Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини.

 

туції України, інших нормативно-правових актах, прав, свобод і обов'язків;

— гарантії охорони — це встановлення меж здійснення прав і свобод, їх конкретизація в законодавстві; встановлення процедур, за­собів заохочення, стимулювання, пільг для ініціативної реалізації прав; встановлення засобів профілактики запобігання правопору­шенням;

— гарантії захисту — охоплюють конституційний нагляд, кон­троль, відповідальність правопорушника; встановлення заходів відповідальності винних за порушення прав і свобод громадян; вста­новлення заходів захисту прав, відновлення порушеного права¹.

За критерієм змісту юридичних гарантій прав та свобод людини і гро­ мадянина серед них виділяють: І) матеріальні (положення правових норм, які безпосередньо містять ті чи інші приписи та заборони); 2) процесуальні (положення, які визначають процес реалізації матеріальних гарантій); 3) організаційні (положення, які, зокрема, виз­начають систему судових і власне правоохоронних органів, інших ор­ганів державної влади і органів місцевого самоврядування, встанов­люють їх функції, повноваження їхніх посадових і службових осіб)².

За сферою дії юридичні гарантії прав та свобод людини і громадяни­на поділяють на дві групи: внутрішньодержавні (національні) та міжна­ родно-правові. Внутрішньодержавні гарантії, на думку російського вченого С. Кашкіна, у свою чергу, включають судові та позасудові. Ними слугують передусім деякі загальні принципи і конституційні права матеріального і процесуального характеру (наприклад, право подання скарги, право петиції). Головною інституційною гарантією є незалежний суд. Необхідним елементом гарантій є відповідальність за порушення конституційних прав і свобод. Гарантами виступають органи влади. Стосовно ж міжнародно-правових гарантій, то до них відносять норми міжнародно-правових актів з прав людини, органи ООН та спеціалізовані установи цієї організації, універсальні та регіональні міжнародні організації гуманітарного профілю³.

¹         Скакун О. Ф. Цит. праця. — С.189; Заворотченко Т. Система конституційно-право­
вих гарантій прав і свобод людини і громадянина в Україні // Право України. —
2002. — №5. —С. 113.

²         Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Цит. праця. — С. 250.

³         Кашкин С. Ю. Гарантии конституционньїх прав и свобод // Конституционное право:
Словарь. — М., 2001. — С. 83-84.

62

За способом викладення в нормативно-правових актах юридичні га­ рантії прав та свобод людини і громадянина поділяють на:

— прості інституційні гарантії — це система засобів і умов, пере­думов, факторів, що закріплені у правових нормах і забезпечують охорону і захист прав особистості чітко визначеного виду;

— складні інституційні гарантії — це система засобів, умов, пере­думов, факторів, що закріплюються в законі та забезпечують охорону і захист прав і окремої особистості, і соціальної організації;

— змішані інституційні гарантії — це система засобів, умов, пере­думов, факторів, що закріплюються в законодавстві та забезпечують охорону і захист одночасно і економічних, і політичних, і цивільних та інших прав і свобод людини і громадянина, а також їх соціальних організацій¹.

Залежно від форми закріплення юридичні гарантії прав та свобод лю­ дини і громадянина прийнято поділяти на:

— конституційні гарантії — це передбачена конституцією система юридичних норм, правових засобів забезпечення реалізації, охорони та захисту прав та свобод людини і громадянина;

— галузеві гарантії' — це юридичні засоби реалізації, охорони та за­хисту прав і свобод людини і громадянина, закріплені правовими нормами відповідних галузей права (цивільного, трудового, адміністративного, житлового, кримінального та ін.).

Конституційні гарантії мають найвищу юридичну силу і є основою юридичних гарантій.

Конституційні гарантії складаються із принципів конституційно-правового статусу людини і громадянина, а також із конституційних норм, якими визначені повноваження відповідних органів державної влади та їхніх посадових осіб щодо забезпечення прав та свобод лю­дини і громадянина, їхня відповідальність, передбачені інші засоби здійснення відповідних прав та свобод людини і громадянина, а та­кож спеціальні права, призначені для найбільш ефективної реалізації інших прав людини і громадянина².

Усю сукупність юридичних гарантій, прав та свобод людини і гро­мадянина, які містяться в Конституції України (тобто конституційні гарантії), поділяють на дві групи: універсальні та специфічні.

¹ Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н. И. Матузова и А. В. Маль-
ко. — М., 1997. — С. 280.

² Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Цит. праця. — С. 250.

63

Розділ 11

Загальна характеристика конституційно-правового статусу людини...

 

До універсальних гарантій відносять ті з них, які закріплені у статтях 55—64 Конституції України. Це:

— право на звернення до суду (частина перша ст. 55);

— право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга ст. 55);

— право на звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (частина третя ст. 55);

 

— право на звернення до відповідних міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних організацій (части­на четверта ст. 55);

— право будь-якими не забороненими засобами захищати свої права і свободи (частина п'ята ст. 55);

— право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцево­го самоврядування матеріальної й моральної шкоди, завданої неза­конними рішеннями, діями чи бездіяльністю зазначених органів і осіб (ст. 56);

— право знати свої права і обов'язки (частина перша ст. 57);

— закони та інші нормативні акти, що визначають права і обов'яз­ки громадян, які не доведені до відома населення у встановленому законом порядку, є недійсними (частина друга ст. 57);

— гарантується недопустимість зворотної дії закону в часі, крім ви­падків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність осо­би (частина перша ст. 58);

— право на правову допомогу, яке означає, зокрема, що кожний вільний у виборі захисника своїх прав і що у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно (ст. 59);

— принцип необов'язковості (заборона) виконання явно злочин­ного розпорядження чи наказу (ст. 60);

 

— неможливість бути двічі притягнутим до юридичної відпо­відальності одного виду за одне й те саме правопорушення (частина перша ст. 61);

— індивідуальний характер юридичної відповідальності особи (частина друга ст. 61);

— принцип презумпції невинуватості людини, який полягає в тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведе­но в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у злочині;

обвинувачення не може грунтуватись на доказах, одержаних незакон­ним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведення вини особи тлумачаться на її користь (ст. 62);

— неприпустимість відповідальності особи за відмову давати
свідчення або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів
(частина перша ст. 63);

— право підозрюваного, обвинуваченого або підсудного на захист (частина друга ст. 63);

— право засудженого користуватися всіма правами людини та гро­мадянина (за винятком обмежень, визначених законом і встановле­них вироком суду) (частина третя ст. 63);

— гарантія недопустимості обмеження конституційних прав і сво­бод, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 64), наприклад в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

До специфічних гарантій відносять ті, які закріплені у відповідних статтях розділу II Конституції України, присвячених основним пра­вам і свободам. Наприклад, гарантіями невід'ємного права кожної людини на життя (ст. 27) є вказівка на те, що: ніхто не може бути свідомо позбавлений життя; обов'язок держави — захищати життя людини; кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя й здоров'я інших людей від протиправних посягань. Реалізація права людини на повагу до її гідності (ст. 28) гарантується тим, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або тако­му, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню; що жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Відповідні гарантії містяться і в інших статтях, присвячених правам і свободам людини та громадянина.

Залежно від основного суб'єкта забезпечення прав та свобод людини і громадянина юридичні гарантії поділяють на:

— державні гарантії, які забезпечуються державою в особі органів державної влади, у тому числі суду, органів місцевого самоврядуван­ня, їхніх посадових і службових осіб;

— міжнародні гарантії, які забезпечуються міжнародними інсти­туціями (міжнародними судовими установами та відповідними орга­нами міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна);

— гарантії, які забезпечуються державою за участю відповідних
об'єднань громадян (політичних партій, профспілок, громадських ор­
ганізацій споживачів тощо);

 

64

?-8152

65

Розділ 11

— гарантії, які забезпечуються державою за участю самих громадян шляхом реалізації останніми передбаченого ст. 55 Конституції України права будь-якими не забороненими законом засобами захи­щати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, а також інших спеціальних (захисних) прав.

Наведена класифікація видів гарантій прав та свобод людини і громадянина може бути доповнена й іншими критеріями, що дадуть змогу поглибити основні знання про різноманітність їх природи.

11.4. Співвідношення міжнародно-правового

і національного регулювання прав і свобод людини

та забезпечення міжнародних стандартів

прав і свобод людини

Міжнародне право відіграє значну роль у регулюванні прав та сво­бод людини і громадянина. У одних випадках норми міжнародного права встановлюють стандарти прав та свобод людини і громадянина, в інших — є безпосередньою підставою для виникнення їх суб'єктив­них прав і обов'язків. При цьому слід мати на увазі, що форма впливу міжнародно-правових норм на права та свободи людини і громадяни­на в кожній конкретній державі залежить від прийнятої в ній концепції співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного (національного) права.

Співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права, як правило, фіксується у конституціях чи конституційних законах держав.

Так, ст. 25 Конституції ФРН загальновизнані норми міжнародного права визначає як частину федерального права. Вони згідно із Кон­ституцією мають переваги перед законами і безпосередньо породжу­ють права та обов'язки для осіб, які проживають на її території. Це положення фіксує принцип верховенства загальновизнаних норм і принципів міжнародного права над внутрішньодержавним.

У конституціях деяких держав положення про співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права закріплено менш де­тально, тобто лише на рівні визнання загальновизнаних норм та норм

66