Географічне положення та кордони країни. Сучасна система та типізація країн світу

Місце, яке займає будь-яка територія в системі територіального поділу праці: регіон, країна, район, місто, селище тощо, у значній мірі визначається географічним положенням. Географічне положення дозволяє бачити світ у всій його розмаїтості, обумовленій багатьма регіональними, державними й локальними особливостями.

В основі поняття географічне положення лежить категорія «відношення». Основна ж ідея географічного положення як поняття полягає в розкритті територіальних відносин та відношення до інших географічних об'єктів.

У фізико-географічному положенні – це відносини: у географічній системі координат; у реальному фізико-географічному просторі з його тепловими поясами, природними зонами, суходолом і морем, у формах рельєфу, висотою над рівнем моря, відстанню до морів і океану тощо.

В економіко-географічному положенні – це відношення до економічно значимих об’єктів. За М. М. Баранським, економіко-географічне положення – це відношення якого-небудь місця, району чи міста до даностей, що лежать поза ним, які мають для нього те чи інше економічне значення. З економічної точки зору важливим є сусідство з розвинутими країнами і їхніми союзами.

У с оціальному сенсі – відношення до соціально значимих об’єктів, наприклад, до центрів рекреації й туризму, медичних центрів, місць розваги й відпочинку, торговельних центрів.

У політичному сенсі – відношення до політичних даностей, тобто, чи межує країна із країнами, які належать до політичних, або військових блоків, до країн, які мають ті чи інші світоглядні вподобання, певне місце й певний авторитет на світовій арені. Важливим є те, в якому військовому, політичному, господарському, екологічному й культурологічному оточенні знаходиться країна, тому що саме ці обставини найбільшою мірою визначають такий синтетичний показник, як політико-географічне положення держави.

В екологічному положенні – відношення до екологічно значимих об'єктів як у позитивному, так і негативному значенні, зокрема, до країн і регіонів, що мають великий вплив на екологічну ситуацію у світі або на континенті.

Державний кордон – офіційно визначена лінія на поверхні Землі, що територіально охоплює суходіл, водний та повітряний простір. Установлення, визнання та договірне закріплення державних кордонів є процесом, який неодмінно присутній у міжнародній практиці.

Етапи становлення кордону:

1) делімітація – договірне визначення напряму й особливостей його проходження з розробкою відповідної карти;

2) демаркація – установлення кордону на місцевості. Державні кордони виконують регулюючі функції із застосуванням різноманітних важелів та інструментів (рис. 1.2).

Поняття країна й держава часто вживаються як синоніми, але зміст цих понять має свою специфіку.  

Країна – це територія з визначеними міждержавними угодами кордонами й населенням, яке усвідомлює свою спільність як народу (нації) і свою відмінність від інших народів (націй). Країна може бути залежною чи незалежною від інших країн.

Існує система визначень для розуміння сучасної системи країн світу.

Держава – це суверенне політичне утворення, країна з певною територією, господарством та політичною владою; політична надбудова, інститут, котрий або створює інші інститути, або сприяє їхній появі. У ліберальній системі влади держава це – «нічний вартовий» до функції якого належить: стягнення податків і перерозподіл частини з них на користь малозабезпечених; забезпечення порядку в країні та зовнішньої безпеки; організація дотримання державних правил економічної, соціальної і екологічної поведінки громадянами та їхніми спільнотами. Ще є таке визначення держави – це країна, населення якої законодавчо зафіксувало: свою спільність як народу; створену цим народом адміністративнотериторіальну та адміністративно-правову системи; статус своєї країни в системі міжнародних правових відносин.

Статус країни в системі міжнародних правових відносин визначається її суверенітетом, формами вияву якого є: у внутрішніх справах – самостійність; у зовнішніх відносинах – незалежність.

Незалежна (суверенна) держава – це країна, яка реалізує власну внутрішню й зовнішню політику на основі суверенної волі своїх громадян або правителя (монарха) і здатна проводити свою національну політику та відстоювати національні інтереси на міжнародній арені.

Територія держави – це визначена на основі норм міжнародного права частина простору земної кулі, яка перебуває під виключним суверенітетом цієї держави. Кожна країна має право на територіальну цілісність, кожна нація має право на самовизначення.

До складу державної території належать: сухопутний, водний та повітряний простір.

Відповідно до норм міжнародного права виділяють території 3-х видів:

1. Території суверенних держав.

2. Залежні країни й території (колонії, протекторати, підопічні території).

3. Води (акваторія) відкритого моря й територія Антарктиди.

Формування території держави може відбуватися такими шляхами:

• освоєння територій, що не були заселені;

• приєднання територій, які належали іншим державам (завоювання, оренда тощо).

Розвиток території зі статусом державності залежить від її розмірів і форми (табл. 1.1).

За геометричними ознаками території країн класифікують так: компактні, витягнуті та складної конфігурації.

Основні об’єкти політичної карти світу:

1. Суверенні держави.

2. Колонії.

3. Острівні території («заморські департаменти»).

4. Території з невизначеним статусом (Західна Сахара).

 

Транзитність, транспортні коридори

Адаптація до умов національного ринку

Філіали зарубіжних фірм та спільні підприємства

Рух товарів, послуг, інформації, капіталів, технологій

Транскордонні: ВЕЗ, зони вільної торгівлі, митні союзи

Комунікаційна функція

		Специфіка прикордонних господарств				Поліструктурність господарства країн
	Чинники співпраці держав			Етнокультурна ситуація в країні, регіоні				Політика держави

 

Бар’єрна функція

Ускладнення митних процедур

Застосування обмежень в експортно-імпортних операціях

Валютні відносини

Обмеження квотами і ліцензіями

Регулювання ставками в’їздного мита

Транскордонні міграції людей

Обмеження іноземних капіталовкладень

Рисунок 1.2 – Функції державного кордону

Суверенна держава – незалежна держава, що має такі ознаки:

• визнання її незалежного статусу світовим співтовариством, тобто іншими країнами, їхніми союзами та міжнародними організаціями; наявність органів державної влади, символів держави: Конституції, прапора, герба, гімну;

• наявність державного права на території держави; наявність території, у межах якої держава здійснює свою владу й суверенітет.

Колонія – це країна, яка контролюються владою іноземної держави і не має статусу державності, економічної й політичної самостійності (Пуерто-Рико – США, Антильські острови – Нідерланди, Бермудські острови – Великобританія, Самоа – США та ін.).

 

Таблиця 1.1 – Розміри територій країн світу

Група країн	Територія країни	Кількість країн	Частка даної групи країн від площі суходолу світу,%	Країни
Гігантські	понад 3 млн. км2	7	46,5	Росія, Канада, США, Китай, Бразилія, Австралія, Індія
Великі	від 1 до 3 млн. км2	23	28,5	ПАР, Казахстан, Саудівська Аравія, Судан, Аргентина, Єгипет, Мексика, Нігерія та ін.
Середні	від 250 тис до 1 млн. км2	менше 40	14,5	Україна, Туреччина, Пакистан, Франція, Мадагаскар, Іспанія, ФРН, Польща та ін.
Малі	близько 250 тис. км2	близько 100	більше 10	Латвія, Литва, Естонія, Угорщина, Чехія, Молдова та ін..
Найменші	більше 25 тис. км2	28	0,2	Люксембург, Монако, Ліхтенштейн, Андорра, Сан-Марино, Ватикан та ін.

 

Усього суб’єктами міжнародних відносин є 192 держави (в Європі – 43, Азії – 46, Африці – 53, в Австралії та Океанії – 15, Америці – 35), з яких 166 незалежних суверенних держав, 26 держав – із частково обмеженим суверенітетом. Членами ООН є 191 держава (Ватикан не є членом ООН), Окрім цього, є країни та території з визнаним міжнародною спільнотою статусом:

Підопічні території – землі, тимчасово передані ООН під управління тієї чи іншої держави (Острови Палау в Тихому океані).

Протекторати – державні утворення, що делегують свої зовнішньополітичні (іноді й внутрішньополітичні) права суверенній державі. Серед них є острівні території – залежні заморські території, на які розповсюджується суверенітет метрополій (Французька Гвіана, Нова Каледонія, Гваделупа, Реюньйон, Французька Полінезія – французькі регіони; Азорські острови, острів Мадейра – португальські регіони тощо).

Володіння – малі, малонаселені острови (австралійські: Кокосові острови, острів Різдва; британські: острів Піктерн, Вознесенія, Св. Олени, Тристан-да-Кунья; американські: острови Уейк, Норфолк, Мідуей; чилійський острів Пасхи та ін.);

Невизнані країни – самопроголошені території, що не визнаються абсолютною більшістю країн світу: Придністровська Молдавська Республіка, Турецька Республіка Північного Кіпру, Косово, Абхазія, Нагорний Карабах, Південна Осетія тощо.

«Неприєднані» країни з особливим статусом – самокеровані (автономні) заморські території (наприклад, Сен-П’єр і Мікелон, Майотта – французькі «територіальні утворення особливого статусу»)

Кожна країна світу має свої неповторні особливості, але є певні ознаки і характеристики за якими країни можна типізувати.

Тип країни – об’єктивно сформований і відносно стійкий комплекс умов і особливостей розвитку, що характеризує роль і місце країни у світовому співтоваристві на певному етапі розвитку. Існування типів країн, їхня історична еволюція є наслідком того, що в глобальній економіці зберігаються значні міждержавні відмінності як за рівнем доходу, так і за ступенем ефективності праці й капіталу.

Існують різні класифікації країн, які враховують багато показників, що характеризують рівень економічного та соціального розвитку, історичні й політичні аспекти, а саме:

- за площею;

- за чисельністю населення;

- за політичною структурою;

- за рівнем розвитку науки й техніки;

- за рівнем соціально-економічного розвитку.

Крім указаних, існують класифікації за віддаленістю від моря, природно-ресурсним потенціалом, типом відтворення населення, рівнем урбанізації, національним складом населення, формою правління тощо.

Для визначення певних типів країн за рівнем соціально-економічного розвитку використовують різні критерії, основними з яких є:

– макроекономічні показники (ВНП або ВВП, національний прибуток на душу населення, особисте споживання на душу населення);

– рівень життя населення (дитяча смертність, забезпеченість продуктами харчування, житлом, медичними послугами, предметами першої необхідності);

– структура економіки (переважання промислового або сільськогосподарського виробництва, галузева структура промисловості тощо);

– структура експорту (переважання сировини або готової продукції, види продукції);

– продуктивність праці;

– самозабезпеченість країни продуктами харчування;

– рівень стабільності політичної системи, дотримання прав людини;

– гострота соціальних проблем.

Загальновизнаним показником для визначення рівня економічного розвитку країни є валовий внутрішній продукт(ВВП).

За цими критеріями традиційно виділяють 5 типів країн:

1. Економічно високорозвинені країни із ВВП понад 30 тис дол. США на душу населення (США, Японія, Швейцарія, Норвегія, Данія, Сінгапур, Малайзія).

2. Країни із середнім рівнем розвитку (10 – 30 тис. дол. США на душу населення) – Канада, ФРН, Франція, Великобританія, Ісландія, Італія, Греція, Нідерланди, Бельгія, Швеція, Австрія Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Португалія, Іспанія, Фінляндія, Республіка Корея, Австралія, Нова Зеландія.

3. Країни із ВВП від 3 до 10 тис. дол. США на душу населення (Саудівська Аравія, Іран, Туреччина, Ізраїль, ПАР, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Хорватія, Індонезія, Мексика, Бразилія, Венесуела, Чилі, Аргентина).

4. Країни із ВВП від 1 до 3 тис. дол. США на душу населення (Росія, Білорусь, Україна, Естонія, Латвія, Литва, Боснія й Герцеговина, Сербія, Чорногорія, Македонія, Румунія, Болгарія, Казахстан, Єгипет, Лівія, Алжир, Марокко, Куба, Перу, Сурінам, Колумбія, Еквадор, Болівія, Парагвай, Лаос)

5. Країни із ВВП менш ніж 1 тис. дол. на душу населення (Китай, Монголія, Північна Корея, В’єтнам, Індія, Афганістан, Пакистан, Таїланд, Камбоджа, країни центральної Африки, Гайана, Гватемала, Сальвадор, Албанія, Ірак, Ємен, Мадагаскар).

Структуру господарства країни визначають або за галузевою структурою зайнятості або за галузевою структурою ВВП. Згідно з цим виділяють: аграрні, індустріальні, постіндустріальні, аграрно-індустріальні (індустріально-аграрні) країни.

У ХХІ столітті головними критеріями класифікації країн світу є рівень економічного розвитку, якість життя населення, а найбільш прийнятною класифікаційною ознакою є індекс людського розвитку (ІЛР), котрий застосовується в щорічних доповідях ПРООН. У 2009 році за показником ІЛР Україна була на 68-му місці, у 2016 р. – на 84-му місці. (Росія у 2016 р. – на 49-му). В основі ІЛР лежать три показники:

- середня тривалість життя;

- грамотність населення й ступінь охоплення його освітою;

- ВВП на душу населення. 

На основі багаторічних спостережень ПРООН за синтетичним показником ІЛР поділяє країни світу на три групи:

1. Розвинені (високорозвинені) країни загального добробуту або країни золотого мільярда, або соціальні країни, або країни першого світу (22 країни Європи: Австрія, Андорра, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Монако, Нідерланди, Ліхтенштейн, Люксембург, Норвегія, Португалія, Сан-Марино, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція, Швейцарія, а також Австралія, Ізраїль, Канада, Кіпр, Нова Зеландія, США, Японія). Основна закономірність цих країн – наявність високо розвиненого господарства, в якому поєднується діяльність держави й потужних угруповань капіталу. На них припадає майже половина ВВП та виробництва промислової продукції світу, більша частина оборотів світової зовнішньої торгівлі. Але найважливішою їх ознакою є частка ВВП, що виділяється на соціальні потреби. За цим показником країни загального добробуту поділяють на три підгрупи: ліберальні країни (частка ВВП на соціальні потреби 20 %); консервативні країни (30 %); соціал-демократичні країни (понад 30 %).

Для виокремлення високо розвинених країн уживають також факт приналежності їх до створеної у 1960 році для координації світової економічної та торгової політики Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). До ОЕСР входять 29 країн, у тому числі в Європі: Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Фінляндія, Франція, ФРН, Чехія, Угорщина, Швеція, Швейцарія; в Америці: Канада, Мексика, США; в Азії: Корейська Республіка, Туреччина, Японія; Австралія, Нова Зеландія. Проте частина країн (Корейська Республіка, Мексика, Польща, Туреччина, Угорщина, Чехія) за рівнем розвитку, якістю життя значно поступаються іншим членам ОЕСР. Основні ж координаційні функції виконувала до недавно велика сімка (США, Японія, Велика Британія, Франція, ФРН, Італія, Канада,), потім велика вісімка (США, Японія, Велика Британія, Франція, ФРН, Італія,Канада, Росія), а зараз у такій якості функціонує велика двадцятка (США, Японія, Велика Британія, Франція, ФРН, Італія, Канада, Росія, Європейський Союз, Китай, Австралія, Індія, Бразилія, Аргентина, Мексика, ПАР, Туреччина, Індонезія, Саудівська Аравія, Корейська Республіка).

Велика сімка в 1989 році створила «Міжнародну групу з розробки фінансових заходів боротьби з «відмиванням» грошей» – FATF, куди входить 30 країн.

2. Друга група – це країни із середнім рівнем розвитку – близько 50-ти індустріальних та індустріально-аграрних країн, у яких сформувався сучасний механізм ринкової економіки, але їхні господарства мають рівень економічних показників менший, ніж у високорозвинених країнах та у них не до кінця сформовані господарські структури.

В Європі – це постсоціалістичні країни (Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія); нові незалежні держави, країни з перехідною економікою, транзитні країни: колишні республіки СРСР (Росія, Україна, Білорусь, Латвія, Литва, Естонія, Молдова), Югославії (Македонія, Сербія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Хорватія, Словенія), Чехословаччини (Чехія, Словаччина), Мальта;

В Азії – це нові індустріальні країни першої хвилі (Корейська Республіка, Тайвань, Сінгапур), другої хвилі (Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Індія, Іран, Китай, Туреччина, Пакистан); нові незалежні країни Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан.

В Африці – це ПАР.

В Америці: країни нової індустріалізаці: (Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі).

До другої групи слід віднести також декілька десятків країн, що розвиваються, у тому числі країни ОПЕК (Індонезія, Ірак, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ, Саудівська Аравія, Алжир, Габон, Нігерія, Венесуела).

Тут можлива й інша класифікація постсоціалістичних країн:

а) більш розвинені країни, що ввійшли до Європейського Союзу (Болгарія, Польща, Угорщина, Словенія, Румунія, Чехія, Словаччина);

б) країни Східної Європи й Азії з перехідними економіками (Україна, Молдова, Грузія, Казахстан, Білорусь, Вірменія, Албанія, Азейбарджан, Македонія, Сербія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Хорватія, Монголія);

в) країни з великими ресурсами, що прагнуть до домінуючої ролі в Євразії – Росія, Китай.

Третя група – це країни, що розвиваються (130 країн територій Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії). У країнах, що розвиваються, проживає основна маса населення Землі 3,8 млрд. людей, де середній рівень ВНП становить 600 доларів. Рівень ВНП найбіднішої країни світу Ефіопії в 146 разів нижчий, ніж у США. Але серед країн, що розвиваються, намітилася стійка тенденція до розшарування. Саме із цього факту виходять багато західних політологів, які, починаючи з 1973 – 1975 рр., пропонують підрозділяти країни, що розвиваються, на «третій світ», «четвертий світ» і навіть «п'ятий світ». До «третього світу» відносять країни члени ОПЕК (тобто країни – експортери нафти), до «четвертого світу» групу так званих нових індустріальних країн – Сінгапур, Південну Корею, Алжир, Єгипет, Бразилію, Мексику, Туреччину, Індію, Таїланд, Філіппіни, Сирію тощо, тобто країни, що домоглися в порівнянні з іншими країнами, що розвиваються, досить високих темпів економічного зростання (шляхами, відмінними від країн – членів ОПЕК). Ця група країн виділяється високою само забезпеченістю, виникла в результаті створення диверсифікованої структури економіки, ефективного розвитку важкої індустрії. Ця група є еталоном для інших країн третього світу. До «п'ятого світу» – найслабкіші в економічному відношенні, «найменш розвинені країни» субсахарської Африки, Сомалі, Ефіопія, Мозамбік, Ангола, Танзанія, Чад, Афганістан, Бангладеш, Камбоджа, Ємен, С’єра-Леоне, КНДР, Лаос та інші (понад 40 держав). Найменш розвинуті країни – аграрні та доіндустріальні країни з переважанням монокультури в сільському господарстві («бананові республіки») чи невеликі острівні країни і країни, що експортують продукцію гірничодобувної промисловості. Друга група країн характеризується тим, що за останні десятиліття темпи їхнього економічного росту були не просто низькими, а безупинно скорочувалися. Загальним показником для цих країн є відсутність на їхніх територіях великих запасів корисних копалин, що представляють інтерес для світової економіки.

У глобальній економіці країни класифікуються також за рівнем доходів, за ступенем ефективності праці та капіталу та часткою доданої вартості у ВВП. Існує група високорозвинених країн, ВВП яких уміщує значну частку доданої вартості. Ця вартість створюється інноваціями й відповідними технологіями, а також технологіями для виробництва інновацій та нових технологій. Продукти та послуги, що створюються в них мають переважно унікальний характер.

До другої групи належать країни, ВВП яких має додаткову вартість, що створюється масовим виробництвом на основі стандартних технологій. Виробництво товарів і послуг зростає, але додаткова вартість, яка в них є, із часом зменшується.

До третьої групи входять країни з багатими природними ресурсами. Основою їх ВВП у значній мірі є природна рента. Всі ці три групи країн взаємопов’язані між собою. Для того щоб країна зосередилася на моделі «країна з економікою послуг», необхідно аби інші країни виконували свою роль як індустріальні економіки.

До четвертої групи відносяться країни, що мають дуже низький рівень ВВП. Їхня частка в сучасному глобалізованому світі досить мала, дуже низький рівень життя й уся надія на подальше їхнє існування пов’язана лише з гуманним відношенням до них із боку світової спільноти.

Розходження між країнами за показником ВВП, тобто за рівнем добробуту, можуть приводити до конфліктів між країнами, але, як свідчать факти, це відбувається, в основному, тоді, коли багаті й більш могутні країни намагаються завоювати або колонізувати бідні й більш патріархальні країни. Країни Європи робили це протягом чотирьох сторіч і створили декілька колоніальних імперій, потім колонії повстали проти колоніальних держав, колоніальна система припинила своє існування, відбулася деколонізація і на зміну колоніальним визвольним війнам прийшли конфлікти між звільненими народами.

Усі ці класифікації досить умовні. Так, наприклад, південноєвропейські країни, не завжди відносять до першої групи, а інші, наприклад, нафтодобувні країни, займають проміжне положення між другою й третьою групами. Тому існують поняття «країни, що динамічно розвиваються», «бідні країни», «країни третього світу» тощо.

Для досягнення світового сталого розвитку необхідні відносини партнерства між усіма країнами світу. Розвинені країни повинні допомагати країнам, що розвиваються, капіталовкладеннями для стимулювання економічного зростання й забезпечення стабільного задоволення основних потреб населення. Згідно з Женевською програмою дій «світ повинен запропонувати допомогу країнам, що розвиваються, в управлінні економікою і її диверсифікованості, а також у раціональному управлінніприродними ресурсами з метою сталого розвитку. Країни «третього світу» не зможуть розвиватися, якщо вони будуть обтяжені величезними зовнішніми боргами. Вони не матимуть можливості фінансувати свій розвиток, якщо ціни на їхню продукцію на світових ринках залишаться низькими. Фінансова допомога повинна надаватися на вирішення екологічних проблем і забезпечення основних потреб бідних і знедолених».