Поиск: Рекомендуем: Почему я выбрал профессую экономиста Почему одни успешнее, чем другие Периферийные устройства ЭВМ Нейроглия (или проще глия, глиальные клетки) Категории: Астрономия Биология География Другие языки Интернет Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Механика Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Транспорт Физика Философия Финансы Химия Экология Экономика Электроника	Главная О нас Популярное ТОП Новые страницы Случайная страница Контакты FAQ ЗАКАЗАТЬ РАБОТУ Форми правління та види адміністративно-територіального устрою країн світу. Внутрішня структура держави ⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒ Залежно від способу організації влади, порядку утворення її органів та їхньої взаємодії з населенням, у світі існують дві основні форми політичної системи (державного правління, державного ладу): республіка; монархія. Республіка (лат. res – діло й publis – суспільний) – форма правління, за якою суверенні права на владу належать всім дієздатним громадянам або їхній більшості (рис. 1.3). У світі є понад 150 республік. Розрізняють такі типи республік: – президентська (США, Чилі, Аргентина, Франція, Мексика, Білорусь); – парламентська (ФРН, Італія, Індія); – президентсько-парламентська (Молдова); – парламентсько-президентська (Україна, Польща) – ісламська (Іран). Монархія (грецька monarchia – єдиновладдя) – форма правління, за якої верховна державна влада формально (цілком або частково) зосереджена в руках одноособового керівника держави – монарха (рис. 1.4). Усього у світі існує близько 40 монархій. Виділяють монархії: конституційні (Великобританія, Норвегія, Данія, Таїланд, Японія, Бельгія, Швеція та ін.). У конституційних монархіях влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі – уряду. Монарх юридично є носієм виконавчої влади, головою судової системи, формально він призначає уряд, змінює міністрів, має право розпоряджатися військовими й політичними силами, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати уряд тощо. На практиці ж усі ці повноваження належать уряду. Монарх виконує лише представницьку роль. абсолютні (Бруней, Бутан, Оман, Люксембург). В абсолютних монархіях, монарх є головним джерелом законодавчої й виконавчої влади (здійснюється залежним від монарха апаратом) та є головним розпорядником державних фінансів. теократичні (Бахрейн, Ватикан, Катар). В теократичних (від theos-Бог, kratos-сила, влада) монархіях як політична, так і духовна влада зосереджені в руках церкви. У більшості монархій діє принцип престолонаслідування, але деякі монархії мають елементи, властиві республікам, у них монарха вибирають серед очільників внутрішніх регіонів (султанатів, еміратів).   РЕСПУБЛІКА
Парламентська						Президентська
	Виборці						Виборці
	Народ						Народ
Парламент, рада, курултай меджліс, сейм, збори тощо.						Парламент, рада, сейм, конгрес, великі збори тощо.
Прем’єр-міністр						Президент
Кабінет міністрів
						Кабінет міністрів

Рисунок 1.3 – Принцип організації влади при республіканській формі правління

Своєрідним симбіозом республіканської та монархічної форми правління є 14 так званих країн Співдружності, колишніх колоній Великої Британії. У цих, по суті суверенних країнах, формально головою держави є Британська королева (монарх), що представлена в країні генералгубернатором (обов’язково її уродженцем), але фактично це республіки з типовими виборчими системами, парламентами й правлячими партіями. До них належать: Австралія, Антигуа й Барбуда, Барбадос, Беліз, Гренада, Канада, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Співдружність Багамських Островів, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Лусїс, Тувалу, Ямайка.

Унікальною політичною системою, що представлена однією країною, Лівією, є джамахирія (араб. – народовладдя, влада мас) – форма правління, при якій відсутні традиційні інститути влади; вважається, що всі державні рішення приймаються всім народом. Повна назва країни – Соціалістична Народна Лівійська Арабська джамахирія.

Будь-яка країна за формами устрою характеризується розподілом її на певні складові частини, а також розподілом повноважень між вищими органами державної влади та цими частинами.

За формами державного устрою розрізняють:

•унітарну державу – єдину конституційну цілісність з єдиною законодавчою й виконавчою владою, що складається з підпорядкованих центральній владі адміністративно-територіальних одиниць у вигляді провінцій, воєводств, департаментів, областей тощо.

Існують: класичні унітарні країни (Угорщина, Румунія, Швеція, Японія та ін.);

регіоналізовані унітарні країни, в яких окремі адміністративнотериторіальні одиниці є територіями з особливим статусом і користуються значними політичними та адміністративними правами у сфері самоврядування (Грузія, Україна, Італія, Іспанія, Велика Британія);

децентралізовані унітарні країни, де максимально можливий обсяг владних повноважень здійснюється регіональними органами самоврядування, які не представляють центральну владу (Нідерланди, Польща, Франція, Чехія);  

Рисунок 1.4 – Принцип організації влади при монархічній формі правління

федеративну державу – добровільне союзне об’єднання декількох раніше самостійних державних утворень в одну державу (Бельгія, Канада, Австралія, США, Росія, ФРН, Індія, Нігерія, Аргентина та ін.). Території, що входять до складу федерацій (республіки, штати, землі, краї, області, округи, провінції) мають високий рівень автономії та самоврядування, керуються власною конституцією, урядом, а також вибирають парламент та президента;

конфедерацію – юридичний союз суверенних держав, створений для забезпечення їхніх загальних інтересів (кантони у Швейцарії).

Як в унітарних так і у федеративних країнах існують так звані протодержави – державні утворення, які набули майже всіх ознак самостійної держави, формально залишаючись у складі іншої (Каталонія в Іспанії, Татарстан (Росія), Палестина (Ізраїль), Шотландія (Велика Британія), Квебек (Канада) та ін.). Процес утвердження таких протокраїн, як самостійних, проходить інколи болюче, супроводжується етнічними конфліктами.

Залежно від умов виникнення та подальшого розвитку системи політико-територіального поділу у федеративних державах різних регіонів відмінні. Тому загальноприйнято виділяти такі типи федерацій:

– європейський;

– північноамериканський;

– латиноамериканський;

– постсоціалістичний;

– азіатсько-африканський;

– острівний.

Європейський тип федерації пов’язаний з утворенням складних держав при об’єднанні територій, які раніше були суверенними, з наступною трансформацією часом клаптикових територій у сучасні політикоадміністративні одиниці. При цьому серед них є як етнічні, так і територіальні автономії.

Північноамериканський тип федерацій є характерним для США, Канади, Австралії. Перші самоврядні утворення в них сформувалися на базі колоніальних територій, а після завоювання незалежності держава «приростала» за рахунок освоєння нових земель, на яких спочатку створювались адміністративні одиниці, безпосередньо підпорядковані центральному уряду. Згодом вони отримували статус самостійних (штатів).

Латиноамериканські федерації традиційно розподіляються згідно з розмежуванням між колишніми іспанськими й португальськими колоніями.

Постсоціалістичні федерації сформувалися як уламки колись великих федеративних держав (Росія). Азіатсько-африканські федерації утворені внаслідок складного переплетіння етнічного районування та політико-адміністративного розподілу територій (Індія, Пакистан, Нігерія).

Острівні федерації – нове явище на політичній карті світу. До них належать: федеративні штати Мікронезії, Коморські острови, Сент-Кітс і Невіс на Антильських островах.

Суперфедерації – новітнє явище глобалізованого світу. З 1 січня 2010 р. на політичній карті Європи з’явилася нова, тепер уже держава – суб’єкт міжнародного права, що складається з поки що 27-ми країн федеративних та унітарних, республік і монархій, як високорозвинених, так і не дуже розвинених – Європейський Союз.

Парадоксальною слід визнати ситуацію в сучасному світі, коли країни, з одного боку, прагнуть до об’єднання, а з іншого – до роз’єднання. Так, у Європі майже всі країни прагнуть об’єднатися в одну суперфедерацію – Європейський Союз, а з іншого боку – ті ж країни подрібнюються до найменших розмірів. Прикладом можуть бути колишні СРСР, Югославія, Чехословаччина, Сербія й Чорногорія на теренах яких виникли суверенні країни, значна кількість яких вже вступила до ЄС (Чехія, Словаччина, Литва, Латвія, Естонія, Словенія) або прагне до цього (Україна, Сербія, Грузія).

Державну владу в країнах здійснюють різні політичні режими. Тому за методами та способами здійснення державної влади розрізняють країни з демократичними, олігархічними, автократичними, право- або лівототалітарними режимами. Політичні режими країн усіх типів можуть мати світську, теократичну, змішану форми.

З метою підвищення ефективності управління власною територією будь-яка держава, за винятком карликових, здійснює власний розподіл на окремі частини, котрі являють собою об’єднання населених пунктів та громад у вигляді внутрішніх адміністративно-територіальних регіонів (областей, штатів, провінцій, країв, воєводств, департаментів, графств, округів тощо).

На вищому ієрархічному рівні діють територіальні органи державної влади. Вони підпорядковані центральним інститутам держави або відповідним органам вищої за рангом адміністративно-територіальної одиниці. Територіальні органи державної влади забезпечують контроль центральної державної влади над територією всієї країни, збирають податки, сприяють державному регулюванню життєдіяльності різних сфер суспільства, збирають інформацію з усіх сфер життя свого регіону та ін. Історично, відповідно до типу країни, склалися два головних види територіального устрою держав – унітарний і федеративний. Федеративні держави складаються із самоврядних членів федерації, кожен з яких має власну систему органів державної влади, систему права й внутрішню структуру (рис. 1.5).

Унітарні держави не мають внутрішнього політико-територіального поділу на автономії.

У них – централізована влада, єдина правова система, однорідна територіальна диференціація (рис. 1.6). До адміністративно-територіальних одиниць нижчих ієрархічних рівнів належать: області, округи, краї, воєводства, провінції, міста також повністю урбанізовані території, території зі змішаним міським і сільським населенням, сільські округи.

На найнижчому ієрархічному щаблі – органи місцевого самоврядування. Вони вирішують проблеми повсякденного життя населення в малих регіонах: районах, комунах, повітах, гмінах, громадах, містах і селах.

Столиця держави. Особливу роль в усіх державах відіграє столиця. Вона є зосередженням органів державної влади та державного управління, судових, військово-стратегічних та інших установ, а також, як правило, економічним центром.

Столиця – це головне місто держави, адміністративно-політичний центр країни. За походженням виділяють такі столиці країн світу: стародавні (родові), історичні, штучні, тимчасові, політичні, неофіційні (економікокультурні), регіональні, релігійні.

	Федерація
Столичні округи			Самоврядні території					Території з особливим статусом
			респ.	штати	провінції	землі
Одиниці внутрішнього поділу самоврядних Територій (райони, графства, департаменти

Рисунок 1.5 – Адміністративно-територіальний поділ федеративної держави

Рисунок 1.6 – Адміністративно-територіальний поділ унітарної держави

Стародавні столиці – міста, що давно втратили столичні функції, проте зберігаються як пам’ятки, що уособлюють поширений із феодальних часів тип родового столичного поселення. Статус столиці був пов’язаний із певною владною особою (король у Кракові (Польща) і Толедо (Іспанія), імператор у Кіото (Японія), гетьман у Чигирині та Батурині (Україна), папа в Авіньйоні (Франція)).

Столиці – історичні міста, які виросли як управлінські й політичні центри (Париж, Лондон, Рим, Відень, Київ, Стокгольм, Прага, Москва).

Виникнення тимчасових (ситуаційних) столиць пов’язане з екстремальними ситуаціями політичного або природного характеру, коли основна столиця не може виконувати свої функції (Бонн у Німеччині після закінчення Другої світової війни, Віші у Франції під час Другої світової війни, Кам’янець-Подільський, Станіслав в Україні в 10 – 20-х роках ХХ ст.).

До числа штучних столиць відносять ті міста, які були штучно створені як адміністративні центри колоніальних володінь і як центри імперського впливу на певних самоврядних територіях (Харків або Глухів в Україні). Вони виникають також у невизнаних світом державах (Тирасполь у Придністровській Молдавській Республіці, Сухумі – в Абхазії).

Політичні столиці створюються заради рівноваги політичних впливів регіональних політичних сил (Вашингтон, Канберра, Абуджа) або заради організації більш ефективного просторового управління країною (Анкара, Астана, Бразилія).

Неофіційні (економіко-культурні) столиці – це міста, що не мають офіційних столичних повноважень, але котрі мають великий авторитет у державі й у світі, в яких зосереджені значні економічні, промислові, культурні, транспортно-розподільчі, фінансові потенціали своїх країн, що відіграють значну роль у світових економічних, політичних, соціокультурних процесах, і які часто називають іншими, і навіть інколи, де-факто столицями: Нью-Йорк, Ріо-де-Жанейро, Єрусалим, Сідней, Санкт-Петербург, Шанхай, Стамбул, Монреаль, Цюрих, Касабланка.     

Регіональні столиці – це міста, котрі зосереджують у собі функції центрів історичних, інколи етнокультурних регіонів, котрі мають значну питому вагу у виробництві ВВП країни та значний вплив на політику держави, розвиток її культури й рівня життя населення: Барселона, Мюнхен, Гонконг, Лос-Анджелес, Сан-Паулу, Мілан.      

Релігійні столиці – центри світових та регіональних релігій: Ватикан (католицизм), Мекка (іслам), Лхаса (ламаїзм), Єрусалим (юдаїзм, християнство).

За функціональними ознаками столичні міста можуть бути монофункціональними та поліфункціональними.

Монофункціональні столиці виконують тільки одну функцію – політичну: Абуджа, Астана, Бразилія, Вашингтон, Канберра, Оттава.

Поліфункціональні столиці разом із політичними функціями концентрують економічні, фінансові, державотворчі функції, а також, як правило, є видатними культурними, духовними або історичними центрами: Афіни, Будапешт, Варшава, Відень, Каїр, Київ, Лондон, Мадрид, Мехіко, Москва, Париж, Прага, Сеул,Токіо.

Дата добавления: 2018-10-15; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 277 | Нарушение авторских прав

Лучшие изречения:

Лаской почти всегда добьешься больше, чем грубой силой. © Неизвестно
==> читать все изречения...

1679 - | 1548 -