Чистка національних кадрів, розгул репресій в Західній Україні після ІІ світової війни

 

 (Субтельний О. Україна: Історія.- К., 1991.- С. 428-430.; Історія України. Курс лекцій. У 2 кн. Кн. 2.- К, 1992.- С. 365-367, 376-377.)

“... найбільше занепокоєння режиму викликало те, що близько 70 млн. рад. Людей – тих, котрі жили у зоні німецької окупації, працювали на примусових роботах і потрапили у полон, - зазнали впливів західного способу життя. Крім того, шляхом анексії до складу СРСР було включено мільйни людей, які ставилися до його ідеології, політичної системи й економічного порядку вороже, чи принаймні, скептично. Тому, на думку Сталіна, режим повинен був знову посилити контроль над суспільством, особливо в царині ідеології”. “Сталін довірив завдання відновлення ідеологічної чистоти... Андрію Жданову. Влітку 1946 р. Жданов пішов у наступ проти тих, хто прагнув лібералізації культурного клімату й захоплювався жосягненнями західної цивілізації. Ідеологічна кампанія Жданова дала новий поштовх оспівуванню російської культури та наукових досягнень. Поява цієї нової форми російського націоналізму не була чимось несподіваним: ще у травні 1945 р. Сталін провістив його в своєму знаменитому тості за російський народ, вітаючи його як найвидатнішу з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу. Українці виявилися перед ініціативами Сталіна в особливо вразливому становищі. Вони довше, ніж росіяни, перебували під нацистською окупацією, саме їх переважно вивозили для примусової праці до Німеччини, й саме в З. Україні антирадянські настрої були найбільш непримиренними. “Зауваження Сталіна, що він депортував би до Сибіру всіх українців, якби їх не було так багато, звичайно, не віщувало нічого доброго” “Про наближення погрому на Україні свідчило висунуте в липні 1946 р. Центральним Комітетом партії у Москві зловісне звинувачення українських комуністов у тому, що вони “ не надають належної уваги підбору кадрів та їхній політично- ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури і мистецтва... де існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія” і “мають місце українські націоналістичні концепції.” У серпні 1946 р. Остап Вишня – популярний поет-гуморист, репресований у 30-х роках, - наважився висловити думку, що художник має право помилятися у пошуках творчого почерку й самобутності, з Москви полетів град звинувачень в “ідеологічній розхлябаності”. Лідер КП України Микита Хрущов, його заступник К Литвин звинуватили укр. інтелігенцію в “українському націоналізмі”. Литвин зосередився на конкретних справах, зокрема на нещодавно опублікованій “Історії української літератури”. Він стверджував, що праця мала суттєві “недоліки”: розвиток укр. літератури зображається ізольовано від класової боротьби, недостатньо підкрєслювається позитивний вплив російської літератури. Було піддано критиці перший том “Історії України”, який вийшов у 1943 році за ред. М.Н. Петровського. Нещадні нападки були спрямовані також на укр. композиторів за використання традиційних укр. тем. Оперу К. Данькевича “Богдан Хмельницький” критикували за те, що росіянам у ній відведене недостатньо помітне місце, укр. літературні журнали та енциклопедії звинувачувалися в зосередженості на “вузьких” укр. темах. Особливої жорстокості набуло полювання на реальних і удаваних укр. нац. у 1947 р. під час перебування в Україні Кагановича. Почався терор укр. інтелігенції. Апогей цього тероризування настав у 1951 р., коли на вірш В. Сосюри “Любить Україну!” впало звинувачення у “націоналізмі”, а його автора змусили опублікувати принизливе каяття. Об’єктом переслідувань стали і євреї. Багато єврейських письменників, учених, художників було репресовано за звинуваченням у “космополітизмі”. Таємна поліція сфабрикувала “змову” групи єврейської інтелігенції”, що планувала за допомогою “міжнародного єврейства” заволодіти Кримом і відокремитися від Радянського Союзу. Рад. пропаганда стверджувала, нібито укр. націоналісти співпрацюють з єврейськими сіоністами на щшкоду СРСР. Але наступна сталінська чистка припинилася: 5 березня 1953 р. “великий вождь” помер. (“Космополітизм” – слово лат. походження, – “де добре, там і батьківщина”), (за рад. ваизначенням та тлумаченням - існування світової держави, світове громадянство, яке заперечує право націй на самостійну державу, державну незалежність, національні традиції, культуру, патріотизм, див.: С.И. Ожегов. Словарь русского языка. – М., 1986. – С. 257.)

 

 

СУЧАСНІ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНІ ВИКЛИКИ ПЕРЕД «ЦИВІЛІЗАЦІЄЮ МЕЖІ» АБО МАЙЖЕ ЗА М. ГРУШЕВСЬКИМ «ХТО ТАКІ УКРАЇНЦІ І ЧОГО ВОНИ ХОЧУТЬ»

 

«Український народ належить до західноєвропейського,

                                                      чи коротше сказати – просто таки європейського кругу

                                               не силою тільки історичних зв’язків, які протягом

                              століть зв’язали українське життя з західним, а й                      самим складом народного характеру»

М. Грушевський

 

 

Майже все ХХ століття, з подання колишньої радянської історіографії, а після Другої світової - ще й, завдячуючи «союзницькій схемі історії», Україну й українців намагалися у науковому світі (й не тільки) не помічати. Ось такий «некерований» й «незручний» народ-нація був у складі Російської імперії, а потім й СРСР, який протягом століть виборював право на існування власної незалежної держави, а тому й «ні помічали». За висловом сучасного англійського історика Нормана Дейвіса, українці "не піддавалися класифікації", хоча з усіх європейських народів вони, напевне, мали, в абсолютних цифрах, найбільше жертв серед цивільного населення, їхньою головною політичною метою було визволитися з-під радянського і російського панування. Найкраще, що можна було вчинити з такою прикрою нацією, - вдати, ніби її не існує, і прийняти давню царську вигадку, що українці – це «малоросіяни». Насправді українці ані малі, ані росіяни»[1]. З розвалом Радянського Союзу й отриманням незалежності у 1991 р. в науковому світі виникло багато думок й позицій з огляду на місце України й українців у цивілізаційному просторі. Серед таких сьогодні можна назвати «інтерцивілізаційний феномен», «цивілізація межі», «арена протидії і взаємодії двох великих цивілізацій – західної і православної», «неросійська національність» тощо. Цивілізованому світові вже не потрібно більш доводити, що українці – державна нація, яка має право на незалежну державу.

І в своєму минулому, й сьогодні Україна мультикультуральна й поліетнічна , яка ще на початку свого утворення поставила за мету створення системи державного управління, яка б «максимально відповідала європейським взірцям»[2]. Час міжнародного визнання незалежної України було розпочато вже на другий день після грудневого (1 грудня) референдуму 1991 р. Як відомо, першими визнали Україну Канада і Польща. На початок ХХІ ст. встановлено дипломатичні відносини зі 153 країнами світу.

Після Другої світової війни й аж до кінця 80-х років ХХ ст. існувала біполярна модель світу; після розвалу Радянського Союзу, на думку політологів, істориків, світ перебуває у стані одразу частково- й мультиполярності (коли держави самі визначають, чи покладатися на свій військово-економічний потенціал, чи стати членом альянсу, який гарантує їм безпеку), й уніполярності (домінування США, які не мають конкурентів), і неолібералізму як стану нового світового порядку, наслідку й умови глобалізаційних процесів (з визнанням верховенства закону, дотриманням прав людини, колективної безпеки, контролем за ядерною зброєю тощо)[3].

   Отже, Україна наприкінці ХХ ст. опинилася перед глобалізаційними викликами: обрати модель світового розвитку, визначитися із геополітичними пріоритетами та зовнішньополітичним курсом, подолати протистояння внутрішніх й зовнішніх прихильників просхідного (авторитарного) світогляду на шлях подальшого розвитку України, адаптувати соціальну політику до стандартів Європейського Союзу й побудувати європейську, демократичну, правову українську державу, адаптувати економіку України до сучасних моделей світової економіки.

Вже всередині 90-х років стало зрозуміло, що «концепція активного нейтралітету» для зовнішньополітичного курсу України, яку проголосив Президент України Л. Кучма, або так звана «багатовекторність» разом з активізацією проросійського напряму у зовнішній політиці нашої держави, в умовах глобалізації виявилася помилковою.

Рішення України про відмову від ядерної зброї дійсно були безпрецедентними, до сьогодні такий приклад не наслідувала ще жодна країна, але, як на думку експертів, за тих обставин зберегти ядерну зброю Україна не могла: по-перше, доля ядерної зброї на її території становила 15 % колишнього союзного потенціалу, а це суперечило договору про її нерозповсюдження від 1968 р.; по-друге, загострювало стосунки з Росією. Хоча Росії, позбавивши нашу державу ядерної зброї, саме у такий спосіб вдалося зменшити вплив України на міжнародній арені. У цій політиці на той час Росію підтримували й США, які так само наполягали на прискоренні вивезення ядерної зброї з нашої території. На думку тогочасного генерального директора МАГаТе ель-Барадея «від 35 до 40 країн світу мають можливість створити ядерну зброю, яка сьогодні відіграє роль політичної зброї, адже свого часу президент Франції генерал Ш. де Голль вважав, що держава, яка не має ядерної зброї тоді, коли її мають інші, не може керувати своєю долею».[4] Україна вже в 90-х опинилася у надзвичайно складному становищі, адже залишалися ризики геополітичного розташування: Росія розпочала чеченську війну, відверто заявляла про свої інтереси в Криму тощо. Більше того, коли у 1994 р. Україна у якості держав-кандидатів до вступу до НАТО приєдналася до Програми «Партнерство заради миру», Росія негативно відреагувала на цей український крок; у березні 1997 р. президент Росії Б. Єльцин під час зустрічі з президентом США В. Клінтоном у Гельсінкі наполягав на тому, щоб до складу НАТО не включали ні Прибалтійські держави, ні Україну.[5] В. Горбулін, який на той час обіймав посаду голови Ради національної безпеки і оборони України, попереджав про можливі ускладнення й необхідність приєднання України до НАТО і ЄС: «Історія міжнародних відносин свідчить, що державам, які знаходяться на стику протилежних геополітичних інтересів, бути нейтральними просто неможливо. Позаблокове існування цих держав було дуже короткочасним і закінчувалося, як правило, насильницькою зміною їхнього статусу ззовні.[6]

Таким чином, євроінтеграція та приєднання до НАТО для України є важливими і значущими й про це свідчать наступні фактори, які сприяють цій інтеграції: по-перше, наша держава вже географічно є європейською країною, й «в українців здавна було розвинуто почуття особистої гідності, поваги до невід’ємних прав особи, ініціативності та заповзятливості», що дійсно зближує українців із «західною цивілізацією», відмітною рисою якої А. Дж. Тойнбі називав «священність громадянських прав особи»[7]; по-друге, будує європейську, демократичну і правову державу; по-третє, намагається досягти загальноєвропейських стандартів соціального життя, створення відповідної нормативно-правової бази, які на сьогодні у світовій практиці є найбільш досконалими; по-четверте, українські традиції історико-культурного розвитку надають всі підстави стверджувати й характеризувати нашу культуру в цілому як «цивілізацію межі»[8].

А зараз спробуємо наведені фактори, які сприяють євроінтеграції України, підтвердити фактами з історичного минулого українського народу.

Ще на початку ХХ ст. відомий український історик, політичний і громадський діяч Михайло Грушевський сподівався на те, що настане час, коли Україна приєднається до складу «Європейської федерації», разом з тим й застерігав про те, що на цьому шляху перед українцями виникнуть важкі випробування: «російська інтелігенція» і «російський уряд», спираючись на проросійсько налаштовану частину українства, яка протягом століть знаходилася на «вірній службі» у царату, будуть «совітувати», «благати», «грозити» всім, хто буде намагатися виборювати свободу для власного народу. Українці здавна, стверджує М. Грушевський, хотіли волі для України і українського народу, рівності для всіх людей, демократичного устрою – демократичної республіки, а тому майбутнє України й українців лише у союзі із Західною Європою – «наша західна орієнтація».

Істориками доведено, що у ІІІ ст. прагерманські племена вестготів (або тервінгів), просуваючись через Польщу, завоювали територію між Бугом і Дунаєм, а візіготи (або тервінги) – землі між Бугом і Дунаєм. Вважається, що Змієві вали створені, найімовірніше, саме остготами. Наприкінці ІІІ ст. готський вождь Германаріх створив Готське королівство, яке охоплювало територію від Балтики аж до Чорного і Азовського морів, від Тиси до Дону разом із Кримом та Чорноморським узбережжям Північного Кавказу. Столиця королівства Данапроштадт знаходилась у нижній течії Дніпра. На цей час припадає й формування черняхівської археологічної культури, створення воєнно-політичних союзів, серед яких і потужного антського, який утворив протодержавне об’єднання й започаткував появу праслов’янських племен. Історики припускають, що Германаріх одружився з дочкою антського князя Либіддю, яка мала на нього великий вплив. Можливо анти не дозволили готам цілком заволодіти південно-західної частиною Східної Європи[9]. Не є таємницею тісні культурні зв’язки наших пращурів з германською й кельтською культурами ще в давні часи, як і факт існування скандинавського елементу в добу формування Київської держави, широкі династичні зв’язки із Західною Європою у Х-ХІІ ст., активні культурні й торговельні - у ХІІ - ХІV cт. На думку М.Грушевського, культуру й мистецтво ХVІІ – ХVІІІ ст. до самого кінця гетьманщини можна назвати німецькими, італійськими, французькими, що «проходили і безпосередньо і посередньо – через польську верству», й разом з тим, українці не запозичали «невільничо» кращі взірці європейської культури, українці брали участь «в переробленні нових західних здобутків», привносили до них свої національні й оригінальні нюанси[10]. Під тиском примусового «російщення» ці зв’язки слабнули і занепадали. Україна ХІХ ст. вже була відірвана від Західної Європи – «історично і географічно сформованої колії» й зорієнтована лише на великоруське життя й культуру – «на великоруський грунт, на поток і розграблення».[11]

Й ще один аспект, який заслуговує на увагу. Йдеться про порівняльний аналіз головних рис характеру українського і російського етносів. М. Грушевський дійшов висновку, що (зберігаємо стиль того часу) «в порівнянні з народом великоруським український являється народом західної культури – одним з найбільш багатих східними, орієнтальними впливами, але все-таки по всьому складу своєї культури й свого духу народом західним, тим часом як великоруський, хоч і європезований, стоїть вповні у власті орієнтального духу і стихії»[12]; існує й глибока різниця між характером «українським і великоросійським», як і глибокі відмінності між «великоросами і європейцями». Так, М. Грушевський нагадує про те, що в свій час самі московські слов’янофіли протиставляли західноєвропейським принципам права, умовам, конституціям великоруську патріархальність, відносини довір’я «на совість» тощо й бачили в цих відмінностях «певну моральну висшість великоруського народу над бездушною, формалістичною «гнилью» західної культури», називаючи самих себе «народом-богоносцем», не помічаючи ні браку власної людської гідності, ні непошанування гідності іншої людини та чужих інтересів, ні великоруського нахилу до анархізму і навіть руйнації соціального і культурного тощо. Такі характерні риси великоросів, як вказує М. Грушевський, різко осудив знавець великоруського життя М. Горький. Всі ці прикмети великороса, на думку історика, «являються повною антитезою народним прикметам українським». До речі, це відмічали, крім М. Грушевського, в свій час іноземці П. Алеппський, С. Герберштейн, А. Контаріні, П. Шевальє, Г. Левассер де Боплан та інші, які побували в Україні і залишили цікаві й унікальні відомості про українців, відзначаючи їх освіченість, риси високого громадянства, знання свого родоводу, музичність, любов до природи, релігійність, гостинність, повагу і любов до вільної праці тощо, що «роблять українця дуже близьким по духу, по характеру до західноєвропейської стихії». Можливе саме ці риси, притаманні українцям, завдяки внутрішньому спорідненню, пояснюють й тісні зв’язки, й не примусовий потяг українців до західної культури. Разом з тим, М. Грушевський попереджав про неприпустимість у майбутньому сліпо й штучно «підганяти» українське життя до будь-якого, навіть й найкращого західноєвропейського взірця, адже вже тільки тому «визволення від примусової залежності від московського життя не повинно бути заміною одної залежності другої …»[13]  

Україна й українці повинні розвивати і використовувати свій цінний досвід, так як, на думку М. Грушевського, якому більшовики завадили залишити «політичний заповіт» (як відомо, 25 січня 1918 р. під час бомбардування більшовиками Києва, велика кількість снарядів зовсім невипадково потрапила у будинок Грушевських й згоріли всі рукописи, матеріали, бібліотека, а також недописана книга «На порозі нової України», котру, за висловом історика, він писав як «політичний заповіт»), «добре робити історію важніше, ніж гарно писати її. Добра конституція вартніша від геніальної поеми, і добрий земельний закон займе місце в нашій національній бібліотеці поруч Шевченкового «Кобзаря»[14]. Справедливості заради, слід відмітити значення істинної демократії (М. Грушевський згадує про американську демократію) для державності в цілому. Він невипадково акцентує увагу на американській, адже побачив в неї ту інституцію, яка охороняє свою державність. На його думку, охорона державності повинна стати головним завданням й української демократії: «Вона повинна взяти за свою справу укріплення української демократичної державності, її поширення в громадянстві, виховання його в почуттях обов’язку перед нею, як найвищого стимулу громадського життя, який повинний об’єднати всю людність, весь народ її в однім пориві, перемагаючи партійні різниці й розбіжності там, де зачинаються основні інтереси держави»[15].

Майже 20 років потому – 28 червня 1996 р. було прийнято Конституцію України, але, й сьогодні український конституціоналізм ще не є органічним. Українські правозахисники, серед яких й Всеволод Речицький, стверджують, що в Україні ще «не було і немає глибокого усвідомлення того, в чому полягає загальний зміст і функціональне призначення органічного конституціоналізму загалом»[16], того, що демократія повинна породжувати такі конституційні закони, які не повинні зазіхати на свободу і ринок. Наслідки від такого зазіхання трагічні – можливе навіть знищення самої свободи і будь-якої демократії. Ось чому Михайло Грушевський намагався довести ще на початку минулого століття придатність для України саме американського конституційного проекту, за яким переважно сьогодні живе цивілізаційний світ, коли свобода й ринок передують демократії і яка не є їхнім продуктом, а зовсім навпаки.

Тобто, пріоритетними об’єктами охорони та захисту в органічному українському конституціоналізмі повинні стати свобода і ринок. Світ спостерігає за результатами роботи американського органічного конституціоналізму: населення США становить всього 4 % від чисельності людства, а виробляє найбільший ВВП на планеті, здійснює 80-90% світових наукових відкриттів, споживає понад половину з використовуваних людиною природних ресурсів й цей перелік позитивних прикладів можна продовжувати[17].

Нажаль, всі застереження Михайла Грушевського стосовно зовнішніх і внутрішніх викликів й на початку ХХІ століття є стримуючими факторами на євроінтеграційному шляху України: це й російська агресія, й внутрішній сепаратизм, й прояви тероризму. Разом з тим, Україна, за підтримки прогресивної міжнародної спільноти, суттєвої її фінансової допомоги впевнено рухається визначеним для себе цивілізаційним шляхом - шляхом розбудови європейської, демократичної, правової держави.

 

 

[1] Норман Дейвіс. Європа: Історія /Пер. з англ. П. Таращук, О. Коваленко. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2006.- С. 58-59

[2] Павло-Роберт Магочій. Україна: історія її земель та народів /Пер. з англ. – Ужгород: Вид-во В. Падяка, 2012. – С. ХХІ, 669

[3] Історія України. Навчально-метод. посібн. / За ред.. академіка НАН України В.М. Литвина. – К.: «Знання-Прес», 2006. – С. 414.

[4] Історія України. Навчально-метод. посібн. / За ред.. академіка НАН України В.М. Литвина. – К.: «Знання-Прес», 2006. – С. 416-417.

[5] Історія України. Навчально-метод. посібн. / За ред.. академіка НАН України В.М. Литвина. – К.: «Знання-Прес», 2006. – С.424.

[6] Україна і світ: проблеми та перспективи міжнародних відносин / ред..-упор.: Н. Демчук, Л. Кудіна. – К: Молодіжна Альтернатива, 2003.- С.29.

[7] Скоблик В.П. Історія Русі-України ХІ-ХVІІІ ст. у контексті між цивілізаційних відносин (особливості тойнбіанської інтерпретації) // Український історичний журнал. - 1998.- № 5.- С.16-29.

[8] Історія України. Навчально-метод. посібн. / За ред.. академіка НАН України В.М. Литвина. – К.: «Знання-Прес», 2006. – С. 415.

[9] Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі. - Х.: «Школа», 2007. – С.21-22.

[10] Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К.: «Знання України», 1991. – С. 141-142.

[11] Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К.: «Знання України», 1991. – С. 144.

[12] Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К.: «Знання України», 1991. – С. 51-52, 115-117, 141.

[13] Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К.: «Знання України», 1991. - С. 147-149.

[14] Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К.: «Знання України», 1991. – С. 134-135,150, 154.

[15] Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть.- К.: «Знання України», 1991. – С. 178.

[16] Речицький В. Прості цінності конституціоналізму // Критика.- 2011.- Січень-Лютий. - С. 2-4.

[17] Речицький В. Прості цінності конституціоналізму // Критика.- 2011.- Січень-Лютий. - С.3.