Наприкінці ХІІ – першої половини ХІІІ ст. більш частина князівств Київської Русі знаходилися у стані занепаду. Цей процес було посилено з початком монгольської навали та встановлення іга. Ситуація у південно-західній частині Київської Русі, де знаходились землі Галицького і Волинського князівств, мала особливості. Як відомо, з початком феодальної роздробленості Галицьке князівство відокремилося від Києва. Першими князями на Галичині були нащадки онуків Ярослава Мудрого – Ростиславичі, а на Волині – Мстиславичі, які вели свій родовід від Володимира Мономаха. Вже йшлося про те, наскільки свавільними та незалежними були бояри у Галицькому князівстві, адже боярство тут формувалося з родоплемінної знаті й зовсім не залежало від київського князя. Значним джерелом збагачення бояр була торгівля сіллю. Бояри мали власні бойові дружини. За часів правління Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.) галичани здійснювали походи проти зовнішніх ворогів: у 1183 році дружина Ярослава Осмомисла взяла у полон 12 половецьких ханів.
На Волині князем був Роман Мстиславович (1160-1205 рр.), велика заслуга якого в тому, що в такий складний час - внутрішньої боротьби між князівськими родами, зовнішньої загрози, він об’єднав Галичину і Волинь в 1199 році у єдине князівство – Галицько-Волинське, яке поступово стало спадкоємцем Київської Русі. Роман Мстиславович, як припускають історики, брав активну участь у міжусобній боротьбі не тільки польських князів, а й у 1205 році був утягнутий у протистояння німецьких династій Гогенштауфенів і Вельфів. Він мав зобов’язання перед Гогенштауфенами, пішов походом через Польщу до Саксонії, його просуванню перешкодили польські князі Лешко Білий і Конрад, які не так давно були ще його союзниками. У бою під Завихвостом на Віслі 19 червня 1205 р. Роман Мстиславич загинув. Лише у 20-х роках синам Романа Мстиславича Данилу та Васильку вдалося повернути Волинь, в 1238 році утвердитися в Галичині. Протягом 1238-1264 років князем Галицько-Волинського князівства стає старший син Романа Мстиславича Данило Романович, за часів якого Галицько-Волинська держава досягла особливого розквіту. Державотворча діяльність була перервана монгольською навалою. Втрачено було міста Галич, Володимир, Кам’янець. Наприкінці 1245 р. Данило їде у місто Сарай – столицю Золотої Орди., де дістає з рук хана Батия ярлик на княжіння. Разом з тим готується до боротьби з Ордою. Вкладає військові угоди з польськими князями, угорським королем, заручився підтримкою папи римського Іннокентія ІV. У 1253 році в місті Дорогочині Данило був коронований папським легатом (послом) Опізо. Данило прагнув створити антимонгольську коаліцію Європейських держав, сильний союз проти ординців, але йому це не вдалося. Оголошений папою хрестовий похід проти монголів не знайшов підтримки серед європейських монархів. У 1258 р. ординці на чолі з ханом Бурундаєм змусили Данилу Галицького, який не дочекався допомоги Заходу, зруйнувати власні великі фортеці Львів, Володимир, Луцьк, Кременець й визнати себе васалом Орди. По смерті князя Данила у 1264 році його королівство розпалося.
І V. Культура Київської Русі.
Рекомендовано навчальний посібник під Грифом МОН України «Історія світової культури / Під аг. ред. М.В. Дєдкова; Рец.: Ольговський С.Я., Жадько В.А., Шайкан В.О. – Запоріжжя: Дике Поле, 2009.- 376 с. (Розділ ІІІ. Історія української культури. Лекція 15. «Культура на українських землях у найдавніші часи», стр. 222- 236).
Київська Русь – якісно новий етап у розвитку слов ’ янської культури. Київська Русь як держава створена в 982 р. і проіснувала до середини ХІІІ ст. К.Р. стала могутнім об’єднанням східного слов’янства в епоху Середньовічччя. Культура Київської Русі, і це потрібно доводити цивілізованому світові, за своїми високими художніми якостями не поступалася перед досягненнями Європи. Складовими частинами в процесі формування культури К.Р. стала, по-перше, спадщина східного слов’янства, а, по-друге, культурний вплив сусідніх народів.
Показниками високої культури дохристиянської Русі слід вважати мистецтво містобудування. Невипадково в ІХ ст. Русь вже називали «Гардарикою», тобто країною міст; особливістю формування культури було те, що вона спиралась на писемність суспільства (спочатку піктографічне письмо: з допомогою малюнків; з 60-х років ІХ ст. слов’янські просвітителі Кирило та Мефодій склали абетку, яку назвали глаголицею, а на початку Х ст. послідовники Кирила – просвітителя винайшли нову абетку – до грецького алфавіту з 24 літер додали 19 своїх – і назвали її кирилицею. Тексти, писані кирилицею, археологи знайшли і в гротах Кам’яної Могили, і на берестяних грамотах. Християнізація як рушій нового культурного процесу. Активні процеси консолідації суспільства та зміцнення держави потребували запровадження загальновизнаної ідеології, а в той час нею могла бути лише релігія. Спроба Володимира Великого поставити на службу ранньофеодальній державі язичництво не дала бажаних результатів. Перша релігійна реформа Володимира передбачала багатобожне язичництво перетворити в єдинобожне з культом одного верховного бога, яким мав стати Перун. В Києві було побудовано пантеон головних язичницьких богів: поставлено статуї Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Самаргала, Макоші. Перун мав срібну голову та золоті вуса. Ця реформа не мала об’єднавчої сили. Офіційне хрещення Київської Русі (друга релігійна реформа князя Володимира) відбулося в 988 році за східним (візантійським) варіантом християнства – православ’я. Після цього Володимир наказав знищити ідолів, яких сам же поставив. Перуна скинули в Дніпро. На місцях, де стояли ідоли, стали будувати християнські церкви. Значення цієї події – прийняття християнства, було для Київської Русі великим: хрещення Русі вивело державу на міжнародну арену, монотеїзм, ієрархія святих, ідея посмертної винагороди більше відповідали князівській владі; християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей, адже страх перед стихійними силами природи, що лежав в основі язичництва, було замінено надією на порятунок. Нова релігія стала рушієм культурного розвитку держави. Християнська церква взяла під свою опіку всі форми культурного життя. Ярослав Мудрий створив Київську митрополію. В 1051 році на Соборі руськиї єпископів без згоди царського патріарха на митрополита було висвячено Іларіона – русича. Почалось будівництво храмів: церква Богородиця (Десятинна церква, спалено під час монгольської навали в 1240 р.), Софійський собор (1017-1018 рр.?; 1022 р.?; 1032 р.?; 1037 р. – за «Повістю минулих літ»), Успенський Собор Києво-Печерського монастиря (1073-1078), 3 листопада 1941 р. під час німецької окупації Києва собор було знищено; Спасо-Преображенський собор в Чернігові було закладено чернігівським князем Мстиславом Тмутараканським – брат Ярослава Мудрого (1030 -?: коли й ким закінчено - невідомо). За часів Володимира Великого кам’яні споруди були витримані у візантійському стилі, за Ярослава Мудрого – давньоруська архітектура набуває національних рис (глибоки та широки фундаменти, стіни мурувались з тонких смуг цегли, які чергувались з товстими шарами цементу. Разом з церквами почали виникати жіночі та чоловічі монастирі. У ХІІІ ст. на Русі було близько 50 монастирів. В 1051 році було засновано Києво-Печерський монастир. На Русі монастирі були одночасно осередками культу і осередками культури: тричі на день проводилися богослужіння у супроводі церковних піснеспівів, церковних дзвонів.а у святкові дні – особливі урочистості; читалося Євангеліє тощо. Поступово формувався самобутній вокальний акапельний церковний спів. Розвивалася світська музична культура (музикування при княжих дворах; легендарний гусляр Баян співав у декламаційно-речитативній манері; ратна музика під час походів: військові музиканти застосовували духові і ударні інструменти тощо). Церква ставилася до світської музики негативно («бісовські» видовища), особливо переслідувалися скоморохи (веселі люди) – перші професійні актори, музиканти, танцюристи, акробати, дресирувальники. Проте заборонити це всупереч волі народу було дуже нелегко. Освіта на Русі. Перші відомості про організацію освіти в держав належать до часів правління князя Володимира Великого: школ для дітей вищих верств суспільства – «нарочитої чаді». У подальшому початкові школи засновувались при монастирях і церквах. Відкрито було при Києво-Печерському монастирі школу вищого типу – духовну семінарію. Поширеним було домашнє навчання.. При Софійському соборі створена бібліотека Ярослава Мудрого. При монастирях відбувалося переписування кник, писалися літописи. Найдавніші книга, що дійшли до нас – «Остромирове Євангеліє» (1057 р.), «Ізборник Святослава» (1073-1076 рр.), «Повчання дітям» 1117 р., Володимир Мономах), «Слово про Закон і Благодать» (Іларіон), «Слово о полку Ігоревім» (кінець ХІІ ст.), «Повість минулих літ» (1113 р., автор – Нестор-літописець), «житія святих» (агіографія): «Києво-Печерський патерик» (1215-1230 рр.). Виникнення нового епічного жанру – героїчного билинного епосу (про Іллю Муромця, Добриню Микитича, Альошу Поповича, Святогора, Кирилу Кожум’яку, Миколу Селяниновича. Становлення науки (переклад грецьких та римських книг;.розвиток географії, філософії, права («Руська правда», автор – Ярослав Мудрий), історії). Представники давньоруської інтелектуальної еліти київський митрополит Іларіон, митрополит – наступник Іларіона, Клемент Смолятич; єпископ Кирило Туровський; київський монах-лікар Агапіт – засновник першої руської лікарні при Києво-Печерському монастирі; перша жінка-лікар Євпраксія Мстиславівна (1108-1172 рр.) – онучка Влолдимира Мономаха, авторка трактату «Мазі»; лікарі Іоанн Смерека, Петро Сиріанин, лікарка Февронія Книга купця Козьми Індикоплова про географічні знання (Африку, Аравію); книга чернігівця Данили Мніха про подорож до Палестини. Знайомство з творами греків Платона, Аристотеля, Іоанна Дамаскіна., яких було перекладено староукраїнською мовою.Розвиток ювелірної справи з використанням різних способів обробки дорогоцінних металів та каміння. Винайдення «перлистого орнаменту», «перегород частої емалі» тощо. Монгольське нашестя завдало сильного удару Київській Русі: знищення міст, сіл, багато народу забрано в полон. Багато людей переселилось на західні землі – до Галицько-Волинського князівства, де, як вважають дослідники, ще протягом 100 років зберігались традиції Київської Русі. Монгольське нашестя та іго не змогли знищити надбань духовної культури Київської Русі.
Тема лекції 4 (матеріал до лекції). Інтерпретація проблем історичного минулого Русі-України ХІ-Х V ІІІ ст. у контексті міжцивілізаційних відносин.
Питання:
1. Передмова. Інтерпретація проблем історичного минулого України-Русі у працях Арнольда Джозефа Тойнбі. Україна як арена протидії і взаємодії двох великих цивілізацій – західної і православної. Місце слов’ян в історії православної цивілізації.
2. Особливість українців та «відмітні риси» за А.Дж. Тойнбі. Тойнбіанська невизначеність українців й причини цього явища. Проблема відносин середньовічного Заходу і Київської Русі.
3. Західноєвропейські історики про відмінності між південно-західною (територія сучасної України) та північно-східною (східноєвропейська частина Російської Федерації) частинами колишньої Київської Русі. «Надломи» (занепад) Київської Русі. Відносини українців з росіянами посткиївського періоду.
Рекомендована література:
1. Арнольд Джозеф Тойнби. Постижение истории. Сборник / Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1991.- 736 с.
2. Тойнбі Арнольд Джозеф. Дослідження історії. Скорочена версія томів І – VІ Д.Ч. Сомервелла. Том 1. Переклав з англ. Віктор Шовкун. – Київ: Основи, 1995.
3. Тойнбі Арнольд Джозеф. Дослідження історії. Скорочена версія томів VІІ – Х Д.Ч. Сомервелла. Том 2. Переклали з англ. Володимир Митрофанов, Петро Таращук. – Київ: Основи, 1995.
4. Пріцак Омелян. Арнольд Джозеф Тойнбі та його тівр // Тойнбі Арнольд Джозеф. Дослідження історії. Скорочена версія томів VІІ – Х Д.Ч. Сомервелла. Том 2. Переклали з англ. Володимир Митрофанов, Петро Таращук. – Київ: Основи, 1995. – С. 363-373.
5. Балушок В. У всякого своя ніша... й іншому до неї зась // Критика. - 2006. - Вересень. - С. 25-27.
6. Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України. Націогенез - національне відродження - національна свідомість українців на зламі XVI–XVII ст. / Ярослав Дашкевич // Україна. Наука і культура. - К., 1993.- Вип. 26/27 - С. 49.
7. Дейвіс Норман. Європа: Історія /Пер. з англ. П. Таращук, О. Коваленко. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2006.- 1464.
8. Петровський В.В.. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семенко − Х.: ВД «Школа», 2007.
9. Скоблик В.П. Історія Русі - України ХІ - ХVІІІ ст. у контексті міжцивілізаційних відносин // Український історичний журнал. - 1998. - № 5.
10. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. - Київ, 1997; 2005.
ПЕРЕДМОВА. Інтерпретація проблем історичного минулого України-Русі у працях Арнольда Джозефа Тойнбі. Україна як арена протидії і взаємодії двох великих цивілізацій – західної і православної. Місце слов’ян в історії православної цивілізації.
Передмова
Перш ніж перейти до висвітлення лекційних питань, як на нашу думку, не буде зайвим хоч декілька речень приділити саме видатному мислителю ХХ століття – британському історику Арнольду Джозефу Тойнбі (1889-1975). Отже, серед найвідоміших західних вчених-мислителів ХХ століття він займає помітне місце. Дехто може й має на те право зауважити, що історія Україна не була в центрі наукових інтересів Тойнбі, адже на думку багатьох вчених, він згадував українців дійсно лише побіжно, й переважно у контексті висвітлення взаємин між Росією і Заходом. Слід визнати, що Тойнбі відводив українцям значно менше місця, ніж росіянам, грекам чи туркам. На це в нього дійсно були аргументи й про них мова ще попереду. Що дійсно компенсує, як що так можна висловитися, цей його «недолік», так це той факт, що Тойнбі торкався різних проблем української історії впродовж майже всього свого творчого життя, а також у статтях й книгах з 1914 по 1970 роки. Чому саме з 1914 року, коли йшла І світова війна, молодий на той час дипломат, разом з тим й молодий вчений, звертає увагу на українців, Україну. Доля звела його на той час з українським студентом-галичанином, за спогадами самого Арнольда, який не мав можливостей поїхати на канікулах додому, адже саме через війну. Коли Тойнбі спитав у студента, а де його батьківська земля, той сказав – Україна, й він теж українець, а батькі й всі рідні в Галичині – це теж Україна. Й тоді, під час тривалої розмови Арнольд Джозеф Тойнбі багато почув й про український народ, й про Україну, й про Київську Русь, й про Галицько - Волинську державу як спадкоємницю Київської Русі.
Можливо, через те, що для Тойнбі на той та й у подальшому, України як незалежної держави, не існувало, він в своїх оцінках часто був непослідовним, використовував термінологію, історичні сюжети, запозичені з російської імперської, а пізніше – радянської історіографії.
Сучасна українська вчена-історик В.П. Скоблик розкрила особливості тойнбіанської інтерпретації історії Русі – України ХІ – ХVІІІ століть у контексті міжцивілізаційних відносин, висвітлила значення та досягнення британського дослідника у дослідженні не лише світових цивілізацій, а й «православної цивілізації» - Київської Русі (В.П. Скоблик (Ужгород). Історія Русі-України ХІ- ХVІІІ ст.. у контексті міжцивілізаційних відносин (особливості тойнбіанської інтерпретації) // Український історичний журнал.- 1998.- № 5.- С. 16-29).
Декілька слів ще про саму, як на нашу думку, найголовнішу працю А. Дж. Тойнбі «Дослідження історії» (у 12 томах). За його висловом, ця праця – власне трактування історії: «світ перебуває у процесі творчої еволюції, позбавленої закономірностей; рушійна сила – душевний життєвий порив». Всі людські цивілізації і суспільства є синхронними; а цивілізації поділені на примітивні – їх близько 650, вищі – від 21 до 36 у різні періоди людства, недорозвинені – близько 5-6. Його мучила проблема – як виникають цивілізації?. Намагався знайти відповідь. Остання класифікація цивілізацій Тойнбі зроблена в 1972 році: повністю розвинені цивілізації; незалежні; не споріднені; споріднені І та ІІ груп; сателітні; недорозвинені.
Для уявлення про сам Зміст цієї праці – бестселера ХХ століття наведемо План І та ІІ томів. Але спочатку про не менш цікаву історію появи цих двох томів, адже, як відомо, він створив 12 томів! Упродовж Другої світової війни один з маяків на безлюдному та маленькому острові в Атлантичному океані обслуговував вчитель історії Девід Черчиль Сомервелл (1885 -1965 рр.). Він прочитав 6 томів праці Тойнбі, зробив коротку версію прочитаного – конспект І – VІ томів, яка на думку Сомервелла стане доступною для вчителів, учнів, всіх бажаючих ознайомитися з історією цивілізацій за скороченою версією, наприкінці війни відправив цей варіант до США, де в цей час перебував Арнольд Джозеф Тойнбі, з проханням автора ознайомитися й дати дозвіл на друк цієї скороченої версії, отримав дозвіл після незначних Так ми маємо скорочену версію у 2-х томах 6-ти томів праці Тойнбі, які рекомендовано у списку літератури (позиції 2,3). Пізніше Тойнбі додає до цієї праці ще 2 томи: «Історичний атлас» (1959 р., у співпраці з Едвардом Д. Майєрсом) та «Перегляд (написаного)» (1961 р.). Скорочений варіант томів І – VІ вперше вийшов у 1946 році, викликав велику сенсацію у науковому світі і став бестселером, «а сам Тойнбі - науковою зіркою першої величини, яку університети (переважно американські) запрошували виступати з доповідями». Після цього Сомервелл взявся за скорочення VІІ – Х томів, на кінець 1955 р. рукопис був готовий та схвалений Тойнбі, вийшов у 1957 році у Оксфорді. Треття, вже ілюстрована версія «Дослідження історії» в 1-му томі, підготовлена А.Дж. Тойнбі разом із Джейн Каплан, вийшла в Лондоні у 1974 році, обсяг книги – 576 с., містила 597 ілюстрацій та 23 карти.
Том І. План (Скорочення частин І – V)
І Вступ
ІІ Генеза цивілізацій
ІІІ Розвиток цивілізацій
ІV Занепад цивілізацій
V Розпад цивілізацій
Том ІІ. План (Скорочення частин V ІІ – Х)
VІ Світові держави
VІІ Вселенські церкви
VІІІ Героїчні доби
ІХ Контакти між цивілізаціями в просторі
Х Контакти між цивілізаціями в часі
ХІ Ритми в історії цивілізацій
ХІІ Перспективи західної цивілізації
ХІІІ Натхнення істориків
Інтерпретація проблем історичного минулого України-Русі у працях Арнольда Джозефа Тойнбі. Україна як арена протидії і взаємодії двох великих цивілізацій – західної і православної. Місце слов’ян в історії православної цивілізації
Арнольд Джозеф Тойнбі продемонстрував різні підходи при висвітленні історії України ХІ – ХVІІІ ст., ХІХ-ХХ ст.: 1. Тойнбі розглядав Україну як арену протидії і взаємодії двох великих цивілізацій – західної і православної. У чому він бачив сутність відмінності між вказаними цивілізаціями? - У візантійському суспільстві держава вступила в стадію зрілості вже у ХІІІ ст., тоді як на Заході подібне сталося, на його думку, не пізніше ХV ст. Тому в православному суспільстві, на відміну від західного, «держава абсорбувала чи підпорядкувала собі все», приглушивши та уповільнивши «розвиток інших соціальних інституцій та видів діяльності». 2. При читанні праць Тойнбі впадає у вічі, що він вживає термін «Росія» для позначення як власне Росії, так і всієї східнослов’янської спільноти.
Яке місце, з позиції самого Тойнбі, займали східні слов’яни, в тому числі й українці (чи їх предки), в історії православної цивілізації? – Якщо в І томі «Дослідження історії» Тойнбі називає Русь «другою батьківщиною православного християнства», то вже у 2-му – він визнає східнослов’янську спільноту лише «третім центром тяжіння» православного світу, після візантійської Анатолії і балканського регіону.
У 2-му томі Тойнбі вживає термінологічний зворот «руське відгалуження православного християнського світу», зазначаючи, що православне християнство «перенесено на Русь у десятому столітті Христової ери», взагалі започаткувало цивілізацію на цій незайманій землі». Тобто, як бачимо, весь східнослов’янський світ, включаючи Росію, Україну, Білорусь, отримав у тойнбіанській схемі статус «відгалуження» православної цивілізації. І лише у 12-му томі «Дослідження історії» (це вже в 1961 рік) Тойнбі виділив «руський світ» в окрему цивілізацію-супутник, хоча й не зовсім самостійну цивілізацію, але водночас і не «відгалуження» іншої цивілізації.
Супутниковий характер «руської цивілізації» Тойнбі пояснює тим, що вона з Х ст. перебувала в орбіті православної християнської цивілізації, а «із завершальних десятиліть сімнадцятого століття» перейшла у сферу впливу західної цивілізації. Разом з тим виникає запитання: невже українці з білорусами потрапили у сферу впливу західної цивілізації лише наприкінці ХVІІ століття?!? Тойнбі не помічає, як він сам собі заперечує, адже до цього він, навпаки, вказував на перебування українців у сфері західного впливу задовго до
ХVІІ століття. Тобто, спостерігаємо певну непослідовність Арнольда Джозефа Тойнбі у висновках, судженнях стосовно й «руської» цивілізації, й українців тощо.
