Геоекономіка й геополітика. Регіоналізація: сучасні підходи до поділу світу та окремих країн на регіони. Регіони світу

Сучасні особливості розвитку світового господарства вимагають нових поглядів і нових підходів до їхнього аналізу, вивчення та прогнозування. Відповідно структурні зміни, що відбуваються на світовій арені, зумовили виникнення нового наукового напряму – геоекономіки. Сам термін «Геоекономіка» було введено американцем Едвардом Люттваком у кінці 80-х років ХХ століття, хоча витоки геоекономіки давніші – їхній початок у європейській економічній думці ХVІІ – ХІХ ст. – англійській, французькій, німецькій. Основним джерелом геоекономіки є класична політекономія й геополітика. Основи геоекономіки є у творах класика європейської економічної думки Ф. Ліста, який розробив теорію продуктивних сил, у якій виділив «розумовий капітал» як головне джерело багатства нації та висловив фундаментальну для геоекономіки ідею про автаркію великих просторів, котрі характеризуються економічною самостійністю, де внутрішні зв’язки й обмін створюють певну органічну єдність.

У світі сформувалось три провідні геоекономічні школи – американська, російська та італійська. Американський учений Е. Люттвак убачає в геоекономіці теоретичне обґрунтування державної політики для досягнення перемоги в міжнародних економічних змаганнях.

На думку представника російської геоекономічної школи Є. Кочетова, геоекономіка – це системна концепція, відповідно до якої політика держави залежить від економічних факторів, оперування на геоекономічному атласі світу, включення національних економік і їхніх господарських суб’єктів до світових інтернаціоналізованих відтворювальних ядер (ланцюгів) для участі у формуванні й перерозподілі світового доходу. Італійські вчені К. Жак та П. Савона під геоекономікою розуміють дисципліну, яка розглядає державу як систему, яка конкурує з іншими системами-країнами на світовій арені. Конкуренція між країнами ведеться за встановленими правилами. Тому фундаментальний аспект геоекономіки – це вивчення нормативних стандартів, що регулюють економіку й міжнародну торгівлю, а також умов, які б сприяли підвищенню як внутрішньої (фінансова й транспортна інфраструктура, освіта, наука, надання послуг), так і зовнішньої (зайняття відповідної ніші у світовій економіці, активна участь у міжнародних організаціях, гнучкість податкової політики з точки зору конкурентності) конкурентоспроможності системи-країни.

Не суперечить поглядам, що відображають різноаспектність геоекономіку, й українська наукова думка: геоекономіка – це наука про економічні війни між країнами, коли боротьба ведеться без застосування військової сили за вигідні регіональні позиції (ринки сировини й збуту, транспортні коридори) у світовому господарстві.

З відмиранням двополюсного світу першість належить геоекономіці, а не геополітиці. Всі конфліктні ситуації вирішуватимуться економічними методами, а отже, на думку вчених, геоекономіка приходить на зміну геополітиці. При цьому, геоекономіка не є протилежністю геополітики, для досягнення геополітичних завдань необхідно застосовувати аналіз і теорію, підготовлену завдяки використанню економічних методів. Звідси випливає, що геоекономіка – це метод геополітики, а не її замінник.

Геоеконономічні процеси розглядаються в трьох площинах (рівнях): міжрегіональний рівень; державний рівень; глобальний рівень. Державний рівень міжнародних економічних відносин включає економічну взаємодію між державами; міжрегіональний – між регіонами всередині країни, чи регіонами інших країн; глобальний – економічні відносини між міждержавними регіональними об’єднаннями, транснаціональними корпораціями чи наднаціональними фінансово-економічними структурами.

Суб’єктами сучасних міжнародних відносин відповідно виступають: держави; міждержавні регіональні об’єднання (наприклад, ЄС, СНД); наднаціональні фінансово-економічні структури (наприклад, СОТ, МВФ, тощо); регіони; транснаціональні корпорації (ТНК).

Функціонування й економічна взаємодія суб’єктів міжнародних відносин формують геоекономічний простір. Геоекономічний простір – категорія, яка характеризує системні зв’язки між суб’єктами міжнародних відносин на різних ієрархічних рівнях.

Геоекономіка й геополітика тісно взаємопов’язані з окремими науковими дисциплінами. Геополітика, як і геоекономіка, – молода дисципліна. Як окрема наукова галузь вона сформувалась наприкінці ХХ ст., хоча термін «геополітика» було запроваджено шведським вченим Ю. Р. Челленом ще у 1917 р. У різний час у термін «геополітика» вкладався різний зміст, проте концептуальний зміст геополітики будувався за принципом «географічне середовище – держава – зовнішня політика». Геополітика являє собою систему поглядів на можливість та продуктивність використання просторових факторів міжнародних відносин в інтересах гарантування національної безпеки.

У контексті сучасних глобалізаційних процесів геополітика – це наука про вміння використовувати знання про різні території, про країни для вироблення й обґрунтування політики держави, це мистецтво управління практичною політикою. Отже, визначальним чинником геополітики є взаємозв’язок між суспільними інститутами та територією. Геополітика включає широкий спектр проблем, серед яких вагоме місце належить проблемам глобалізації й регіоналізації. В умовах глобалізації посилився вплив світогосподарських процесів не лише на макрорегіональному (міждержавному) рівні, але й на регіональному. А для цього слід  ураховувати вплив геополітичних і геоекономічних факторів на розвиток окремих регіонів країни.

Об’єктом дослідження геополітики, як і геоекономіки, є ті ж суб’єкти міжнародних відносин – регіони, держави, міжрегіональні об’єднання, національні фінансово-економічні структури, транснаціональні компанії.

Геополітичні процеси, як і геоекономічні, слід розглядати на трьох рівнях – державному, міжрегіональному, глобальному. Геоекономічні й геополітичні процеси тісно переплітаються й впливають один на одного. Суб’єкти міжнародних відносин перебувають під дією як геоекономічних, так і геополітичних процесів й одночасно самі визначають цей вплив.

На сучасному етапі в умовах посилення глобалізаційних процесів вплив держави як суб’єкта міжнародних відносин на геоекономічні та геополітичні процеси у світі дещо зменшується. Натомість зростає роль окремих регіонів усередині країни, міжрегіональних наддержавних об’єднань, окремих корпорацій, наднаціональних фінансових структур – ззовні. У багатьох країнах, включаючи розвинені країни, є регіональні рухи, що вимагають значної автономії або відокремлення, має місце тенденція - втрати влади центрального апарата державного управління через передачу її субдержавним, регіональним, провінційним і місцевим політичним утворенням. Тобто, країни, залишаючись ключовими гравцями на полі міжнародної економіки та політики, у будь-який час можуть втратити суверенітет, державні функції й владу. Держава не в змозі контролювати фінансові потоки, впливати на динаміку світового ринку традиційними методами. Владні структури держав значною мірою втратили можливість контролювати потік грошей, що течуть у їхні країни й назовні, і зіштовхуються з усе більшими труднощами в контролюванні потоку ідей, технологій, товарів, і людей, тобто, державні кордони стали максимально прозорі.  

Для державності всі ці зміни є негативними тенденціями, здатними викликати  поступове відмирання інституту держави, загальновизнаної норми із часів Вестфальского миру 1648 р. У сучасному світі існують реальні загрози: зникнення державної влади й виникнення нових збанкрутілих країн типу Сомалі; розпаду держав; посилення міжплемінних, етнічних і релігійних конфліктів; появи міжнародних кримінальних мафіозних структур; зростання числа біженців до десятків мільйонів; поширення ядерної зброї; розповзання тероризму, повсюдної різанини й етнічних чищень. Реалізація цих загроз цілком можливо може призвести або до всесвітньої анархії, або до різних форм взаємодії народів у напрямку нейтралізації негативних процесів.

Удале застосування геоекономічних і геополітичних прийомів повинно зберегти цінність інституту держави як арбітра та гаранта стабільності й безпеки у світі. Але й сучасна держава має бути іншою, її функції повинні модифікуватися, вона зобов’язана відповідати вимогам громадян і не тільки тим, які зараз живуть, але й майбутнім поколінням.

Суперечливість розвитку світової господарської системи, що відбувається під впливом глобалізаційних процесів, полягає, з одного боку, у зменшенні функцій і ролі держави, а з іншого – у збереженні функцій незалежності та самостійності національних держав у світовому економічному просторі. Роль держави в новій геополітичній ситуації повинна не тільки зростати, але й зосереджуватись на формуванні стратегії оборонно-наступального характеру з урахуванням можливих форм прояву глобалізації.

При зміцненні ролі державних інституцій не слід недооцінювати важливу психологічну роль національної самобутності держави, яка базується на мові й спільності культурної спадщини.

В економічній, географічній, країнознавчій, краєзнавчій літературі для визначення певної території найчастіше вживають два поняття: «регіон» і «район», причому досить часто між цими поняттями ставиться знак рівності, тобто терміни «район» та «регіон» є синонімами. Слово «регіон», звідки «регіональний» є родовим для багатьох наукових понять. У країнах світу термін «регіон» вживається для визначення будь-яких територій, які не дозволяють визначити їх якимись іншими термінами. Завдяки терміну «регіон» у сучасній науці з'явилися поняття: «регіоналізація», «регіоналізм», «регіональні науки», «регіоналістика», «регіонознавство», «регіональний розвиток», «регіональна економіка», «регіональна політика».

Основою для виділення різних регіонів світу служать відмінності одних частин нашої планети від інших. Згідно з загальними критеріями ці відмінності об’єднують у три групи: природні, історичні й соціально-економічні.

Природні відмінності визначаються об’єктивними геологічними, географічними та біологічними особливостями окремих частин Землі. Зокрема, поділ світу на материки ні в кого не викликає сумніву, бо в природі насправді існують частини суходолу, реально роз’єднані водами Світового океану. Реально існуючий природно-геологічний поділ світу – це одна з багатьох підстав для його регіоналізації.

Дія географічних і біологічних чинників у виділенні регіонів світу не менш важлива. Загальновідомо, що географічна оболонка Землі має низку закономірностей. До найважливіших із них належать: цілісність, ритмічність, висотна поясність і горизонтальна зональність. Останні дві закономірності й служать підставами регіонального поділу світу.

Історичні відмінності в загальних ознаках і в найбільших просторових виявах полягають у виділенні на Землі окремих частин світу, згідно з історичними подіями. Особливо яскраво це виявляється в поділі одного материка Євразії на дві частини світу – Європу й Азію або ж об’єднанні двох материків – Північної та Південної Америки в одну частину світу – Америку.

У багатьох випадках географічні й історичні чинники у виділенні регіонів гармонійно поєднуються. Так утворюються історико-географічні регіони. Прикладів можна навести безліч. Регіональні поняття «арабський світ», «країни Північної Африки» фактично є гармонійним поєднанням пустельних і напівпустельних ландшафтів з історично адаптованою до них культурою арабських народів.

Важливу роль географічні та історичні чинники відіграють й у виділенні економічних районів світу. Різниця в природних умовах і ресурсах різних частин нашої планети сприяє спеціалізації на виробництві певної продукції. На певній території світу, в окремій країні чи їхній групі випуск певних виробів або надання певних послуг стає об’єктивно більш ефективним, ніж будь-де за їхніми межами. Спеціалізація господарства окремого регіону чи країни світу складається історично. З розвитком господарства вона може суттєво змінюватися. Щоб визначити спеціалізацію території, необхідно з’ясувати принципи розміщення виробництва.

Чинниками розвитку певної спеціалізації є:

а) природні умови та ресурси;

б) наявність трудових ресурсів;

в) особливості географічного положення, зокрема, відносно транспортної інфраструктури;

г) галузі господарства, що сформувалися історично;

д) виконання певного державного замовлення чи реалізація якогось глобального або регіонального проекту.

Із часом окремі регіони світу починають відрізнятися один від одного вже не тільки природними та історичними, а й економічними умовами та трудовими ресурсами. Так, в одному регіоні виробляють метал і машини, в іншому – вирощують банани й ананаси, у третьому – пропонують послуги з відпочинку й лікування. Спеціалізуючись на виробництві певної продукції в умовах глобалізації, кожен регіон світу забезпечує нею інші частини світу, і отримує те, чого йому не вистачає. Так відбувається обмін результатами праці. Такий поділ праці між окремими територіями називається географічним або територіальним.

У цілому обґрунтований і раціональний поділ усього світу або його окремих складових на просторово-територіальні частини базується на теорії районування або регіоналізації. Ця теорія дає змогу науково обґрунтувати виокремлення регіонів, які об'єктивно відіграють значну роль як у цілому на нашій планеті, так і на окремих континентах або ж у межах тих чи інших країн. Тому виділення, наприклад, Південної Азії або регіону Південна Азія, чи інакше Південного регіону Азії, ґрунтується на науково усвідомленому пізнанні специфіки цієї частини Азії, природної, історичної, культурної, соціально-економічної тощо. Виокремлюючи регіон Північна Італія, маємо на увазі, насамперед, не лише суто географічний фактор – ця частина Італії знаходиться в її північній частині. Нас цікавлять її специфічні ознаки, які чітко виділяються на фоні всієї країни, насамперед, історико-політичні процеси, які тут відбуваються, ментальність місцевого населення, умови соціально-економічного розвитку тощо.

Теорія регіоналізації найбільше переймається питаннями, які стосуються методики виділення окремих частин у межах тієї чи іншої країни. Глибокі теоретичні розробки щодо регіоналізації окремих частин світу, чи материків майже відсутні, а ті, що є – не позбавлені помилок, стереотипів і пережитків минулого. Поняття «регіон» у «Туристичному країнознавстві» - це не лише суходіл, не тільки материки й острівні ділянки нашої планети, а й водні простори. Тобто регіон може складатися із суходільної території й акваторії. Як приклад можна навести Карибський регіон або регіон Карибського моря, який складається переважно зі значної кількості острівних країн, і водних просторів, які їх роз'єднують та об’єднують. Те саме можна сказати й про острівні регіони Тихого океану: Океанія, Меланезія, Мікронезія. Досить часто вживають поняття Середземноморський регіон, Чорноморський регіон, район Перської затоки тощо. Але тут поняття регіон більше стосується суходолу та безпосередньо прилеглих до нього акваторій.      

«Регіоналізація» та «регіоналізм» – це поняття, що вживаються переважно в міжнародній практиці поруч із поняттям «глобалізація», яка в цьому контексті являє собою процес зміцнення контактів між різними регіонами частинами світу. Теорія регіоналізації найперше почала розвиватися в країнах, які мали потребу в подібних наукових і політичних обґрунтуваннях. Це були або дуже великі держави зі значною внутрішньою диференціацією, або ж потужні імперії зі значно віддаленими і відмінними від метрополії володіннями, або країни з досить значною територіальною диференціацією. Тому не дивно, що теоретико-методологічні засади регіоналізації й конкретні спроби виокремлення регіонів належать ученим США, Канади, Росії (Російська імперія, Радянський Союз), Великої Британії, Франції тощо.  

Регіоналізація в сучасному розумінні – це поглиблення міжнародних зв’язків на компактному просторі, який називається регіоном. На рівні країни регіоналізація – це поділ її території на рівнозначні або ієрархічно підпорядковані супідрядні територіальні осередки на базі одного або сукупності критеріїв, регіоналізм – це політика, спрямована на підвищення ролі регіонів у різноманітних сферах життя країни. Регіональні науки – це науки про регіони, у тому числі й регіональна економіка, розміщення продуктивних сил, регіональна політика, регіонознавство тощо.

Відповідно до сучасного стану економічного, історичного, культурного та географічного розвитку країн світу оптимальною є історикогеографічна типологізація, в якій виділяють 18 регіонів світу (табл. 2.4). Так, Європу традиційно поділяють на Західну, Північну, Східну та Південну. Але після розпаду держав колишнього соціалістичного табору Східну Європу доцільно розглядати як два регіони: Східну Європу (в якій залишилися європейська частина Росії, Україна, країни Прибалтики, Білорусь, Польща та ін.) та Південно-Східну Європу (куди ввійшли країни південної частини регіону: Болгарія, країни колишньої Югославії, Румунія, Молдова тощо).

Азію традиційно поділяють на Південно-Західну (або Близький та Середній Схід), Південну, Східну та Південно-Східну. Території цих регіонів склалися давно. Доцільне виділення також п'ятого регіону – Північно-Східної та Центральної Азії, до якого ввійшли азіатські країни та території колишнього СРСР (азіатська частина Росії, Казахстан, країни Середньої Азії).

В Америці виділяють Північну Америку або Англо-Америку та Латинську Америку, яка поділяється на два субрегіони: Середню Америку (Мексика та країни Центральної Америки і Вест-Індії) та Південну Америку, що складається з Андських країн та країн Амазонії і Ла-Плати. Має право на існування й поділ на три регіони: Північну, Центральну і Південну Америку.

Африку, згідно з історичними, культурно-етнічними, географічними аспектами традиційно поділяють на п’ять регіонів: Північний, Західний, Центральний, Східний та Південний.

До історико-географічного регіону Австралії та Океанії належать материк Австралія та всі острівні держави й території Тихого океану.

Відмінність у природних умовах, економічна й культурна специфіка сформували всередині регіонів окремі, відносно єдині території нижчого рангу – субрегіони. Вони виражені в Азії (Близький Схід, Середній Схід, Закавказзя, Далекий Схід, Середня Азія та ін.), в Європі (Прибалтика, Скандинавія, Британські острови, Балканські країни тощо) та ін.

На карті світу виділяють такі історико-географічні субрегіони, що об’єднують країни за ознаками сусідства, спільності історичного та господарсько-культурного розвитку:  

 

Таблиця 1.2 – Сучасні підходи до регіонального поділу світу

Частина світу, континент	І. Родіонова	Б. Яценко	П. Масляк,  Я. Олійник, А. Степаненко	В. Макса-ковський	В. Семенов
Європа	1. Західна 2. Центральна і Східна	1. Західна 2. Центральна 3. Східна	1. Північна 2. Західна 3. Південна 4. Східна	1. Середня 2. Північна 3. Південна 4. Східна	1. Північна 2. Західна 3. Східна (Центральна) 4. Південна 5. Південно-Східна
Азія	1. Південно-Західна 2. Південна 3. Південно-Східна 4. Центральна і Східна	1. Північна 2. Центральна 3. Південно-Західна 4. Південна 5. Південно-Східна 6. Східна	1. Південно-Західна 2. Південна 3. Південно-Східна 4. Східна і Центральна	1. Південно-Західна 2. Південна 3. Південно-Східна	1. Південно-Західна 2. Центральна 3. Південна 4. Південно-Східна 5. Північно-Східна 6. Східна
Африка	1. Північна 2. Західна й Центральна 3. Східна 4. Південна	1. Північна 2. Тропічна та Південна	1. Північна 2. Західна й Центральна 3. Східна і Південна	1. Північна 2. Західна 3. Центральна 4. Східна 5. Південна	1. Північна 2. Західна 3. Центральна 4. Східна 5. Південна
Америка	1. Північна 2. Карибські країни 3. Південна	1. Англо-Америка 2. Латинська	1. Північна 2. Центральна 3. Південна	1. Північна 2. Латинська	1. Північна 2. Центральна 3. Південна
Австралія та Океанія	1. Австралія 2. Океанія	Австралія та Океанія	Австралія та Океанія	Австралія та Океанія	1. Австралія 2. Океанія

 

– Близький Схід – розташований на межі Азії та Північної Африки. Охоплює Єгипет, Судан, Ізраїль, Сирію, Ліван, Туреччину, Ірак, Кіпр, країни Аравійського півострова й невеликі держави Перської затоки;  

– Середній Схід – Іран, Афганістан. Іноді до цього субрегіону відносять також країни Близького Сходу;

– Скандинавія – Данія, Норвегія, Швеція, Ісландія;

– Сахель – Мавританія, Сенегал, Малі, Буркіна-Фасо, Нігер, Чад, Судан, частково Ефіопія й Сомалі;

– Закавказзя – Грузія, Вірменія, Азербайджан;

– Середня Азія – Туркменістан, Узбекистан, Таджикистан, Киргизстан;

– Далекий Схід – країни Східної Азії: схід Росії, Китай, КНДР, Південна Корея, Японія, Монголія, Тайвань;

– Магриб (краъни пывнычноъ Африки) – Туніс, Алжир, Марокко, Лівія, Мавританія, Західна Сахара;

– Левант – країни східного узбережжя Середземного моря: Сирія, Ліван, Ізраїль, Палестина, Кіпр;  

– Прибалтика (Балтія) – Литва, Латвія, Естонія. Диференціація світу на історико-географічні регіони є найбільш природною, дає змогу універсально вивчити країни з урахуванням природних, історичних, культурних, господарських та інших особливостей.

 

Контрольні запитання

1. Дайте визначення поняттю «Туристичне країнознавство» та назвіть особливість цієї дисципліни.

2. Які напрямки розвитку має сучасне туристичне країнознавство?

3. Що є об'єктом вивчення туристичного країнознавства?

4. Сформулюйте загальне визначення предмета туристичного країнознавства.

5. Назвіть основні завдання даної наукової дисципліни.

6. У чому полягає зв’язок «Туристичного країнознавства» з іншими науками?

7. Обґрунтуйте актуальність вивчення дисципліни «Туристичне країнознавство».

8. Розкрийте зміст поняття географічного положення.

9. Укажіть основні види географічного положення й охарактеризуйте їх.

10. Назвіть етапи становлення, класифікацію та функції кордонів.

11. Дайте пояснення визначенням: країна, держава, незалежна держава.

12. Які види територій виділяють згідно з нормативами міжнародного права.

13. Назвіть та коротко охарактеризуйте типи країн.

14. Дайте визначення поняття «форма правління» та охарактеризуйте основні з них.

15. Розкажіть про адміністративно-територіальні одиниці країн, види територіального устрою.

16. Які існують типи столиць?

17. Які функції виконує столиця? Назвіть функціональні ознаки столиць.

18. Дайте визначення поняттю «цивілізація».

19. В чому полягає значення наукових праць Н. Данилевського, А. Тойнбі, С. Хантінгтона у вивченні розвитку суспільства, цивілізацій.

20. Назвіть та охарактеризуйте основні елементи, що визначають цивілізацію.

21. Проаналізуйте роль релігії в розвитку цивілізації.

22. Охарактеризуйте основні види цивілізацій за Є. Хантінгтоном.

23. Що таке глобалізація? Поясніть сутність глобалізації туризму.

24. Наведіть приклади позитивного впливу глобалізації туризму на стан національних економік.

25. Поясніть, чому процеси глобалізації економіки набули значних масштабів наприкінці ХХ ст.?

26. У чому полягає зміст економічної інтеграції? Регіоналізації?

27. Які форми економічної інтеграції ви знаєте?

28. Що таке міжнародна економічна інтеграція й чим вона відрізняється від політичної інтеграції?

29. Охарактеризуйте на прикладах переваги, які отримують країни від міжнародної економічної інтеграції.

30. Обґрунтуйте визначення геоекономіки та геополітики.  

31. Охарактеризуйте роль політичних об’єднань у сучасному світі.

32. Наведіть основні форми сучасних міжнародних економічних відносин.

33. Які види міжнародної економічної інтеграції Вам відомі?

34. Що є основою для виділення різних регіонів світу?

35. Які природно-географічні основи поділу світу на регіони вам відомі?

36. Чи можуть поєднуватися між собою географічні та історичні чинники в просторово-територіальній диференціації поверхні Землі? Поясніть.

37. Які історично-географічні регіони вам відомі?

 

Лекція 2. КРАЇНИ ЄВРОПИ

План

2.1 Загальна характеристика Європи. Регіони Європи

2.2 Значення ЄС у розвитку економіки Європи