Теоретичні основи безпосереднього народовладдя 6 страница

¹ Оніщук М. В. Категорія «безпосередня демократія» в конституційному праві Ук­раїни (теоретико-методологічний аспект) // Право України. — 2006. — № 9. — С. 7.

Нині у вітчизняній конституційній теорії та практиці набуває по­ширення категорія «референдна демократія», яка є відносно новою для України, але доволі вживаною уряді зарубіжних країн (Австралія, Іспанія, Люксембург, Сполучені Штати Америки, Франція, Швей­царія та ін.).

Референдна демократія є доволі унікальним політичним і консти­туційно-правовим явищем, яке історично сформувалося і набуло по­дальшого розвитку лише в деяких країнах світу, при цьому в окремих із них — виключно на місцевому рівні (США). Для більшості ж країн світу проведення референдумів стало разовою історичною подією (Албанія, Грузія, Канада, Казахстан, Норвегія, Російська Федерація та ін.), а конституювання референдумів засвідчило повагу представ­ницьких органів до влади народу. Історії також відомі випадки, коли референдуми використовувалися для легітимізації антинародних за своєю сутністю рішень лідерів держави (Франція 1804, 1851 pp.; Німеччина 1933, 1938 pp.; Південна Родезія 1923 р. та ін.), або ж для подовження терміну повноважень глави держави (Єгипет 1965, 1976, 1978, 1993, 1999 pp.; Сирія 1978, 1985; Пакистан 1984, 2002 pp.; Узбе­кистан 2001 р. та ін.). До того ж до референдної демократії в умовах глобалізації стали ставитися обережніше після провальних спроб ра­тифікації Конституції Європейського Союзу Люксембургом, Нідер­ландами і Францією у 2005 р. Зазначене свідчить про неоднозначність теорії та практики референдної демократії та її генезис у сучасному світі.

Зародившись у Швейцарії, референдуми пройшли складний шлях історичного розвитку і започаткували у різних країнах чи гру­пах країн, об'єднаних за географічним, історичним, цивілі-заційним та іншими принципами, різноманітні моделі референдної демократії, найбільш відомими з яких є: «швейцарська модель» (Швейцарія), «французька модель» (Франція, Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Алжир та ін.), «американська модель» (США), «британська модель» (Велика Британія, Австралія), «скандинавська модель» (Данія, Норвегія, Швеція), «латиноамериканська модель» (Болівія, Бразилія, Уругвай, Чилі та інші), «іберійська модель» (Іспанія, Португалія), «радянська модель» (колишній СРСР та країни «соціалістичного табору»), «ісламська модель» (Іран, Марок­ко та ін.), «пострадянська модель» (Грузія, Молдова, РФ, Україна та ін.) та власне модель «референдної демократії ЄС» (країни Євро­пейського Союзу).

 

192

7-8152

193

Референдуми в Україні

Розділ 15

Поширення у світі референдної демократії та її різних консти­туційних моделей передбачає детермінацію цієї категорії та ґіошук відповіді на питання про конституційно-правові основи цього виду безпосередньої демократії.

Референдна демократія є передусім різновидом конституційного режиму (франц. regime, від лат. regimen — управління, керівництво), важливою складовою національного демократичного політичного ре­жиму, декларованого Конституцією України (ст. 1).

Референдна демократія — це система встановлених Конституцією і законами України легітимних способів і методів безпосередньої реалізації народного суверенітету у формі ініціювання, організації та проведення референдумів, а також реалізації його рішень.

Референдна демократія як різновид конституційного режиму є складним явищем правового буття, сутність якого полягає у безпосе­редній реалізації політичної волі Українського народу, похідної від на­родного суверенітету, на референдумі. Відповідно, сутність референд­ної демократії полягає в прямій реалізації політичної волі Українсько­го народу. Це дає підстави ідентифікувати референдну демократію як первинний і пріоритетний вид безпосередньої демократії.

Зміст референдної демократії визначають рішення референдумів імперативного характеру, які втілюють політичну волю Українського народу при вирішенні найбільш важливих питань суспільного і дер­жавного життя. Тобто зміст референдної демократії визначається

предметом референдумів.

Утім, режим референдної демократії на відміну від нині чинного референдного законодавства України не виключає можливості про­ведення й консультативних референдумів. Такі референдуми нині на­були поширення в країнах—учасницях Європейського Союзу. Зокре­ма, з питань вступу цих країн до міжнародних організацій. їх кон­сультативний характер зумовлений повагою як до суверенної влади народу, так і до загальноприйнятих норм і принципів міжнародного права, які визначають порядок укладення та розірвання міжнародних договорів. Оскільки міжнародне право визначає виключну компе­тенцію глав держав і парламентів щодо укладення та ратифікації міжнародних договорів, то формально остаточне юридичне оформ­лення результатів відповідних консультативних референдумів здійснюється саме главами держав і парламентами, але новітній цивілізаційній історії невідомі випадки, коли б ці суб'єкти ігнорували чи спотворювали волю народу. Таким чином, за своїм змістом рішен-

ня консультативних референдумів також є де-факто імперативними і оформляються як такі главами держав і парламентами.

За своєю формою референдна демократія є формою конституцій­ної правотворчості Українського народу. Рішення Конституційного Суду України у справі про здійснення влади народом (справа № 1-5 / 2005) від 5 жовтня 2005 p., яким було визначено обов'язковість ре­зультатів референдуму, деталізувало референдну форму правотвор­чості, визнавши за нею характер законотворчості. При цьому юри­дична сила рішень всеукраїнського референдуму, втілена у правових актах цих референдумів, дає підстави визнавати за ними вищу, а у разі прийняття нової Конституції, внесення змін до чинної Конституції відповідно до ст. 156 Основного Закону чи вирішення будь-якого іншого питання конституційного характеру — найвищу — консти­туційну юридичну силу.

Феноменологія референдної демократії повною мірою розкри­вається в її складових. Як і будь-який інший різновид конституційно­го режиму, режим референдної демократії не може забезпечуватися і гарантуватися виключно чинним законодавством. Так, досвід деяких зарубіжних країн, у яких діє досить досконале рефєрендне законодав­ство (Російська Федерація, Чеська Республіка та ін.), але відсутні історичні традиції та ідеологія референдної демократії, а також ефек­тивні правові механізми її реалізації, доводить, що забезпечення режиму референдної демократії є неможливим лише шляхом його законодавчого утвердження. Референдуми у згаданих країнах зали­шаються швидше винятками, ніж правилом розв'язання суспільно значущих проблем.

Таким чином, основними складовими референдної демократії є: рефе­рендна ідеологія; рефєрендне законодавство; правові механізми реалізації референдної демократії. Наявність цих складових характеризує існування та дієвість референдної демократії у суспільстві та державі.

Так, референдна ідеологія передбачає існування в суспільстві стійких історичних традицій народовладдя, а також їх доктринально-го обгрунтування в працях мислителів та спроможність громадськості до сприйняття європогенних ідей та ідеалів народного суверенітету, верховенства права та безпосередньої демократії. Як правило, рефе­рендна ідеологія має нормативне вираження у відповідних нормах-принципах і тісно пов'язана з референдною правовою культурою.

Оскільки в основу референдної демократії покладено інститут ре­ферендумів, то вона є залежною від об'єктивації цього інституту в

195

194

Розділ 15

Референдуми в Україні

 

чинному референдному законодавстві. При цьому референдна демо­кратія забезпечується та гарантується системою конституційних і за­конодавчих актів, які мають комплексно визначати поняття та види референдумів, їх предмет, правовий статус учасників референдного процесу, порядок ініціювання, організації та проведення референ­думів, а також встановлювати юридичну відповідальність за пору­шення референдного законодавства.

Водночас референдна ідеологія та референдне законодавство стають дієвими лише за умови сформованості відповідних правових механізмів реалізації цього виду безпосередньої демократії. Пере­дусім йдеться про наявність реальних нормативно- та організаційно-правових механізмів безпосередньої реалізації народного сувереніте­ту шляхом проведення референдумів. Зазначені правові механізми дають підстави вважати референдну демократію особливим видом юридичної діяльності, спрямованої на забезпечення відповідного конституційно-правового режиму.

Безперечно, зазначені складові референдної демократії не є вичерп­ними. Існують й інші важливі елементи, які забезпечують і гарантують режим референдної демократії (розвиненість демократичних інсти­тутів суспільства і держави; рівень захисту референдних прав громадян; досконалість конституційно-правового статусу суб'єктів референдної демократії тощо). До того ж у кожній окремо взятій країні інсталяція виявлених складових референдної демократії у реальні конституційні правовідносини має свої особливості, що повною мірою підтверджу­ють вітчизняна теорія та практика референдної демократії.

Досвід України свідчить, що у нашій країні сформувалися об'єктивні передумови для генезису національної референдної демо­кратії. Зокрема, в конституційному законодавстві закріплено право Українського народу на реалізацію свого суверенітету у формі прове­дення референдуму, а також основні засади цієї форми прямого наро­довладдя. Власне, Конституція України дає відповідь на запитання, сформоване сучасним французьким мислителем Жераром Мере: «Якщо народ — це суверен, а його воля — закон, інакше кажучи, во­ля його виступає як така, що запроваджує стан справедливості, то проблема у тому, щоб дізнатися, як саме виражається воля народу. Хто цей народ, який легітимно виражає закон?»¹.

¹ Мере Жерар. Принцип суверенітету. Історія та основи новітньої влади / Пер. з франц. Л. Кононовича. — Львів, 2003. — С. 88.

196

Конституція України в ст. 5 визначила, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу без­посередньо і через органи державної влади та органи місцевого само­врядування. При цьому, визнавши референдуми важливою формою безпосередньої демократії в Україні, Основний Закон закріпив у ст. 38, 69, 70, 72-74, п. 2 ст. 85, п. 6 ст. 106 та ст. 156 конституційні по­ложення щодо порядку ініціювання та проведення обов'язкових рефе­ рендумів. Розвиток конституційних положень про референдум має здійснювати відповідний закон, але чинний Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» 1991 р. нині застарів і супере­чить ряду положень Конституції України.

Утім, закріплені в Конституції та законах України нормативні по­ложення про всеукраїнський та місцеві референдуми не можна цілко­вито ототожнювати з референдного демократією. Як свідчить досвід України та ряду зарубіжних країн, наприклад Російської Федерації, конституювання референдумів за умови відсутності або ускладнення правових механізмів реалізації цих положень не тільки не сприяє здійсненню цієї форми безпосередньої реалізації народного суве­ренітету та публічної влади територіальних громад, а й перетворює у юридичну фікцію відповідні конституційні положення.

Для утвердження і розвитку в Україні національної моделі рефе­рендної демократії потрібно передусім визначити конституційні заса­ди, принципи референдної демократії, тобто ті доктринальні ідеї та ідеали, відсутність яких не дає змоги вдосконалити чинне референд­не законодавство і часто зводить нанівець усі спроби вирішення найбільш важливих питань суспільного і державного життя в Україні шляхом всенародного голосування.

Вбачається, що сутність і зміст референдної демократії, її основні ідеї та ідеали мають свій початок у принципах референдної демократії, які ще прийнято називати загальними засадами або основами рефе­рендної демократії. Насамперед йдеться про принципи референдної (демократії, втілені у дусі та букві Основного Закону, тобто про кон­ституційні засади цього виду безпосередньої демократії. Саме прин­ципи наповнюють категорію «референдна демократія» ідеологічним змістом і дають змогу зрозуміти багатовимірність цієї конституційно-правової категорії.

Конституційно-правові засади референдної демократії є похідни­ми від принципів прямого народовладдя та тісно пов'язаними з прин­ципами, що притаманні інститутам виборів і референдумів. Водночас

197

Розділ 15

Референдуми в Україні

 

феноменологія принципів референдної демократії полягає в тому, що ці принципи становлять унікальну систему об'єктивних і суб'єктив­них ідей та ідеалів, покладених в основу теорії референдної демо­кратії, референдного законодавства та конституційного досвіду проведення референдумів.

Принципи референдної демократії — це система історично сформо­ ваних і діючих об'єктивних і суб'єктивних керівних основ, ідей та ідеалів, покладених в основу референдної ідеології, референдного законо­давства та конституційно-правового механізму реалізації референдної демократії.

За своєю сутністю принципи референдного права є основними керівними засадами, ідеями та ідеалами, які визначають призначення референдної демократії в суспільстві та державі. Ці принципи можна назвати «духом референдної демократії»^.

Принципи референдної демократії мають системний характер. Система принципів референдної демократії в Україні представлена та­кими групами принципів, як: креативні (ідеологічні) принципи рефе­рендної демократії; предметні принципи референдної демократи; функціональні принципи референдної демократії. Тобто йдеться про принципи-ідеї, принципи-норми і принципи-приписи референдної демократії, які й складають основу її системи.

Запропоновані групи (види) принципів референдної демократії відображають ідейну (ідеологічну) та нормативну спрямованість ос­новних складових політико-правового феномену цього виду безпосе­редньої демократії.

Ідеологічні принципи референдної демократії, які ще можна назвати креативними або доктринальними, є загальними теоретико-правови-ми джерелами й ідеями, що визначають основи доктрини сучасної ре­ферендної демократії. Ці принципи втілилися в системі історично сформованих і сучасних ідей, концепцій і вчень про народний суве­ренітет, демократію загалом і референдуми зокрема, які стали наріжним каменем, головною ідеєю референдної демократії.

Серед ідеологічних (креативних) принципів-ідей референдної демократії можна виділити принципи: народного суверенітету, пріори-

¹ Оніщук М. В. Конституційні принципи референдної демократії в Україні// Консти­туція і конституціоналізм в Україні: вибіркові проблеми: 36. наук. ⁿP^a4^bJ^0BaP"5^rB^ конституційного права / Відп. ред. П. Ф. Мартиненко і В. М. Кампо. — К., 2007. С. 151.

198

тетності референдної демократії в системі народовладдя, демокра­ тизму, гуманізму, політичного плюралізму та інші. При цьому слід зазначити, що більшість із названих ідеологічних (креативних) принципів у силу їх значущості для теорії та практики консти­туціоналізму набули нормативного закріплення в конституціях і конституційних актах багатьох демократичних країн світу, у тому числі у Конституції України.

До ідеологічних (креативних) принципів референдної демократії слід віднести й принципи, які сформувалися на розвиток сутності та змісту принципу народного суверенітету. Більшість із них з'явилася в період утвердження і розвитку світового конституціоналізму та референдної демократії в ХІХ-ХХ ст. Так, принцип пріоритетності референдної демократії в системі народовладдя утверджує первинність референдної демократії перед представницькою демократією за її походженням, змістом, юридичною силою актів тощо. У свою чергу референдна демократія за названими критеріями має першість і пе­ред такими видами безпосередньої демократії, як виборна, мітингова. До загальних ідеологічних принципів референдної демократії слід також віднести принцип демократизму, що виявляється в цьому виді безпосередньої демократії на рівні участі громадян в усіх стадіях виборчого процесу та у демократичних принципах організації та проведення референдумів.

Визначальним ідеологічним принципом сучасної референдної де­мократії є й принцип гуманізму, що передбачає визнання загально­людських цивілізаційних цінностей та ідеалів рушійною мотивацією існування та дієвості досліджуваного виду безпосередньої демократії. Референдна демократія грунтується насамперед на визнанні людини, її прав, свобод і законних інтересів вищою суспільною цінністю.

Принцип політичного плюралізму щодо референдної демократії має вираження у множинності форм та видів референдної демократії. Ад­же сучасна референдна демократія залежно від предмета, суб'єктів ініціювання, юридичної сили та інших кваліфікацій референдумів набуває особливих форм референдної ідеології, регулюється різними положеннями референдного законодавства і має специфічні правові механізми реалізації цього виду прямого народовладдя.

Іншою складовою системи принципів референдної демократії в Україні є її предметні принципи. Ці принципи представлені загальни­ми засадами відповідного предметного інституту конституційного права — інституту референдумів, який ще іноді ідентифікують як

199

Розділ 15

Референдуми в Україні

 

підгалузі конституційного права — референдне право та референдний процес¹. їх можна поділяти на матеріальні та процесуальні принципи референдного законодавства України.

Зокрема, до предметних матеріальних принципів референдної де­мократії в Україні слід відносити ті, які визначають нормативний зміст інституту референдумів: принцип конституційності референ­думів; принцип загального, вільного, рівного, прямого права голосу при таємному голосуванні на референдумі; принцип відкритості і гласності при організації та проведенні референдумів; принцип неза­лежного інформаційного забезпечення референдного процесу; принцип безперешкодної агітації під час організації та проведення референдумів; принцип незалежного фінансування референдумів то­що. Ці принципи закріплені в референдному законодавстві України (ст. 38 Конституції України, ст. 7 «Принципи участі громадян у референдумах», ст. 8 «Демократичні засади підготовки і проведення референдумів» Закону України «Про всеукраїнський та місцеві рефе­рендуми» та ін.). Важливим видом предметних матеріальних прин­ципів є й процедурні, що визначають засади організації та проведен­ня референдумів.

Поряд із матеріальними предметними принципами існують і про­цесуальні принципи референдної демократії. Конституційні засади ре­ферендного процесу, які ще можна ідентифікувати як процесуальні принципи референдної демократії, представлені принципами: кон­ституційності референдного процесу, інваріативності референдного процесу, процесуальної компетенції суб'єктів референдного процесу, судового захисту конституційного права на участь у референдумі то­що.

Ще одна група принципів референдної демократії, яка логічно завершує тріаду «принципи-ідеї — принципи-норми — принципи-приписи», представлена функціональними принципами референдної демократії, які визначають керівні засади правового механізму ре­алізації референдної демократії в Україні. Функціональні принципи слід відмежовувати від предметних принципів референдної демо­кратії, притаманних референдній процедурі (матеріальні норми-принципи) та референдному процесу (процесуальні норми-принци-

пи). Індивідуальні принципи-приписи референдної демократії є значною мірою суб'єктивними, тобто ідеями й ідеалами, які відобра­жають інтереси і мотиви учасників референдної демократії.

Такі принципи є складовою правосвідомості окремих індивідуаль­них суб'єктів конституційного права, які виступають активними учасниками референдної демократії і значною мірою зумовлюються їх уявленнями про повновладдя народу, сутність і зміст демократії, предмет референдуму, справедливість, гуманізм тощо.

Наприклад, громадяни, які трансформують шляхом голосування свої інтереси у волю всього народу, мають керуватися ідеалами зако­нодавця з великої літери. Так, Ж.-Ж. Руссо, описуючи ці ідеали, пи­сав: «Законодавець — у усіх відношеннях людина незвичайна в Дер­жаві. Якщо вона має бути такою за своєю обдарованістю, то не мен­шою мірою вона мусить бути такою за своєю роллю....Це — посада особлива і вища, вона не має нічого спільного з владою людини»¹.

Як важливий вид безпосереднього народовладдя референдна де­мократія в Україні не є єдиним чи ізольованим від інших видом демо­кратії, її сутність, зміст, принципи, форми і правові механізми тісно пов'язані з іншими видами, формами й інститутами народовладдя. Тобто референдна демократія є ефективною лише за умови її взаємодії з іншими видами демократії — безпосередньої, представницької та муніципальної.

Положення про співіснування та взаємодію референдної демо­кратії з іншими видами безпосередньої та представницької демократії нині є аксіоматичним. У цивілізаційній історії людства неможливо знайти країну, в якій демократичний принцип народовладдя реалізу­вався б виключно шляхом проведення референдумів. Навіть у Швей­царії, яку часто називають «батьківщиною референдумів», референ­думи є важливим, але не єдиним видом безпосередньої демократії. Поряд із референдумами у цій країні широко практикувалися інші види прямого народовладдя — вибори, народні законодавчі ініціати­ви, народні відкликання місцевих представницьких органів тощо, які у свою чергу гармонійно поєднувалися з діяльністю представницьких органів цієї федерації та її суб'єктів.

 

¹ Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Референдне право України: Навч. посіб. — К., 2006; Федорєнко В. Референдне право в системі конституційного права України // Вісник Центральної виборчої комісії. — 2005. — № 2. — С. 72-76 та ін.

200

¹ Руссо Жан-Жак. Трактати / В. С. Алексеев-Попов, Ю. М. Лотман, Н. А. Полторац-кий, Л. Д. Хаютин. — М., 1969. — С. 180.

201

7а-8152

Ш

Розділ 15

Референдуми в Україні

 

Подібна ситуація з розмаїтістю форм безпосередньої реалізації на­родного суверенітету та їх взаємодією з інститутами представницької демократії характерна й для інших демократичних країн світу. Як правило, саме різноманітність легітимних форм реалізації народного суверенітету й визначає рівень розвитку демократії у тій чи іншій дер­жаві, характеризує стан розвиненості громадянського суспільства та його інститутів. Тому у разі прийняття нової Конституції України в ній було б доцільно визначити і нормативно закріпити Не тільки такі форми безпосередньої реалізації народного суверенітету, як вибори і референдуми, а й інші інститути безпосередньої демократії — народну законодавчу ініціативу, народне законодавче вето тощо.

Референдна демократія, як і інші види народовладдя, є виявом ре­алізації повновладдя народу. Тобто будь-який вид демократії за своїм визначенням є легітимним способом реалізації публічної влади наро­ду. У одному випадку, коли народ неопосередковано реалізує свою владу, йдеться про безпосередню демократію, а в іншому, коли народ делегує свої владні повноваження виборним і змінюваним представ­ницьким органам державної влади чи органам місцевого самовряду­вання, прийнято застосовувати категорію «представницька демо­кратія». Водночас нині вчені виділяють й інші види демократії, які, не будучи волевиявленням всього народу в цілому, є похідними або складовими народовладдя. Зокрема, йдеться про муніципальну, партійну демократію тощо.

Творці перших у світовій історії конституцій не ставили собі за мету протиставлення прямого і опосередкованого народовладдя. В ідеалі всі конституційні види демократії мали взаємодіяти і взаємо­доповнювати один одного, слугуючи єдиній меті — забезпеченню конструктивних легітимних механізмів реалізації конституційного принципу народного суверенітету, який став основним гаслом і найбільшим юридичним здобутком згаданих буржуазно-демократич­них революцій.

Класичний конституціоналізм, ставши основою перших у світі конституцій і конституційних актів, передбачав доволі просту і раціональну модель взаємодії безпосередньої та представницької демо­ кратії: найбільш важливі питання суспільного і державного життя на­род вирішує безпосередньо на загальнонаціональних референдумах; народ шляхом виборів формує вищі загальнонаціональні представ­ницькі органи держави (парламент і президент (у республіках), яким делегує свою політичну волю для вирішення поточних важливих

202

суспільно значущих питань; вищі представницькі органи здійснюють свої повноваження від імені та в інтересах народу в цілому, видаючи загальнообов'язкові правові акти відповідної юридичної сили; тери­торіальні громади реалізують свої законні інтереси як безпосередньо, так і через представницькі органи місцевого самоврядування (легіслатури). Така модель взаємодії різних видів демократії у тій чи іншій модифікації зберігається нині у більшості європейських і євро-погенних (тобто таких, що мають європейське походження, зокрема даровані конституції, взяті за зразок тощо) конституцій зарубіжних країн.

В Україні ідеї народовладдя та народного представництва набули поширення і потенційних можливостей для свого конституційно-правового втілення в період національно-визвольної боротьби 1917-1921 pp., хоча ідеї вільних виборів і парламентаризму були по­ширені в українському політико-правовому середовищі ще з початку XX ст. На жаль, тогочасні національні ідеї безпосередньої та представ­ницької демократії не отримали свого належного конституційного закріплення.

У колишньому СРСР, до складу якого впродовж близько 70 років входила й Україна, радянська доктрина соціалістичної демократії грунтувалася на принципах дифузії безпосередньої та представниць­кої демократії в міру розбудови розвиненого соціалізму. Радянське конституційне право не спростовувало можливості проведення рефе­рендумів, але перевага надавалася таким видам «безпосередньої демократії», як всенародні обговорення, зібрання трудящих тощо. Утім, історія довела нежиттєздатність радянської доктрини соціалістичної демократії, й після розпаду колишнього СРСР у 1991 р. розпочався новий період утвердження і розвитку національ­них систем демократії у постсоціалістичних республіках.

Сучасна українська конституційно-правова модель співвідношен­ня та взаємодії безпосередньої та представницької демократії була започаткована з проголошенням 24 серпня 1991 р. незалежності Ук­раїни та утвердженням Акта проголошення незалежності України на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. і набула свого заверше­ного вигляду після прийняття Конституції України від 28 червня 1996 р. Нині українська юридична думка визнає дієвість принципу поєднання безпосередньої та представницької демократії, зміст якого означає, що обговорювати і вирішувати одні й ті самі питання загаль­нонаціонального значення народ може як безпосередньо, шляхом

203

 

Розділ 15

Референдуми в Україні

 

проведення референдумів або в іншій формі прямого народовладдя, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядуван­ня¹.

Водночас за понад одинадцять років із часу набрання чинності Основним Законом ця модель виявила не лише свої позитивні якості, а й внутрішні суперечності, що зумовлюються споконвічною конку­ренцією безпосередньої та представницької демократії. Ці супереч­ності особливо рельєфно виявилася у період конституційно-правової реформи 2004-2007 pp.

Так, після набрання 25 травня 2006 р. чинності усіма положеннями Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. згадана концепція зазнала певної модернізації, але її наріжні положення залишилися незмінними — основними суб'єкта­ми публічної влади в Україні залишаються Український народ, держа­ва Україна і територіальні громади. Відповідно зазначені суб'єкти публічної влади в Україні реалізують свою владу в найбільш прийнят­них у суспільстві формах шляхом застосування демократичних механізмів: Український народ — через безпосередню демократію, держава — через представницьку демократію і територіальні грома­ди — через через муніципальну (самоврядну) демократію. Утім, це не виключає формування в майбутньому інших центрів публічної влади в Україні, зокрема, довкола політичних сил, представлених у парла­менті.