Трипільська археологічна культура

Це найяскравіша культура мідного віку – енеоліту (4-3 тис. до н.е.). Назва - за поселенням поблизу села Трипілля на Київщині., досліджена культура В. Хвойкою. Поширена на території Румунії, Молдови, України. Характерні риси трипільської культури: поселення або в долинах річок, або – пізніше, на схилах чорноземних плато. Будинки одно – або двоповерхові з глини на дерев’яному каркасі. Забудова поселень здійснювалася по колу, загони для худоби знаходилися в центрі; розвиток керамічного виробництва, пластики (статуетки жінок, моделі жител, вівтарів, фігурки тварин тощо); релігійні вірування були складними: духи-покровителі, різні божества, віра у потойбічний світ. Центральне місце займала богиня родючості – Велика Матір. Існують декілька гіпотез причин зникненя цієї культури: 1. Порушення екологічного балансу. 2. Похолодання клімату. 3. Спроба перебудувати землеробську основу економіки на скотарську. 4. Внутрішні протиріччя та протистояння трипільських общин західного і східного ареалів. 5. Експансія степовиків тощо. Про антропологічну належність трипільців вже йшлося і згадувалося про те, що трипільці не є пращурами українців. Сьогодні дослідники ще припускають, що ця археологічна культура своїми витоками сягає глибини тисячоліть: давньошумерської цивілізації – VІ – V тисячоліть до н е., прийшли з Передньої Азії на територію Середземномор’я, де мали тісний контакт з культурою боян, пізніше почали просуватися на Балкани, звідки й опинилися на території Румунії, Молдови, України. Отже, ця культура немає відношення до праслов’янської, хоча, зрозуміло що, залишила певний слід й зробила певний вплив на розвиток місцевих народів.

Епоха бронзи в Україні характеризується близько 20-ма археологічними культурами: катакомбна, зрубна, тшинецька, комарівська тощо. Епоха тривала близько тисячі років – ІІ – початок І тисячоліття до н.е.Характерні різні культи, особливе місце у міфології індоіранських племен посідає культ коня.

Культура кочових народів

Цей період в давній історії України пов’язаний з існуванням на цих землях кіммерійців, скіфів, сарматів. Крім цих народів, І тис. до н.е зазнало античних впливів: з VІІ ст. до н.е. починається колонізація північного узбережжя Чорного моря. Як відомо, в VІ ст. до н.е. на узбережжі були засновані міста-поліси: Ольвія, Тірас, Пантікапей, Херсонес. Виникнення грецьких колоній безперечно позитивно вплинуло на господарський та культурний, суспільний розвиток сусідніх племен, серед яких були й предки майбутніх східних слов’ян.

 Характерні риси кіммерійців: про них писав ще Гомер в «Одіссеї «; займалися кочовим скотарством, провідне місце в якому займало конярство., войовничі. Залишили численні зразки кіммерійської монументальної скульптури – статуї (умовне зображення воїнів). Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер: різні орнаменти прикрашали руків’я кинджалів, деталі вузди, наносили на посуд. Найкращими зразками кіммерійського геометричного стилю є різьблені кістяні прикраси кінської вузди з кургану поблизу села Зольня в Криму. Кіммерійські поховання поширені від Дунаю до Волги.

Скіфи

На початкуVІІ ст. до н.е. життя та еволюція кіммерійців були перервані скіфами – кочівниками зі Сходу. Скіфи багато що увібрали в себе з кіммерійської культури. Пізніше скіфи зазнали впливу середньоазіатської цивілізації, а також античної культури грецьких полісів. Історики згадують про скіфів як про здібних воїнів. Ударною силою в ни була кіннота. Воювали проти перського володаря Дарія, Філіппа ІІ Македонського та інших. На високому рівні було скіфське мистецтво, яке мало зооморфний характер, стрижнем мистецтва був звіриний стиль. Про соціальне розшарування свідчать кургани: Огуз, Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила (в нижній течії Дніпра, висота сягала 20 м.).Скіфська релігія була політеїстична: боги: Папай – володар неба; Гойтосір – бог сонця; Фагімсад – бог водяної стихії й покровитель конярства; Агрімпаса – богиня родючості; Таргітай – бог-родоначальник скіфів. Боги зображувались у вигляді людей.

Скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до цивілізації, але так і не подалало цей рубіж. Занепад стався під тиском кочівників зі Сходу – сарматів, які з’явилися на рубежі 4-3 ст до н.е., а почали остаточно господарювати з ІІ ст. до н.е.

Сарматів відрізняли їх войовничість та агресивність. Це про сарматів збереглася пам’ять як про народ, який «оперезаний мечем». Римський історик Тацит писав, що кінноту сарматів неможливо було подалати. В бою вони користувалися арканами, довшими, ніж у скіфів, мечами, списами, чудово стріляли з луків. Про їхні стріли сучасники з жахом писали, що їх сармати отруювали: «Синювати від зміїної отрути», «летюче залізо, просякнуте отрутою», «стріли, вологі від зміїної крові». Досі невідоме жодне сарматське поселення. Це може свідчити тільки про те, що сармати були кочовими скотарями. Головним релігійним культом був культ коня, був культ мертвих і віра у потойбічне життя; деякі сучасні вчені вважають, що сармати мали уявлення про плавання сонця по небу у сонячному човні.

Популярними у сарматському середовищі були фібули – застібки на зразок сучасних англійських шпильок. Саме по фібулам датуються поховання, ці прикраси свідчать про напрями контактів. Сармати принесли в Північне Причорномор’я новий стиль у прикладному мистецтві – поліхромний: вироби прикрашалися вставками з коштовного каміння: рубінів, гранатів, халцедону, смарагдів, сердоліку або вставками з кольорової емалі – білої, червоної, блакитної. Цей стиль має давнє походження й прийшов разом із сарматами із Середньої та Центральної Азії. У ІІІ ст. н.е. володарюванню сарматів прийшов кінець: майже 600 років сармати наводили жах на античний світ, але вони зазнали нищівного удару від готів (германські племена), що просунулися з Північного Заходу, а пізніше – в другій половині ІV ст. їх добили гуни.