Трудовий Конгрес Наро­дів України (своєрідний передпарламент України), який прийняв 28 січня 1919 р. Універсал (Резолюцію про владу), що відігравав роль «малої конституції» соборної УНР. Універсал під кутом зору утвердження демократичних конституційних засад Української держави був суттєвим кроком уперед порівняно з «гетьманською конституцією», хоча він і не відтворював повністю принципів Конституції УНР від 29 квітня 1918 р. Зокрема, не до кінця було проведено в життя принцип поділу влади (законодавча і виконавча влада фактично належала Директорії), місцеве самоврядування підмінялося контролем «Трудових Рад», принцип народного суве­ренітету підмінявся декларуванням належності влади «трудовому народові України» тощо.

В останній період існування УНР (12 листопада 1920 р.) було прийнято ще два конституційні акти: Закон про тимчасове верхов­не управління і порядок законодавства в Українській Народній Рес­публіці та Закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки. В них проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів на засадах поділу влади.

Нереалізованими залишилися два проекти Конституції УНР, підготовлені Урядовою комісією з розроблення Конституції УНР та професором О. Ейхельманом, перший з яких передбачав унітар­ний устрій Української держави, а другий - федеративний.

За радянського періоду існування української державності було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937 і 1978 рр.). Але ці документи під кутом зору вимог теорії конституціоналізму можна вважати конституціями досить умовно, вони були скоріше квазі-конституціями. Така оцінка конституцій радянського типу пов'я­зана з тим, що вони:

по-перше, встановлювали неналежним чином організовану (ра­дянську) модель влади, яка заперечувала принцип поділу влади та незалежне правосуддя. Конституювання Рад як єдиної основи всієї державної влади, які діють за принципом «працюючі корпорації», забезпечуючи поєднання законодавчої та виконавчої державної ро­боти, сприяло підміні представницьких органів (які через специфіч­ні організаційні форми роботи фактично працювали 2-3 дні на рік) вузькокорпоративними президіальними або виконавчими органами. Такий конституційний статус Рад свідчив про їх використання як своєрідних лаштунків для маскування партійної диктатури. Про це свого часу відверто говорив Й. Сталін, характеризуючи комуністи­чну партію як ядро влади, спрямовуючу силу в механізмі держави, відводячи при цьому Радам роль приводів і важелів, які повинні забезпечувати з'єднання трудящих з партією;

по-друге, конституції України радянського періоду мали пов­ністю відтворювати структуру та положення Конституції СРСР, важливе місце серед яких посідали ідеологічні настанови щодо суспільного ладу, диктатури пролетаріату, завдань комуністично­го будівництва тощо;

по-третє, радянські конституції регулювали відносини людини і держави на засадах колективістської (класової) концепції прав людини без належного врахування міжнародних норм у галузі прав людини та надійного гарантування прав і свобод людини і громадянина.

                                      * * *