Поняття та функції конституції

Поняття констітуції, конституція юридична та конститу­ція фактична; виникнення конституції, розроблення положень конституційної доктрини; історія світового конституційного розвитку; зміст конституції; функції конституції; дія консти­туції; порядок прийняття конституції.

Термін «конституція» у різні часи використовувався в різних значеннях.

Вважається, що слово соnstitutio як нормативно-правий термін уперше вживалося в актах Стародавнього Риму (вони починалися зі словосполучення «Rem Publicum Constituere...», що означає -«Римський народ установлює...» (у цьому випадку «римський на­род» - як офіційна назва держави)¹.

З історії стародавнього світу залишилося багато прикладів уживання терміна «конституція» (давньогрецький аналог — «полі-тія») для позначення нормативно-правових актів важливого дер­жавного значення. Зокрема, до наших днів дійшла «Афінська політія» (відомо, що в бібліотеці Арістотеля зберігалося більше 150 політій грецьких міст-держав). У Стародавньому Римі конституці­ями називали окремі розпорядчі акти римських імператорів, на­приклад, акти, що їх видав візантійський імператор Юстиніан (VI ст.) з метою проведення кодифікації римського права.

В середньовічній Європі конституціями називали акти, в яких закріплювалися привілеї та вільності феодалів (Велика хартія вільностей 1215 р. в Англії; акти Фрідріха II - «Конституція про права князів духовних» (1220 р.), «Конституція про права князів світських» (1232 р.); Великий березневий ордонанс 1358 р. у Фран­ції тощо).

Втім, ні в античному світі, ні в середні віки конституції в її су­часному розумінні не існувало. Як не було і таких законів, що їх можна було б розглядати як юридичну базу чинної нормотворчості, як акти, що визначали б належну організацію державної влади, закріплювали б надійні гарантії прав і свобод людини.

 

  ¹Див.: Стецюк П. Б. Основи теорії конституції та конституціоналізму. Ч. 1: Посібник для студентів.- Л.: Астролябія, 2003.- С. 6; Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка.- К.: Наук. думка, 1999.- С. 101; Стахів М. Зміна назви держави як вислід розвитку держави // Науковий збір­ник УВУ.- Мюнхен. 1948.-Т. 5.-С. 186-187.

 

«Батьком» нормативно-правового терміна «конституція» в йо­го сучасному значенні, як зазначає В. М. Шаповал, був видатний французький мислитель Шарль-Луї де Секонд Монтеск'є (1689- 1755), який, зокрема, використовував його для характеристики дер­жавного ладу тогочасної Великої Британії¹.

Сьогодні наука конституційного права використовує термін «конституція» у кількох значеннях; насамперед, прийнято розрізня­ти конституцію юридичну і конституцію фактичну (соціальну, жи­ву тощо). При цьому існують різні підходи до розкриття їхнього змісту.

Юридична конституція - це система правових норм, які за­кріплюють засади конституційного (державного) ладу, встанов­люють найвищі правові гарантії прав і свобод людини і громадя­нина, визначають систему, принципи організації та функціонуван­ня органів публічної влади (органів державної влади і органів місцевого самоврядування), встановлюють територіальний устрій держави. У визначенні юридичної конституції, на думку автора, слід звернути увагу на такі обставини:

-по-перше, практично в усіх державах світу існують нормативні
акти, що іменуються конституціями. Але ніяк не всі ці акти закріп­люють такі принципи організації державної влади, взаємовідносин
влади з людиною та суспільством, які створюють передумови ста­новлення конституційного ладу (на що, власне кажучи, і спрямова­но конституцію). Тому подібні акти з досить великим наближенням
можна вважати конституціями - це скоріше «квазіконституції»,
оскільки вони не встановлюють належної організації державної
влади, не забезпечують її обмеженість правом, не гарантують права
і свободи людини і громадянина. Такі конституції, а їх яскравим
прикладом слугують «радянські конституції» приймаються з метою
надання видимості легітимності узурпованій владі, виконують роль
своєрідних декорацій недемократичної системи влади;

- по-друге, в юридичній науці паралельно з терміном «конституція» вживається термін «основний закон», причому в багатьох працях ці терміни вживаються як тотожні².

¹ Див.: Шаповал В. М. Від Руської Правди до Декларації про державний суверенітет України. Історичні форми правового регулювання державно-владних відносин // Віче.- 2000.- № 7.- С. 19.                                                                                                                                                                                                                                                                                                       ²Див., наприклад: Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерации: Учебник для юридических вузов и факультетов.- С. 65; Колюшин Е. И. Конституционное (государственное) право России: Курс лекций.- С. 29; Якушев А. В. Конституционное право зарубежных стран (курс лек­ций).- М.: ПРИОР, 1999.- С. 8.

 

 

Ця проблема має до­сить давні історичні корені. Відомо, що нормативно-правовий тер­мін «основний закон» виник у XVI ст. (франц.: l ех fundamentalis), коли він з'явився у працях французьких «тираноборців» для по­значення акта, який не тільки визначав би устрій держави, статус її головних інститутів, зокрема й монарха, а й мав би бути головним, центральним серед інших нормативних актів. Отож, від самого початку вживання в терміні «основний закон» наголошувалося на формальній ознаці відповідного нормативного акта - його вищій юридичній силі.

На думку автора, сьогодні ототожнювати поняття «конститу­ція» та «основний закон» навряд чи доцільно, оскільки, з одного боку, конституція може і не мати вищої юридичної сили стосовно до інших законів, наприклад, конституції Великої Британії чи Із­раїлю, а з іншого - не всі закони, проголошені основними, можна вважати конституціями - багато з них, як зазначалося вище, не встановлюють засад конституційного ладу. Тому, якщо виходити з тотожності цих термінів, можна прийти до заперечення наявності конституційного ладу у Великій Британії, де немає основного за­кону, що саме по собі є алогічним - загальновідомо, що саме Ве­лика Британія є батьківщиною конституції та однією з перших у світі конституційних держав. Крім того, в окремих країнах поняття конституції взагалі не пов'язується з юридичним верховенством. Так, в Ірані діє акт, що іменується конституцією, однак вища юри­дична сила визнається не за цим актом, а за Кораном.

Привабливішим уявляється розгляд доцільності розмежування понять «конституція» та «основний закон»¹, що дозволяє краще зрозуміти призначення конституції, відокремити конституції від «квазіконституцій» - актів, що лише створюють конституційну видимість. З огляду на це доречним є поділ конституцій на фор­мальні та матеріальні.

Формальна (формально-юридична або формалізована) кон­ституція являє собою закон або кілька законів, наприклад, Кон­ституцію Швеції складають чотири акти - Акт про престолонаслі-дування (1810 р.), «Форма правління» (1974 р.), Акт про свободу друку (1874 р.) та «Основний закон про свободу висловлювань»;

Конституцію Фінляндії чотири органічні закони - «Форма прав­ління Фінляндії» (1919 р.), Акт про Едускунте (1928 р.), Акт про право парламенту контролювати законність діяльності Державної ради і канцлера юстиції (1922 р.) та Акт про державний суд (1922 р.), який приймається в особливому порядку і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших актів національного законодав­ства.

 

¹ Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран: Учебник для вузов.- М.: ФОРУМ; ИНФРА, 1998.- С. 110.

Матеріальна конституція (конституція, що існує лише в матеріальному сенсі¹) являє собою значну кількість ухвалених у різні часи нормативних актів, судових рішень і конституційних звичаїв, які визначають засади конституційного ладу, основи орга­нізації органів державної влади, закріплюють і гарантують права і свободи людини, регулюють її взаємовідносини з державною вла­дою². Матеріальна конституція не має формалізованого характеру, тож акти, які її складають, не наділені вищою юридичною силою щодо інших законів.

Якщо юридична конституція - це завжди система правових норм, то терміни фактична, соціальна, жива конституція засто­совуються для характеристики реального стану суспільних відно­син, які складають предмет конституційного регулювання, вони позначають реально існуючі в країні основи державного ладу, фак­тичну ситуацію з правами та свободами людини тощо. Поява терміна «фактична конституція» пов'язана з тим, що юридична конституція, під кутом зору причин її появи, являє певну ідеальну модель устрою держави, взаємовідносин держави і людини, що передбачає встановлення певних механізмів обмеження державної влади, захисту людини від свавілля держави. Зрозуміло, що реаль­но діючі механізми таких обмежень внаслідок різних чинників не відповідають абсолютно ідеальній моделі, юридична і фактична конституції можуть навіть суттєво різнитися, як це було характер­но, наприклад, для «радянських конституцій».

При цьому слід розмежовувати поняття «фактичної конститу­ції» та «реальної (дійсної) конституції». Творцем останнього був німецький соціаліст Ф. Лассаль, якому належить відома теза про те, що дійсна конституція країни - це фактичне співвідношення сил, які існують у країні).

Найпоширенішим є використання терміна «конституція» в йо­го формально-юридичному значенні, тобто як основного закону держави, що приймиється в особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної влади, закріплюючи при цьому засади конституційного ладу, гарантії прав і свобод люди­ни і громадянина, систему, порядок організації та компетенцію органів державної влади, територіальний устрій держави, дер­жавні символи.

 

¹ Алебастрова И. А. Конституционное право зарубежных стран: Учебное пособие.- С. 16.

² У деяких джерелах термін «матеріальна конституція» використовується як тотожний термінам «фактична конституція»,  «соціальна конституція» (див., наприклад: Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран.-С. 27).

У переважній більшості країн, зокрема і в Україні, юридична формальна конституція представлена одним і єдиним актом. Такі конституції іменують кодифікованими, або консолідованими¹, конс­титуціями. Кодифікована конституція є зручною для користуван­ня її текстом, адже будь-якій особі набагато простіше ознайомити­ся з конституційними нормами, якщо вони містяться в єдиному документі. Некодифіковані (неконсолідовані) конституції склада­ються з кількох актів, що може викликати певні труднощі, оскільки необхідно чітко орієнтуватися, які закони є основними, а які - не­основними.

Нарешті, виділяють юридичні конституції змішаного типу (комбіновані конституції), які складаються із законів (статутів), судових прецедентів, конституційних (конвенційних) угод. Інко­ли (Велика Британія) такі конституції містять правові доктрини (висновки, що містяться в працях відомих вчених, використову­вані як докази в судовому процесі).

                                      * * *

Перші конституції, в сучасному значенні цього терміна, виникли в ХVІІ-ХVIII ст. під час демократичних буржуазних ре­волюцій, і їх поява була зумовлена намаганнями запровадити належну організацію державної влади, тобто таку, яка унеможливила б або значно ускладнила б можливість узурпації влади окремими особами чи групами осіб та її використання у вузькокорпоративних інтересах, що, своєю чергою, могло б забезпечити захист лю­дини від свавілля держави, обмеження сфери державної влади і гарантованість природних прав і свобод людини.

Саме в цей час зародився конституціоналізм (схема 7), було за­кладено і теоретичні підвалини вчення про конституції, в якому обґрунтовувалися положення щодо призначення конституції, її природи і сутності, предмета конституційного регулювання, фор­ми та способу прийняття конституції тощо. Початок становлення конституційної доктрини можна пов'язати з працями теоретиків природного права Гуго Гроція, Готфріда-Вільгельма Лейбніца, Христіана Вольфа та інших мислителів XVII - початку XVIII ст., які проповідували цінність природних прав людини, виступали за обмеження держави (актів позитивного права) природним правом.

 

  ¹Див.: Чиркин В. Е. Конституционное право: Россия и зарубежный опыт.- М.: Зерцало, 1998.- С. 29.

         Схема 7. Конституціоналізм

 

Вже в другій половині XVII ст. англійський вчений Джон Локк розробив концепцію громадянських свобод та обгрунтував прин­ципово нову модель організації державної влади, що базується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та договірну гілки і яка, на його думку, і це було підтверджено світовим досвідом дер­жавотворення, може бути захищена від узурпації з подальшим використанням у вузькокорпоративних інтересах.

Ідеї Локка були творчо усвідомлені французьким ученим Шарлем Монтеск'є, який запропонував модель державної влади на за­садах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову гілки за умо­ви, що кожна гілка влади матиме автономний характер (відокрем­леність від інших гілок влади) та реальні важелі впливу на інші гілки влади у разі здійснення ними незаконних дій - систему «стримувань та противаг».

Велике значення для становлення конституційної доктрини ві­діграли також праці французького вченого Жан-Жака Руссо, Во­льфа, Ваттеля, Сієса¹, ідеологів американської революції, в яких набули подальшого розвитку ідеї суспільного договору, народного суверенітету, установчої влади тощо.

Сформульовані у працях цих та інших учених XVII-ХVIII ст. теоретичні положення були використані в розробленні перших пи­саних конституцій та зберігають своє значення і сьогодні: Розглянь­мо основні з них:

 

 

1.Конституція ­­­­­­- це акт, за допомогою якого встановлюється
така організація державної влади, яка забезпечила б рівність лю­дей у їхніх правах, захист людини, гарантованість її природних
прав і свобод (тобто належна, або конституційна, організація вла­ди). Тож призначення конституції полягає в закріпленні нової мо­делі влади, яка була би захищена від можливої узурпації та функ­ціонувала би в інтересах всього народу. Іншими словами, мова йде про необхідність закріплення нової системи владовідносин у су­спільстві під час переходу від тоталітаризму (феодалізму) до демо­кратії, і конституція відіграє роль юридичного засобу, за допомоги якого ця нова система влади закріплюється, надає їй легітимногохарактеру.   

2.Належна (конституційна) організація державної влади по­винна базуватися на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову гілки влади, що саме й ускладнює можливість узурпації всієї повноти влади і дозволяє захистити людину від деспотії.

3.Установлювати, конституювати належним чином організо­вану (конституційну) державу може лише народ, якому, і тільки
якому, належить верховне право вирішувати власну долю (звідси
випливає право народу на насильницьке повалення тиранічної, не­
належним чином організованої влади, яка посягає на природні
права і свободи людини).

4.Конституція як акт установчої влади народу, за допомогою
якого народ установлює належним чином організовану державу,
характеризується найвищою юридичною силою щодо актів держав­ної влади, оскільки остання має похідну від установчої влади на­роду природу (це, в свою чергу, також означає, що жоден орган
державної влади не може на свій розсуд змінювати конституційні
положення, які визначають установлений народом характер орга­нізації державної влади).

5. За своєю соціально-політичною суттю конституція являє со­бою певний компроміс інтересів різних частин суспільства (класів,
соціальних прошарків, територіальних або національних спільнот
тощо), запис співвідношення політичних сил на момент прийняття
конституції. Під кутом зору конституційного ідеалу конституція -
це своєрідний суспільний договір, угода між членами суспільства з
приводу установлення тієї чи іншої конкретної форми організації
влади, яка більшістю народу була би визнана справедливою.

6. Як суспільний договір конституція повинна мати письмову форму, що забезпечує чітке виконання умов договору, однозначне тлумачення його положень. «Конституції немає, якщо її не можна покласти в кишеню»,- зазначав Томас Пейн.

У досить лаконічній формі призначення конституції та її пред­мет були сформульовані в п. 16 французької Декларації прав лю­дини і громадянина 1789 р.: «Будь-яке суспільство, в якому не за­безпечено користування правами і не проведено поділу влади, не має

                                                                                         Конституції»¹. Це положення Декларації і сьогодні може слу­гувати найкращим критерієм відмежування конституцій від «псев-доконституцій» - документів, які нічого спільного з конституцією, крім назви, не мають.

                                     * * *

Історія світового конституційного розвитку охоплює чотири основні етапи:

Перший етап (ХVІІ-ХVIII ст.- Перша світова війна) - це період утвердження буржуазного суспільства в країнах Європи та Америки і початок становлення конституційного ладу. Цей етап характери­зується двома важливими моментами:

- по-перше, відбувається процес формування англійської кон­ституції, першою цеглиною якої вважається ще підписана Іоанном
Безземельним Велика хартія вільностей (Маgna Charta) - 1215 р.
Так, важливими складовими англійської конституції стали Наbeas
Соrpus Асt (Акт для кращого забезпечення свободи підданих і для
попередження ув'язнення за морями - 1679 р.), Білль про права -
1689 р., Акт про престолонаслідування - 1701 р. тощо. Англійська
конституція мала значний вплив на зміст конституцій перших
домініонів Великої Британії: Канади 1867 р., Австралії 1900 р.,
Південно-Африканського Союзу 1909 р.;

- по-друге, тоді з'явились і перші формально-юридичні кон­ституції: США - 1787 р., Франції - 1791, 1792 рр., Польщі - 1791 р. Вони стали моделлю для конституцій інших держав: аме­риканська - для конституцій країн Латинської Америки (першу з них було прийнято у Венесуелі вже 1811 р.), а французька - для конституцій європейських країн.

На першому етапі конституційний процес практично зосере­джувався лише в країнах Європи та Америки. В Азії перші консти­туції з'явилися в Японії (1889 р.), Китаї (1912 р.) та Ірані (1906 р.). Конституції того етапу позначені тим, що вони закріплювали ор­ганізацію державної влади за принципом поділу влади у двох його варіантах: «жорсткий» поділ влади (американська модель) і «гнуч­кий» поділ влади (континентальна модель) та визначили взаємо­відносини особи з державою згідно з концепцією природних прав людини, що передбачало закріплення в конституції лише грома­дянських і політичних прав.

Другий етап конституційного розвитку (період між початком Першої та Другою світовими війнами) характеризується різкою

  ¹Цит. за: Конституции зарубежных государств.- М.: Изд-во БЕК, 1996.- С. 137.

активізацією конституційної правотворчості як у країнах зі стали­ми конституційними традиціями, що було пов'язане з демократи­зацією державно-політичних режимів (наприклад, Німеччина), так і в країнах, які або не мали раніше своїх конституцій (наприклад, Ефіопія), або ж утворилися внаслідок розвалу Російської імперії та Австро-Угорської монархії (наприклад, Латвія, Чехо-Словаччина, Естонія).

Другому етапу також притаманне певне розширення предме­та конституційного регулювання за рахунок питань політичного і соціально-економічного розвитку. Зокрема, до Веймарської кон­ституції Німеччини 1919 р. було введено такі розділи, як «суспіль­не життя», «господарське життя», «освіта і школа». В Конституції Югославії 1921 р. передбачалося право держави втручатися в еко­номічні відносини громадян, Конституція Ірландії 1937 р. встанов­лювала принципи зовнішньої політики держави. Розширення пред­мета регулювання було характерним також і для конституцій Мек­сики (1917 р.), Іспанії (1931 р.), Чехо-Словаччини (1920 р.) тощо.

На основі повного відходу від загальновизнаних моделей (аме­риканської та континентальної) конституцій розроблялися «соціа­лістичні конституції», зокрема конституції РСФСР (1918 р.), УРСР (1919 р.), СРСР (1936 р.), Монголії (1940 р.), Угорщини (1919 р.) тощо. Закріплені цими «конституціями» принципи організації державної влади, правового становища особи, її взаємовідносин із державою суттєво відрізнялися від принципів, розроблених кон­ституційною теорією та практикою світового конституційного розвитку. Так, фактично було знівельовано принцип народного суверенітету, відкинуто принцип поділу влади, політичного, еко­номічного та ідеологічного плюралізму. Натомість на конститу­ційному рівні закріплювалися належність влади трудящим, керівна роль компартії, панування соціалістичної власності, підпорядкова­ність особи міфічним інтересам суспільства та держави, право на виявлення яких брали на себе керівники компартії тощо. Одночас­но соціалістичні конституції, хоч і формально, але дещо розширю­вали обсяг конституційних прав людини за рахунок окремих соці­ально-економічних прав.

Третій етап конституційного розвитку (1945 р.- кінець 80-х років XX ст.) пов'язаний з тим, що конституційний процес набув загальносвітового характеру, до нього долучилися практично всі держави світу. Цей етап характеризувався використанням різних конституційних моделей: ліберальної (західної), яка склалася на першому та другому етапах; соціалістичної (псевдоконституційної); а також «нової», втіленої в конституціях країн, що розви­ваються.

Своєю чергою, ці моделі набули в окремих країнах суттєвих особливостей. Зокрема, для «другої хвилі» ліберальних (західних) конституцій - конституцій держав, де було ліквідовано тоталітарні режими (ФРН, Іспанія, Португалія, Італія, Греція, Японія), а також конституції Франції - було характерним значне розширення пред­мета конституційного регулювання. Ці конституції, по-перше, значно розширили сферу державної діяльності, посиливши одно­часно її відповідальність перед суспільством і людиною, по-друге, підвищили ступінь правового захисту прав і свобод людини.

Четвертий етап конституційного розвитку почався від кінця 80-х років XX ст. і пов'язаний з ліквідацією тоталітарних і автори­тарних режимів у соціалістичних країнах та країнах, що розвива­ються. Так, лише за період 1989-1995 рр. було прийнято близько ста нових конституцій. За цей час фактично припинила існування со­ціалістична модель конституції. Нові конституції, прийняті в пост­радянських країнах, близькі до ліберальної (західної) моделі. Сут­тєво трансформувались у напрямку до цієї моделі й конституції країн, що розвиваються.

                                      * * *

Зміст конституції. Зміст конкретної конституції визначають різні чинники - час прийняття, юридичні та релігійні традиції, загальний рівень правової культури суспільства, географічні та демографічні фактори тощо. Водночас аналіз існуючих консти­туцій дозволяє виділити норми та інститути, що є обов'язковими елементами будь-якої конституції, а відсутність хоча б одного з них свідчить про їх незавершеність. До них можна віднести:

1. Найважливіші принципи організації державної влади - на­
родний суверенітет, поділ влади, верховенство права, державний
суверенітет, гуманізм.

2. Основи правового статусу людини і громадянина - принципи
правового статусу людини і громадянина (свободи, рівності у пра­вах і гідності, гарантованості прав і свобод людини тощо), основні
права, свободи та обов'язки людини і громадянина та їх гарантії.

3. Форми здійснення народовладдя - пряма та представницька
демократія. Організація, структура і компетенція вищих органів
державної влади - інститути парламентаризму, глави держави, уряду, вищої судової влади.

4. Основи правового регулювання в державі - ієрархія правових
актів, сфери законодавчого регулювання, співвідношення юри­дичної сили міжнародних договорів та актів національного зако­нодавства.

5. Основи правового положення адміністративно-терито­ріальних одиниць (статус суб 'єктів федерації).

Звичайно конституції за своїм змістом не вичерпуються зазна­ченими обов'язковими блоками, вони також можуть установлюва­ти основи зовнішньої політики держави, основи економічної, еко­логічної та соціальної політики, основи взаємовідносин держави з окремими інститутами громадянського суспільства (наприклад, церквою) тощо.

 

 

                                     * * *

Функції конституції - це основні напрями її впливу на суспільні відносини, які обумовлені соціальним призначенням конституції. Основні з них:

- юридична функція пов'язана з тим, що конституція є основ­ним джерелом права, вона має найвищу юридичну силу (формаль­но-юридична конституція), є базою чинного законодавства і ви­значає всю систему правового регулювання в суспільстві;

 - політична функція полягає в тім, що конституція встановлює
основи організації публічної влади, визначає основні принципи
політичної діяльності, функціонування інститутів політичної сис­теми суспільства;

   - ідеологічна функція полягає у виховній ролі конституції, яка
встановлює взаємовідносини держави з людиною, інститутами
громадянського суспільства на основі їх взаємної відповідальності.
У конституції держави чітко формулюються ті духовні цінності, на
які вона орієнтована - свобода людини, непорушність прав і сво­бод людини і громадянина, демократія тощо.

У деяких джерелах до найважливіших функцій конституції та­кож відносять: закріплення контінуїтету, тобто неперервності, спадкоємності державної влади; протидія лівому і правому ради­калізму; протидія територіальному розпадові держави¹.

                      

                                    * * *

Дія конституції. Під дією конституції розуміють її впорядко-вувальний вплив на суспільні відносини. Аналіз дії конституції передбачає визначення часових і просторових меж, кола осіб, на яких поширюються положення конституції, а також механізмів такої. Тобто, мова йде про дію конституції в часі, у просторі та по колу осіб.

Дія конституції в часі визначається початком і припиненням її дії. Конституція починає діяти від моменту набуття нею чинності, і цей момент зазначається в самому тексті конституції або в окремому законі. Наприклад, Конституція України 1996 р. згідно зі ст. 160 на­була чинності від дня її прийняття. При цьому стають правочинними всі положення конституції одночасно або ж у перехідних положеннях конституції передбачається пізніший строк дієвості окремих її поло­жень. Так, у перехідних положеннях Конституції України визначено особливий порядок введення в дію положень Конституції, що визна­чають грошову одиницю України (після введення національної гро­-

  ¹Див.: Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерации.-С. 62-64.

­шової одиниці - гривні), порядок арешту, тримання під вартою і за­тримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину (протягом п'яти років після набуття чинності Конституцією) тощо.

Момент припинення дії конституції залежить від того, є вона тимчасовою чи постійною. Тимчасові конституції приймаються на встановлений в цій конституції строк або діють до настання ви­значених конституцією подій (наприклад, до прийняття постійної конституції). Постійні конституції не містять будь-яких вказівок про строк своєї дії, тобто приймаються на необмежений строк.

Дія конституції в просторі характеризується тим, що її поло­ження поширюються на всю територію держави, а зі зміною тери­торії держави одночасно змінюється і сфера просторової дії кон­ституції.

Дія конституції за кругом осіб характеризується тим, що її по­ложення поширюються на всіх суб'єктів права, що перебувають на території країни. Що стосується громадян, а також своїх юридич­них осіб, установ та організацій, то дія конституції поширюється на них також і у випадках перебування за кордоном.

Механізм дії конституції містить виникнення прав, свобод, обов'язків і правовідносин. Механізм дії окремих положень кон­ституції - тих, що містять загальнорегулятивні норми, що вста­новлюють лише загальні рамки відповідних правовідносин,- ха­рактеризується суттєвими особливостями. Вони пов'язані з тим, що конституційні норми виступають лише передумовою відпо­відних правовідносин, а конкретні права та обов'язки виникають згідно з приписами норм чинного законодавства, які конкретизу­ють і деталізують положення конституційних норм. Конституція України містить положення щодо прямої дії її норм (ст. 8). Це передбачає, що норми Конституції України безпосередньо поро­джують права та обов'язки, але їх конкретизація в чинному зако­нодавстві сприяє підвищенню ефективності реалізації конститу­ційних положень. Порядок прийняття конституції залежить від того, у якій формі здійснюється установча влада. Після прийняття конституція легалізується, тобто стає законним документом, який має найвищу юридичну силу. В літературі виділяють три основні способи при­йняття конституції: виборцями шляхом референдуму, представни­цьким органом та главою держави або главою виконавчої влади¹.

Референдум забезпечує найвищу ступінь легітимності конститу­ції та може застосовуватися як завершальна стадія конституційного процесу, коли на всенародне затвердження виноситься конституція, попередньо схвалена представницьким органом (конституції бага­тьох штатів США, Бенін, Конго, Іспанія, Румунія, Польща та ін.). У деяких країнах конституції приймалися шляхом референдуму та без участі в її розробленні будь-якого представницького органу (конституції

¹Див.: Сравнительное конституционное право.- М: Манускрипт, 1996.-С. 134.

Франції, 1958 р.; Казахстану, 1995 р.; Росії, 1993 р.).

До представницьких органів, які можуть наділятися установ­чою владою (за дорученням народу), належать установчі збори (конституційні асамблеї, конституційні конвенти тощо), парла­мент, над парламентські установи.

1. Установчі збори - це представницький орган, що обирається спеціально з метою розроблення і прийняття конституції. Вперше установчі збори (Філадельфійський конвент) було скликано у США 1787 р.; вони складалися з 74 делегатів і працювали чотири місяці. Установчими зборами приймалися, наприклад, конституції Тунісу (1956 р.), Намібії (1990 р.), Болгарії (1991 р.). Установчі збори в різних країнах мали різний спосіб формування та наділя­лися різним об'ємом компетенції. Так, за способом формування виділяють дві групи установчих зборів:

а) сформовані шляхом загальних і прямих виборів;

б) збори, частина делегатів яких обирається шляхом прямих
або непрямих виборів, а інша частина призначається.

За обсягом компетенції установчі збори поділяються на:

а) суверенні, які наділяються правом розробляти і приймати
конституцію (США, 1787 р.; Індія, 1950 р.; Італія, 1947 р.; Порту­галія, 1976 р.);

б) несуверенні, які розробляють і приймають проект конститу­ції, а для затвердження вона виноситься на референдум або пере­дається іншому органові (наприклад, конституції Кувейту, 1962 р.; Гани, 1979 р.; Туреччини, 1982 р.). Власне, такі органи виконують роль консультативних установчих зборів.

Залежно від призначення установчі збори поділяються на:

а) установчі збори з обмеженими повноваженнями- представ­ницькі органи, для яких розроблення (розроблення і прийняття) конституції є єдиною функцією, після здійснення якої вони розпус­каються (наприклад, США, 1787 р.);

б) установчі збори з необмеженою компетенцією - представ­ницькі органи, які одночасно з установчою владою здійснюють повноваження парламенту (Франція, 1946 р.; Італія, 1947 р.; Бра­зилія, 1988 р.).

2. У багатьох країнах світу, зокрема і в Україні, конституції при­ймалися парламентами. При цьому застосовуються два способи:

а) реорганізація парламенту в установчі збори, що передбачає
спеціальну процедуру отримання парламентом мандата виборців на те, щоб діяти як установчі збори (Шрі-Ланка, 1972 р.; Танзанія, 1977 р.; Замбія, 1992 р.);

б) без формальної реорганізації в установчі збори, коли кон­ституція приймається із застосуванням звичайної парламентської процедури, передбаченої конституцією, що скасовується (напри­клад, конституції Мозамбіку, 1990 р.; Грузії, 1995 р.; України,1996  р., та ін.).

Парламентський спосіб прийняття конституції застосовується також і як попереднє ухвалення конституції перед тим, як вона ви­носиться на референдум (наприклад, в Іспанії 1978 р.; Польщі 1997 р.). Такий спосіб прийняття конституції дозволяє поєднати кваліфіковане обговорення проекту в парламенті з реалізацією права народу висловити свою волю щодо тексту конституції.

3. Надпарламентські установи - це спорадично діючі виборні
органи, які формують постійнодіючий парламент (приміром, Все-
китайські збори народних представників - КНР, З'їзд народних
депутатів - Росія, за Конституцією РСФСР 1978 р., Великий на­родний хурал - Монголія).

4. Глава держави є суб'єктом права прийняття конституції в деяких монархічних державах. Прийнятими монархом (даровани­ми владою монарха), себто октройованими, є, наприклад, консти­туції Кувейту, Бахрейну, Катару, Оману, Саудівської Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратів.

В історії конституційного розвитку відомі і деякі специфічні способи прийняття конституції, що їх, проте, не можна віднести до легітимних, приміром - прийняття конституції вищим керівним органом правлячої політичної партії - в Анголі, 1975 р.; Мозамбі­ку, 1975 р.; Конго, 1969 р.; Іраку, 1970 р.

Розроблення і прийняття деяких конституцій пов'язується з окре­мими видатними політичними діячами, і вони називаються «харизма-тичними». Такими, наприклад, можна вважати сталінську Конститу­цію СРСР (1936 р.), деголлівську Конституцію Франції (1958 р.).

 

                      

Види конституцій

Підстави класифікації конституцій: форма конституції, термін дії конституції, спосіб прийняття конституції, порядок зміни, вне­сення поправок і доповнень, інші підстави класифікації конституцій.

За більш як 300-річну історію сучасного конституційного роз­витку було створено велику кількість конституцій, що обумовлює потребу в їх класифікації та систематизації з метою виявлення та вивчення особливостей їх форми, змісту, порядку прийняття тощо.

Класифікація конституцій в літературі традиційно здійсню­ється за допомогою таких критеріїв: форма конституції; термін дії; спосіб прийняття; порядок внесення змін і доповнень; установлені конституцією форма правління, форма державного устрою і дер­жавно-політичний режим тощо (схема 8).

За формою (структурою) конституції поділяються на писані та неписані¹. Писана конституція являє єдиний нормативний акт або

 

¹Правильніше було б вживати термін «частково писані конституції», оскільки їх важливу складову становлять писані закони.

кілька актів, перелік яких чітко визначений. Своєю чергою, неписана конституція складається з чітко не визначеної кількості джерел, серед яких можуть бути як писані (акти парламенту, судові прецеденти), так і неписані або усні (конституційні звичаї). При цьому остання група джерел складає значну частку в структурі конституції.

Конституційна доктрина вимагає писаної форми конституції. «Конституції немає,— говорив Т. Пейн,— якщо її не можна покласти в кишеню».

 

 

   Схема 8. Класифікація конституцій

 

Сьогодні не мають писаної конституції лише Велика Британія та деякі її колишні колонії (Австралія, Нова Зеландія). Так, кон­ституцію Великої Британії, як зазначалося вище, складають норми статутного права, які містяться в таких актах, як Велика хартія вільностей (1215 р.), Петиція про права (1628 р.), Білль про права (1689 р.), Акт про престолонаслідування (1701 р.), закони про пар­ламент (1911 і 1949 рр.), Консолідований закон про народне пред­ставництво (1983 р.), Закон про расові відносини (1986 р.) та в ін­ших, а також норми загального права і конституційні звичаї.

Доцільно розмежовувати поняття писаної та формально юри­дичної конституції. Так, конституція може мати письмову форму, але не наділяється найвищою юридичною силою і, отже, не має формально-юридичного характеру. Наприклад, в Ізраїлі було при­йнято парламентські акти, де зібрано положення конституційного значення, але їх не можна розглядати як формально-юридичну конституцію, оскільки ці акти не мають вищої юридичної сили щодо інших законів.

За терміном дії конституції поділяються на постійні і тимча­сові. Більшість конституцій не передбачають певного терміну дії, себто є постійними, але це не означає неможливості їх зміни або скасування. Тимчасові конституції приймаються на обмежений строк або до настання певних подій, наприклад, до прийняття но­вої конституції.

За способом прийняття розрізняють октройовані (даровані «згори») та народні конституції (прийняті представницьким орга­ном або шляхом референдуму).

Октроювання - це односторонній акт, внаслідок якого суверен установлює або змінює державний лад, умови здійснення політичної влади¹. До октройованих відносять конституції, даровані монархом (Непал, 1990 р.), після чого його влада обмежується, президентом (Єгипет у 50-60-х роках) народові, та конституції, даровані метро­полією своїй колонії, яка проголошувалася незалежною державою (Конституція Нігерії 1960 р.).

За порядком зміни, внесення поправок і доповнень конституції поділяють на: жорсткі, які змінюються і доповнюються в особли­вому порядку, з дотриманням ускладненої (порівняно зі звичай­ною законодавчою) процедури; гнучкі, які змінюються в такому ж порядку, як і звичайні закони.

Останнім часом така класифікація втрачає сенс, оскільки всі формальні конституції є жорсткими, а гнучкою може бути консти­туція в її матеріальному розумінні. При цьому набуває поширення класифікація конституцій залежно від ступеня ускладнення проце­дури їх зміни на:

 

¹Див.: Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран: Учебник для вузов,-С. 143.

 

  

 - дуже жорсткі (конституція США), які передбачають обме­ження установчої влади колом конституційних положень, що мо­жуть змінюватися («обмеження за предметом перегляду»), чи об­ставинами, за яких забороняється вносити будь-які зміни до кон­ституції;

- менш жорсткі (конституції Пакистану, 1973 р.; Іспанії, 1978 р.; Казахстану, 1995 р.), які передбачають суттєво ускладнену про­цедуру зміни лише «укріплених» статей.

За таким критерієм Конституцію України можна віднести до конституцій типу дуже жорстких, що випливає зі змісту ст. 157 Конституції України: «Конституція України не може бути зміне­на, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на лік­відацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану».

За формою правління, яка закріплюється в конституції, розріз­няють монархічні (наприклад, Конституція Японії 1947 р.) та рес­публіканські (наприклад, конституції Франції, 1958 р.; України, 1996 р.). Залежно від державно-політичного режиму розрізняють демо­кратичні, авторитарні й тоталітарні конституції. Згідно з кон­ституційною доктриною конституція може бути лише демокра­тичною, такою, що встановлює належну модель організації влади, реально гарантує права та свободи людини і громадянина. Автори­тарні (такі, що обмежують певні права людини, насамперед грома­дянські й політичні) або тоталітарні (затверджують одну ідеологію як загальнообов'язкову і державну та однопартійну систему) кон­ституції за великим рахунком взагалі не можна називати консти­туціями з огляду на їхній антиконституційний зміст. Це, скоріше, квазіконституції або статутні документи держави.

За формою державного устрою, що встановлюється консти­туціями, вони поділяються на федеративні (Конституція ФРН 1949 р.) та унітарні (конституції України, 1996 р.; Греції, 1975 р.). Федеративними є конституції союзних держав, вони закріплюють принципи федералізму, систему федеральних органів, розмежу­вання компетенції між федерацією та її суб'єктами. В свою чергу, суб'єкти багатьох федерацій (наприклад, США) можуть мати свої конституції, які регулюють питання організації державної та муні­ципальної влади суб'єкта федерації, закріплюють відповідні права і свободи людини і громадянина тощо.